Філософія Стародавньої Індії

 Селянсько-плебейський табір, який очолив Томас Мюнцер, звернувреформаційний рух у відкриту безкомпромісну боротьбу проти всякихексплуататорських порядків, соціальної нерівності, влади князів, засилляцеркви. Пік цієї революційної боротьби - Селянська війна в Німеччині (1524 -

1526 рр. .).

 Соціальні та політико-правові ідеї повсталих селянських мас булинайбільш виразно викладені в "12-ти статтях" і в "Статейному листі".

Перший документ складався з  відносно помірних і конкретних вимог.

У ньому, зокрема, говорилося про необхідність виборності і змінюваностідуховних осіб громадами, про обов'язковість  скасування кріпосного права, прозменшення розміру податків, оброків і панщини, про усунення свавілля вуправлінні та судах і т. д. Зміст "Статейному листа", що вийшов знайближчого оточення Т. Мюнцера, було куди радикальніше. Автори цього листазаявили, що вкрай тяжке становище народу більше терпіти не можна.

Всім селянським громадам треба  об'єднатися в "християнський союз ібратство ", спільно усунути будь-якими  засобами (у тому числі інасильницькими) тяготи, створювані простим людям  духовними та світськимипанами. В "християнському союзі і братерство", який повинен буде охопитивсю країну, встановиться справедливий суспільний лад, його принципомз'явиться служіння "загальної користі". Оскільки "статейні лист" завданнястворення такого союзу пов'язувало з народними масами, остільки цілкомлогічно припустити, що в них воно бачило і носія влади при новомусоціальному порядку.

 Думка про те, що владу  слід передати простому народу, йшла,безсумнівно, від Т. Мюнцера, на думку якого лише знедоленого люду чужіегоїстичні цілі і він спонукуваний загальними інтересами, прагне до "загальноюкористі ". Т. Мюнцер пророкував лютерівському розуміння існуючого світськогодержави як організації, що встановлює і охороняє за допомогоююридичних законів "громадянська єдність" між різними конфліктуючимиверствами суспільства з їх різними потребами і релігійними віруваннями.

Він вважав, що М. Лютер, обгрунтовуючи  вилучення з ведення світськогодержави всіх загальнозначимих справ релігійно-етичного плану, фактичновиправдовував узурпацію даної держави соціальними верхами, якірозпоряджалися їм зовсім не заради підтримки "громадянського єдності", а вметою задоволення своїх корисливих партикулярних інтересів. Волю і цілібога здатне здійснити лише та держава, яка зрозуміє своєбуття із загальною метою світового розвитку, метою всього сущого.

 Для того, щоб скинути "безбожників  з трону правління" і висунути  наїх місце людей нижчих і простих, треба скористатися мечем. Це, за Т.

Мюнцера, неминуче і законно. Іншого засобу немає, поки світські ідуховні князі грубою силою пригнічують трудящих селян. Новий ладтеж буде змушений вдатися до меча, бо йому доведеться захищати владусуспільного цілого над егоїстичними соціальними угрупованнями.

 Т. Мюнцер був реалістично  мислимо революційним вождем  і невирішувати наперед у деталях  форми державного устрою, принципи керуванняі т. п. в суспільстві, де простий трудящий народ і справді виявитьсяджерелом і суб'єктом політичної влади. В поглядах Т. Мюнцера єзачатки республіканських ідей; до певної міри ці ідеї сходять довідповідним уявленням таборити. Чітко було сформульовано нимвимога забезпечити охорону основ держави, визначення напрямківдержавної політики і постійний контроль над нею виключно самиминародними масами. В цьому яскраво висловився демократизм мюнцеровскойпрограми.

Як теолог (хоча він і наблизився до атеїзму) Т. Мюнцер черпавдокази правоти  своїх переконань в Біблії, як людина активногореволюційної дії він  прагнув до практичного втілення на землі

"Царства Божого" - суспільного  ладу, в якому не буде існувати  нікласових розходжень, ні приватної  власності, ні відокремленої,протистоїть  членам суспільства і чужої їм державної влади.

Значення мюнцеровского навчання полягає в тому, що першочерговим завданнямвін вважав революційне визволення народу від експлуатації тазадоволення його повсякденних потреб. Нападаючи на власність і відкидаючиприватні інтереси, Мюнцер практично мав на увазі ту власність, якабула вихідним пунктом гноблення народу і «шкуродерства», тобтовласність великих землевласників і багатіїв взагалі. Зміцнення трудовоїдрібноселянської власності Мюнцер, навпаки, вважав за необхіднеумовою звільнення бідну людину від феодального підпорядкування і йогопіднесення до «істинної» віри. Особливо енергійно Мюнцер відстоював общиннуселянську власність від зазіхань великих феодалів.

 Тісний зв'язок Мюнцера з  широкими масами народу в їхній  боротьбі протиексплуататорів зробила  його вождем селянсько - плейбейского  табори,який розглядав Реформацію як шлях до революційного перебудовисуспільства.

 

5. Філософські проблеми психоаналізу (З.Фрейд, К.Фромм).

Однією з найвпливовіших ідейних  течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз  спочатку не претендував на роль філософського  вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом  його теоретичні положення та установки  почали застосовуватись у філософії  для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи  психоаналіз як комплекс гіпотез  та теорій, що пояснюють роль несвідомого  в житті людини, слід виділяти три  його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу. Засновником психоаналізу в його класичній формі був  австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Його теоретичні погляди сформувались під  впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання). Пізніше З.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності. Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту. Проте З.Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов'язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій першої світової війни (страждання людей, пов'язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) — з іншого, критика опонентів — з третього, змусили З.Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.). Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero). Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

 

6.Філософські ідеї і погляди  П.Юркевича.

 

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської  Духовної академії. У 1860 році він опублікував  статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною  фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

 Отже, філософські погляди Юркевича  можна охарактеризувати як теологічний  ідеалізм. Біблію він вважає єдиним  шляхом до знання. Істину ми  маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

 

 

 

7. Матерія як субстанція.

 

Під субстанцією у філософії  розуміють дещо незмінне на противагу  змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і  в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від  характеру і загальної спрямованості  філософської концепції, виділяється  одна субстанція (дух або матерія) - монізм (від грецької monos - один), дві субстанції - дуалізм (від латинської - dualis - двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій - плюралізм (від латинської - pluralis - множинний), наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

 

 В історії філософії існували різні підходи до розуміння субстанції: як суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний суб'єкт та іи. В античній філософії називалися різні субстанції, наприклад, чотири стихії Емпедокла. Арістотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав її як основу, невіддільну від індивідуальності речі. Пізніше англійський філософ Френсіс Бекон під субстанцією розумів граничну основу буття, що ототожнює її з формою конкретних речей. Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна природі, всій різноманітності її властивостей і відносин.

Ще в XVII ст. сформувалося і гносеологічне  розуміння субстанції. Початок розумінню  субстанції покладений англійським філософом Джоном Локком в аналізі субстанції як однієї із складних ідей і критиці емпірично-індуктивного обґрунтування і ідеї субстанції. Джордж Берклі визнав лише духовну субстанцію. Англійський філософ Давід Юм відкидав і духовну і матеріальну субстанції і бачив в ідеї субстанції лише гіпотетичну асоціацію сприйнять і певну цілісність, притаманну повсякденному мисленню.

У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія - це філософська категорія, що означає об'єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія не сотворима, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна у якісно і кількісно і має здатність будь-яких форм відображення (відносини об'єкта і образу, знання), включаючи свідомість. Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість саморуху і саморозвитку. Субстанціональність матерії виражається у взаємозв'язку суті і явища, різноманітного і єдиного, сутності й існування, єдності, основи і того, що обґрунтовується. Матерія, як субстанція, є єдністю багатоманітності. Атрибутами (невід'ємними властивостями) матерії як субстанції є сисгЛемність, рух, простір і час.

 

 У сучасній філософії є  прихильники не тільки матеріалістичної концепції субстанції, але і духовної, що приймають як субстанцію божественну волю (неотомізм, християнський еволюціонізм та ін.). Розуміння духовної субстанції філософи обґрунтовують, спираючись на положення англійського філософа Джорджа Берклі. За основу всього сущого Джордж Берклі брав дух, для нього існувала тільки духовна субстанція вважав, що «люди безумовно і цілком залежні» від духу, у ньому люди живуть, рухаються й існують, дух «творить усе в усьому». Очевидно, що буття духу нескінченно мудрого, благого і всемогутнього з надлишком достатньо для пояснення всіх явищ природи, писав Берклі, але що стосується кожної невідчуваючої матерії, то ніщо те, що сприймається, не має до неї найменшого відношення. У деяких інших філософських системах функції субстанції виконують абсолютний дух, людська свідомість, суб'єктивний дух та ін.

Субстанціональне розуміння матерії  породжує неминучий своєрідний тоталітаризм, що приводить до тлумачення речей матеріального світу як простих модифікацій матерії, які не мають внутрішніх причин для розвитку. Недоліки усуваються, якщо категорію субстанції розуміти з позиції вимог принципу системності. Системний розгляд матерії як субстанції дозволяє адекватно відобразити природний спосіб її існування, правильно зрозуміти зразок субстанції зі світом різноманітних речей, їх властивостей і, врешті-решт, осмислити субстанцію не як особливу основу буття взагалі, що існує десь поза кінцевими, мінливими речами, а саме буття речей, але не відокремлено, а в єдиній системі взаємодії одних з одними, і тим самим і зі своєю субстанцією. Важливо, що матерія існує лише у формі різноманітних конкретних речей, їх властивостей й стосунків, через них, а не поряд з ними. У предметнопрактичній діяльності ми маємо справу не зі всією матерією, а з доволі обмеженою сукупністю форм ЇЇ прояву, тобто конкретними речами і їх стосунками.

По-друге, всяке пізнання на емпіричному (дослідному) або теоретичному рівні, по своїй суті, є не що інше як пізнання ще невідомих суб'єктові речовинних структур, їх властивостей і нових рівнів стосунків. По-третє, знання про будь-який фрагмент матеріального світу завжди можна виразити у поняттях речі, властивості і стосунків.

 

 Категорія річ відображає у свідомості дискретну (перервну) структуру навколишнього світу. Форми прояву структурності матерії, її дискретності характеризуються багатоманітністю, відносною відокремленістю і є історично першою формою буття, що виділила людина. У ході своєї життєдіяльності людина поступово пізнає такі властивості фрагментів буття як диференційованість, цілісність, перервність, відносна самостійність і багатоманітність, в якій відображаються категорією річ. Отже, під категорією річ розуміють будь-який фрагмент буття, який володіє відносною стійкістю, самостійністю, цілісністю і визначеністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  літератури

 

Філософія: Підручник / Заїченко Г.А., Сагатовський В.М., Кальний І.І. та ін.; За ред. Заїченко Г.А.. – К.: Вища шк., 1995. – 455 с.

Філософія: Навчальний посібник / Надольний  І.Ф., Андрущенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін. – К.: Вікар, 1997. – 584 с.

Философский энциклопедический словарь. - М., 1989. - 840 с.

История философии в кратком изложении / Пер. с чеш. И.И. Богута. – М.: Мысль, 1991. – 590 с.