Філософія Григорія Сковороди

Контрольна робота з

Ногай С.Ю.

D-312

                                       План

             Філософія Григорія Сковороди

1. Вихідні принципи філософії Г.Сковороди.

2. Г.Сковорода і проблєма людського

    самопізнання.

3. Концепція”сродної праці”.Філософія серця.

                                    .1.

  Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для

вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов’язана з життям і розв’язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.

  Деякі дворянські та буржуазні вчені, вважали неправомірним те, що Сковороду називали філософом. На їх думку, Сковорода не мав своєї філософії, в якій би ставились і розв’язувались теоретичні проблеми.Серед авторів дорадянського періоду була поширена думка про Сковороду, як про мораліста. Так, наприклад, Ф.О.Зеленогорський у статті “Філософія Г.С.Сковороди, українського філософа XVIII ст.” твердив, що Сковорода – це“насамперед філософ-мораліст”.Польський автор Чеслав Ястщембець-Козловський у статті “Г.Сковорода,

український мислитель” визнає Сковороду видатним слов’янським мислителем,проте філософом у загальноприйнятому значенні цього слова його не вважає.

У Сковороди дійсно не було завершеної філософської системи, та він і не намагався її створити. Але це зовсім не означає, що в нього взагалі не було

своєї теоретичної філософії, як логічної обгрунтованої системи поглядів та ідей.

  За твердженням Сковороди у житті є центр, в якому заховані усі таємниці природи і суспільства і таким центром є людина. Сковорода твердив, що “вся.

разновидная плоть, вся. неизмеримая безчисленность и видимость стекается в человеке, даже до последней черты”.Сковорода вважав, що предметом філософії повинна стати жива людина з її земними справами, її думками і почуттями.Таке визнання предмету філософії об’єктивно було спрямоване проти релігійної філософії, яка в центр уваги ставила міфічний потойбічний світ, а своє завдання бачила в тому, щоб доводити істини “одкровення”, які нібито вміщені в “святому письмі”.

Г.Сковорода через самопізнання,є стрижневим

принципом всієї філософії українського мислителя.

Принцип цей, насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання,що реалізується  у процесі наукового дослідження навколишнього світу.

Отже, наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету – осягнення людиною Бога, хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі  відбиття вищої

реальності, пізнати яку законами науки, втім,неможливо.

Потреба ж цієї “вищої науки” про щасття може реалізуватись лише через самопізнання, спрямоване до осягнення людиною власної сутності і Бога.Але шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об’єктом.Істотно, що мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний  акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є

насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є акт любові.

Природним підсумком філософських і життєвих шукань Г.С.Сковороди є розроблене ним вчення про щастя. Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та

душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску  навколишнього світу.

Справжнє щастя – незалежне від зовнішніх факторів буття і тому може стати надбанням кожної людини. Але це щастя не приходить саме. Для усвідомлення його необхідно оволодіти вищою з усіх наук, якою й є наука про щастя як“економію власного нашого внутрішнього світу”. Те, що є необхідним для справжнього щастя, є таким же легким, як повітря й вода. Тому досягти щастя – означає досягти душевного миру. Щастя пов’язується із чуттями вдячності,любові.

Позиція Сковороди – відмінна. Заперечуючи наявну соціальну дійсність, він не прагне змінити її ані в ім’я щастя мільйонів, ані заради задоволення власних

“природних” потреб. Він усвідомлює “ненужність” світу соціального як самоцінності з огляду на реальні потреби людського буття. Для Сковороди в притаманному йому прагненні до свободи і щастя суттєвим було усвідомлення

того, що бажаної мети можна досягти на шляху заглиблення в себе, у прагненні до найпотаємніших, сердечних глибин власного “я”, де й чекає зустріч з Богом як жаданий результат реалізації мрій про волю і щастя.

              .2.

На думку Г.Сковороди саме у самопізнанні полягае сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

З цим пов’язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини. Філософія серця, яка єднає віру і розум,

беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і у вченні Сковороди. На думку Сковороди, серце є осереддям

людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як само-сущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям. Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного. Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

                            .3.

Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає концепція “сродноїпраці”.Принцип “сродності”, отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і

справедливому началу, що визначає сенс людського буття. “Закон сродності” не знає винятків. У кожної людини є нахил до “сродної” собі справи.Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи

всупереч йому, вважав Г.Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття “потрібне” і

“непотрібне” у філософії Г.С.Сковороди зіставляються з парою понять “легке” –“важке”.Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється

від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій  потяг до “сродного” життя.

Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обгрунтовував Г.С.Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є “сродними” для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати  своє життя відповідно до них. Отже, шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає  у Г.Сковороди через самопізнання, що, як вже зазначалось, є стрижневим

принципом всієї філософії українського мислителя.

На думку Сковороди Філософія серця єднає віру і розум,

беручи початок у філософії отців церкви, істотною мірою відбилася в історії української думки і у вченні Сковороди. На думку Сковороди, серце є осереддям

людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.

      Сисок вокористаної літератури:

http://works.tarefer.ru