Екзистенціалізм сучасна філософія

План. 
 
1) Вступ 
 
2) Основна частина 
 
a) Філософія екзистенціалізму і художні пошуки ХХ сторіччя 
 
i) Розквіт та представники екзистенціалізму 
 
ii) Атеїстичний екзистенціалізм 
 
iii) Феномен релігійного екзистенціалізму 
 
b) Представники екзистенціалізму 
 
i) Жан Поль Сартр: Я та інший 
 
ii) Філософія „АБСУРДУ” Альбера Камю 
 
iii) Франц Кафка 
 
3) Заключна частина 
 
a) Висновки 
 
4) Список використаної літератури 
 
5) Додатки 
 
Вступ. 
 
Екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, я вважаю, перевернула всю свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування. 
 
Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і лише тоді вона пізнає істину життя. 
 
Я вважаю що ця тема дуже актуальна. Життя людини дуже часто проходить непомітно, і за його час вона навіть не встигає зрозуміти чому і для чого жила. Необхідно, я вважаю, розмірковувати над цим питанням, тому що воно дуже важливе, іноді навіть можна сказати, що найважливіше для кожного. Чи варто жити не розуміючи свого існування? Чи варто підкорюватись кайданам повсякденності? Може, іноді слід вирішити для себе для чого ти живеш, усвідомити себе не лише як частину сірої маси суспільства, а як оригінальну, єдину та неповторну особистість. 
 
Отже ми бачимо що ця проблема повинна дуже серйозно поставати в суспільстві, особливо сьогоденному. Але нажаль сучасні люди не приділяють їй достатньо уваги, вона залишається на повністю розкритою для кожного із нас, як окремої особистості. І я вважаю, що з цим необхідно боротись, необхідно щось змінювати для того щоб життя не перетворилось на просту безглуздість. 
 
Філософія екзистенціалізму і художні пошуки ХХ сторіччя. 
 
Розквіт та представники екзистенціалізму. 
 
Екзистенціалізм ( від лат. Ехіstеntia — існування) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-ГІ. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Екзистенціалізм розглядають також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття. Серед останніх — французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф, Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Елі ота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске. 
 
Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920—1930 роках німецькі філософи М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. Серед попередників екзистенціалізму як філософської системи — Паскаль, данський філософ С.К'єркеґор, що вважається зачинателем екзистенціалізму, Ф.Ніцше. Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альберт Камю. В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами (Антуан Рокантен з «Нудоти» Сартра переказує у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам Сартр розвиватиме у філософському трактаті «Буття і ніщо»; абсурдний світ філософського твору Камю «Міф про Сізіфа» є атмосферою, в якій існують персонажі його ж п'єси «Калігула» та повісті «Сторонній»). Сам екзистенціалізм тяжіє до такого «прикордонного» жанру, як есе, а його представники продовжують традиції французького моралізму — філософської есеїстки Монтеня, Паскаля, Декарта, Ларошфуко, просвітителів XVIII століття, які поєднували філософський зміст із літературною формою. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами.

Фундаментальною рисою  екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є  усвідомлення людини як унікальної, неповторної  істоти. Буття кожної людини, розглядається  як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування. У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її. 
 
Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. До речі, в 1951 році екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, «бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення». 
 
Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість під інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом А. Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Ж.-П. Сартра, «Сторонній» А. Камю, «Чужа кров» С. де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К'єркегора «Або — або», де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням». У к'єркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. «Тільки роман, — гадає Симона де Бовуар, — дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування». 
 
«Екзистенціалізм — це гуманізм», — проголошує Сартр. І дійсно, у захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю «Чума», явний зміст якого, за авторським свідченням, — «боротьба європейського Опору проти фашизму». Гуманізмом пронизані також твори Ж.-П. Сартра («Шляхи свободи», «Смерть без погребіння»), С, де Бовуар («Чужа кров», «Мандарини»), А.Камю («Лист до німецького друга»), Г. Марселя («Горизонт», «Рим більше не в Римі»), Есеїстика Камю («Бунтівна людина») стає протестом проти комуністичного суспільства та ідеології більшовизму, що нищить людську свободу. 
 
Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Сартра з Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув па виникнення інших шкіл літератури модернізму. Так, ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах «театру абсурду» й «нового роману». 
 
Атеїстичний екзистенціалізм. 
 
В чому смисл атеїстичного екзистенціалізму? Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Трансцендентна природа людської сутності заперечується. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога й ідеї безсмертя особистісного начала. 
 
Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму — це філософія абсолютно самотньої людини. Це філософія людини, що звалила на себе знання про ілюзорність всіх обіцянок релігії і несе його, подібно Сізіфу, на вершину свого життя. Образ Сізіфа глибинно-архетиповий для атеїстичного екзистенціалізму. Адже знання про ілюзорність потойбічного призначення людини робить життя людини, яка прийняла таке знання, абсурдним.

Ці настанови близькі до філософії Ніцше, який ще більшою мірою, ніж Гайдеґґер, запліднив глибинні настрої атеїстичного екзистенціалізму, що розпився насамперед у Франції за часів II світової війни і наступних двох десятиліть. 
 
Феномен релігійного екзистенціалізму. 
 
На відміну від атеїстичного екзистенціалізму, релігійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини, приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне також прийняття безмежності людського існування і його вічності. 
 
Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Це добре розумів Сартр, розділяючи екзистенціалістів на дві принципово різні течії. "Існують два різновиди екзистенціалістів, — пише він, — по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге, екзистенціалісти-атеїсти, серед яких Гайдегґер і французькі екзистенціалісти, у тому числі й я сам. Тих і інших об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності..." 
 
Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повніша стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний екзистенціаліст переконаний, що сутність людини виходить за межі земного існування — вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини за межі доступної нам емпіричної данності. 
 
Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через індивідуально-інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя. 
 
Представники екзистенціалізму. 
 
Жан Поль Сартр: Я та Інший. 
 
Жан Поль Сартр (1905 - 1980) народився в Парижі, закінчив привілейований вищій навчальний заклад Еколь Нормаль, викладав філософію в Гаврі. В 1933-1934 рр., перебуваючи на стажуванні в Берліні, знайомиться з феноменологією Е. Гуссерля і дістає уявлення про екзистенціалізм. У 30-х роках починає розвивати вчення про нічим не детерміновану, спонтанну творчість екзистенції. Після початку другої світової війни бере участь у боях проти німців, потрапляє у полон, з табору для військовополонених виходить завдяки імітації тяжкої хвороби. З 1952р. починається його співпраця з французькими комуністами. Сартр двічі приїжджає в СРСР, підтримує революцію на Кубі, виступає проти французьких колоніальних війн у В'єтнамі та Алжирі, проти американської війни у В'єтнамі. У 1964 р. Сартр відмовився від присудженої йому Нобелівської премії з літератури. Сартр високо цінував марксизм, вважаючи його "неперехідною філософією нашого часу"; власний екзистенціалізм він розглядав як доповнення марксистської теорії суспільства. 
 
Основні філософські праці: "Буття і ніщо" (1943). "Екзистенціалізм - це гуманізм" (1946), "Критика діалектичного розуму"(1960). У творчому доробку Сартра також романи, п'єси, статті. 
 
Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, - це проблема, яку вирішують, герої Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Разом з Богом зникає можливість знайти які-небудь цінності у надчуттєвому світі. Немає більше апріорного добра, як немає безмежного і удосконаленого розуму, щоб це добро осмислити. Людина сама вибирає цінності моралі, сама проектує своє життя, наповнює його змістом або робить пустим і беззмістовним. Ця здатність вибирати згідно з "своїми істинами" і відрізняє людину від об'єктів живої і неживої природи. 
 
Перший принцип екзистенціалізму - це положення про те, що людина є те, що вона робить. Саме людське життя - це можливість. Немає раз і назавжди даної і незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія.

У центрі онтології  Сартра знаходиться "Я". Із свідомості, із "Я" "висвічується" вся життєвість і конкретна реальність. Природа, якщо і світить, то лише відображеним світлом того, хто усвідомлює, того, хто прагне "Я", і в той же час становить для нього перепону. Звідси Сартр виводить поняття негативної діалектики. Оскільки вона втілюється в запереченні, анігіляції, то її носієм може бути тільки свідомість. Якщо "свідомість" є абстракція і володіє реальністю і тільки в особистісному вираженні, як "Я", то єдиним джерелом і сферою здійснення діалектики є не "свідомість взагалі", а "моя свідомість", "Я" як "для-себе-буття". "Я" - єдине джерело заперечення. Ця здатність заперечення всього даного, в тому числі і себе самого як даного, створює зміст "для-себе-буття", всього людського існування. До того ж мова йде не про людину "взагалі", а завжди про неповторну індивідуальність, про людську одиничність. 
 
Ядром екзистенціалізму Сартра є "філософія свободи". Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причини, ні основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода передбачає незалежність по відношенню до минулого, заперечення його, розрив з ним. 
 
Людина вільна незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Уже сама постановка завдання, саме прагнення, сам вибір мети достатні для утворення свободи. Свобода міститься в самому спрямуванні. "Проект" - не шлях до неї, а її вираз, він є свобода, що проектує сама себе. 
 
За Сартром, ніякі об'єктивні обставини не можуть позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Вона зберігається в будь-якій ситуації і є можливістю вибирати - вибирати не реальні можливості, а своє ставлення до даної ситуації. Суб'єктивізація свободи означає сприйняття індивідом своєї залежності: він може "вільно" примиритися з нею; при ньому він такий же вільний, як і тоді, коли повстає проти неї. Невільник чи раб "вільні", самовизначаючи своє ставлення до свого положення. Перепона, обмеження визначається тим, чого ми хочемо. Тобто завдання полягає не в зміні світу, а в зміні свого ставлення до нього. 
 
Свобода забезпечена тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, "приречена бути вільною". 
 
Розуміння Сартром свободи як фатуму відкриває шлях до примирення з усякою дійсністю так само, як і до протесту проти усякої дійсності, до боротьби проти неї. Вона служить теоретичним обґрунтуванням будь-якого ставлення до дійсності, тому і не обґрунтовує ніякого однозначного ставлення до неї. 
 
Вчення про людську свободу визначає характер екзистенціалістської етики. Людина - єдине джерело, критерій і мета моральності. Не суспільство, не людина взагалі, а кожна окрема людина є окреме "Я". Мова йде не тільки про особисту моральну відповідальність, а про особистість як міру моральності. Основним критерієм моральності висувається "аутентичність", тобто відповідність свідомості людини саме її власній, "дійсній" свідомості. Це знайшло вираз в "категоричному імперативі" Сартра: користуйся своєю свободою, будь самим собою. Моральна свідомість у Сартра не знає закону, бо якщо людина "приречена до свободи", вона сама є законом своєї діяльності. 
 
З огляду на вищесказане, по-іншому постає проблеми відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, Людина бере на себе велетенську відповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна "за всіх", і чим більш обґрунтовано людина здійснює свій вибір, тим з більшою кількістю "інших" вона "радиться". Відчуття відповідальності за свій вибір пов’язане з відчуттям невпевненості, страху, тривоги, туги. 
 
Позбавитись цих почуттів людина може при здійсненні вибору на користь "недійсного буття", буття "як всі", тобто заперечення особистісного, унікального, заховавшись "за всіх". Загальне буття знімає тривогу, невпевненість, тугу, а разом з ними і відповідальність. Хочеш жити "недійсним буттям" - живи "як всі". Хочеш жити "дійсним життям" - бунтуй проти суспільства, вибирай "не як всі", але бери на себе і відповідальність. 
 
Філософія "АБСУРДУ" А. Камю.

Лінію атеїстичного екзистенціалізму Сартра продовжує французькій філософ Альбер Камю (1913 - 1960). Він народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914р. загинув у битві на Марні. Сім'я живе у великій бідності, але Камю безкоштовно закінчує середню школу завдяки зауваженим у нього здібностям. У 1935 починається літературна і театральна діяльність Камю. В 30-х роках він стає членом Комуністичної партії Франції, бере активну участь у підтримці Іспанської республіки. Під час другої світової війни активно діє у русі Опору, знайомиться з Сартром. Після війни розмежовується з лівими, а його політичні виступи з приводу хвилювань у Берліні в 1953р., під час угорських подій 1956р., примирлива позиція під час колоніальної війни в Алжирі активно використовуються правими засобами масової інформації. В 1957р. Камю була присуджена Нобелівська премія з літератури. 4 січня 1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі. 
 
Основні філософсько-літературні праці: "Калігула" (1938), "Чума" (1947), "Міф про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина" (1951). 
 
Незважаючи на те, що А. Камю заперечував спою належність до екзистенціалізму, називаючи його "філософським самогубством", по суті свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню і поглибленню цієї філософії, то її впливу і популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником-драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Камю стираються, і він бачить, у мистецтві засіб самовираження екзистенціалістської свідомості. 
 
Світогляд Камю носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. В такому світі раціональне пізнання не може служи "ниткою Аріадни". Завдання в тому, говорить Камю, щоб здобути всі наслідки із абсурду, що панує у Всесвіті, з його безглуздості. Абсурд - ключ Камю до всієї філософської проблематики, стержень буття і мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності. 
 
Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього - історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції і безсилля раціонального пізнання. Із зневагою відгукується він на великі наукові відкриття. Чого варта "істина", відкрита Коперніком і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця чи Сонце навколо Землі? - Все це глибоко байдуже, це "пусте питання", - вважає Камю. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в іншому напрямку слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки. 
 
Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. "Міф про Сізіфа" починається такими словами: ''Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема - проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії". Цим питанням проникнуті всі його твори. Приреченість людини і її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія і відчуження від світської метушні, від вселенського хаосу - лейтмотив всієї творчості Камю. Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні "екзистенціали", або "модуси" (турбота, тривога, доля, страх) характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяти - століттям фізичних наук, дев’ятнадцяте - біології, а наше двадцяте є століттям страху. Заперечуючи на словах примат "існування" (в екзистенціалістському розумінні цього слона) стосовно "сутності", Камю ототожнює саму "сутність" з "абсурдом нещасної свідомості". 
 
"Абсурд" у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам "абсурд" став Богом, але не варто залякувати примарою "страшного суду", якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд. 
 
Камю ні в що не вірить, в тому числі і в розум, як божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує па можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.