Державна підтримка суб'єктів господарювання

          2.Особливості формування статутного фонду підприємств різних організаційно- правових форм.

Початковий  статутний капітал формується за рахунок вкладів засновників, які  можуть бути в грошовій, валютній, майновій формі, у формі цінних паперів  і нематеріальних активів. Сформований таким чином початковий капітал, з однієї сторони, є колективною власністю засновників - акціонерів, а з іншої - власністю акціонерного товариства, як юридичної особи. Право володіння певною часткою статутного капіталу забезпечується шляхом ділення його величини на акції, які розподіляються між засновниками відповідно до пайового внеску, визначеному в грошовій формі. Особливості формування фонду статутного фонду акціонерних товариств передбачені Законом України “Про господарські товариства. Відповідно до Закону АТ формують свої статутні фонди за рахунок реалізації акцій шляхом відкритої передплати на них чи купівлі-продажу на фондовій біржі (це стосується відкритих АТ), або шляхом розподілу всіх акцій між засновниками без права розповсюдження акцій через відкриту передплату й купівлю-продаж на біржі (в закритих AT).Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобовязані бути держателями акцій на суму не менше 25 відсотків статутного фонду і строком не менше двох років . Засновники акціонерного товариства публікують повідомлення про наступну відкриту підписку, в якому вказуються найменування фірми, предмет, цілі та строки діяльності товариства, склад засновників, дата проведення установчих зборів, розмір статутного фонду, що передбачається, номінальна вартість акцій, їх кількість та види, переваги та пільги засновників, місце проведення, початковий та кінцевий строки підписки на акції, склад майна, що вноситься засновниками в натуральній формі, найменування банківської установи та номер розрахункового рахунку, на який мають бути внесені початкові внески, а також інші відомості за рішенням засновників. Строк відкритої підписки не може перевищувати 6 місяців.Особи, які бажають придбати акції, мають попередньо перерахувати на рахунок засновників не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися. Після закінчення вказаного у повідомленні строку підписка припиняється і повинні відбутися установчі збори, але якщо до цього терміну не вдалося покрити підпискою 60 відсотків акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим і особам, які підписалися на акції повертаються внесені ними суми або майно. За невиконання даного зобовязання засновники несуть солідарну відповідальність.У випадку, коли підписка на акції перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву підписку, повертаючи внесені суми. Відмова у підписці проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку. Рішення про прийняття чи відмову зайвої підписки приймають установчі збори. До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції, повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків номінальної вартості акцій. У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.Установчі збори приймають рішення про створення акціонерного товариства, затверджують його статут, обирають раду акціонерного товариства, його виконавчі і контролюючі органи, а також коригують статутний фонд товариства, залежно від кількості охоплених підпискою акцій.Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення AT. Збільшення статутного фонду здійснюється шляхом випуску нових акцій (при цьому не допускається випуск акцій на покриття збитків від господарської діяльності АТ), обміну облігацій на акції або збільшення номінальної вартості акцій. Але збільшення статутного фонду може відбуватись лише за умови, що всі раніше випущені акції повністю сплачені за вартістю, не нижче номінальної. Підписка на додатково випущені акції проводиться у порядку, передбаченому статтею 30 Закону України “Про господарські товариства”, при цьому акціонери користуються переважним правом на придбання додатково випущених акцій. Збільшення статутного фонду акціонерного товариства не більше, як на одну третину може бути здійснено за рішенням правління за умови, що таке передбачено статутом.Якщо AT функціонує недостатньо ефективно або навіть збитково, й при цьому спостерігається падіння курсу його акцій на фондовому ринку, що загрожує самому існуванню товариства, виникає необхідність тимчасового зменшення його статутного фонду, а рішення про це приймається загальними зборами AT.Зменшення статутного фонду може бути здійснене за рахунок зменшення номінальної вартості акцій або зменшення кількості акцій шляхом викупу частини акцій у їх власників з метою анулювання цих акцій, причому AT зобов'язане відшкодувати власнику акцій збитки, пов'язані із змінами статутного фонду. Товариство сплачує зі свого рахунку в банку, або готівкою з каси гроші акціонерам, вилучає акції і на цю суму зменшує статутний фонд.  

4. . Оптимізація структури активів підприємства

--Поняття капіталу підприємства та його структура.Економічна ефективність роботи підприємства значною мірою залежить від структури капіталу, який знаходиться в його розпорядженні. Питання про роль капіталу в розвитку підприємства має давню історію. Дослідженням теорії капіталу займались А. Сміт, Д. Рікардо, Й. Шумпетер. Одні з них вважали, що капітал - це засоби виробництва, інші капіталом називали блага, гроші чи сподівані доходи від підприємництва. Так, А.Сміт, досліджуючи теорію капіталу, вказує на матеріальну і грошову форму капіталу і виділяє останню. У своїй праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” він дійшов висновку, що капітал являє собою сукупність речей (засобів виробництва), причому гроші є тільки формою руху капіталу, а сам капітал - це частина вартості суспільного продукту. Досить цікавими є погляди Д.Рікардо на теорію капіталу. Він вважав, що капітал складається із благ і в процесі свого кругообороту він набирає грошової форми. Тут ще немає чіткого визначення суті капіталу, але можна розглядати капітал у грошовій формі як сукупність фінансових ресурсів підприємства.Дж. С. Мілль і А. Маршалл характеризують категорію капіталу як сукупність речових факторів виробництва. Й.Шумпетер, розглядаючи приватну форму організації підприємництва, дає визначення капіталу “як важеля, котрий дає змогу підприємцю отримувати в повне розпорядження потрібні йому конкретні блага, не що інше, як засоби, що дають підприємцеві можливість використовувати ці блага для досягнення нової мети, а також орієнтувати виробництво в новому напрямку”. Він визначає капітал як “суму грошей та інших платіжних засобів, які в будь-який час можуть бути надані в розпорядження підприємця”. Хоча зрозуміло, що в умовах інфляції чи в умовах функціонування командно-адміністративної системи, коли гроші не повністю виконують свої функції, наявність грошей на виробництві ще не означає можливість придбання конкретних благ. На підприємстві треба мати, крім грошей, ще й певні ліміти, фонди, які виділяються згідно з планом.В умовах командно-адміністративної системи категорія капіталу взагалі відхилялась, вважалося, що ця категорія притаманна тільки капіталістичному способу виробництва. Тому замість неї застосовувалась категорія “фонди” - основні фонди, оборотні фонди, позичковий фонд і т.ін. Недоліком такого трактування було те, що елементи фондів розглядались самостійно, незалежно від інших фондів, у той час як категорія капіталу виходить із єдності всіх його частин, зважаючи при цьому на відмінності всередині єдності. Наприклад, обєктивно функціонує не позичковий фонд, а позичковий капітал, який є відокремленою частиною промислового капіталу, існує взаємодія з іншими частинами капіталу. Відсутня однозначність у трактуванні категорії капіталу і серед сучасних західних економістів. Зокрема, Є.Ф. Брігхем дає визначення капіталу як необхідного фактору виробництва, що має вартість. У той же час, Е.Нікбахт і А. Гроппеллі визначають капітал як “активи компанії мінус її боргові зобовязання”, але таке трактування відповідає поняттю власного капіталу. В Законі України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” та Положень (стандартів) бухгалтерського обліку власний капітал визначається як “частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобовязань”. Сучасні вітчизняні економісти, зокрема Г.Н. Климко, В.П.Нестеренко, визначають сутність капіталу з точки зору мікроекономічних підходів як “суму вартісної оцінки майна і коштів підприємця, які він може використати на господарські потреби”. Зважаючи на це, слід дотримуватись думки, що капіталом є не просто вартісна оцінка майна і коштів, які використовуються на господарські потреби, а вартісна оцінка майна і коштів, які в майбутньому можуть принести доход.Капітал у широкому понятті означає майно, котре здатне приносити доход, але залежно від місця, мети і способу утворення може виступати в різних формах, в цілому утворювати всі ті ж активи, які у процесі підприємницької діяльності можуть збільшуватись. При цьому особливо гостро стоїть завдання визначення ролі і місця фінансових ресурсів підприємства в понятійному апараті капіталу. У вітчизняній науковій літературі відсутнє однозначне трактування понять “фінансові ресурси” і “капітал”, що призводить до їх ототожнення переважної більшості випадків. Крім того, в західній економічній літературі використання поняття “фінансові ресурси” на мікрорівні не є характерним. Дане поняття досить часто ототожнюється з категорією капіталу чи заміняється поняттям “зовнішніх і внутрішніх джерел фондів” 120. Уточнюючи визначення таких фундаментальних понять, як фінансові ресурси і капітал, В.Г. Білолипецький вказує, що “капітал - це частина фінансових ресурсів, які задіяні фірмою в оборот і приносять доходи від цього обороту”, а принципова різниця між фінансовими ресурсами і капіталом фірми заключається у тому, що у будь-який момент часу фінансові ресурси більші чи дорівнюють капіталу фірми. При цьому рівність означає, що у фірми немає фінансових зобовязань і всі наявні фінансові ресурси пущені в оборот. Але, на нашу думку, таке трактування зводить поняття капіталу до категорії тільки власного капіталу, тоді як реально існує додатковий, залучений капітал. Крім того, згідно із Положеннями та стандартами обліку капітал є фінансовою категорією, притаманною пасиву бухгалтерського балансу, і тому категорію капіталу слід розглядати як сукупність, а не частину фінансових ресурсів, як сумарний показник, який вказує на завершеність дії (статутний капітал, власний капітал, залучений капітал), у той час, як фінансові ресурси виступають засобом його формування. Зокрема, кредиторська заборгованість усіх видів, короткострокові і довгострокові позики самі по собі ще не є капіталом, оскільки безпосередньо не приносять збільшення вартості активів, але через механізм їх залучення і використання у фінансовій діяльності підприємство може сформувати залучений капітал, який при вмілому використанні здатне принести дохід. Тому капітал - це сукупність фінансових ресурсів, які формуються на підприємстві в залежності від місця, мети і способу утворення, в той час як фінансові ресурси являють собою сукупність фондів грошових коштів, які утворюються в процесі створення, розподілу і перерозподілу сукупного суспільного продукту і національного доходу, і знаходяться в розпорядженні підприємства для реалізації фінансових відносин. Капітал складається з матеріальних цінностей, грошових коштів і фінансових вкладень, які призначені для розвитку виробничого процесу або пущені в оборот і приносять прибутки від цього обороту. Тому в структурі капіталу виділяють статутний, авансований, основний, оборотний, інвестиційний, акціонерний, реальний, постійний, змінний капітал. В цілому структуру капіталу АТ можна показати схематично (рис.1). В основі капіталу підприємства лежить вкладений капітал, який визначається майном, що складає його актив. Вкладений капітал не означає те ж, що і акціонерний чи пайовий капітал, який включає в себе грошові кошти і цінні папери, внесені акціонерами чи пайовиками і записані в пасив балансу підприємства. Вкладений капітал, як правило, повинен перевищувати суму акціонерного чи пайового капіталу. Отже, структурною частиною вкладеного капіталу є акціонерний (пайовий) капітал, який являє собою сукупність засобів, що передані у вигляді вкладів в постійне користування товариства його власником чи учасниками.Акціонерний (пайовий) капітал складається із вкладів його акціонерів (засновників) і може утворюватися за рахунок майнових, грошових вкладів і цінних паперів. Згодом він може зазнати ряд модифікацій, характер яких буде розрізнятися залежно від юридичної природи товариства.Розмір статутного капіталу визначається статутом при створенні підприємства. Після державної реєстрації акціонерного товариства статутний фонд його в сумі проведеної підписки на акції або внеску учасника, передбаченого статутними документами, відображають у бухгалтерському обліку на кредиті рахунку “Статутний фонд”. Він складається із : -суми коштів в українській та іноземній валютах, внесених особами, що підписалися на акції на момент державної реєстрації; -вартості внесків в оплату вартості будинків, споруд, устаткування та іншого майна, що належить до основних засобів ; -вартості внесків на право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, основними засобами, а також інших майнових прав, включаючи інтелектуальну власність ; -вартості внесених сум в оплату сировини, матеріалів, малоцінних і швидкозношувальних предметів та інших матеріальних цінностей ; -вартості внесків в оплату іншого майна ; -суми, що не внесені особами, які підписалися на акції (учасниками ), до моменту державної реєстрації.Передплатники на акції в акціонерному товаристві не завжди вносять повністю весь розмір статутного капіталу відразу після заснування товариства. Частина цінних паперів може бути сплачена поступово, в передбачені законом терміни.Інвестиційний капітал - це грошовий вираз вартості цінних паперів, які дають право власності на реальний капітал підприємства. Якщо йдеться про акції, які допущені до котирування на фондовій біржі, то в такому випадку поняття фінансового капіталу відповідає біржовій вартості акцій.Реальний капітал включає основні і оборотні засоби: перші використовуються в багатьох виробничих циклах, тоді як другі або споживаються, або трансформуються протягом одного циклу виробництва чи розподілу. Фінансовий стан підприємства залежить від ефективного використання реального капіталу: рентабельність оборотних коштів залежить від їх оборотності, а рентабельність основних засобів залежить від ступеня їх використання. В балансі підприємства реальний капітал зараховується в актив і розподіляється за такими статтями: будівлі і обладнання, сировина, матеріали та інші оборотні кошти виробничого призначення, високоліквідні запаси і майно.Постійний капітал - це сукупність виробничих ресурсів, вартість яких не змінюється у процесі виробництва (сировина, обладнання і т.ін.). На противагу даній категорії використовується категорія змінного капіталу, як вартість, що створюється у процесі виробництва і складається з відтвореного власного еквіваленту і певної надбавки - знову створеної вартості. Постійний капітал складається з основного і оборотного капіталу.Основний капітал - це частина реального капіталу, який бере участь у декількох виробничих циклах. Він включає матеріальні активи (будівлі, споруди, машини, обладнання, худобу тощо) і нематеріальні активи (витрати на геологорозвідувальні роботи, витрати на програмне забезпечення та бази даних для ЕОМ, оригінали літературних та художніх товарів).Оборотний капітал - це теж частина реального капіталу, яка використовується в процесі виробничого циклу. Він включає в себе виробничі запаси, незавершене виробництво, готову продукцію, товари для перепродажу, цінності.Але постійний капітал можна розглядати і як сукупність фінансових і нефінансових активів. До фінансових активів відносяться грошові кошти та фінансові вимоги і зобовязання у різних формах, а нефінансові активи складаються з вироблених і невироблених. До вироблених активів належить основний і оборотний капітал. Невироблені активи розподіляються на матеріальні і нематеріальні. Матеріальні - земля, надра, природні ресурси, водні ресурси під землею. Нематеріальні активи - авторські права, патенти, ліцензії, торгівельні знаки, права на оренду, тощо.Авансований капітал являє собою вартість засобів, вкладених у процес виробництва. Ця вартість включає використану в процесі виробництва частину постійного капіталу (сюди входить вартість предметів проміжного використання і зносу засобів виробництва) і змінний капітал, витрачений на робочу силу.Отже, складовими капіталу, вкладеного у процес виробництва, є змінний капітал та частина постійного капіталу у формі основного і оборотного капіталу. Зрозуміло, що особливу увагу у структурі капіталу підприємства слід приділяти саме величині авансового капіталу, оскільки його розмір найбільше впливає на величину одержаного в майбутньому доходу.2. Оптимізація структури активів підприємства.В економічній науці трактування поняття “вартість капіталу” теж не має остаточної визначеності. В широкому понятті вартість капіталу - це грошовий вираз майна, здатного приносити дохід. Але для більш точного визначення необхідно вартість капіталу розглядати в залежності від місця його утворення та джерел формування. Адже в результаті процесу виробництва утворюється додатково створена вартість, частиною якої є прибуток. Даний прибуток теж можна розглядати як капітал, оскільки він може бути повторно авансований у виробництво, а, отже, принести дохід.Деякі економісти вважають (наприклад, американці Ф.Моділяні та М.Міллер), що вартість капіталу ніяким чином не залежить від його структури. Інші дослідники доводять , що зміни у структурі капіталу впливають на вартість його і фірми. Вони пояснюють це тим, що вартість капіталу за рахунок боргів коригується на податкові знижки і тому нижча, ніж вартість капіталу від випуску звичайних акцій. Тому при збільшенні випуску облігацій фірмою, середня вартість капіталу знижується. Це, так звана, теорія чистого доходу.Досліджуючи структуру капіталу в першу чергу необхідно провести аналіз впливу основного і оборотного капіталу на фінансову діяльність підприємств. Величина, технічний стан, відповідність рівню науково-технічного прогресу, ступінь забезпеченості і ефективність використання основних виробничих фондів підприємством безпосередньо впливає на можливість випуску і реалізації нової, конкурентоспроможної продукції, що дасть змогу досягти максимальної прибутковості товариства. Щоб виявити закономірності формування сукупної вартісної оцінки позаоборотних і оборотних активів, необхідно провести фінансовий аналіз управління грошовим оборотом підприємств, і, перш за все, проаналізувати власний і позиковий капітал. У процесі аналізу переслідується мета визначення основних критеріїв раціонального співвідношення між власним і позичковим капіталом, які мають враховуватись при формуванні структури капіталу.Власний капітал - це частина засобів підприємства, які є його власністю. Джерела формування власного капіталу АТ приведені на рис. 2. Оптимальна величина власного капіталу дає можливість впевненого інвестування його у довгострокові проекти і використання в найбільш ризикових ситуаціях.Але підприємство, яке використовує лише власний капітал, втрачає можливість швидкого збільшення масштабів виробництва в разі сприятливої кон'юнктури ринку, підвищення рентабельності власного капіталу, а при сезонному характері виробництва підприємство не має змоги на достатньому рівні залучити додаткові кошти в період підвищення активності. Тому в таких випадках доцільно використовувати позичковий капітал, але за умови раціональної кредитної політики. Під позичковим капіталом розуміють частину коштів, які сформувались за рахунок залучених джерел, вони не є власністю підприємства і тому через відповідний період мають бути повернуті власникові.Джерела формування позичкового капіталу АТ показані на рис.3.Використання позичкового капіталу в багатьох випадках має свої переваги, оскільки заборгованість вигідна в період підвищення темпів інфляції, а плата за користування позичковим капіталом відноситься на валові витрати і не оподатковується. Із збільшенням частки позичкових коштів в структурі авансованого капіталу збільшується сума платежів з фіксованими строками і ймовірність неспроможності сплати процентів та основної суми боргу.При аналізі структури капіталу на основі балансу підприємства розрізняють наявний (діючий або функціонуючий) капітал і пасивний, який відображає джерела фінансування і оплату діючого (наявного) капіталу. Структура господарських коштів, або ресурсів, якими оперує підприємство (активи балансу), і джерел фінансування (пасиви балансу) може бути різною. В загальному вигляді наявний капітал (НК) дорівнює сумі боргового капіталу (БК) і власного капіталу (ВК), тобто НК=БК+ВК. Структура наявного капіталу показана на рис. 4.Наявний і пасивний капітал знаходиться в єдності, не дивлячись на те, що представляють різні характеристики всього капіталу підприємства. В процесі господарської діяльності підприємства відбувається постійний оборот капіталу. Послідовно капітал змінює грошову форму на матеріальну, яка трансформується в різні форми відповідно до умов виробничо-комерційної діяльності, і, в результаті знову перетворюється в грошові кошти для нового кругообігу. Різниця між поточними активами компанії та її короткостроковими (або поточними) зобов'язаннями, тобто тими зобов'язаннями, які підлягають оплаті протягом року і по яких не сплачуються відсотки (заборгованість по податках і дивідендах, нарахована, але не виплачена заробітна плата), представляють собою чистий оборотний капітал.Короткострокові зобов'язання, по яких виплачують відсотки, об'єднують з довгостроковими пасивами, при цьому короткострокові зобов'язання називають боргом, а довгострокові зобов'язання - борговими зобов'язаннями.Саме поточні і основні активи потребують інвестицій капіталу, але за одержані інвестиції необхідно платити. Тому одержані компанією прибутки повинні бути більше вартості капіталу, що використовується для придбання активів і відсотків за користування капіталом. Джерела фінансування активів відображаються у правій частині балансу, яка складається із джерел коштів, залучених до фінансування і власних коштів власників компаній.Тому вартість компанії (ВА К) можна визначити як вартість боргових зобов'язань (Б) і власного капіталу (ВК). ВА К=Б+ВКДовгострокові борги формуються за рахунок позик банків та інвестиційних компаній, або за рахунок випуску облігацій. Джерелом власного капіталу може служити випуск акцій чи гроші власників справи. Основними показниками, які характеризують капітал, є показники сталості, ліквідності, прибутковості капіталу. Показник сталості капіталу характеризує відношення боргових зобов'язань до власного капіталу. Цей показник пов'язаний із загальною фінансовою структурою, що показує, яку частину власних коштів фірма вкладе у справу, а яка частина фінансується за рахунок фінансових коштів, взятих у борг.Якщо структура “борг” / “власний капітал” має значну перевагу в бік боргів, то фірма може стати банкрутом у випадку, коли декілька кредиторів одночасно будуть вимагати свої гроші назад у незручний для власників час, тобто в такій компанії боргова частина пасиву майже дорівнює активу. Більш сприйнятим є другий варіант, коли відношення “борг” / “власний капітал” йде в бік переваги власного капіталу, оскільки ступінь ризику для інвестора буде значно нижчим. Показник ліквідності показує здатність фірми виконати короткострокові боргові зобов'язання. Прибутковість є основним показником ефективної роботи будь-якої компанії, який показує, що видатки, які має фірма, менші одержаних доходів. В результаті ефективне використання капіталу впливає і на прибутковість, і на ліквідність, і на здатність підприємства до збільшення обсягів виробництва. При фінансування активів власники компанії дотримуються дещо інших позицій, ніж інвестори, оскільки інвестори намагаються знайти компанію, де досить високі відсоткові ставки сполучаються з мінімальним ризиком. Власникам же компаній необхідно залучити інвесторів на умовах, що дають вигоду і компаніям, і інвесторам, і в той же час не приводять до банкрутства. Оптимальну структуру капіталу, тобто співвідношення між позиковими коштами і власним капіталом, можна визначити, користуючись ефектом фінансового важеля, або фінансовим левереджем. Якщо підприємство в своїх інвестиціях використовує як власні так і позикові кошти, то рентабельність інвестування власних коштів може бути збільшена. Підвищення рентабельності власних коштів ще називають ефектом фінансового важеля.Фінансовий левередж - це практика використання боргових паперів для фінансування інвестицій. Він визначається співвідношенням між доходами до відрахування відсотків за кредит і податків (ДВКП) і доходами на акцію (ДНА).Коли фірми позичають гроші, то вони зобов'язуються виплатити відсотки, а в майбутньому погасити всю суму боргу. Але чим більше боргів у фірми в структурі капіталу, тим більше в неї фіксованих видатків і тим більший ризик непокриття цих платежів. Якщо борги зростають, ростуть і платежі відсотків, але також зростає ризик, що відсотки за борги стануть дуже високими стосовно ДВКП. Особливо це небезпечно у період економічних спадів, оскільки це збільшує можливість несплати боргу за рахунок прибутку фірми.Отже, фінансовий левередж може бути ефективним у період підйомів і принести збитки у період спадів. Не вдаючись до виведення формули рентабельності власних коштів, наведемо її: РВК= (1 - СПодатку) х ЕР + (1 - СПодатку) х (ЕР - СВ) х ЗК / ВК, де РВК - рентабельність власних коштів; СПодатку - ставка податку на прибуток; ЕР - економічна рентабельність капіталу, як відношення суми балансового прибутку і процентів за кредит, які відносяться на собівартість продукції, до суми активів підприємства; СВ - ставка відсотків за використання залучених коштів; ЗК - сума залучених коштів; ВК - сума власних коштів.Друга складова в цій формулі являє собою ефект фінансового важеля у випадку використання залучених коштів (ЗК>0). Різницю між економічною рентабельністю і ставкою відсотків по позиці називають диференціалом фінансового важеля: диференціал важеля = ЕР - СВ;Співвідношення залучених і власних коштів називають плечем фінансового важеля : плече важеля =ЗК / ВК;Таким чином, ефект фінансового важеля може бути представлений у вигляді: ЕФВ= (1 - СПодатку) х диференціал важеля х плече важеля;Ефект фінансового важеля буде тим більший, чим більшою буде економічна рентабельність інвестицій в порівнянні із ставкою відсотків по займу і чим більшим буде співвідношення залучених і власних коштів]. При порівнянні підприємств, у яких однакова економічна рентабельність, у наявності різна рентабельність власних коштів, одержувана в результаті іншої структури фінансових джерел. Іншими словами, можна сказати, що ефект фінансового важеля показує приріст рентабельності власних коштів, що одержуються завдяки використанню кредиту, не дивлячись на вартість останнього. Якщо ввести у розрахунки оподаткування прибутку у розмірі 1/3 (30%), то це лише зменшить ефект на 1/3. На основі вищесказаного можна зробити висновки: 1) Підприємство, яке має тільки власні кошти, обмежує їх рентабельність приблизно на 2/3 економічної рентабельності.РВК = 2/3 ЕР2) Підприємство, яке використовує кредит, або збільшує, або зменшує рентабельність власних коштів залежно від співвідношення власних і позикових коштів у пасиві і від величини відсоткової ставки.РВК=2/3 ЕР+ЕФВ;Ефект фінансового важеля можна записати таким чином: ЕФВ = 2/3 диференціала плеча важеля х плече важеля.Вищеназвані формули дають можливість визначити безпечні обсяги позикових коштів, розрахувати допустимі умови кредитування. Відповідно із формулою рентабельності власних коштів прослідковується доцільність придбання акцій підприємства з тими чи іншими значеннями диференціала, плеча фінансового важеля і рівня ефекту фінансового важеля в цілому.Між диференціалом і плечем фінансового важеля, крім нерозривного звязку, є і протиріччя. Воно заключається в наступному. Якщо нові залучення коштів приносять підприємству збільшення рівня ефекту фінансового важеля, то таке запозичення вигідне для нього, але при цьому необхідно ретельно слідкувати за станом диференціалу, оскільки при нарощуванні плеча фінансового важеля банкір намагається компенсувати збільшення свого ризику підвищенням ціни на кредит. При цьому ризик кредитора виражається величиною диференціалу : чим більший диференціал, тим менший ризик і навпаки. Ось чому збільшувати за всяку ціну плече фінансового важеля недоцільно, а необхідно регулювати його залежно від диференціалу.Залучаючи позикові кошти, підприємство може швидше і масштабніше виконати свої завдання, але при цьому постає проблема в тому, щоб прийняти розумні ризики в межах диференціала. Поява відємного диференціала є сигналом для кредитора, що його клієнт - кандидат у боржники. Проте, тільки в кожному окремому випадку визначають, чи доцільно використати потужний вплив на фінансовий важіль, поступово послаблюючи його, чи необхідно дотримуватись помірності в нарощуванні позикових коштів. Більшість західних фахівців вважає, що оптимально ЕФВ має дорівнювати 1/3 -1/2 економічної рентабельності. При цьому ефект фінансового важеля здатний компенсувати податкові вилучення і забезпечити віддачу власним капіталам.Завершальним етапом стратегії формування активів підприємства є визначення такої структури активів, яка б дала можливість до мінімуму звести ризик від їх майбутньої втрати чи знецінення. Зокрема, при формуванні грошових активів підприємства необхідно враховувати не тільки існуючий рівень інфляції, але і її прогнозні показники. За високого рівня інфляції перевагу слід надавати активам у формі товарно-матеріальних цінностей, а грошові кошти мати у розмірі, які б забезпечували нормальну систему розрахунків.Наступним кроком дослідження є визначення впливу структури капіталу на вартість фірми. Фінансування за рахунок боргів має свої переваги, проте до певної межі, оскільки зростаючий борг може привести до зростання змін на доход по акції і відповідно, на оцінку вартості фірми. Якщо інвестори вважають, що у фірми високий рівень заборгованості, їй можуть не позичати на вигідних умовах, оскільки надто багато боргів посилює ризик і, отже, підвищує загрозу неплатоспроможності. Надмірне фінансування за рахунок випуску акцій теж не краща політика через те, що вона повністю позбавляє фірму переваг, котрі дає фінансовий левередж, оскільки середньозважена вартість капіталу стає надто високою. Крім того, випуск надмірної кількості звичайних акцій може привести до втрати управління фірмою на зборах акціонерів. Таким чином, незбалансованість капіталу (або надто багато боргів, або надто багато акцій) може зашкодити позиції фірми на ринку. Тому головною задачею цього питання є вибір такої структури капіталу, яка при найменшій вартості капіталу допомагала підтримувати сталі дивіденди і доходи. Для реалізації цієї задачі необхідно розробити політику зовнішнього (за рахунок позичок та емісії акцій) і внутрішнього (за рахунок нерозподіленого прибутку) фінансування підприємства. Власні кошти, роблячи прямий внесок у фінансування стратегічних потреб підприємства, одночасно стають значною перевагою у фінансових взаємовідносинах підприємства з усіма обєктами ринку. Залучені ж кошти дозволяють зменшити акціонерний ризик, але можуть загострити конфлікт між акціонерами і кредиторами. Даний конфлікт може виникнути з причини невивіреної дивідендної політики, за якої збільшення дивідендів при зменшенні нерозподіленого прибутку веде до відносного зменшення власних коштів підприємства стосовно позикових. До цього ж приводить і залучення нових кредитів та випуск привілейованих акцій, що, в свою чергу, збільшує ризик банкіра і веде до знецінення виданих ним позик. Також причиною конфлікту може бути підвищений ризик банкрутства на фоні надзвичайно високого рівня заборгованості і втрата привабливості раніше випущених цінних паперів і, як наслідок, падіння їх курсу, внаслідок емісії облігацій і залучення коштів на більш вигідних для інвесторів умовах.В ринковій економіці існує багато методів усунення названого протиріччя. Це випуск фінансових активів, які в майбутньому дадуть змогу держателям облігацій стати акціонерами (випуск облігацій, конвертованих в акції, облігацій з підписними купонами та ін.), обмеження прав акціонерів в області інвестицій, їх фінансування і розподілу, про що фіксується безпосередньо в Статуті. Отже, підприємство поза екстремальних умов не повинно вичерпувати можливості використання позикових коштів. Їх величина повинна бути на такому рівні, який забезпечив би покриття нестатку коштів кредитом без перетворення диференціалу фінансового важеля у відємне значення.  

5. Фінансові  результати суб׳єктів господарювання.

Показники, які характеризують фінансову діяльність субєкта господарювання, є показники  прибутку і рентабельності. У відповідності  із стандартами бухгалтерського  обліку в діяльності підприємства розрізняють:-звичайну діяльність - будь-яку основну діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або виникають внаслідок її проведення;-надзвичайну подію або операцію, яка відрізняється від звичайної діяльності підприємства, та не очікується, що вона повторюватиметься періодично або в кожному наступному звітному періоді;-операційну діяльність - основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю;- основну діяльність, яка повязана з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходу;-інвестиційна діяльність - придбання та реалізація тих необоротних активів, а також фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів;-фінансова діяльність - діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.В широкому понятті прибуток - це сума, на яку доходи перевищують повязані з ними витрати, але при цьому розрізняють валовий прибуток, прибуток від реалізації (операційної діяльності), балансовий прибуток (прибуток від звичайної діяльності до оподаткування), прибуток від звичайної діяльності (після оподаткування), чистий прибуток.Валовий прибуток (збиток) визначається як різниця між чистою виручкою від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг (без ПДВ, акцизного збору та інших вирахувань з доходу) і собівартістю реалізованої продукції (виробничою собівартістю), тобто ф.№2 р.035-р.040.Прибуток від реалізації або прибуток (збиток) від операційної діяльності визначається як алгебраїчна сума валового прибутку (збитку), іншого операційного доходу, адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат, тобто ф.№2 р.050+р.060-р.070-р.080-р.090.Балансовий прибуток (збиток) або прибуток від звичайної діяльності до оподаткування визначається як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від операційної діяльності, фінансових та інших доходів (прибутків), фінансових та інших витрат (збитків), тобто ф.№2 р100+р.110+р.120+р.130-р.140-р.150-р.160. При цьому розрізняють такі фінансові та інші доходи і витрати:-доход від участі в капіталі - відображається доход, отриманий в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі, (згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення або зменшення частки інвестора у власному капіталі обєкта інвестування).-інші фінансові доходи - показуються дивіденди, відсотки та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім доходів, які опубліковуються за методом участі в капіталі);-інші доходи - показується доход від реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів і майнових комплексів; доход від неопераційних курсових різниць та інші доходи, які виникають у процесі звичайної діяльності, але не повязані з операційною діяльністю підприємства;-фінансові витрати - показуються витрати на проценти та інші витрати підприємства, повязані із залученням позикового капіталу;-втрати від участі в капіталі - відображається збиток, спричинений інвестиціями в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких провадиться методом участі в капіталі;-інші витрати - відображають собівартість реалізації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів; втрати від неопераційних курсових різниць; втрати від уцінки фінансових інвестицій та необоротних активів; інші витрати, які виникають у процесі звичайної діяльності (крім фінансових витрат), але не повязані з операційною діяльністю підприємства.Прибуток від звичайної діяльності (після оподаткування) визначається як різниця між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податків з прибутку. Збиток від звичайної діяльності дорівнює збитку від звичайної діяльності до оподаткування та сумі податків на прибуток, тобто ф.№2 р.170-р.180.Чистий прибуток (збиток) розраховується як алгебраїчна сума прибутку (збитку) від звичайної діяльності та надзвичайного прибутку, надзвичайного збитку та податків з надзвичайного прибутку, тобто ф.№2 р.190+р.200-р.205-р.210.Серед показників рентабельності виділяють рентабельність продукції, рентабельність капіталу, рентабельність основного капіталу, рентабельність власного капіталу, рентабельність перманентного капіталу, прибутковість реалізації, прибутковість активів, головний показник прибутковості. Рентабельність продукції визначається як відношення прибутку від реалізації (прибутку від операційної діяльності) до повної собівартості реалізованої продукції.Рентабельність капіталу визначається як відношення балансового прибутку ( прибутку від звичайної діяльності до оподаткування) до підсумку по балансу.Рентабельність основного капіталу визначається як відношення прибутку від звичайної діяльності (після оподаткування) до підсумку по балансу.Рентабельність власного капіталу визначається як відношення прибутку від звичайної діяльності (після оподаткування) до суми власного капіталу.Рентабельність перманентного капіталу визначається як відношення балансового прибутку ( прибутку від звичайної діяльності до оподаткування) до суми власного капіталу. Прибутковість реалізації визначається як відношення прибутку від реалізації (прибутку від операційної діяльності) до суми виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.Прибутковість активів визначається як відношення прибутку від звичайної діяльності (після оподаткування) за мінусом дивідендів на акції до загальної суми активів за мінусом нематеріальних активів.Головний показник прибутковості визначається як відношення балансового прибутку ( прибутку від звичайної діяльності до оподаткування) до загальної суми активів за мінусом нематеріальних активів.

Діагностика банкрутства підприємства.1.Оцінка фінансового стану субєкта господарювання з метою визначення його платоспроможностіВизначення оптимальної структури активів з точки зору забезпечення достатньої ліквідності окремих їх видів, проводять на основі оцінки ліквідності і платоспроможності підприємства. Платоспроможність - як більш широке поняття означає можливість даного підприємства своєчасно оплачувати всі грошові зобовязання, які виникають у процесі господарської діяльності. Вона оцінюється за даними балансу та на підставі характеристики ліквідності оборотних коштів, тобто часу, потрібного для перетворення їх у готівку При цьому розрізняють ліквідність підприємства і ліквідність балансу.Ліквідність підприємства визначається як ступінь покриття короткострокової заборгованості його високоліквідними активами (коштами, ринковими цінними паперами, дебіторською заборгованістю). Ліквідність активів визначається часом, протягом якого активи перетворюються в грошові кошти. Тому активи залежно від ступеня ліквідності, а короткострокові пасиви від ступеня терміновості їх оплати діляться на групи. Найбільш ліквідні активи (А1) - грошові кошти підприємства і короткострокові фінансові вкладення. Активи, що швидко реалізуються (А2) - дебіторська, заборгованість та інші активи. Активи, які повільно реалізуються (АЗ) - статті розділу 2 активу “Запаси ”, а також статті розділу 1 активу балансу “Довгострокові фінансові інвестиції” (за мінусом суми вкладів у статутні фонди інших підприємств). Активи, які важко реалізуються (А4) - статті розділу 1 активу балансу та мінусом тих статей цього розділу, які ввійшли в попередню групу, а також вклади у статутні фонди інших підприємств.Короткострокові пасиви розділяються на такі підгрупи. Найбільш термінові зобовязання (ПІ) - це кредиторська заборгованість та позики, непогашені у відповідний термін. Короткострокові зобовязання ( П2) - це короткострокові кредити та позикові кошти. Довгострокові зобовязання ( П3) - довгострокові кредити та позикові кошти. Сталі пасиви ( П4) - це статті розділу 1 пасиву балансу “ Власний капітал”. Для визначення ліквідності балансу необхідно перевірити виконання нерівностей : А1 > П1; А2 > П2 ; АЗ > ПЗ; А4 < П4.Якщо виконуються всі 4 нерівності, то баланс вважається абсолютно ліквідним, але виконання перших трьох нерівностей веде за собою і виконання четвертої. Виконання четвертої нерівності свідчить про дотримання вимоги мінімальної фінансової стійкості, оскільки вона засвідчує наявність у підприємства власних оборотних коштів. Баланс вважається ліквідним, якщо виконуються всі чотири нерівності. Додатково до складання нерівностей спід розрахувати і основні показники ліквідності та порівняти їх із теоретично достатнім значенням.Одним із показників ліквідності є коефіцієнт абсолютної ліквідності. Даний коефіцієнт показує, яку частину короткострокової заборгованості підприємство може погасити в найближчий час, а нормальним для нього вважається обмеження більше 0,2-0,5. Він характеризує платоспроможність підприємства на дату складання балансу,Платоспроможність підприємства характеризує і проміжний коефіцієнт покриття балансу (коефіцієнт критичної ліквідності). Щоб перевести грошові кошти в різні складові оборотних коштів, потрібен час. Ліквідність коштів, вкладених в дебіторську заборгованість, залежить від швидкості платіжного документообороту в банках країни, своєчасного оформлення банківських документів, строків надання комерційного кредиту окремим покупцям, їх платоспроможності. Тому даний коефіцієнт характеризує очікувану платоспроможність підприємства на період, який дорівнює тривалості одного обороту дебіторської заборгованості, а його достатнє значення повинно бути більше 0,8-1,0.Найбільш узагальнюючим показником платоспроможності є загальний коефіцієнт покриття балансу. Даний коефіцієнт характеризує співвідношення поточних активів за мінусом витрат майбутніх періодів та собівартості транспортних послуг і поточних зобовязань. Він характеризує очікувану платоспроможність підприємства протягом одного обороту оборотних коштів. Рівень коефіцієнту залежить від галузі виробництва, тривалості виробничого циклу, структури запасів і витрат та інших факторів. У світовій практиці вважається достатнім його значення більше 2-2,5.Для аналізу ліквідності та платоспроможності застосовують ще й інші показники, зокрема це показники фінансової стійкості, величини власних оборотних коштів, тривалості кредиторської заборгованості, співвідношення грошових потоків та заборгованості кредиторам, співвідношення нерозділеного прибутку до всієї суми активів. Під фінансовою стійкістю підприємства розуміють такий стан рахунків підприємства, які гарантують його постійну платоспроможність і можливість своєчасно поповнювати виробничі запаси, проводити розрахунки та платежі за рахунок власних джерел. Фінансова стійкість характеризується коефіцієнтом співвідношення позикових та власних коштів, коефіцієнтом автономії, коефіцієнтом маневреності власних коштів, коефіцієнтом концентрації залученого капіталу, коефіцієнтом довгострокового залучення позикових коштів, коефіцієнтом довгострокових вкладень. При проведенні аналізу фінансової стійкості акціонерного товариства важливим є розрахунок показника заборгованості акціонерам, який визначається як відношення суми заборгованості акціонерам до суми активів. Зрозуміло, що чим вищий рівень даного показника, тим меншу привабливість становить дане акціонерне товариство для акціонерів та інвесторів.Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів визначається як відношення суми позикових коштів до суми власних коштів, і його нормативно-достатнє значення повинно бути менше 1. Якщо розрахункове значення його більше одиниці, то незалежність (автономність) підприємства сягає критичної точки.Коефіцієнт автономії - це відношення суми власних коштів до суми майна підприємства (нормативно-достатнє значення більше 0,5). Коефіцієнт автономії характеризує незалежність підприємства від зовнішніх джерел.Коефіцієнт маневреності власних коштів це відношення суми власних оборотних коштів до суми власних коштів. Коефіцієнт маневреності показуює, яка частина власного капіталу є вкладеною в оборотні кошти.Банківські установи, вирішуючи питання про надання кредитів підприємницьким структурам, керуються, в першу чергу, станом їх кредитоспроможності, одним із показників якої є частка власного капіталу в загальній сумі активів позичальника. Чим вищою є частка власного капіталу, тим менший ризик являє такий позичальник для кредитора і навпаки. Для цього використовують такі показники.Коефіцієнт концентрації залученого капіталу - це відношення суми зобовязань по залучених і позичених коштах до підсумку по балансу.Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів - це відношення суми довгострокових зобовязань до суми довгострокових зобовязань і власних коштів. Коефіцієнт довгострокових вкладень - це відношення суми довгострокових кредитів і позик до суми довгострокових кредитів і позик і власних коштів. В результаті проведення якоїсь господарської операції фінансовий стан підприємства може залишатись незмінним або покращуватись чи погіршуватись. Щоденний потік господарських операцій викликає коливання фінансової стійкості, є причиною переходу підприємства від одного типу стійкості до іншого. Тому в світовій практиці при визначенні забезпечення запасів і витрат власними і позиченими коштами класифікують такі типи фінансової стійкості.1. Абсолютній фінансовій стійкості відповідає такий фінансовий стан підприємства, при якому запаси і витрати забезпечуються власними оборотними коштами. Цей тип фінансової стійкості та практиці зустрічається досить рідко, а на основі балансу поточну абсолютну стійкість можна визначити за формулою: Д> Rр+Ко, де Д - грошові кошти і довгострокові фінансові вкладення;Rр - розрахунки ( кредиторська заборгованість) та інші пасиви;Ко - позики, не погашені в строк .2. Нормальна фінансові стійкість - це такий фінансовий стан підприємства, при якому запаси і витрати забезпечуються власними оборотними коштами та довгостроковими позиковими джерелами. На основі балансу поточна нормальна стійкість визначається за формулою : Ra > Rр + Ко , де Rа - грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення, дебіторська заборгованість та інші активи.3. Передкризова (мінімальна) фінансова стійкість характеризується таким фінансовим станом підприємства, при якому запаси і витрати забезпечуються власними оборотними коштами і довгостроковими та короткостроковими позиковими джерелами (тобто основними джерелами формування запасів і витрат). На основі балансу поточний передкризовий стан визначається за формулою:Ra + Z. > Rр + Ko, де- запаси і витрати .4. Кризовий фінансовий стан виникає в тому випадку, коли запаси і витрати не забезпечуються джерелами їх формування, а підприємство знаходиться на межі банкрутства. На основі балансу поточний кризовий стан визначається за формулою: R.а + Z < Rр + Ко.Якщо розглядати класифікацію типів фінансової стійкості підприємства в найближчій перспективі, то до правої сторони наведених вище нерівностей треба додати Кt - короткострокові кредити і залучені кошти. У випадку довгострокової перспективи відповідно до правої сторони нерівностей додається, крім Kt , ще й Кт - довгострокові кредити і залучені кошти. Використавши баланси підприємств, можна розрахувати типи фінансової стійкості цих підприємств в поточному, короткостроковому чи довгостроковому періоді. 2.Діагностика банкрутства підприємстваЗавершальним етапом розробки фінансової стратегії підприємства є визначення політики управління фінансовими ризиками і антикризового фінансового управління при загрозі банкрутства. Підприємницькій діяльності на сучасному етапі властиві такі види ризиків як ризик зниження фінансової стійкості, неплатоспроможності, інвестиційний, інфляційний, процентний, валютний, кредитний, податковий ризики. Деякі з них, зокрема, ризик зниження фінансової стійкості, неплатоспроможності, валютний ризик акціонерних товариств, були проаналізовані в роботі раніше. Тому політика управління фінансовими ризиками на підприємстві повинна включати такі питання: ?визначення окремих видів ризиків, які можуть виникнути в процесі підприємницької діяльності; визначення можливих фінансових втрат, повязаних з ризиками та розробка заходів щодо їх запобігання;? розробка оптимальних варіантів внутрішнього і зовнішнього страхування; оцінка страхування ризиків на підприємстві. У випадку, коли перед підприємством постає загроза банкрутства, необхідно розробити політику антикризового управління. На першому етапі проведення такої політики дають повну оцінку фінансового стану підприємства з метою виявлення ознак його кризового розвитку і можливій загрозі банкрутства.Діагностика банкрутства є необхідним елементом проведення фінансового аналізу, вона однаково важлива і для акціонерів та інвесторів, і для майбутніх власників у випадку реорганізаціїпідприємства. Банкрутство настає, після призначення факту неспроможності арбітражним судом або після офіційного визнання цього самим боржником у випадку добровільної ліквідації підприємства, А зовнішньою ознакою банкрутства є призупинення його поточних платежів через нездатність підприємства забезпечити виконання вимог кредиторів в місячний термін. Залежно від фінансового стану підприємства-боржника до нього можуть бути застосовані процедури реорганізації (у формі зовнішнього управління і санації), ліквідації, мирової угоди. В цих умовах досить важливо вчасно спрогнозувати стадію банкрутства акціонерного товариства, щоб оперативно можна було розробити відповідні заходи щодо оздоровлення фінансового стану. Діагностика банкрутства проводиться на основі комплексного аналізу декількох показників із порівнянням їх з відповідними показниками інших аналогічних підприємств за ряд років. Інформаційною базою проведення такої діагностики служить бухгалтерська, статистична і оперативна звітність. В аналізі використовують баланси підприємства за два-три попередні роки та звітний період, звіти про фінансові результати, звіти про рух грошових коштів, звіти про власний капітал, документи про результати інвентаризації, розрахунок нормативу власних оборотних коштів, розшифровка дебіторської та кредиторської заборгованості, звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію, дані про наявність та рух коштів на банківських рахунках, бізнес-плани, фінансові плани, дані про ринки збуту, матеріали маркетингових досліджень та інші.Крім того, у випадку проведення аналізу фінансової діяльності відкритих акціонерних товариств, можна скористатися ще одним джерелом інформації - це відомості про котирування акцій даних підприємств на біржовому та позабіржовому ринках цінних паперів. Ринковий курс акцій акціонерного товариства є своєрідним барометром його фінансового стану, оскільки у неплатоспроможного підприємства курс акцій не може бути високим через падіння попиту на його цінні папери. Рівень неплатоспроможності підприємства оцінюється, виходячи з критеріїв, які характеризують задовільність структури балансу: коефіцієнту покриття балансу, коефіцієнту забезпеченості власними коштами, коефіцієнту відновлення (втрати) платоспроможності. Відповідно до розрахункових коефіцієнтів робиться висновок про прийняття рішення щодо підприємства. Якщо виявиться, що структура балансу підприємства є незадовільною, то підприємство визнається неплатоспроможним. У випадку граничної заборгованості структури балансу може бути прийняте рішення про наявність реальної можливості у підприємства-боржника відновити свою платоспроможність, чи наявність реальної можливості втрати підприємством платоспроможності, якщо воно в найближчий час не виконає зобовязань перед кредиторами. Прийняття рішення служить основою для підготовки пропозицій щодо здійснення фінансової підтримки неплатоспроможних підприємств, їх приватизації та інших мір.Розрахунок коефіцієнта покриття балансу, наведений вище, а нормативно достатнє значення його у світовій практиці є більшим 2 - 2,5 рази. Коефіцієнт забезпеченості власними коштами Кз визначається як відношення різниці суми джерел власних коштів і вартості основних фондів та інших позаоборотних активів до фактичної вартості оборотних коштів, які є в наявності у підприємства . Коефіцієнт забезпеченості власними коштами (Кз) розраховується за формулою: Кз = (1П - 1А) /2А , де:Кз - коефіцієнт забезпеченості власними коштами;І П - підсумок І розділу пасиву балансу;І А - підсумок І розділу активу балансу;2 А - підсумок 2 розділу активу балансу;Нормативне значення цього коефіцієнта повинно бути більшим 0,1. Цей норматив характеризує мінімальну наявність у підприємства власних оборотних коштів, яка необхідна для забезпечення його фінансової стійкості. Порівнюючи фактичні коефіцієнти з їх нормативними значеннями, можна забезпечити оперативний контроль за фінансовим станом підприємства і здійснити відповідні заходи щодо виходу його із кризового стану. При цьому, якщо хоч один із наведених показників не відповідає нормативу, то розраховується коефіцієнт відновлення платоспроможності Квп за наступний період ( 6 місяців). Коефіцієнт відновлення платоспроможності (Квп) розраховується за формулою : Квп = [К1к + 6/Т (К1к - К1п)] : 2, де: де К1к - значення коефіцієнта покриття балансу на кінець звітного періоду ;К1п - значення коефіцієнта покриття балансу на початок звітного періоду;Т- звітний період в місяцях ;2 - нормативне значення коефіцієнта покриття балансу;6- нормативний період відновлення платоспроможності в місяцях. Якщо коефіцієнт відновлення платоспроможності менше 1, то у підприємства у найближчий час немає реальної можливості відновити платоспроможність і навпаки. У випадку, коли коефіцієнт покриття балансу дорівнює 2, а коефіцієнт забезпеченості власними коштами - 0,1, необхідно розрахувати коефіцієнт можливої втрати платоспроможності Кмвп за наступний період (3 місяці ).Коефіцієнт можливої втрати платоспроможності (Кмвп) розраховується за формулою: Кмвп = [ К1к + 3/Т (К1к - К1п)] : 2. Якщо цей коефіцієнт при розрахунках виходить менше 1, то підприємство в найближчий час може втратити платоспроможність і навпаки. Якщо у процесі аналізу фінансового стану виявиться, що платоспроможність підприємства можна відновити, то в програмі антикризового управління визначають внутрішні механізми фінансової стабілізації. Але якщо за даними аналізу підприємствам не вдається у найближчій перспективі відновити свою платоспроможність, то необхідно здійснити вибір ефективних форм санації підприємства з метою фінансового оздоровлення і запобігання банкрутства підприємства.  

6. Державне регулювання   фінансової діяльності  суб׳єктів господарювання 

Створення системи державної підтримки  розвитку підприємницьких структур з метою стимулювання їх фінансової діяльності.Державне регулювання фінансової діяльності за цими напрямами повинно бути узгодженим і не заперечувати одне одного, оскільки через податкову політику створюється можливість наповнення переважної частини бюджету, але невивірені заходи щодо стимулювання фінансової сфери підприємництва може призвести до бюджетного дефіциту.Державне регулювання фінансової діяльності в області бюджету і податків проявляється в регулюванні податкових ставок, пільг, тощо і зміні сукупної величини витрат Державного бюджету та їх структури. В процесі фінансової діяльності в підприємницьких структурах здійснюється розподіл капіталу у формі податків і податкових платежів до Державного і місцевого бюджетів.Використання податків як інструменту регулювання підприємницької діяльності можна розглянути на прикладі податкової системи України. Структура податкової системи і доходів бюджету України на сучасному етапі складається з таких елементів : прямих і непрямих податків, податкових платежів, неподаткових доходів і цільових надходжень.Податкова система України має багато спільних рис із тими системами, які застосовують розвинуті країни світу. Її основу складають прямі прибуткові податки з підприємств і громадян, непрямі податки - податок на додану вартість, акцизний збір, мито, спеціальні відрахування на соціальне страхування та забезпечення. Але, не дивлячись на те, що Україна має досить сталу систему податків, особливою проблемою залишається перехід до суто економічних взаємовідносин товаровиробників з державою, подолання економічно необгрунтованого втручання державних відомств у діяльність підприємств і організацій. Поряд із цим не менш важливою проблемою для вітчизняних підприємств є відсутність стабільності податкової системи. Постійні зміни та доповнення до податкового законодавства призводять до невиконання прогнозних показників виробничо-господарської діяльності підприємств та її кінцевих результатів - прибутку, рентабельності, окупності капітальних вкладів та ін. Це створює фактор невизначеності в організації підприємницької діяльності. Крім того, для окремих підприємств сума податків, що сплачуються відповідно до діючого законодавства, обтяжлива і створює передумови для подорожчання продукції, звужуючи при цьому ринок її збуту. Надмірне ж збільшення податкового навантаження може призвести до руйнування ринкового механізму, депресії та соціально економічної нестабільності. Субєкти підприємницької діяльності вирішують питання щодо зниження податкового навантаження самостійно неофіційним шляхом, виводячи свої відносини з іншими субєктами за межі офіційної економіки. За рахунок цього вони мають змогу зменшувати свої витрати, знижувати ціни на продукцію, а також активізувати попит на неї.Характерною особливістю діючої податкової системи є і те, що, крім великої кількості та суттєвих за величиною податків, в Україні формуються численні державні бюджетні та позабюджетні фонди цільового призначення, що значно ускладнює систему оподаткування та обтяжує їх платників. Якщо розглянути зведений бюджет України за 1995-99 роки, то найбільшу питому вагу в доходах мають такі податки як ПДВ і податок на прибуток. В той же час доля акцизного збору, державного мита, відрахувань на геологорозвідувальні роботи, надходжень до фонду Чорнобиля, плати за землю є незначною.Порівнюючи дану структуру із структурою доходів бюджетів ринково розвинутих країн, можна зазначити, що найбільшу питому вагу в доходах бюджетів зарубіжних країн складає прибутковий податок з фізичних осіб. Так, у структурі доходів федерального бюджету США він займає 45.5%, в доходах державного бюджету Франції - 18.1%, в доходах федерального бюджету Іспанії - 38%, а в доходах державного бюджету Великобританії - навіть 64%. В той же час питома вага податку на додану вартість у структурі бюджетів різних країн знаходиться майже на одному рівні ( за виключенням Франції, де вона становить 41,4 % ) . Але, на відміну від України, в ринково розвинутих країнах питома вага податку на прибуток в структурі доходів бюджету є невеликою, що дає змогу перевести акцент податкового тягаря на інші податки, а підприємницьким структурам створює можливості для накопичення більшої суми прибутку у власному розпорядженні. Отже, державне регулювання підприємницької діяльності в Україні порівняно з ринково розвинутими країнами не створює умов для достатніх темпів розширеного відтворення, оскільки основний податковий тягар в підприємницьких структурах припадає на податок на прибуток. Таким чином, найсуттєвішими податками, за допомогою яких здійснюється державне регулювання підприємницької діяльності в Україні, є ПДВ і податок на прибуток. ПДВ є найбільш пасивним регулюючим інструментом і його основна регулююча функція проявляється у вирівнюванні доходів фізичних осіб. Щодо підприємницьких структур, то регулююча функція ПДВ проявляється тільки тоді, коли відбувається звільнення від податку чи застосовуються інші пільги стосовно нього.У податковій практиці ПДВ використовує велика кількість країн з ринковою економікою, зокрема Франція, Німеччина, Іспанія, причому податкові ставки у них приблизно на тому ж рівні, що і у нас. Але негативний вплив ПДВ у стимулюванні підприємницької діяльності на сучасному етапі в Україні проявляється, перш за все , в тому, що включення ПДВ в ціну товарів, послуг, робіт на кожній стадії руху від виробника до кінцевого споживача призводить до мультиплікаційного ефекту, коли в процесі руху товару чи послуг за рахунок ПДВ збільшується і його ціна пропорційно кількості стадій обігу. В результаті чого ціни на товари і послуги зростають, що на фоні низької купівельної спроможності населення приводить до уповільнення товарообігу та скорочення виробництва. ПДВ, який є податком на споживача, за умов низького рівня споживання перетворюється в податок на виробника, який змушений компенсувати витрати на нього за рахунок свого прибутку.Звичайно, для запобігання таких негативних наслідків оподаткування порядок стягнення ПДВ повинен передбачати механізм компенсації сплаченого до бюджету платежу на кожному етапі. Але, як показала практика функціонування ПДВ сам механізм компенсації не є досконалим, він суттєво відрізняється від того, який застосовується в країнах з класичною ринковою економікою. Першим недоліком існуючого в Україні порядку є те, що обкладання ПДВ господарсько-фінансових операцій має загальний характер, а механізм компенсацій застосовується тільки в окремих випадках. За цих умов ПДВ є вже не податком на споживання, а засобом вилучення коштів у підприємств незалежно від результатів його підприємницької діяльності. Податкові пільги для одних підприємств перетворюються в податковий тягар для інших.Громіздкий порядок розрахунку податкового кредиту не відповідає типовим європейським схемам, оскільки до суми податкового кредиту рахується не загальна сума сплаченого постачальником за звітний період ПДВ, а тільки та частина, яка стосується придбання товарів, що належать до складу валових витрат виробництва та основних фондів і нематеріальних активів, які підлягають амортизації. До таких витрат належить обмежений перелік операцій з придбання основних фондів та нематеріальних активів, у той час як придбання основних фондів і нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим платникам податку не підлягає амортизації, а ПДВ, сплачений постачальникам у ціні товарів відшкодовується за рахунок прибутку підприємства.Досить цікавим є досвід Німеччини щодо застосування ПДВ, де в процесі виробництва і товарного обігу сплачує ПДВ до фінансового відомства тільки початковий (перший) підприємець, а всі наступні субєкти підприємницької діяльності мають право автоматично зменшити свою заборгованість перед бюджетом на відповідну суму ПДВ, не вступаючи в стосунки з фінансовими органами з приводу відшкодування. За цих умов вся сума ПДВ сплачується фактично споживачами, а підприємці виконують лише функцію стягнення ПДВ і сплати його до федерального бюджету. В наших сучасних умовах ПДВ стягується і частково сплачується кожним суміжним учасником господарського товарообігу, і з цієї причини існуюча податкова система є фіскально несприятлива для господарської діяльності у виробничій сфері. Система стягнення ПДВ у розвинутих країнах має гнучкий характер. Так, у Німеччині основна ставка становить 14%, діє також пільгова - 7%, зокрема, для продуктів харчування, громадського транспорту, засобів інформації та творів мистецтва. У Франції основна ставка ПДВ - 18.6%, а знижена - 5,5%. В Італії їх пять: пільгова - 4% і 0%, основна - 9% та дві підвищені - 19% і 38%, причому найвища ставка застосовується до предметів розкоші. В законодавчій базі України затверджено 20%-ну основну ставку та 0%, тобто пільгову ставку, а також існує перелік операцій, які звільняються від оподаткування. Застосувавши порівняльний аналіз, можна прийти до висновку, що в Україні використовується досить висока основна 20% ставка ПДВ майже з усіх операцій. Якщо ж врахувати, що до витрат виробництва включаються нарахування (податки) із заробітної плати до органів соціального страхування, пенсійного забезпечення, фонду зайнятості населення та комунальний податок, то одержуємо ефект подвійного оподаткування заробітної плати і як результат - значне збільшення суми ПДВ. В результаті недосконалої політики в області оподаткування ПДВ склалась така ситуація, коли з одного боку відбувається недонадходження ПДВ з причин скорочення виробництва, а з іншого боку існування тіньової економіки передбачає занижені суми податкових зобовязань і, відповідно, завищені для податкового кредиту. Крім того, існуюча модель оподаткування ПДВ складна і трудомістка щодо ведення бухгалтерського обліку та не відзначається соціальною орієнтацією.Другим важливим податком, за допомогою якого відбувається регулювання діяльності в підприємницьких структурах, є податок на прибуток підприємств, питома вага якого є досить високою порівняно з розвинутими ринковими країнами. В Україні введено основну 30% ставку податку на прибуток підприємств, яка визначається шляхом зменшення суми валового доходу за податковий період на суму валових витрат платника податку і на суму амортизаційних відрахувань.Є свої особливості оподаткування прибутку АТ. Згідно Закону платник податку - емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного в бюджет податку на дивіденди (підпункт 7.8.3. Закону). Якщо ж сума сплаченого податку на дивіденди перевищує суму податкових зобовязань підприємства-емітента по податку на прибуток звітного періоду, то різниця переноситься на зменшення зобовязань щодо податку на прибутку такого підприємства в майбутніх податкових періодах. У випадку, коли платник податку протягом звітного кварталу має збитки, то дозволяється відповідне зменшення обєкта оподаткування наступного звітного кварталу, а також кожного із наступних 20 звітних кварталів, тобто протягом 5 років до повного погашення відємного значення. Це положення Закону є чи не єдиною можливістю збільшити суму прибутку, який залишається у розпорядженні акціонерного товариства, але малоймовірною є така ситуація, при якій емітент корпоративних прав несе збитки і разом з тим має прибуток, за рахунок якого виплачуються дивіденди.Необхідно зазначити, що затрати на виплату дивідендів (оплата повідомлень в засобах масової інформації, конвертів, послуги звязку) не включаються до валових витрат згідно з підпунктом 5.3.8. діючого Закону, в той час як в попередньому Законі ці ж затрати відносились на собівартість продукції, робіт і послуг. Особливо слід зупинитись на оподаткуванні дивідендів, одержаних акціонерами-нерезидентами. Дивіденди, які одержують іноземні особи із постійним місцем перебування в країні, з якою Україна не має договору з питань оподаткування, оподатковуються за ставкою 30 %. А нерезиденти, які мають права відповідно з міжнародним договором про звільнення від оподаткування дивідендів, можуть реалізувати вказані права.Як було зазначено вище, частка податку на прибуток у структурі доходів бюджету в ринково розвинутих країнах набагато нижча, ніж в Україні. В середньому в 90-х роках частка їх становила: в Іспанії - 8.2%, США - 8.7%, Канаді - 10%, Франції - 10.6%, Великобританії - 19%. В той же час в деяких країнах застосовуються набагато вищі податкові ставки (Іспанії - 35%, Італії - 36%). Корпораційний податок Німеччини являє собою податок на фактично отриманий прибуток, що підлягає оподаткуванню за винятком промислового та земельного податків, причому існують дві базові ставки цього податку. Якщо прибуток не розподіляється, то він підлягає оподаткуванню цим податком у розмірі 50%, а при розподілі - 36%. Прибуток, що розподіляється, - це дивіденди, одержані акціонерами, які також підлягають оподаткуванню прибутковим податком. Тому з метою уникнення подвійного оподаткування використовують систему зарахування, згідно з якою податок на прибуток, що розподіляється, сплачений компанією, враховується при оподаткуванні особистих доходів акціонерів через прибутковий податок. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” теж передбачає усунення подвійного оподаткування дивідендів акціонерів, яке існувало донедавна.У США податок на прибуток прогресивний, підвищується разом із збільшенням оподатковуваного прибутку і становить 15, 25 і 34%, а в ході податкової реформи 1986 року податкові ставки знизились з 46 до 34% разом із розширенням бази оподаткування на 20% за рахунок обмеження пільг на амортизацію і ліквідації пільг на нові інвестиції.В зарубіжній практиці оподаткування прибутку корпорацій часто використовуються прогресивні ставки (США, Канада, Швейцарія, Китай, Південна Корея). В нових індустріальних країнах - Гонконгу і Сінгапурі, ставки податку значно нижчі - 17.5 і 27% відповідно.Низька питома вага податку на прибуток корпорацій у структурі доходів бюджетів ринково розвинутих країн пояснюється, перш за все, існуванням цілої системи пільг на цей податок, які відрізняються великим розмаїттям видів і напрямків залежно від пріоритетів державної політики і стану економіки. Найбільш суттєвими пільгами, які застосовують ці країни, є знижені ставки, прискорена амортизація, вилучення відрахувань резервного фонду з бази оподаткування, податкові скидки і кредити на капітальні вкладення, на НДДКР та спеціальні пільги малим підприємствам. Причому, чим нижчий рівень розвитку економіки країни, тим меншим повинно бути податкове навантаження з цього податку, оскільки це дає змогу створити умови для більш швидких темпів розвитку підприємництва. Якщо розглянути пільги щодо оподаткування прибутку підприємств, а їх сорок сім, то можна прослідкувати їх відокремленість від стимулювання певних напрямів підприємницької діяльності, таких як інвестиційна діяльність, спільна діяльність з іноземними інвесторами, діяльність у сфері малого бізнесу та інші. Саме цим наша система оподаткування суттєво відрізняється від практики оподаткування в ринково розвинутих країнах.В оподаткуванні відсутній механізм рівнозначного і пропорційного стягнення податку на прибуток підприємств, оскільки встановлена загальна ставка -30% від обєкта оподаткування, незалежно від розміру прибутку підприємств, що, в свою чергу, заставляє платників шукати методи мінімізації оподаткування. Крім того, практика оподаткування не робить привабливим залучення фінансових ресурсів в АТ шляхом емісії облігацій, оскільки суми, залучені за рахунок емісії облігацій, включаються в склад валового доходу підприємства і оподатковуються податком на прибуток, хоча емісія не є результатом господарської діяльності і не орієнтована на одержання прибутку як такого.Дефіцит бюджету і неефективне наповнення його за рахунок податкових платежів і зборів змушує уряд вдаватися до створення нових податків, які законодавчо не були включені до податкової системи. Прикладом цього можуть служити введена в дію в 1999 році сплата гербового збору і 10-відсоткових (пізніше 8-відсоткових ) амортизаційних відрахувань, які були відмінені відповідно у 2000 і 2001 році. В умовах існуючих неплатежів, накопичення дебіторської і кредиторської заборгованості, вилучення у підприємств частини амортизаційних відрахувань, незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності, приведе до ще гіршого фінансового стану підприємств, особливо низько рентабельних з високою фондоємністю виробництва, тобто практично підприємств усіх базових галузей народного господарства. Отже, сучасна система оподаткування в Україні носить регресивний характер, переважна більшість податків виконує тільки фіскальну функцію, а повна або часткова відсутність стимулюючої функції часто приводить субєктів господарювання до пошуків мінімізації доходів через тіньовий сектор економіки.Державне регулювання фінансової діяльності підприємницьких структур в області кредитно-грошової політики заключається у регулюванні обсягів кредитних операцій та грошової емісії. З метою гальмування інфляції НБУ за останні вісім років встановлював досить високий рівень облікових ставок порівняно з іншими ринково розвинутими країнами, що стало однією з причин скорочення інвестицій в країні, оскільки використання “дорогого кредиту” зменшує прибутковість виробництва. Ще однією ознакою кредитно-грошової політики в Україні в цей період була невідповідність офіційно проголошеної та фактичної облікової ставки НБУ. Зокрема, встановлена облікова ставка НБУ у 1995 році була 131%, у 1996 - 62.3%, у 1997 - 24.6%, у 1998 - 61.6%, тоді як фактична ставка у ці роки відповідно становила 124.9%, 82.1%, 51.8%, 25.2% і 52.7%. Пояснити цей факт можна наданням пільгових кредитів деяким галузям народного господарства. Проте така практика запроваджувалась виключно до державних підприємств, а підприємства недержавного сектора могли взяти кредит у комерційних банках лише під високий позичковий відсоток. Така політика “дешевих грошей” не могла позитивно вплинути на економічні процеси в країні, оскільки позичкові кошти використовувались не для інвестицій, а для покриття збитковості підприємств.Отже, кредитно-грошова політика України в 1993-94 рр. характеризувалась активним використанням кредитів НБУ для фінансування програм Уряду і зменшенням обсягів кредитування комерційних банків. Так, у 1993-94 роках кредити НБУ, надані комерційним банкам, скоротилися з 11.2 до 10.8трлн.крб, а кредити Уряду зросли на 129 трлн. крб. і становили 86%від загального обсягу емісійних кредитів проти 6% кредитів комерційним банкам на потреби рефінансування. Тому склалась така ситуація, коли, з одного боку, емісійне кредитування стало однією з причин розгортання інфляційних процесів, а з іншого - обмеження кредитування виробництва через банківське посередництво зумовило посилення спаду й скорочення випуску товарів та послуг.Період 1995-1999 років характеризувався поступовою відмовою від емісійного кредитування, незначним збільшенням обсягів кредитних вкладень, наданих банками України, використання неемісійних джерел фінансування витрат держави. Якщо фінансування бюджетного дефіциту у 1995 році здійснювалось за рахунок кредитів НБУ на 81,4%, а за рахунок зовнішніх джерел тільки на 22%, у 1996 році за рахунок кредитів НБУ на 33,9%, за рахунок внутрішніх державних позик на 39,6%, і за рахунок зовнішніх джерел фінансування на 31,4%, то вже у 1997-1999 роках кредити НБУ для покриття дефіциту бюджету не використовувались. Відповідно збільшилися обсяги кредитів, наданих як Національним банком України, так і комерційними банками. Зокрема, залишки позик, виданих банками на кінець 1995 року становили 8471 млн. грн., на кінець 1998 року -16640 млн. грн., а на кінець 1999 року 21793 млн.грн.. Ці факти засвідчують відносно вивірені напрями проведення кредитно-грошової політики за цей період, що дає можливість збільшити обсяги кредитування виробничої сфери. Державне регулювання в області інноваційної політики заключається у розробці різноманітних державних заходів, які б стимулювали інноваційну активність бізнесу. Така політика спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх звязків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики повязане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.