Жизнеописание и творчество О. Вишни

     Тут Вишня завуальовано пише про Розстріляне Відродження і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську радянську літературу за “націоналізм”, змішуючи в цьому терміні зовсім відмінні явища патріотизму і шовінізму.

     “Оті  дурні, — пише Вишня в згаданому  щоденнику, — що кричать “Націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю  до всіх народів світу!” І далі: “Ой, як буде комусь соромно за мої  страждання! Ой, як буде!”

     Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: “Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав”.  

     Загадка поразок і перемог Остапа Вишні (Павла Губенка) — це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства і “тюрми народів”. Адже за його “усмішки” йому дали кару за статтею карного кодексу 54-8: про терор. І його, з цівкою револьвера при скроні, змушували робити “усмішки” над трупами мільйонів синів його народу, що впали жертвою московського терору. Як далеко ця жахлива вимога “умилительной сатиры” лишає позаду царицю Катерину II, що насаджувала специфічно російський жанр гумору — “улыбательную сатиру”!  
      Що за життя!? Здобути позицію інтелектуаліста, народившись одним із 17 дітей у бідній селянській родині в забутому Богом полтавському містечку Груні і до 32 років життя не маючи змоги здати екстерном на гімназіальний атестат. Бути все життя безпартійним — у вік партійної всемогучости й тиранії, гумористом — у вік жахів, кепкуном — у часи сліпого фанатизму, гуманістом — у вік масових організованих злочинів і людоїдства. Щоб, зрештою, стати “блазнем” з авторитетом, популярністю і моральною відповідальністю президента, а з правами в'язня концтабору.

     Гумор, сміх можна вважати за синонім  свободи — принаймні внутрішньої  свободи людини. Очевидно, Вишня  володів секретом внутрішньої свободи  за всіх ситуацій, свободи від “нечистої  сили” і своєї, і чужої. Тому в його душі міг завше жити сміх — не “шибеничний гумор” і не жовчна злість — це йому було чуже, а соняшний гострий добрий гумор.

     З цього погляду характерний його дебют як гумориста. В 1919 році він  як патріот УНР (але жадної із її партій!) завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. Вся республіка, затиснена з усіх чотирьох сторін світу ворогами, тулилась в Кам'янці і кількох прилежних районах. Фельдшер Павло Губенко, ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, завалених тифозними хворими. Допомагав їм ліками і смішними анекдотами, які сам складав і знаменито розповідав.

     В той час з'явився у газеті “Народня воля” його перший фейлетон за підписом Павло Грунський. Був він про  українські міністерства: шляхів —  без шляхів, фінансів — без фінансів, військове — без війська... Зате не бракувало міністрам часу для сварок. Інший фейлетон викпивав договори з чужими державами — уряд УНР за те, що не бачив за гарними словами чужих дипломатів зневаги самостійности України, а чужі держави за те, що за кам'янецькою УНР не бачать 40-мільйонної непідлеглої нації. За один такий фейлетон редактор газети був оштрафований. Фейлетони Грунського зразу стали популярними в Кам'янці, вони ж бо витісняли сміхом відчай.

     З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він так само, як тифозних вояків у поїздах УНР, рятував своїх товаришів матеріяльно і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 по весну 1921; і в тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934, і в концтаборі на Печорі 1934 — 43 pp.

     Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова  до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості. На такі вчинки мало хто зважувався в той час загального страху, бо Москва нікому на Україні не прощала лицарської прикмети. Самогубство Хвильового Вишня пережив як жахливу катастрофу — три дні і ночі бився Вишня у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики і голосіння. Думали — він збожеволів.

     Ці  риси лицарської самовідданої вдачі  дещо промовляють і за природу гумору Вишні. Вишня умів бути нещадним і вмів убити сміхом. “Ворога треба бити”, — писав він і цитував Гоголя: “Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі”. Але головним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед — свідома любов до людини. Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя із своїх українських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику: право сміятися “із своєї, рідної людини” дає любов. “Треба любити людину. Більш ніж самого себе”. І лукаво додає: “Любити, між іншим, це дуже тяжка робота”. Що ж його штовхало на цю “важку роботу” люблячого гумориста?

     Ось його відповідь: “Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!”  

     Уся правда за найсуворішими критиками  поразок Остапа Вишні, але вона не пояснить страстей “блазня” і перемоги “усмішника” Розстріляного Відродження.