Автор работы: Пользователь скрыл имя, 31 Октября 2011 в 00:57, доклад
Готичний роман виник, так би мовити, на зламі двох епох, двох потужних літературних течій: Просвітництва і Романтизму. Від першого автори «жахів» успадкували жорстку логіку розвитку сюжету, коли наслідки витікають із причин, апелюючи до здорового глузду (наскільки це можливо); колоритних персонажів другого плану; дидактичну сентенцію, при якій добро не завжди перемагає, але зло повинно бути покарано.
Я уйду под утро, но уйду не насовсем …
«Арія», пісня «Ужас и страх»
«Страх – найдавніше і найсильніше із людських почуттів, а найдавніший і найсильніший страх – страх перед невідомим», – пише Говард Ф. Лавкрафт в есе «Надприродний жах у літературі».
«Вікіпедія» подає визначення готичного роману як твору, в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил.
Готичний роман виник, так би мовити, на зламі двох епох, двох потужних літературних течій: Просвітництва і Романтизму. Від першого автори «жахів» успадкували жорстку логіку розвитку сюжету, коли наслідки витікають із причин, апелюючи до здорового глузду (наскільки це можливо); колоритних персонажів другого плану; дидактичну сентенцію, при якій добро не завжди перемагає, але зло повинно бути покарано. В той же час, підкреслюючи непізнаність фатуму, більшість авторів звертались до фантастики (чи псевдофантастики, як у випадку з Анною Редкліф(Радкліф)), до надприродного, гіперболізації описів і почуттів, різноманітних мелодраматичних ефектів та екзотичного «антуражу».
Жанр отримав назву від однойменного архітектурного стилю, оскільки внаслідок сюжетних перипетій герої найчастіше опиняються на території занедбаних готичних замків, монастирів, або здійснюють опівнічний променад по найближчому цвинтарю.
«Батьком готичного роману» вважається Г.Волпол (нема єдної точки зору щодо написання його імені українською чи російською (Горас Волпол, Хорейшо Уолпол (Horatio Walpole) чи, скажімо, Горацій Волпол)) з його славетним романом «Замок Оранто». «Замок» вміщує елементи, що неодмінно наявні і в творах послідовників Ворпола: по-перше, дія відбувається в епоху першого хрестового походу, неодмінно присутні описи похмурих нічних пейзажів та занедбаних споруд, по-друге, сюжет насичений різними «апетитними» елементами (статуя предка одного із героїв стікає кров’ю, йому ж являються видіння), і по-третє, провідною є ідея фатальної помсти, що спіткає нащадків за батьківські злочини.
Волпол був першим, але чи найкращим? Наші сусіди - росіяни стверджують: «Первый блин – комом». Багато дослідників називають пана Гораса (Горація) вищезгаданим «млинцем» (його популярність пояснюють тільки тим, що люди зголодніли і скучили за жахами), протиставляючи йому нікого іншого, як Анну Редкліф, про яку ми і вестимемо далі розмову.
Її називають «королевою готичного роману». Що приховано за цим прізвиськом і що зробило Редкліф свого часу живою легендою, ми спробуємо дослідити на прикладі твору «Італієць, або Теємниця однієї сповіді».
Це – четверта книжка названої авторки, що побачила світ незабаром після виходу «Удольфських таємниць», про які «Кронікл ревю» писала: «Потрібен геній, подібний до Редкліф, щоб розривати наші душі майже матеріальним жахом».
Варто нагадати, що автори готичних романів були схильні до містифікацій (той же Ворпол видав свій «Замок…» як нібито переклад твору такого собі Онуфріо Муральто).
Анна Редкліф, можна сказати, наслідує його приклад, подаючи сюжет «Італійця» як нотатки невідомого студента з Падуї, про які розповідають певному англійцеві в «колоритному» монастирі ордену Грішників, що каються.
Отже, англійцеві розповідають про «містичну» історію кохання Вінченцо ді Вівальді та Елени ді Розальба, де фігурують «люди в масках», привиди монахів і, звичайно, інквізиція (ну як же без неї).
Вінченцо та Елена знайомляться в церкві: «Его внимание невольно привлек чей-то мелодичный голос, произносивший слова молитвы. Подняв глаза, он увидел грациозную фигурку девушки с лицом укрытым под вуалью. Звук ее голоса столь пленил его, что оно должно быть столь же выразительным и прекрасным, как ее необыкновенный голос».
Отож, маємо типову «готичну» героїню, ніжну і тендітну, трохи екзальтовану панночку, що гулятиме сама вночі по занедбаній фортеці і страждатиме від утисків підступних родичів (у даному випадку – матусі свого коханого Вінченцо).
Авторка своєрідно описує Еленину зовнішність: «Тонкие классические черты были преисполнены мечтательности и покоя, взгляд темно-синих глаз светился умом» ( це при тому, що її тітка вивихнула ногу). Особливу увагу слід звернути на вуаль, яка в портреті є так само важлива як руки чи ноги: «Эленна, скрыв лицо под темной вуалью, спустилась в музыкальную комнату…», знову ж таки, «…он увидел грациозную фигурку девушки с лицом, укрытым под вуалью…». Використання обов’язкового атрибуту жіночого гардеробу тих часів, для підкреслення беззахисності бідолашної Елени, є досить-таки вдалим, однак часом ця беззахисність набуває кумедних форм: «В этой маленькой заброшенной обители ее задержало внезапное недомогание. Видимо, сказались недавние тревоги, страдания и нелегкий путь. Дух девушки был подавлен, странная слабость обессилила тело». Навколо Елени розгортаються практично всі перипетії роману, але все одно головною героїнею, провідним персонажем, її назвати важко: вона не діє, діє Вінченцо. Елену постійно мучать якісь сумніви, вона постійно…страждає: «Хотя ущемленная гордость и обида на семейство Вивальди удерживали ее от немедленного согласия на брак с Винченцо, искренняя любовь и привязанность не позволяли ей ответить ему решительным отказом» або, скажімо, «… и тут, не выдержав охватившего ее волнения, она вдруг разрыдалась».
На неї постійно нападають, їй погрожують, її викрадають, а вона…плаче. Ну і періодично втрачає свідомість, як же без цього…
До речі, як би смішно це не звучало, іноді Елена зомлівала не без користі для себе: «У бедняжки потемнело в глазах, ноги ее подкосились и она упала без чувств. Скедони в растерянности смотрел на лежащую у его ног девушку. Такого он не ожидал , и это привело его в полное смятение».
А Вінченцо все намагається її врятувати і захистити. Іноді, щоправда, і йому буває важко: «Бедный юноша был так огорчен, что даже растерялся ☻». Але чи треба її захищати? Вона і сама непогано ладнає зі своїм майбутнім гіпотетичним вбивцею Скедоні, він же - Привид монаха, що лякав Вінченцо, він же аристократ Марінелла і, як виявилось,--батько Елени! І Скедоні скидає свою демонічну машкару, демонструючи, що він теж – бідолашна жертва обставин і власних амбіцій. Убити Елену йому не вдається, він навіть ридає з цього приводу, але себе самого врятувати не може. Самогубство врятувало його від інквізиторського багаття.
Таким
чином, отримуємо результат: злочинець
мертвий, головні герої одружуються.
Елена, навіть незважаючи на зовнішню
безпорадність, примудрилась знайти втраченого
батька, знищити особистого ворога і
непогано вийти заміж. Ось і довіряй після
цього безпомічним бідолашним овечкам…
Список використаних джерел:
1.Радклиф А. Итальянец, или Тайна одной исповеди: Роман / Пер. с англ. Т.Шинкарь.- М.: ТЕРРА – Книжный клуб, 1998.
2. http://internetoff.com/
3. http://www.anneradcliff.ru/
4. http://libraries.allbest.ru/
5. http://www.nestor.minsk.by/vr/
6.http://ru.wikipedia.org/
7. http://www.ozon.ru/context/