Образна когерентність творів Романа Федоріва

Сириця Світлана Олександрівна

Запорізький національний університет

Образна когерентність  творів Р.Федоріва

Науковий напрям: 19.1 філологія

Ключові слова: ОБРАЗ, КОГЕРЕНТНІСТЬ, ІНТЕГРАТИВНІСТЬ, ІНТЕНЦІЯ, ПРЕГНАНТНІСТЬ.

Проблема стосунків  чоловіка та жінки як двох типів світовідчуття, двох філософій буття викликає останнім часом у літературознавців помітний інтерес. Найбільш доречним видається цей розгляд в контексті вітчизняної історії, бо саме в ній існує можливість висвітлення власне української ментальності в зображенні чоловічого та жіночого світів.

Аналізуючи творчість  Р.Федоріва, варто наголосити на схильності митця до глибокого психологічного аналізу внутрішнього стану героїв, постійному зосередженні уваги на проблемах  міжособистісних стосунків. Його романи „Отчий світильник” і „Чудо святого Георгія о Зміє” поєднані між собою не лише хронологічно послідовним відтворенням подій та колом повторюваних дійових осіб, а й тенденцією автора до симетричного моделювання жіночого та чоловічого світів.

Однак, обравши матеріалом дослідження образну когерентність саме жіночих образів, ми намагалися заперечити розповсюджену думку дослідників, які стверджують, що центральним у творах цього автора є передусім чоловічий мікрокосм, оскільки іншого варіанту побудови свідомості людини християнського середньовіччя просто не могло існувати.

Дослідження творів Р.Федоріва через розпорошеність критичних  відгуків лишаються несинтезованими. З усього масиву публікацій варто  виділити праці В.Кравченко [6], яка зробила спробу осмислити засоби образотворення в романі „Чудо святого Георгія о Зміє” Р.Федоріва; О.Майорової [8], яка звернула увагу на ґендерний аспект жіночого міфу в романах Р.Федоріва.

Існує і певна складність в окресленні теоретичних контурів поняття „образна когерентність”, бо воно є міжгалузевим і передбачає аналіз складників на різних рівнях (філософському, психологічному, літературознавчому).

Когерентність (від лат. Cohoaerens – зв’язність) означає зв’язність змісту тексту будь-якого обсягу [16, 346]. Принцип когерентності полягає у твердженні, що всі існуючі предмети і явища знаходяться у взаємозв’язку між категоріями будь-якого шару [11, 213].

З цього приводу доречно  зазначити, що існує певне вчення про шари – це розуміння дійсності як порядку „шарів буття”. Аристотель розрізняв 5 „шарів”: низька – матерія (Hyle), висока – дух; між ними розміщені речі, живі істоти й душа. Шари буття характеризуються тим, що низькі шари сильніші і є носіями вищих, але вищі шари залишаються вільними…Шар має свій власний категоріальний комплекс, що відповідає детермінаційному типові [4, 472].

Моральна свобода, що є домінантною для досліджуваних романів Р.Федоріва, розглядається як специфічний вид „категоріальної” свободи, яка властива вищому шару. Е.Ротхаккер розвиває психологічне вчення про шари, розрізняючи складові повноцінної особистості: 1) вегетативне і тваринне життя в мені; 2) моє Воно, що визначається передусім намаганнями і почуттями; 3) моє власне Я, думки, самопізнання. У цих шарах, які необхідно розглядати як центри органічно-душевної сукупності мінливих меж і постійної взаємодії, діють ті ж закономірності, що і в „шарах” літератури [4, 473].

Факторами когерентності в психології є ділянки пам’яті, які привертають до себе увагу завдяки своїй схожості, симетричному розташуванню, характеру форми. Сучасна психологія вважає, що об’єктивні властивості факторів когерентності безпосередньо слугують причиною для формування зв’язків      [17, 214].

Про явище когерентності ми можемо говорити, розглядаючи таку категорію, як інтегративність – змістову зв’язність, або зв’язність, яка проявляється в здатності тексту функціонувати як єдине ціле, що не зводиться до суми елементів, які його складають [11, 165 ].

Саме в межах інтегративності  здійснюється розвиток теми, що і є основним засобом створення зв’язності тексту як його невід’ємної категорії. Використовуючи термін „зв’язність”, дуже часто мають на увазі обидва аспекти єдності тексту – когерентність та інтегративність [11, 166].

Образна когерентність, на думку Ю.Предій, досягається взаємодією таких основних факторів: наявністю комунікативної інтенції автора; тематичною єдністю твору; зв’язуючою роллю різних типів виписування у творі; об’єднуючою функцією виразних і стилістичних засобів; композиційно-жанровою єдністю.

Комунікативна інтенція автора (мовний задум) виражається як відповідність тексту цілям, умовам комунікації і особливостям адресата й реалізується в таких характеристиках тексту як його модальність і прагматична установка, тобто спрямованість нарису на вирішення конкретної задачі (спокушання адресата до дії) [11, 167].

Інтенція (від лат. Intention – тенденція, намір) – спрямованість свідомості, мислення на якийсь предмет. Мислення людини існує для іншої людини лише за наявності його актуалізованих форм – у вербальному або невербальному вираження [4, 16]. Інтенційний зміст, в свою чергу, являє собою зміст авторської свідомості, який виражається в його спрямованості на ті чи інші сфери буття, і реалізується в літературно-художній оповіді у предметі зображення [4, 16]. У творчості Р.Федоріва основний зміст авторської свідомості складають природно-предметний світ, жінка і творчість (рефлексія).

Усі героїні творів Р.Федоріва показані з докладними передісторіями, своєрідними  художніми біографіями. В „рухову” основу сюжету письменник ставить щось звичайне, майже елементарне буденне, але якому автор надає особливої уваги. Відбувається „рух” думки, суть якої вміщає величезне змістовно-емоційне навантаження [8, 128].

У плані тематичної єдності текст об’єднується загальною концепцією або загальною темою викладу. Під темою зазвичай мається на увазі концентрований і абстрагований загальний зміст. А загальний зміст розглядається як продукт розширення цієї теми за певними логіко-семантичними правилами [11, 168].

Зв’язуюча функція образу автора полягає в тому, що всі окремі частини тексту виявляються пронизаними єдиним світоглядом і світосприйняттям, що проявляється у відношенні автора до героїв, характеру конфлікту, проблематики. Цим же фактором визначаються композиційні характеристики тексту: співвідношення розповіді і опису, розгортання сюжету, введення до тексту різноманітних відступів [12, 97].

Для досліджуваних романів характерна монументальність розповіді про  людину. Вдало стилізована оповідь, подана від першої особи, постійна зміна оповідача допомагає якнайкраще викласти художникові власну систему філософських поглядів.

Характерно, що створюється ілюзія відсутності автора, а читачі мають  змогу безпосереднього спілкування  з героями. Монологи персонажів-оповідачів дають можливість поглянути на перебіг подій із різних ракурсів [9, 155].

Визначальною художньо-стильовою особливістю романів є сповідальність, яка „визволяє” героїв від панцерних кайданів, руйнує стереотипи їх мислення, розкриває перед читачем сутність внутрішнього світу персонажів. Часто у формі оповіді-медитації подано авторські екскурси в минуле, роздуми про сучасне, історико-філософські узагальнення про нинішнє життя [10, 56].

Ретардація, як засіб гальмування  прямого розвитку сюжетної лінії, уповільнення розповіді про зображуване, є одним із важливих чинників, з допомогою якого автор залишає події на перспективу читацького осмислення, „спонукає” читача довідатися про подальший перебіг подій [8, 129].

„Чудо святого Георгія о Зміє” та „Отчий світильник” – романи, в яких органічно поєднуються достовірність історичної оповіді і „сумний романс” любовних історій. Ця монолітність твору стає найбільш помітною при аналізі його структури, у якій чітко виділяються основні компоненти – композиція, сюжет [8, 130].

Сюжет аналізованих романів є подвійним: з одного боку, події можна трактувати як окремий випадок на тлі державних та історичних процесів (одруження печатника Яна з боярською дочкою Параскевою), з іншого – як наслідок впливу „приватних” причин – Ярослав під час Настусиних пологів не покидав думок про державотворення і здобуття поваги серед простого народу.

Отже, найвпливовішим засобом  забезпечення образної когерентності  виступає композиційне оформлення твору. Насиченість творів подієвим матеріалом, романна сюжетна напруженість дозволяє говорити про філософське утвердження через змістову сутність образів головної ідеї [8, 130].

Письменник у своїх  творах торкається питання жіночої сексуальності, статі, бо людська сексуальність – це царство суперечностей. Конструювання сексуальності, як і вияв її у реальному житті, є абсолютно природнім явищем, адже, як підкреслює Елейн Шовалтер, „література і сексуальність ідуть у парі”.

Особливістю моделювання  автором жіночих образів полягає  в поєднанні цноти та звабливої краси. Поділяємо твердження Т.Гундорової про „кубізм” творчості Р.Федоріва: жінка постає як ідея, образ, тіло.

 Ґендерний пiдхiд до прочитання творiв художнього слова є виправданим з огляду на його вiдповiднiсть актуальним запитам часу. Однак, моделюючи жіночі образи, Р.Федорів не говориться про ідеї фемінізму прямо, не акцентує на цьому уваги, а показує ставлення до жінки через своїх героїв-чоловіків.

Героїня Федоріва надiлена особливим ореолом жіночої привабливостi, складнiсть у розумiннi якого породжує чоловiчу думку про „вiдьомське зілля”. Р.Федорiв створює не лише лiтературнi жiночi персонажi, а й психологiчнi моделi, якi викликають асоцiацiї з теорiєю К.-Г.Юнга про наявнiстъ у пiдсвiдомостi людини вроджених образiв [19].

 Мова йде про  архетипи анiмуса та анiми, iлюстрацiєю якої можуть виступати федорiвськi героїнi. Вiчний образ анiми, зафiксований в iндивiдуальному несвiдомому кожного чоловiка, час вiд часу знаходить своє втілення у реальному життi.

К.Юнг згадує про „Так званий „загадковий характер складає обов’язкову частину психологiчної екiпiровки цього типу поряд з мiнливiстю та iнтригуючою невловимiстю... Жiнка цього типу стара i молода, мати i донька, надiлена бiлъш нiж сумнiвною цнотливiстю, але по-дитячому невинна й, до того ж володiє наївною хитрiстю, яка так обеззброює чоловiкiв” [19, 185].

Поділяємо твердження Т.Гундорової  поділяє твердження, що в кожній жінці захована дівчинка, а інфантильність – це той прихисток, куди ховається жінка в патріархальному світі [1, 10].

Р.Федорів розуміє жіночу біологію не як долю, а як джерело. І найкращим доказом цьому є образ Анни, який несе певне символічне навантаження – віра в краще майбуття, продовження Чагрового роду і надія на те, що „отчий світильник” горітиме й надалі, бо не зайвим він є навіть у ясні дні.

У творах Р.Федоріва знаходимо  цілу галерею жіночих образів: жертва умов життя (майже усі жіночі образи, які вже були перелічені, а також  ворожка Бояриня з роману „Чудо  святого Георгія о Зміє”); лялька, чоловіка забавка, що „мовчки з’являється і непомітно зникає” (Параскева – жіноче ім’я, що фігурує в обох романах ); жінка, яка прагне знайшовши в чоловікові опору, реалізувати себе як суверенну одиницю (княгиня Ольга, Доброніга) і останній тип, за В.Шевчуком, жінка-відьма (Настуся, Ясіня, Любана, Устиня), який в комплексі наративних, тематичних стратегій окреслює жанр химерної прози.

Не претендуючи на ідеальне, загальноприйнятне вирішення  порушених проблем, ми розглядали їх під кутом творчої еволюції письменника, намагаючись також виділити новаторські риси образотворення, щоб мати можливість подальшого розвитку досліджуваної теми, яка може бути сформульована як „Проблема художнього психологізму та характеротворення у прозі Р.Федоріва”.  

Запропонований варіант інтерпретації художньо-естетичних позицій автора корисний з практичної точки зору, бо дозволяє зробити уточнення щодо особливостей особистісного світосприйняття крізь призму еротизму. Основні положення роботи можуть бути корисні літературознавцям, культурологам, соціологам, філософам, які цікавляться явищем когерентності, яке, на нашу думку, ще не отримало належного висвітлення. Результати дослідження можуть зацікавити і викладачів, які читають курси і спецкурси з історії української літератури ХХ століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гундорова Т. Український літературний постмодерн. – К.: Критика, 2005. – 264 с.
2. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003. – 392 с.
3. Зборовська Н. Короткий термінологічний словник // Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003. – С. 372 -390.
4. Карпов И. Словарь авторологических терминов: Пособие по курсу „Теория литературы. Поэтика”. Для студентов-филологов пед. вузов. –   Йошкар-Ола, 2003. – 640 с.
5. Клименко А., Симхович В. Лексико-тематическая группа в структуре связного текста // Коммуникативные аспекты значения. – Волгоград, 1990. – С. 90-99.
6. Кравченко В., Костюк О., Дмитренко М. Засоби образотворення в романі „Чудо святого Георгія о зміє” Р.Федоріва // Вісник Запорізького національного університету: Зб. наук. ст.: Філологічні науки. – Запоріжжя: ЗНУ, 2005. – № 1. – С. 129-135.
7. Кудлик Р. Карби утвердження // Літературна Україна. – 2000. – 14 грудня. – С. 4.
8. Майорова О. Ґендерний аспект жіночого міфу в романах Р. Федоріва „Отчий світильник” і „Чудо святого Георгія о Зміє” // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. – К.: Знання України, 2004. –   Вип. 9: Лінгвістика і літературознавство. – С. 125-132.
9. Марко В. Основа творчих шукань. Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі. – К.: Вища школа, 1997. – 165 с.
10. Поліщук Я. Прагнення модерної особистості (Жінка як персонаж української літератури початку ХХ століття) // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – № 5. – С. 55-59.
11. Предій Ю. Когерентність та інтегративність нарису в парадигмі публіцистичного стилю // Вісник Запорізького національного університету: Зб. наук. ст.: Філологічні науки. – Запоріжжя: ЗНУ, 2005. – № 1. – С. 213-215.
12. Ревякин А. Проблемы преподавания литературы. – М.: Просвещение, 1972. – 430 с.
13. Федорів Р. Роман ,,Отчий світильник”. – Львів: Червона калина, 1998. – 560 с.
14. Федорів Р. Чудо святого Георгія о Зміє, роман з кінця ХІІ ст. // Дзвін. – 1995. – № 5. – С. 23-91.
15. Федорів Р. Чудо святого Георгія о Зміє, роман з кінця ХІІ ст. // Дзвін. – 1995. – № 6. – С. 23-111.
16. Философский энциклопедический словарь / Л.Ильичева, П.Федосеева, С.Ковалева, В.Панова. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840с.
17. Философский энциклопедический словарь / Сост.: Е.Губский, Г.Кораблев, В.Лутченко. – М.: Инфра-М, 2005. – 576 с.
18. Харчук Р. Покоління постепохи // Дивослово. – 1998. – № 1. – С. 6-12.
19. Юнг К. Архетип и символ. – М.: Ренесанс, 1991. – 304 с.