Література як художня система

 

 

 

 

 

 

 

 

Контрольна робота

з курсу «Література як художня  система»

студентки факультету

української філології

групи УМ – 53

Сопронюк Марії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Варіант – 2

1. Обґрунтуйте  теоретичне окреслення поняття «літературно-художній твір»

Художній твір – термін, яким позначають твір, що має передусім естетичну або розважальну функцію. Здебільшого цей термін використовується, коли мова йде про твори літератури й кіно, тоді як картини, статуї тощо частіше називають витворами мистецтва. Що стосується літературно-художнього твору, то це основна форма буття літератури як мистецтва слова. Маючи передусім естетичну цінність, літературно-художні твори протиставляються творам науковим і документальним, для яких основна – пізнавальна цінність. Також від інших словесних творів літературно-художній твір відрізняється тим, що предмет його оповіді – умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує виключно в суб’єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву в такій же суб’єктивній читацькій уяві, але не в об’єктивній реальності, навіть у тому випадку, коли в основу предмета розповіді покладені якісь реальні життєві події. Об’єктивні дійсність, відображувана у творі, ‒ це не власне життєва реальність як така, а швидше життєподібна ілюзія реальності. Літературно-художній твір може стати естетично виразним, тобто викликати емоційно-інтелектуальні переживання при його сприйнятті , за умови наявності в ньому сукупності певних чинників, серед яких найважливішими є:

• Індивідуальна та особистісна форма емоційно-інтелектуальна трасформація світу автором, що відрізняє його світобачення і, з огляду на його оригінальність, не тривіальність, слугує потенційним джерелом збудження певних думок, почуттів, асоціацій у реципієнта.
• Актуальність, вагомість проблематики, з якою пов'язаний предмет розповіді у творі і яка є свого роду – «нервовий» центр. Вагомість проблематики твору визначається мірою та рівнем довершеності в ньому загальнолюдських цінностей буття як таких або ж у їх соціальному вияві.
• Емоційна виразність і точність вислову, відповідність ужитих у творі мовних засобів змістові.
• Цілісність твору, яка забезпечується єдністю авторського погляду на речі, про які він пише, взаємо вмотивованим співіснуванням усіх значущих елементів його твору.

Отже можна у найзагальніших рисах розкрити теоретичну наповнюваність поняття «літературно-художнього твору» як розповіді про певну життєву подію (реальну чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови.

2. Зʼясуйте проблеми літературної генології

Генологія або іншими словами жанрознавство – одна із найдавніших галузей літератури, яка стосується теоретичної та історичної типології літературних родів, жанрів (видів) і жанрових різновидів. Назву дослідницького напряму – «генологія» – запровадив професор Сорбонни Поль ван Тіґем у міжвоєнному двадцятилітті XX ст., і вона увійшла в активний науковий обіг лише у 70-х роках. Проте проблеми, пов’язані з генологією, порушувались ще у «Поетиці» Аристотеля, де поділ на три роди, а саме епос, лірику та драму, було зроблено за концептом мімезису. Жанрознавство ставить за мету акумулювати досвід науковців та узагальнити здобутки літературознавців щодо класифікації літературних творів за сталими ознаками, які проявляються на рівні структури. Щодо змістової сутності жанру, то очевидна його орієнтація на освоєння певних сфер життя і типу людських відносин, конкретизована у специфічних зображувальних засобах, їхній структурній організації. Відтак жанр слід розглядати як змістову форму або, за словами І. Денисюка, «як модель художньої´структури ряду творів, у якій специфічно закодовано спрямованість на певний зміст» або ж тип змісту. Таким чином, спостереження над структурними ознаками жанру як основою жанрової класифікації не виключає уваги до його змістової ознаки (політичне, сентиментальне чи фантастичне оповідання, психологічний етюд тощо).

За згадуваною арістотелівською традицією, роди і жанри – це класифікаційні одиниці, які позначають історично  сформовані типи літературних творів. В основі цього поділу лежить спосіб викладу тематичного матеріалу: епос (грец. мовлення, розповідь) – розповідні твори, що від третьої особи (від автора) чи першої особи (оповідача) зображують предмет таким, що розгортається в часі – як подію; лірика (грец. lyra – музичний інструмент, під супровід якого співали пісень і виголошували вірші) – твори, що у формі внутрішнього монологу виражають внутрішній світ людини (ліричне «я»); драма (грец. drama – дія) – діалогічні твори, в яких персонажі самі виражають і зображають себе своїми вчинками і мовленням, а авторське мовлення зведене до мінімуму – воно наявне лише в ремарках. На відміну від лірики, драма та епос – сюжетні роди, що відрізняються формою наративного викладу.

Єдиного критерію класифікації жанрів не існує і досі. Визначення жанрової природи того чи іншого твору передбачає ретельне спостереження над такими жанровизначальними чинниками: належність до певного літературного роду, текстовий обсяг твору (наприклад, мала чи велика епічна форма); часо-просторові характеристики моделі світу; сюжетно-композиційна будова; наративна стратегія; поетика характеротворення; рівень індивідуалізації та універсалізації характеру, авторський стиль та стиль епохи тощо. Уже в самій природі жанру закладений закон взаємодії статики й динаміки у їх діалектичній єдності, які, з одного боку, зберігають жанрову матрицю як данину традиціям жанру, а з іншого ‒ уможливлюють появу нових жанрових модифікацій. Інколи дещо архаїчна у своїй основі жанрова модель (варіант) стає основою для утвердження в нових історико-культурних координатах цілком оригінального жанрового інваріанту. Наприклад, відомий нам жанр новели сягає своїм корінням анекдоту, змінюючи обсяг зберігає його структурну організацію.

3. Охарактеризуйте естетичні координати неміметичних стильових напрямів ХІХ – ХХ століть

Модернізм – загальна назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного гатунку на межі ХІХ-ХХ ст., що виникли як заперечення реалістичної та натуралістичної практики попереднього покоління. Натомість концепція модернізму мала конструктивний характер, окреслені естетичні критерії у виразних межах мистецтва, як нової реальності, рівновеликої довколишній дійсності, актуалізувала неміметичні форми художнього мислення, які у творчості письменників-модерністів співіснували разом з традицийнимими міметичними, що зазнали глибокої переоцінки. Відповідно, основний конфлікт між традиціоналістами і модерністами базувався на різному баченні призначення літератури. Молоді літератори всупереч українофільським канонам прагнули вивести українську літературу за межі традиційних тем, побачити і зобразити світ крізь призму душі, порушити оповідну традицію, урізноманітнивши жанрову традицію за допомогою філософічності, розширити символічні ряди світосприйняття. Натомість традиціоналісти боялися втратити соціальність, а відповідно читача, адже нова література була інтелектуально, а відповідно – елітарною. Їх насторожувала штучність художніх ситуацій, утвердження прекрасного і потворного як рівноправних об’єктів зображення.

Модернізм кін. ХІХ –  поч. ХХ ст. – це і художній метод, який об’єднує в собі декілька складових, зокрема: імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм, символізм. У галузі змісту модернізм – це мистецтво, в якому головним естетичним об’єктом стає автор.

Модернізм – це усвідомлено-субєктивне мистецтво, адже для нього характерне залучення емоційних способів художнього самовираження в епічну складову твору. Різні методи модернізму сформувалися внаслідок поступового заглиблення у внутрішній світ людини і відкриття нових об’єктів зображення в цьому світі. Символізм же як напрям та метод модернізму відкрив конфліктний характер зв’язку духовної і фізіологічної сутностей людини. Імпресіонізм – зробив об’єктом зображення емоційні нюанси, майже не усвідомлені порухи душі. Експресіонізм – відкрив нові горизонти підсвідомості, залежність людини, з одного боку, від глобальних соціальних процесів, а з іншого – від біологічних потягів (інкстинтів). Неоромантизм – створив сильну особистість, яка здатна сповідувати індивідуалізм і протистояти загальноприйнятим нормам.