Література раннього Відродження. Томас Мор

Наприкінці  першої половини XVI ст. в англійській  літературі виступили поети Уайет  і Серрей, що [331] у своїй творчості  відштовхувалися не від національної традиції, як Скелтон, а від зразків європейської гуманістичної поезії, головним чином італійської.

Томас Уайет (1503-1542) походив з багатої дворянської родини, одержав освіту в Кембриджському університеті і певний час був визначною постаттю при дворі Генріха VIII. У 1527 р. в складі дипломатичної місії він побував в Італії, де близько ознайомився з творчістю Петрарки і захопився його лірикою. Уайет почав перекладати сонети італійського поета, а потім і створювати за їхнім зразком власні поезії. Таким чином, Уайет увів жанр сонета в англійську поезію. Але любовна лірика поета широко не розвинулася. Він потрапив у немилість при дворі, деспотичний Генріх VIII заточив його в Тауер, що змінило умонастрій поета, і до любовних поезій він більше не повертався.

Не встиг  широко розгорнути своєї творчості  і талановитий поет Генрі Серрей (1517-1547). Він походив з старовинного дворянського роду, належав до придворного середовища. Несправедливо звинувачений у державній зраді, він був страчений. Друг і послідовник Уайета, Серрей також перекладав сонети Петрарки, творив у цьому жанрі, значно удосконаливши його, порівняно з Уайетом, і змінивши його форму. Сонет Серрея складається з трьох катренів і заключного куплета з парною римою. Цією формою потім скористався Шекспір.

2) 7.3. Література зрілого і пізнього Відродження. Поезія. Роман. Драма

У другій половині XVI ст. в атмосфері швидкого зростання  могутності країни й великого національного  піднесення гуманістична культура в  Англії досягає повної зрілості. Відбувається інтенсивний розвиток філософської думки, найвищим досягненням якої стала філософська система основоположника англійського матеріалізму Френсіса Бекона, швидко розвивається гуманістична література, збагачуючись [332] різноманітним змістом та ідеями, новими жанрами й поетичними формами. Такий стан, однак, тривав не довго. Уже в першому десятилітті XVII ст. історичні умови значно змінюються: різко загострюються соціальні суперечності, посилюється політична реакція, антигуманістична войовничість пуританства. Все це вплинуло на розвиток пізнього англійського гуманізму і зумовило його кризу.

У період зрілого  Відродження в англійській літературі розвивалися поетичні жанри, роман  і драматургія.

Поезія. Після виступу Уайета і Серрея з 50-х років почався стрімкий розвиток гуманістичної поезії, найвищим досягненням якої в останній чверті XVI ст. стала творчість Сіднея, Спенсера і Шекспіра.

Філіп Сідней (1554-1586) був людиною широких знань та інтересів. Він закінчив Оксфордський університет, потім поповнював свої знання в подорожах до Італії, Німеччини, Франції, де знайомився з гуманістичною літературою, приділяючи особливу увагу ліричній поезії. Перший визначний його твір - збірка сонетів «Астрофель і Стелла» (написаний у 1580-1584 pp., вийшов у 1591 р.) має виразні сліди впливу Петрарки і поетів французької Плеяди, але не є прямим наслідуванням їх. Це оригінальні англійські сонети. Вони мали великий успіх і остаточно утвердили цей жанр як провідний в англійській ренесансній ліриці.

Сіднею належить також пасторальний роман «Аркадія» (1580), написаний у дусі італійських та іспанських пасторальних романів. Побудова твору складна: в ньому сплітаються різні сюжетні лінії, в основний прозовий текст вводиться багато віршів. Мова твору вишукана, насичена декоративною образністю. Роман набув великої популярності в аристократичному середовищі і викликав численні наслідування в тогочасній літературі.

Видатним явищем літературно-критичної думки англійського гуманізму була праця Сіднея «Захист  поезії» (написана в 1582-1583 pp., надрукована в 1595 p.), яка вважається маніфестом англійської гуманістичної літератури. Вона задумана як відповідь на одну з книжок пуританина Стівена Госсона, спрямовану проти театру. Однак у «Захисті поезії» Сідней говорить не тільки про драму і театр, а про поезію загалом, відносячи до неї й художню прозу. З великою пристрастю автор відстоює суспільне призначення поезії і високо цінить роль поета, критично переглядає тогочасний стан англійської літератури, [333] зокрема драматургії, роздумує над шляхами . її оновлення й розвитку. У поглядах на драматичне мистецтво Сідней опирався на принципи Арістотеле-вої поетики і орієнтував англійську драму на засвоєння античних зразків, але в галузі поезії вважав більш природним і важливим продовження національної поетичної традиції, зокрема Чосера.

Усі судження Сіднея пройняті ствердженням характерного для  ренесансної естетики реалістичного  принципу, що всі види мистецтва  «мають своїм предметом явища  природи».

Едмунд  Спенсер (1552-1599) - видатний поет, який здійснив велику реформу англійської поезії.. Спенсер дружив з Сіднеєм і разом з ним замислювався над оновленням англійської літератури. Він творив нові національні художні форми, поєднуючи здобутки англійської поезії з досвідом античної, а також континентальної поезії гуманізму.

До поетичної  спадщини Спенсера входять пасторальна  поема «Календар пастуха» (1579), ліричні  поеми і сонети, написані на зразок творів Петрарки, Тассо і дю Белле. Найбільшим його досягненням є поема  «Королева фей» (1590-1596). Опираючись на досвід Л. Аріосто і Т. Тассо, національну алегоричну поезію та рицарські романи про короля Артура, поет поставив за мету створити англійську національну епопею. В поемі розповідається про подвиги Г пригоди дванадцяти рицарів, які з,а наказом королеви фей Глоріани повинні знищити дванадцять чудовиськ. Спенсер вкладає складний алегоричний зміст у твір. Кожний рицар є втіленням якоїсь доброчесності, а чудовиська й велетні - різних пороків, в окремих епізодах алегорично передані ситуації, що складалися при дворі королеви Єлизавети. Незважаючи на надмірний алегоризм поеми, обмеженість морально-етичного вчення, з позицій якого Спенсер дивиться на людину, ідеалізацію дійсності, у творі виражене характерне для Відродження прагнення до активної дії, прославлення краси і могутності людини, радості життя. Спенсер досягає високої поетичної майстерності. Він має багату художню уяву, поетично змальовує природу, знаходить своєрідну віршову форму, яка надає звучанню поеми справжньої музичності. В побудові вірша Спенсер наслідував Чосера, скористався його октавою, але додав до неї дев'ятий рядок, його строфа має систему римування «АВАВВСВСС», причому перші вісім рядків п'ятистопні, дев'ятий - шестистопний. Ця строфа, названа Спенсеровою строфою, [334] широко використовувалася в англійській поезії XVIII ст., а потім романтиками Байроном, Шеллі, Кітсом.

Роман. Спроби створення жанру прозового роману в англійській літературі припадають на XV ст. Найвизначніші з них - друковані видання Кекстона останньої чверті XV ст., серед яких видатним твором був роман «Смерть Артура» (1485), написаний визначним прозаїком того часу Томасом Мелорі. його твір набув великої популярності і привертав увагу видатних гуманістичних письменників - Спенсера, Шекспіра, але розвитку жанру роману не започаткував, і головне місце в літературі ще довго посідала поезія.

Наприкінці XVI ст. роман виник на новій основі і  став помітним явищем у літературі. В його розвитку визначилися дві  тенденції: тяжіння до ускладнених  форм, орієнтація на книжну поетику й античну літературу (Лілі, Сідней, Лодж); зображення реальної дійсності, розробка побутової тематики, послугування простим і ясним розповідним стилем (Неш і Делоні).

Джон  Лілі (1554-1606) одержав освіту в Оксфордському університеті. Він жив у Лондоні і за характером літературної діяльності та соціальним становищем належав до того кола малозабезпечених лондонських літераторів, яких за їхню високу освіченість називали «університетські уми». Це були Джордж Піль, Томас Лодж, Роберт Грін, Томас Неш, Томас Кід і Кристофер Марло - талановиті письменники різноманітних літературних інтересів і нахилів; публіцисти, поети, драматурги, прозаїки. Тільки один з них - Лілі - шукав прихильності двора, проте благодіянь від королеви він не діждався і помер у бідності. Лілі писав драматичні твори, які свого часу мали успіх, але найбільш відомим є його прозовий роман «Евфуес» (перша частина-1579, друга- 1580). Твір цей хоч і не визначався оригінальністю сюжету (історія пригод двох молодих людей - Евфуеса і Філавта), однак містив немало свіжих гуманістичних думок філософського, морального, виховного характеру. Роман справив величезне враження на сучасників не так своїм змістом, як незвичайним стилем, який невдовзі і був названий евфуїстичним. Лілі, виходячи з досвіду італійської літератури, створив новий тип англійської художньої прози, характерною особливістю якої є перенасиченість мовними образами і риторичними прийомами. Письменник щедро прикрашає мову твору метафорами і порівняннями, часто зовсім несподіваними, [335] побудованими на матеріалі, взятому з учених трактатів, римських ораторських промов, з гуманістичної літератури континентальних країн; він широко користується цитатами з творів античних авторів, в описі якостей людини звертається до фактів з різних наук, будує фразу на антитезах, паралельних конструкціях. Наприклад, думка про те, що зовнішність не завжди відповідає сутності, виражається цілим рядом паралелей: «В огидної жаби в голові є дорогоцінний камінь; чисте золото криється в брудній землі, солодкий мигдаль - в твердій шкаралупі, а доброчесність - в тілі людини, яку вважають потворною». У такому ж дусі одна з оповідачок , говорить про свою вірність у коханні: «Як Амулій, вигадливий живописець, так зобразив Мінерву, що з якого боку на неї не поглянь, вона завжди дивилася просто на глядача,- так і Купідон з такою довершеністю накреслив у серці моєму образ Тірса, що куди я не гляну, все здається, наче Тірс не зводить з мене пильного ока... Як Олександр своє зображення не довірив вирізати на дорогоцінному камені нікому, окрім одного Перготала,- так і я хотіла б, щоб ніхто, крім Тірса, не ховав мого образу в своєму серці». Але при всій словесній орнаментальності Лілі ретельно шліфує свою фразу, прагнучи досягти правильності і плавності її структури. Ця вишукана мова набула в Англії великого поширення. Вона вплинула на мову інтелігенції і багатьох письменників, особливе захоплення викликала в аристократичному середовищі і при дворі, швидко привилась там і незабаром набрала характеру манірності і штучності, викликаючи насмішки і пародії.

У вишуканій  манері писали пасторальні романи Ф. Сідней («Аркадія»), Томас Лодж («Розалінда»), вдавався до нього навіть Роберт Грін («Мамілія», «Морандо»), якому більше був притаманний реалістичний стиль.

Томас Неш (1568-1606) писав твори сатиричного характеру. Найвизначніший з них - роман «Безталанний мандрівник, або життя Джека Уїлтона» (1594)-започаткував англійський побутовий роман. За своїм жанром цей твір близький до іспанського шахрайського роману. Він будується як розповідь головного героя про свої блукання й пригоди, що зрештою закінчуються одруженням і благополуччям, в ньому сатирично зображуються численні соціальні типи. Проте багато в чому Неш відійшов від іспанської традиції. У своєму романі він незрівнянно ширше охоплює дійсність і проблеми [336] суспільного життя, зображує реальних історичних осіб, більше уваги приділяє опису пригод. Головний герой Джек Уїлтон, кмітливий і бешкетний паж короля Генріха VIII, розповідає про свої пригоди, які з ним траплялися протягом двадцяти років, починаючи з 1513 p., коли король воював у Франції. Доля кидала його у вир багатьох історичних подій того часу, в різні країни Європи: Францію, Англію, Фландрію, Німеччину, Італію. Врешті він щасливо одружився в Болоньї, здобув достаток, вирішив «стати на чесний шлях» і повернувся в табір англійського короля. Під час мандрів Джеку довелося зустрітися з видатними людьми того часу: він довго мандрував з поетом графом Генрі Серреєм, розмовляв з Еразмом і Томасом Мором в Роттердамі, слухав промови Мартіна Лютера, близько зійшовся з італійським письменником П'єтро Аретіно.

Герой роману розповідає про побут і звичаї, які спостерігав  у різних країнах і містах. Такі описи часто мають гостросатиричний характер. Наприклад, малюючи картину  зустрічі вченими Віттенберга свого патрона герцога Саксонського, оповідач нещадно висміює їхні улесливі промови, схоластику і невігластво, бутафорську урочистість усієї церемонії. Велике місце в романі займають відступи від головної сюжетної лінії. За змістом - це в основному міркування оповідача на теми філософські, моральні, релігійні, в яких проявляються його висока освіченість, начитаність, розвинутий розум і критичне ставлення до життя. Наприклад, у розповідь про зустріч з Серреєм входять загальні міркування про призначення поета, про несправедливе ставлення до нього в «цьому здичавілому світі». Згадавши про бесіди з Еразмом і Мором у Роттердамі, Джек Уїлтон розмірковує над викривальним змістом їхніх знаменитих книг. Свою розповідь про те, як П'єтро Аретіно визволяв його і графа Серрея з тюрми в Італії, оповідач перериває захопленою характеристикою літературного обдарування, розуму, праць, «відточеного, як кинджал, пера» видатного італійського гуманіста.

Добре обізнаний  Джек Уїлтон з античною культурою, володіє  класичною латиною, цитує Горація, Овідія, Теренція, Плавта, Сенеку, Ціцерона та ін. При всій своїй ученості він послідовно витримує в оповіді стиль живої розмовної мови.

Томас Неш створив  своєрідний літопис своєї доби, змалював широку картину дійсності в її гідних і низьких, смішних і понурих проявах. [337]

Драма. В останній чверті XVI- на початку XVII ст. провідним і найбільш розвинутим жанром англійської літератури була драма. Вона засвоїла досвід античної та континентальної ренесансної драматургії, але цілком зберегла свій національний народний характер і нерозривний зв'язок з народною театральною традицією. Розвитку драматургії великою мірою сприяло швидке зростання, починаючи з 70-х років, кількості постійних професіональних театрів, які використовували форму середньовічного міського масового театру, удосконалюючи її. Постійні театри стали доступними широким колам глядачів різних суспільних верств і перетворилися на розвагу загальнонародного характеру. Це активізувало творчість драматургів, спонукало до поширення тематики, пошуку нових жанрів, художнього удосконалення драми. Особливо значну роль у цьому процесі відіграли попередники Шекспіра - «університетські уми». Саме вони створили для англійських театрів багатий і різноманітний репертуар і своєю творчістю підготували геніальну драматургію Шекспіра.

Томас Кід (1558-1594) створив трагедію, в якій орієнтувався на твори Сенеки і водночас на середньовічну англійську драму. У відомому його творі «Іспанська трагедія» зображено придворне середовище, страшні злодіяння і криваві помсти. Персонажі трагедії відзначаються сильними почуттями і переживаннями. Цінність внеску Кіда в англійську драму полягає в тому, що він дав зразок драми з чітко розробленою композицією, поставив характери у тісний зв'язок з розвитком дії.

Роберт  Грін (1553-1590) був різносторонньо обдарованою людиною, творив у різних жанрах, залишив багато драматичних творів. Найцікавішими є його п'єси демократичного й реалістичного характеру- «Історія монаха Бекона і монаха Бенгея» і особливо «Джордж Грін, векфільдський польовий сторож», в якій створено героїчний образ селянина, сміливого, сповненого почуття власної гідності. І зміст, і стиль п'єс Гріна зв'язані з народною літературою, сюжет останньої п'єси заснований на народних баладах про Робін Гуда.

Крістофер Марло (1564-1593) - найвидатніший з драматургів-попередників Шекспіра. Про його життя відомо небагато. Народився він у сім'ї кентерберійського шевця, освіту отримав у Кембріджському університеті, там же здобув ступінь бакалавра, а потім - магістра. В Кембріджі Марло перейнявся вільнодумними настроями, які були поширені в студентському [338] середовищі; тут розпочав свою творчість, зокрема, перекладав з Овідія і Лукана. У 1587 р. Марло оселився в Лондоні, де спочатку був актором, але незабаром цілком зайнявся літературною творчістю. Інтенсивно працював Марло як драматург. Був він людиною пристрасної і незалежної вдачі, активно втручався в тогочасні політичні і релігійні спори, входив у радикальний гуманістичний гурток Уолтера Ролей і мав репутацію людини неблагонадійної, безбожника і вільнодумця. Нагла смерть обірвала творчість Марло у самому розквіті: його було вбито ударом ножа під час сварки в одній таверні в передмісті Лондона. Як установлено дослідниками, це було політичне вбивство, здійснене таємною поліцією.