Леся Українка

Леся  Українка  
(1871 - 1913)

...У багатьох  її віршах часто повторюються  два слова: "крила" і "пісня". Може бути, від того, що найдужчою  мрією її завжди було злетіти,  переборюючи окови слабкого тіла, а рядки її віршів, наповнені  м'якими і сумними наспівами рідної землі, де б вона не знаходилася: під жарким сонцем Єгипту, чи сірим і дощовим небом Німеччини чи на березі Середземного моря в Греції...

Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в м. Новоград-Волинському, у тій частині України, що входила  до складу Російської імперії.

У родині не ворожій високим  духовним інтересам: мати - письменниця, що писала під псевдонімом: Олена  Пчілка ( Її поезію та оповідання рідною мовою для дітей, добре знали  на Україні), батько - високоосвічений  поміщик, що надзвичайно любив літературу та живопис. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали в родині і це домашнє ім'я стало її літературним псевдонімом) - Михайло Драгоманов, що згодом дружньо опікувався племінницею і всіляко допомагав їй, - був відомим ученим, суспільним діячем, подовгу жив за кордоном у Франції і Болгарії. Він водив знайомство з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, Віктором Гюго, був знайомий з усіма новітніми літературними та політичними подіями і часто поповнював бібліотеку племінниці посилками з-за кордону.

Улюблена усіма Леся спочатку зростала здоровою та веселою. Вона не одержала систематичної освіти, тому що не відвідувала гімназії. Її єдиним і досить суворим домашнім учителем була мати, Ольга Петрівна. Вона розробила власну програму навчання, що відрізнялася широтою й обґрунтованістю, але строгої системи в ній не було і про цей недолік сама поетеса згодом дуже шкодувала. Батько намагався наполягати на тому, щоб запросити до Лесі викладачів з гімназії, але хіба можна було перечити владній, самозакоханій Ользі Петрівні, що звикла до того, що в житті Лесі повинні бути головними тільки її рішення?!! Обставини долі дочки сприяли цьому помилковому переконанню.

Надзвичайно талановита, сприйнятлива, чутлива, з глибоким, справжнім музичним даруванням, (вона почала грати і складати маленькі музичні п'єси з п'яти років!) у віці восьми років, Леся , яка тільки но написала перший вірш в 1881 році зненацька важко занедужала. Її мучив нестерпний біль у правій нозі. Спершу вирішили, що в неї гострий ревматизм, лікували ваннами, мазями, травами, але все було марно. Біль перейшов у руки.

Лікарі, нарешті, змогли визначити, що це - туберкульоз кісток. На музичній кар'єрі Лесі був поставлений хрест. Після першої, складної, але вкрай невдалої, операції рука залишилася покаліченою! Саме тоді в очах тендітної дівчинки вперше з'явився сум. Він і надалі, немов легке покривало, буде огортати всю її творчість. Відтепер багато місяців на рік дівчинка повинна лежати в ліжку, не робити різких рухів, увесь час відчувати гострий біль...

Батьки не скорилися. Вони возили дівчинку до моря, на грязьові ванни  і купання, зверталися до найкращих  лікарів, народної медицини, закордонних  професорів у Німеччині, але все було марним. Хвороба якщо і відступала, то ненадовго. Лесі тепер могла лише згадувати її таємничі нічні прогулянки по садибному парку в Колодяжному (маєтку Косачів на Волині), коли вона слухала і їй здавалося, що чула сонний подих листя і трав, бачила відьму, що купається в ставку - русалку Мавку, що вплітає у волосся жовто-біле латаття, ловила руками місячні промені...

Про ці прогулянки дорослі  і не підозрювали тоді! Пізніше, коли мати говорила Лесі, що на створення  її прекрасної драми - феєрії "Лісова пісня" (1911 рік) вплинули лише образи класичної літератури, поетеса сміливо заперечувала:"Я не поминаю лихом волинські ліси. Згадавши про них, написала "драму - феєрію" у їхню честь і вона принесла мені багато радості!"( Л. Українка - А.Е. Кримському* 14 жовтня 1911 року) (*А.Е.Кримський - учений, філолог і історик - сходознавець, великий друг Косач, що допомагав їй в обробці і записові народних переказів і пісень -автор.)

Вона завжди і в усьому намагалася відшукати радість, навіть у малому! В ній жив неприборканий дух. Самозабутньо, ночами, вивчала мови: болгарську, іспанську, латинську, давньогрецьку, італійську, польську, німецьку, не говорячи про англійську і французьку, географію, історію Сходу і східних культур, історію мистецтва і релігій, а для своїх молодших сестер у 19-річному віці (!) написала підручник :"Давня історія східних народів". Михайло Павлик - український письменник і суспільний діяч - згадував про одну із зустрічей з поетесою у Львові в 1891 році: "Леся просто приголомшила мене своєю освіченістю і тонким розумом: Я думав, що вона живе лише поезією, але це далеко не так. Для свого віку це - геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя!"

Лесі було усього лише двадцять років! Рік назад, у 1893, у Львові, (Західна Україна) вийшла тоненька книжечка її віршів названа "На крилах пісні" і тепло зустрінута критикою і публікою. Книга швидко зробила її популярною.

Іван Франко писав із замилуванням про "чудо життєствердження" - вірші молодої поетеси, що немов виросли з українських пісень і казок.

"Читаючи м'які і  розслаблені чи холодно резонерські  твори українців - чоловіків і  порівнюючи їх з цими бадьорими,  сильними і сміливими, і разом  з тим, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина - чи не єдиний чоловік на всій Україні!" - з гірким гумором робив підсумок І. Франко.

Вже в ранній ліриці читачів  захоплювало прекрасне володіння  словом, жива образність мови, багатство  рим і порівнянь і що важливо - прихована сила і глибоке натхнення: За сумом і легким смутком ховалася часом така мудрість і воля життя, що ті деякі, хто знав про особисту драму поетки, лише в замилуванні качали головою. Треба сказати, що багато віршів з тоненької збірки майже відразу стали народними піснями. Їх наспівували часто і не знаючи імені автора.

У творчості Лесі Українки занадто помітна тема батьківщини, тема волі для України, щоб її можна  було обійти стороною. Її дядько, прихильник ідеї національної незалежності України від Російської імперії, був змушений емігрувати за кордон, тітка по батьку, Олена Антонівна Косач за участь у революційному русі не раз піддавалася арештам і засланням: Навіть коханий поетеси, Сергій Мержинський (вони познайомилися в Криму, у 1897 році), будучи смертельно хворим, сам брав участь у революційному русі РСДРП, розповсюджував прокламації і листівки: І хто знає, може бути, саме тому, любляча, але владна, Ольга Петрівна Косач так противилася зближенню, а потім і роману, своєї дочки із Сергієм Мержинським, що занадто лякала її ця небезпечна діяльність, надто добре вона знала, до чого може призвести захопленя бажанням подвигу і жертви, як може воно розбити і зранити серце й душу!

Далеко за прикладами їй і ходити не треба було половина рідні Косачів Драгоманових знаходилася в опалі, включаючи рідного брата Лесі, Михайла, (* у майбутньому професора Харківського і Дерптського університетів) якого за співчуття революційним і національним ідеям ледве не вигнали з університету!

Домішувалися до цього всього, звичайно, ще і звичайні егоїстичні материнські ревнощі, страх втратити контроль і владу над тендітною безпомічною істотою, якою їй завжди здавалася дочка.... Але лише здавалася...

Коли в 1901 році Сергій Костянтинович Мержинський буде помирати від туберкульозу легенів, Ольга Петрівна беззаперечно підкориться вольовому рішенню дочки бути біля коханого і відпустить її до Мінська, до нього. Мержинський так і помре на руках у Лесі-Ларочки, як він називав її, а вона, - щоб вийти з "апогею смутку", - за одну ніч напише ліричну драму "Одержимая", використовуючи древній біблійний сюжет: Пізніше вона скаже про цю свою роботу: "Визнаю, що я писала в таку ніч, після якої, вірно, довго буду жити, якщо вже тоді жива залишилася. Якби мене хто-небудь запитав як я з усього цього жива вийшла, я б могла відповісти:"J'еn ai fait un drame* - Я створила з цього драму! (*франц.)"

Але і не тільки драму. Цикл її кращих ліричних віршів 1898 - 1900 р. присвячений Сергію Мержинскому. Він був опублікований тільки після смерті поетеси і до цієї пори потрясає глибиною і щирістю болю і висоти прекрасного любовного почуття! В одному з віршів 7 червня 1901 року є такі рядки:

": Ушел он  без возврата,

Нет, не покинул, - верит сердце свято.

Ты слышишь, как струна звенит и плачет?

Она звенит, дрожит слезой горячей.

Здесь в глубине  трепещет в лад со мною:

"Я здесь,  я здесь всегда, всегда с тобою!"

И в песнях ли хочу избыть я муку,

Иль кто нибудь сожмет мне нежно руку,

Иль задушевный разговор ведется,

Иль губ моих губами кто  коснется -

Струна звенит, как эхо  надо мною:

"Я здесь, я здесь  всегда, всегда с тобою!"

(Уста твердят : Переклад  О. Островського.)

Леся Українка по природі  була дуже скромною людиною і свої ліричні вірші для публікацій відбирала особливо ретельно. Багато чого з написаного за її життя так і не побачило світ, а академічні видання 60 - років двадцятого сторіччя давно позабуті: Лише в її чудових драмах і поемах ми бачимо найяскравіші відблиски - відгоміння жагучої, поетичної натури, здатної на глибоке, самовіддане почуття:

Когда умру, на свете запылают

Слова, согретые моим огнем.

И пламень, в них сокрытый, засияет

Заженный в ночь, гореть он будет днем...

(" Когда умру:" Перевод  Н.Брауна.)

якось пророчо написала вона в 1896 році.

Внутрішнім полум'ям почуття  охоплений й один з найкращих  її творів - драма феєрія "Лісова пісня" Образ русалки - дівчини  Мавки, закоханої в простого сільського хлопця, заради якого вона залишила озерний, лісовий світ і прийшла  жити до людей, навіяний казками, легендами і повір'ями, почутими в дитинстві на Волинщині: Поетеса писала цю поему - драму днів десять, майже відразу набіло, немов виливаючи з себе потік слів і образів, що нагромадився,: Виразно тут, звичайно, простежується переклик і з чарівним світом Андерсена і його "Русалонькою. "І з тими спогадами в які занурювалася Леся, записуючи чергові рядки драми, яку вона визначила німецьким словом marchendrama казкова. "Чи знаєте Ви, що я люблю казки і можу їх вигадувати мільйони, хоча не написала дотепер жодної "зізнавалася вона в листі до А.Е. Кримського від 14 жовтня 1911 року.

"Лісова пісня" - розповідь  про трагічну любов русалоньки - Мавки, що загинула в жорстокому  і цинічному світі людей із  захопленням була прийнята читачами, але сценічна її постановка була здійснена тільки багато пізніше Київським театром драми імені Лесі Українки десь у середині двадцятого століття, у радянський час. З тих пір вона не сходить з театральних афіш найрізноманітніщих театрів драми, так само як і інша прославлена п'єса поетеси - "Кам'яний хазяїн".

Написано вона по мотивах  легенди про знаменитого Дон-Жуана, оспіваного багатьма класиками світової літератури задовго до слабкої жінки, що писала українською мовою: От що сама Лариса Петрівна говорила про  створення і задум драми "Кам'яний Хазяїн чи Дон-Жуан" у листі до А. Е. Кримського від 24 травня 1912 року: "Я написала Дон -Жуана! От того самого, "всесвітнього і світового", не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знову драма!) називається "Кам'яний хазяїн", тому що ідея її - перемога кам'яного, консервативного початку, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої й егоїстичної жінки (донна Анна), а через неї і над Дон-Жуаном, "лицарем волі". Не знаю, звичайно, що в мене вийшло, добре чи погано, але скажу Вам, що в цій темі щось диявольське, таємниче, недарма вона вже триста років як мучить людей. Говорю "мучить", тому що написано на неї багато, а гарного написано мало, на те її і видумав " ворог роду людського", щоб розбивалися об неї справжнє натхнення і найглибші думки: Так чи інакше, але от вже й у нашій літературі є Дон-Жуан, власний, оригінальний тим, що написала його жінка, чого не було дотепер, здається..."

Новаторство письменниці  було не лише в тому, що вона виявилася  першою (і єдиною!) жінкою, що написала один "із шедеврів про шедевр", але й у тім, що вперше Дон - Жуан був у цій драмі показаний як марнославна й егоїстична людина, заради своїх хвилинних примх і бажань здатна піти на будь-який злочин: Він під стать гордій, уїдливо глузливій донні Анні, що визнає владу над людьми - даром для обраних, що цінується вище багатства і любові! Але знехтувавши любов ю (що уособлена в образі Долорес, яка жертвує заради коханого честю і добрим ім'ям) і Дон -Жуан і донна Ганна завмирають у кам'яному зціпенінні Смерті. Фінал драми був яскравий і незвичайний настільки, що багато хто з глядачів, скрикував від жаху, побачивши в дзеркалі на сцені образ Кам'яного Хазяїна - Командора, у якого перетворився Дон-Жуан, одягнений в його плащ!

Драма вперше була поставлена в 1914 році М.К. Садовским на сцені Київського театру драми і пройшла з аншлагом. М.Садовский - чудовий актор і режисер, виконав у ній роль Командора.

А тим часом для поетеси  життя грало останні акти її власної  драми.

У тридцять шість років, вона знову полюбила. Людину, що на її почуття відповіла не менш щирою і глибокою прихильністю - Климента Квітку, ученого музикознавця-фольклориста, збирача народних переказів і пісень. Мати Лесі знову була люто проти усіляких відносин дочки "з якимсь жебраком", як вона презирливо називала Климента - людину м'яку за характером, замкнуту, соромливу, що пережила в дитинстві глибоку особисту драму -він ріс у прийомній родині. Але Квітка так жагуче прив'язався до тоненької, хворої жінки з великими сумними очима, яка розуміє його з півслова, що навідріз відмовився її залишити! І, незважаючи на весь гнів і похмурі прогнози майбутнього молодих, Ольга Петрівна була змушена погодитися на шлюб дочки.

Вона, однак, продовжувала отруювати  її життя листами, у яких намагалася всіляко опорочити Климента, називаючи його "безчесною людиною, що одружується з грошимав Косачів - Драгоманових". Тут її вже важко було виправдати і зрозуміти. Материнські ревнощі, як і любов, - глибокий вир!

Молоді вирішили відмовилися  від допомоги батьків. Усі гроші, необхідні на лікування важкохворої дружини Климент заробляв сам. Продавали усе, що можна було продати: речі, нехитрий скарб, кухонне начиння. Дорожили тільки бібліотекою.

Леся лікувалася в Єгипті та Греції, у Німеччині й Австрії. Усе було марно. До процесу кісткового туберкульозу, що загострився, додалася невиліковна хвороба бруньок. Вона померла в м. Сурамі (Грузія) першого серпня 1913 року. Полетіла "на крилах пісні". Здійснилася її давня мрія: вона завжди хотіла поторкати руками хмари...