Фіванський цикл в контексті античної міфології

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Харківський гуманітарний університет  «Народна українська академія»

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему: «Фіванський цикл в контексті античної міфології»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка 2 курсу, групи  РП-25

О. І. Сагун 

Перевірив:

кандидат філологічних наук, доцент

І.О. Помазан

 

 

Харків 2012 рік

Фіванський цикл - це цикл міфів, об'єднаних історією міста Фіви і його царської родини Лабдакідов, безумовно, настільки ж давній, як і історії, що становлять «Іліаду» і «Одіссею», проте дійшов він до наших днів головним чином завдяки пізнішим джерелам. Так, історія створення Фів нам відома в основному з творів Овідія, а про Пенфея та Едіпа світу розповіли грецькі трагіки V століття до н. е.. Есхіл, Софокл і Евріпід[2, с.170].

Трагічна і настільки  багата значними характерами і подіями історія фіванського будинку Лобвакідов в усі часи сильно займала як поетів, так і художників Греції, і викликала цілий цикл епічних і драматичних творів. Але перші, незрівнянно важливіші для ґрунтовного знайомства зі сказанням, за винятком небагатьох незначних уривків, на жаль, втрачені, що ж стосується сказань, що відносяться до цього кола творів великих трагіків Есхіла, Софокла та Евріпіда, то вони в більшій частині збереглися [2, с.114].

Фіванський цикл складається  з таких міфів:

• Едіп. його дитинство, юність і повернення до Фів.
• Едіп у Фівах.
• Смерть Едіпа.
• Семеро проти Фів.
• Антігона.
• Похід епігонів.
• Алкмеон.

У фіванському циклі міфів ідеться про долю царя Едіпа та його нащадків. Фінікійський царевич Кадм, розшукуючи свою сестру Європу (звідси назва нашого материка), опинився на родючій грецькій землі Беотії, де заснував місто Фіви. Спершу звели акрополь («верхнє місто», як у Києві княжий град, на відміну від Подолу, нижнього міста), названий від його імені — Кадмёя, а з часом навколо акрополя виросло велике місто, обнесене високим муром із сімома брамами.

Згодом у Фівах почав правити  Кадмів правнук Лай, який узяв собі за дружину Іокасту. Проте в них  не було дітей, а отже, спадкоємців  трону. Лай подався у священні Дельфи, де в знаменитому святилищі  Аполлона жриця Піфія переповідала людям його пророцтва. Спитавши, чи матиме він сина, Лай почув страшну  відповідь: «Ти матимеш сина, та не радій завчасно: він тебе вб'є, і  весь твій рід загине. Так звелів Зевс, аби справдилося прокляття Пелопса».

Замолоду Лай скоїв злочин: погостювавши в царя Пелопса, він викрав його малолітнього сина. У розпачі Пелопс прокляв  Лая, побажавши йому загинути від  руки власного сина. Лай давно вже  забув про це, але тепер усе  згадав і жахнувся. Тож коли Іокаста  народила дитя, Лай зв'язав малому ноги й пробив їх залізними шпичаками, а тоді звелів рабові, який пас їхні череди на горі Кіферон, віднести туди немовля й кинути в урвище —  хай там помре з голоду чи стане  поживою диким звірям. А якщо хлопець  і виживе, то його можна буде впізнати. Раб пожалів хлопця і віддав його пастухові корінфського царя Поліба. Поліб із дружиною Меропою були бездітними, тож дуже зраділи малюкові. Вони вилікували його опухлі ніжки й назвали  Едіпом (опухлоногим). Хлопець виріс  у Коринфі, вважаючи Поліба рідним батьком, а Меропу — матір'ю.

Ставши юнаком, Едіп не знав, що скоїлося з ним у дитинстві. Та якось  один молодик назвав його безбатченком, знайдою. Хлопець почав розпитувати  Поліба, чи справді він знайда. Той  запевняв, що все це вигадки, але  так розгубився, що Едіп засумнівався. Він пішов до Дельф, аби дізнатися  правду. Однак Аполлон чіткої відповіді  йому не дав, а через Піфію напророчив, що він уб'є рідного батька й  одружиться зі своєю матір'ю. 
Нажаханий, Едіп подався подалі від Поліба та Меропи, аби якось випадково, не бажаючи того, не вбити їх. Він вийшов на шлях, що вів до Фів. Раптом йому назустріч виїхали коні з багатою колісницею, у якій сидів стариган у коштовному вбранні, а перед ним — окличник-візник, який правив кіньми. Не встиг Едіп відступити вбік, як окличник оперіщив його батогом. Розлютившись, юнак схопив каменюку й щосили жбурнув, але попав не у візника, а в старого, який мертвим упав із колісниці. Так справдилося веління Долі: Едіп убив свого батька, бо той старий був Лай. А Едіп заспокоював своє сумління: не він перший напав, його змусили боронитися!

Нарешті він дійшов до Фів, де люди дізналися, що якийсь чужинець щойно  вбив їхнього царя. Лай саме їхав до Дельф, аби довідатися, як фіванцям позбутися Сфінкса — досі не баченого страховиська, породженого вогнедишним  Тіфбном (тим самим, який зітхав під  гнітом вулкана Етна) і кровожерною  Єхидною. Сфінкс мав жіночу голову та груди, тулуб здоровенного лева й  драконячий хвіст. Він чатував біля Фів і всіх, хто йшов до міста  чи звідти, примушував відгадувати  загадку. Проте ніхто не міг цього  зробити, і він рвав людей на шматки й пожирав. Багато фіванців уже загинуло, а Сфінкс похвалявся з'їсти всіх.

Креонт, брат овдовілої Іокасти, до якого тимчасово перейшла влада, пообіцяв руку цариці тому, хто врятує Фіви від Сфінкса. Та коли в пазурах  страховиська загинув син самого Креонта, більше ніхто не ризикував  змагатися з чудовиськом. І тоді Едіп прийшов до скелі й гукнув до нього: «Кажи свою загадку, я хочу її розгадати!» Сфінкс лиховісно  зареготав і промовив: «Хто ходить уранці на чотирьох, удень — на двох, а ввечері — на трьох?» Едіп спокійно сказав: «Людина. На світанку свого життя вона повзає на чотирьох, тобто на ногах і руках, у полудень віку ходить на двох ногах, а наприкінці життя їй потрібний ще й костур» [1, с.436].

Почувши правильну відповідь, Сфінкс кинувся з гори й розбився. Удячні фіванці обрали Едіпа царем, Креонт віддав за нього Іокасту, яка була його рідною матір'ю. Так справдилося  веління Долі: він убив батька й  одружився з матір'ю. Справдилося  й прокляття Пелопса: Лай загинув від руки власного сина. 
Іокаста народила синів Полініка й Етеокла та дочок Антігону й Ісмену. Доброго і справедливого Едіпа поважали фіванці, які почали забувати про вбивство Лая. Та й сам він майже забув про жахливе дельфійське пророцтво, чим знову викликав гнів богів. Почалися страшна моровиця і засуха, гинуло багато людей. Ніякі молитви й жертвоприношення не допомагали, і Едіп послав Креонта до Дельф довідатись, як можна зарадити лиху. Після повернення той переказав віщування дельфійського оракула: «Фіванцям треба знайти вбивцю Лая, який живе серед них, і назавжди вигнати з міста». Народ загомонів: «Хто ж убивця?» Едіп пообіцяв багату винагороду тому, хто викаже вбивцю Лая, але всі мовчали. Тоді царю порадили звернутися до віщуна Тіресія. Коли той прийшов, Едіп повторив запитання, але віщун не відповідав. Розгніваний Едіп звинуватив Тіресія в покриванні вбивці. Віщун розсердився й приголомшив царя страшною звісткою: це він, Едіп, убив свого батька Лая. Гнів, сумніви та розпач охопили царя. І раптом йому сяйнула думка: є ж свідок, візник, який бачив убивцю Лая. «Де той візник?» — кинувся Едіп до Іокасти. Вона сказала, що з того часу, як Едіпа обрали царем Фів, візник став пастухом на далеких гірських пасовиськах. Його знайшли, і він підтвердив, що камінь у Лая кинув Едіп. «О горе!» — простогнав цар. Аж тут прибігла служниця і повідомила, що від сорому та ганьби Іокаста повісилась. Едіп кинувся до неї і перерізав зашморг, але було пізно. Тоді він зірвав з її сукні застібку й виколов собі очі: «Ці очі, що не впізнали рідної матері, не можуть дивитися на білий світ. Ви бачили, очі, які злочини я скоїв, і не осліпли самі! О Зевсе, карай мене, нещадно карай» [1, с.456].

Коли Креонт звелів Едіпові покинути Фіви, той гордо відповів, що не благатиме  залишити його в місті, а піде сам. Переодягнувшись у жебрацьке  лахміття, Едіп назавжди залишив рідне  місто. І лише донька Антігона стала  його поводирем. Довго вони мандрували, аж поки дійшли до містечка Колон, неподалік  від Афін. Дізнавшись про прибульців, до них прийшов афінський цар  Тезей, син Егея, чиїм ім'ям назване  море. Та Едіп уже помирав. Нараз  небо розкраяли блискавки, загуркотів грім. «То Зевс провіщає мені останні  хвилини! — мовив Едіп. — О  славний Тезею! Ти, мабуть, чув про  мої страшні злочини, та знай: я  не винен. Зрячий, я ішов у темряві  й злом платив за зло. Тепер, сліпий, я бачу: так жити не можна, але вже пізно, я помираю. Звели поховати мене в гаю біля Афін. Моя могила завжди боронитиме твоє білокам'яне місто і твій розумний народ».

Антігона повернулася до Фів, де саме почали боротися за владу Етеокл і Полінік. Чим закінчився цей  цикл ви дізнаєтеся, прочитавши переказ  перед прологом до трагедії Софокла  «Антігона».

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. Кун М.А. Легенди і міфи стародавньої Греції. – Тернопіль: Тарнекс, 1993. – 478 с.
2. Підлісна Г.Н. Світ античної літератури. / Г.Н. Підлісна– К.: Наук. думка, 1992.–220 с.
3. Содомора А.В. Жива античність./А.В. Содомора – К.: Вища шк., 1983.–120 с.