"Енеїда" Котляревського

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………….………3

РОЗДІЛ 1.ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ «ЕНЕЇДИ»………………………………..4

РОЗДІЛ 2.ЛІТЕРАТУРНЕ ЗНАЧЕННЯ «ЕНЕЇДИ»…………………………...7

РОЗДІЛ 3.ЗНАЧЕННЯ «ЕНЕЇДИ»…………………...…………………...…12

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….….15

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Абсолютний момент художнього прогресу в розвитку національних літератур  особливо виразно проявляється у  перехідні історичні епохи, у періоди зміни історичних методів, літературних напрямів та стилів. Ці епохи є своєрідними «точками росту» літератур, коли довготривалі зміни оформлюються  у нову якість. Ця якість, як правило, з’являється у творчості яскравих, неповторних індивідуальностей. Щодо української літератури можна сказати, що саме творчість, Квітки-Основ’яненка, Шевченка,Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Стефаника та ряду інших письменників-класиків ставала щоразу новим кроком в художньому розвитку народу.

Також не можна не згадати  художнього генія народу Івана Петровича  Котляревського і його твір, який став першим у новій українській літературі, позначений духом яскравої творчої  індивідуальності. Для української  літератури ця поема ознаменувала цілу художню епоху, коріння якої сягають глибоко в народну і літературну традицію минулих часів. Саме «Енеїда» І.П.Котляревського, яка виявляє творчий зв'язок з минулими епохами, і видається багатьом українцям і взагалі не залежно від нації, тією ідеальною художньою моделлю, на якій можна простежити лінію художнього прогресу в українській літературі.[6]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ  «ЕНЕЇДИ»

У XVII–XVIII ст. широкої популярності набуває бурлеск. Спочатку  в Західній Європі, а  потім  і  в  Росії  з’являється  бурлескний  жанр,  пов’язаний  з пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною  для  бурлескно-травестійного пародіювання виявилася  Вергілієва  “Енеїда”.  З’явився  цілий ряд “Перелицьованих “Енеїд” (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М.  Осипова).

Бурлескно-травестійні твори  були широко представлені у XVIII ст. і на Україні. Так що треба дати визначення бурлеску.

Бурлеск — (фр. burlesque, італ. burla — жарт) стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект.[3]

 У пародійних  різдвяних   і  великодніх  віршах-травестіях  об’єктами висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в  розвитку українського історико-літературного процесу  в  цей  час,  безперечно,  мали позитивне значення. О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики,  що  не відповідала вже новим духовним потребам українського народу, до  світського, пізніше реалістичного письменства на Україні.

  Остаточного    удару    церковній    схоластиці    завдала    “Енеїда”  І. Котляревського. Приступаючи до  опрацювання Вергілієвої  “Енеїди”,  І. Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною  мірою  взірцем  для нього і була і “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова. Якщо  попередники  і  сучасники  І.  Котляревського,  звертаючись   до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання  його  класичної  епопеї,  її образів, драматичних колізій тощо, то український  поет  свідомо  ставав  на інший  шлях  –  він  прагнув  до  “перелицювання”,  травестування  римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики  в  підкреслено  зниженій тональності.  При  цьому  І.  Котляревський  відмовляється   від   багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить  нові  життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І.  Котляревського  безсумнівно  перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які “давно відійшли до історико-літературного архіву” (О. Білецький).[3]

У 1798 р. “Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским” вийшла у Петербурзі коштом Максима Парпури без відома і згоди автора. Були опубліковані перші три частини поеми, в кінці — доданий адресований російському читачеві словник під заголовком “Собрание малороссийских слов, содержащихся в “Энеиде”, й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных”. У другому виданні “Енеїди” (1808), ініціаторами якого напевне були вже інші люди (слова “Иждивением М. Парпуры” на титульній сторінці відсутні), і заголовок словника, і сам словник передруковано без жодних змін. Скопійовані навіть явні помилки (божовильный замість божевільний, минія замість манія, чіпчиковать замість чимчикувать та ін.). Так само як і перше, це видання поеми було для Івана Котляревського несподіванкою. Воно ще раз нагадало авторові, яким нечуваним успіхом користується його твір, яку роль він відіграв і ще може відіграти в літературі і його житті. Адже 1808 р. був переломним для письменника. З 1796 р. Іван Котляревський перебував на військовій службі. В січні 1807 р. він був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у білоруському місті Ліда, а 23 січня 1808р. подав у відставку. З дуже обмеженими засобами для існування, без зв'язків, капітан у відставці опиняється на роздоріжжі. Треба було знайти якесь місце на цивільній службі. Його в рідній Полтаві довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатів, які могли допомогти капітанові у відставці, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому іншому Котляревський тільки через два з половиною роки після залишення військової служби (за формулярним списком — 3 червня 1810 р.) нарешті був призначений наглядачем (завідуючим) Полтавського дому виховання бідних дворян.

У цей неспокійний та невлаштований  період свого життя Котляревський  заходився коло видання свого  твору, додавши уже готову на той  час четверту частину. Певне, фінансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремій сторінці посвята: “С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель”. На титульній сторінці книжки читаємо: “Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года”. На окремій сторінці “Уведомление” автора: “Энеида”, на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия.[4]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ЛІТЕРАТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ  «ЕНЕЇДИ»

“Енеїда” — енциклопедія народного життя. Мало не кожна строфа поеми для тих, хто уміє ту енциклопедію читати, може розгорнутися в цілу наукову  розвідку про той чи інший аспект сучасної І. Котляревському дійсності. Письменник завжди дотримувався живої  правди життя, яка повнокровно струмує  в кожному рядку поеми. Зрозуміти  предмет, явище, подію, ім'я, назване  в поемі, — тільки половина справи. Друга, не менш важлива, — з'ясувати, в якому контексті твору, а  разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає  зміст поеми. У ній не те що строфи, — рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв'язку між  епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово — там, де йому належить бути. І в усьому — виняткове знання буття українського народу, його психології, його характеру.

Так як «Енеїда» бурлескна  травестія, то поема не може зовсім відірватися від сюжетної канви першотвору, одначе і в рамках даного жанру блискуче виявилися оригінальність, гнучкість і багатство композиційних засобів Івана Котляревського. По старій канві він сміливо вимальовує нові узори, по-своєму компонує матеріал, коли це зумовлено художньою доцільністю, самим духом відтворюваного життя, світоглядом українського народу тієї доби.

Візьмемо хрестоматійне  місце — картини пекла у  третій частині поеми, в яких Котляревський  далеко відступає від Вергілія. Грішники розміщені в пеклі за певною системою, за величиною гріхів. Разом з тим  пекло відбиває лад та ієрархію тогочасного  суспільства. Перелік гріхів, за які  карають людей у пеклі, їх градація залежно від суворості кари —  то власне кодекс моралі українського народу в дану історичну епоху. Цей  кодекс виражений у поемі так  глибоко й точно, поданий у  такому сконденсованому й систематизованому вигляді, що у всій нашій літературній спадщині минулого важко знайти подібний твір.

Мав рацію сучасник зачинателя нової української літератури етнограф І. Кулжинський, коли писав: “Борг справедливості вимагає, щоб ми склали подяку панові Котляревському за його “Енеїду”. Ми певні, що ся прекрасна пародія [тільки не пародія, а травестія — О. С.] дійде до наступних поколінь і нею будуть займатися так, як тепер займаються рунічними написами або стародавніми медалями, які зберіг безпощадний час”.[6]

У поемі безліч художніх секретів, які автор майстерно продемонстрував . В картинах пекла — одна художня ідея, в інших, порівняно простих епізодах, — інакша, теж підказана відтворюваним життям. Скажімо, наїдки на численних обідах троянців завжди називаються в такому порядку, в якому їх подавали на стіл. Інший порядок — у переліку наїдків праведників у раю. Це переважно дитячі ласощі. Спочатку залежно від їх популярності названі покупні ласощі, базарні (“Сластьони, коржики, стовпці”; III, 118 3), потім — доступніші дітям, натуральні — з городів, садів, поля, лісу. Останні названі в такому порядку, в якому протягом весни — літа — осені ними ласують діти (“Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терн, глід, полуниці”; III, 118).

Складніший випадок: на бенкеті  у Дідони починають грати музики. Першим — інструмент нижчої тональності — бандура, за нею послідовно вступають все голосніші — сопілка, дудка, скрипка. Кожному інструментові, його мелодії відведений рядок, звукова інструментовка якого відбиває дану мелодію. Наступний накладається на попередній, коли той уже подав голос. Подібне спостерігається в народній музиці.

Або ще такий приклад. Біля входу в пекло різні людські  хвороби вишикувані під командою смерті залежно від їхньої небезпеки, причинюваних людям втрат: від чуми, яка, скажімо, у XVIII ст. більше скосила людей, ніж усі війни за цей час, до порівняно з нею невинної бешихи (III, 45). Зображені на щиті Енея персонажі українських народних казок розміщені й відповідно названі залежно від їх популярності — від Івасика-Телесика до нині зовсім забутого, взятого з перекладних лицарських романів Марципана (V, 45).

Вергілієва епопея відповідно до її  урочистого  стилю,  патетики  була

написана  гекзаметром;  І.  Котляревський  же,   “перелицьовуючи”   римський оригінал,  пише  свою  “Енеїду”  чотиристопним   ямбом.   Звідси   загальний дзвінкий, грайливий, бадьорий тон повіствування його поеми. Цікаво, що  саме І. Котляревський першим  в  новій  українській  поезії  здійснив  остаточний перехід до силабо-тонічної системи віршування.

За веселою бурлескною розповіддю про мандри троянців дуже виразно розкривається тема неподільності  образів життя і смерті, посейбіччя і потойбіччя.

 З цієї теми безпосередньо  витікає ще одна — тема гріха  та його спокутування, яка подається  докладно у картинах пекла  та раю, куди потрапляють люди  після смерті за Господнею волею. Але, розвиваючи цю тему, Котляревський показує парадоксальність людських взаємин з Богом: той самий рай перетворюється на шаржований відгомін людського безладдя та гріховності:

 Тут чистий був розгардіяш:

 Лежи, спи,  їж, пий, веселися,

 Кричи, мовчи,  співай, крутися, 

 Рубайсь —  так і дадуть палаш.[2]

З опису пекла i раю ми дiзнаємося про типовий склад тогочасного українського суспiльства:

Були невiрнi й християни,

Були пани i мужики,

Була тут шляхта i мiщани,

...Були i штатськi, i воєннi,

Були i панськi, i казеннi,

Були миряни i попи. [2]

“Енеїда” — також енциклопедія культури сміху українського народу. Сміх за своєю природою протилежний  однозначності, сталості, заданості. Найбільші  труднощі для укладача коментаря  становить не так великий обсяг  матеріалу, що потребує пояснення, як його бурлескно-іронічна природа, невичерпно-винахідливе, підступно-тонке комічне обігравання, несподіване змішування дійсності  й вигадки, високого й низького, серйозного й нісенітниці, нарешті, зумовлений жанром травестії двоїстий характер зображуваного. Як у подвійних, накладених одна на одну кольорових картинках, від  непомітної на око зміни ракурсу  антична богиня перетворюється в  старосвітську українську молодицю, воїни Вергілія — в запорізьких  козаків.

Так, стара нянька Амати — жінки царя Латина, за аренду хутора, в якому “ставок був, гребля і садок”, давала “чиншу до двора”, тобто платила цареві податок. Повідомляється, з чого складається той чинш:

Ковбас десятків з три  Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на намітки

І двісті валяних гнотів. (IV, 76)[2]

Процес зведення на землю  ы осміяння Котляревським богів  Олімпу, що в римській міфології  виступають уже переважно постатями  сакральними, має складний, неоднозначний  характер. В «Енеїді» знижений світ античних богів співіснує із таким  же світом земних героїв. Характерно при  цьому, що, виступаючи в іпостасях  української людності, вони мають  справу одночасно як з античними  богами, так і з служителями  християнського релігійного культу. Однак, за винятком опису пекла, попи і дяки подані цілком нейтрально, без  будь-якої іронії та криття. Котляревський у зображенні олімпійських богів рішуче відходить від Вергілія і мовби повертається до ранньої міфології, де в ставленні до богів наявна первісна суміш піднесеного і грубого, смішного, а то й непристойного фарсу.