Аналіз творчості

Е́мілі Елі́забет Ді́кінсон (англ. Emily Elizabeth Dickinson, 10 грудня 1830 Амгерст, Массачусеттс, США — 15 травня 1886) — американська поетеса. Дікінсон прожила відлюдником все життя. Хоча вона була плідним поетом, менше дюжини із створених нею майже 1800 творів були опубліковані під час її життя. Опубліковані твори були змінені редакторами для того, щоби відповідати поетичним правилам її часу. Поезії Дікінсон були не типовими для її часу, вони складаються з коротких рядків, не мають назв, часто містять неточні рими та неконвенційну пунктуацію. Темою багатьох її творів є смерть та безсмертя.

Не только осенью поют

Поэты, но и в дни,

Когда метели вихри вьют

И трескаются пни.

Уже утрами иней,

И светом дни скупы,

На клумбе астры отцвели

И собраны снопы.

Еще вода свой легкий бег

Стремит - но холодна,

И эльфов золотистых век

Коснулись пальцы сна.

Осталась белка зимовать,

В дупло упрятав клад.

О, дай мне, Господи, тепла -

Чтоб выдержать Твой хлад!

(1859)

Я знаю - Небо, как шатер,

Свернут когда-нибудь,

Погрузят в цирковой фургон

И тихо тронут в путь.

Ни перестука молотков,

Ни скрежета гвоздей -

Уехал цирк - и где теперь

Он радует людей

И то, что увлекало нас

И тешило вчера -

Дрены освещенный круг,

И блеск, и мишура, -

Развеялось и унеслось,

Исчезло без следа -

Как птиц осенний караван,

Как облаков гряда.

(1861)

Надежда - из пернатых,

Она в душе живет

И песенку свою без слов

Без устали поет -

Как будто веет ветерок,

И буря тут нужна,

Чтоб этой птичке дать урок -

Чтоб дрогнула она.

И в летний зной, и в холода

Она жила, звеня,

И не просила никогда

Ни крошки у меня.

(1861)

Как Звезды, падали они -

Далеки и близки -

Как Хлопья Снега в январе -

Как с Розы Лепестки -

Исчезли - полегли в траве

Высокой без следа -

И лишь Господь их всех в лицо

Запомнил навсегда.

(1862)

Он бился яростно - себя

Под пули подставлял,

Как будто больше ничего

От Жизни он не ждал.

Он шел навстречу Смерти - но

Она к нему не шла,

Бежала от него - и Жизнь

Страшней ее была.

Как хлопья, падали друзья,

Росли сугробы тел,

Но он остался жить - за то,

Что умереть хотел.

(1863)

Одна из основных тем поэзии Э. Дикинсон - смерть. Она нередко в своих стихах представляет себя мертвой - и вновь, и вновь прикасается к непостижимой тайне смерти. Порой со страхом. Ее современник поэт Уитмен, наоборот, смерти не страшился, он считал ее началом новой жизни, естественным проявлением гармонии бытия.

Поэты всегда стремились и будут стремиться разгадать тайну смерти. Ведь разгадать ее - значит разгадать тайну жизни. Критик Конрад Эйкен писал, что Дикинсон «умирала в каждом своем стихотворении». Исследовательница творчества американской поэтессы Е. Осенева считает, что из умонастроения Дикинсон было два логических выхода «Либо самоубийственный нигилизм (и к нему подчас была близка Дикинсон), либо намеренный возврат от абстракций к незыблемости простых вещей, ограничение себя областью конкретного. Второй путь для Дикинсон более характерен. Если могучий земной реализм Уитмена, его влюбленность в конкретное - вещь, факт - питались его энтузиастическим мировоззрением, то Дикинсон толкает к реализму неверие. Простая красота мира - ее прибежище от разъедающего душу нигилизма».

Но здесь хотелось бы возразить, что не неверие, а именно вера, религиозная вера возвращает ее с небес на землю - к реальным чудесам Создателя. И потом - от конкретного она всегда опять отталкивалась и поднималась в Небо. Да и на земле она не могла без Неба.

Кто Неба не нашел внизу -

Нигде уже не найдет,

Ведь где бы мы ни жили -

Бог Поблизости живет.

Приведем еще несколько замечательных стихотворений Эмили Дикинсон

Раскаянье есть Память

Бессонная, вослед

Приходят Спутники ее -

Деянья прошлых лет.

Былое предстает Душе

И требует огня -

Чтоб громко зачитать свое

Посланье для меня.

Раскаянье не излечить -

Его придумал Бог,

Чтоб каждый - что такое Ад

Себе представить мог.

(1863)

Лишь раннею весной

Такой бывает свет -

Во все иные времена

Такого света нет.

Такой бывает цвет

У неба над холмом,

Что ни назвать его никак

И ни понять умом.

Он медлит над землей,

Над рощею парит,

Высвечивая все вокруг,

И чуть не говорит.

Потом за горизонт,

Блеснув в последний раз,

Уходит молча он с небес

И оставляет нас.

И будто красоту

Похитили у дня -

Как если бы моей души

Лишили вдруг меня

(1864)

Тихо желтая звезда

На небо взошла,

Шляпу белую сняла

Светлая луна,

Вспыхнула у Ночи вмиг

Окон череда -

Отче, и сегодня Ты

Точен, как всегда.

Творчество Эмили Дикинсон             

Среда, 01 Июня 2011 г. 15:44 (ссылка)

Процитировано 2 раз + в цитатник

Прочитало: 0 за час / 2 за месяц

Emily Elizabeth Dickinson (1830 - 1886) — американская поэтесса.  Написала ок. 1800 стихотворений, большинство из них услышал мир только после ее смерти.  Стихи полны декаданса, глубоких раздумий, красиво рифмованы, каждый второй о смерти.

Поначалу критики отзывались о ее творчестве плохо  (А что еще ожидать от критиков, которые ничего сами не делают, только оспаривают труды других людей..), но в наше время ее признали, как одну из величайших американских поэтесс, если не самой величайшей.

Она родилась в пуританской семье, жившей в Массачусетсе с XIX века. Отец, Эдвард Дикинсон, был юристом и политиком, долгое время входил в палату представителей и сенат штата, был конгрессменом США.

В апреле 1844 года двоюродная сестра Эмили, София Холланд, с которой она была в близких отношениях, умерла от тифа, что дало толчок к переоценке мироощущения. Позже она некоторое время проявляла интерес к религии, но в 1852 году прекратила, так и не сделав формального заявления о своей вере.

Соседи считали её эксцентричной, в частности, за то, что она редко выходила приветствовать гостей, а позже и вовсе не покидала своей комнаты. Большая часть её друзей не были с ней лично знакомы, а только вели с ней переписку.  После расставания в 1862 году с человеком, которого она любила, перестала общаться с людьми, не считая родных и самых близких друзей.

Дикинсон писала, что мысль о публикации «ей чужда, как небосвод — плавнику рыбы». Потому первая книга стихов «Poems by Emily Dickinson» вышла посмертно, в 1890 году, потом последовали другие публикации. В доме в Амхерсте, где родилась Эмили, сейчас находится её мемориальный музей.

Ее стихи в оригинале и переводы на русский:

I died for beauty, but was scarce

Adjusted in the tomb,

When one who died for truth was lain

In an adjoining room.

He questioned softly why I failed?

"For beauty," I replied.

"And I for truth, - the two are one;

We brethren are," - he said.

And so, as kinsmen met a night,

We talked between the rooms,

Until the moss had reached our lips,

And covered up our names.

Я умерла за Красоту,

В могилу я легла,

И тут сосед меня спросил,

За что я умерла.

"За красоту", - сказала я

И поняла - он рад.

"А я за Правду, - он сказал, -

Теперь тебе я брат".

Как родственники, что в ночи

Друг друга обрели,

Шептались мы - покуда мхи

Нам губ не оплели.

(Перевод А. Гаврилова)

To fight aloud, is very brave --

But gallanter, I know

Who charge within the bosom

The Cavalry of Woe --

Who win, and nations do not see --

Who fall -- and none observe --

Whose dying eyes, no Country

Regards with patriot love --

We trust, in plumed procession

For such, the Angels go --

Rank after Rank, with even feet --

And Uniforms of Snow.

Сражаться у всех на виду

Должно быть и пристойно,

Но тихо горе побеждать

В душе своей - достойней.

Победы, скрытые внутри,

Паденья – очень личны;

Смертельный взор в глазах твоих

Народу безразличен.

Так строем ангелы идут,

В молчаньи, друг за другом,

Одна шеренга за другой,

Уходят вслед за вьюгой.

(перевод  Виктора Постникова)

The dying need but little, dear,--

   A glass of water's all,

A flower's unobtrusive face

   To punctuate the wall,

A fan, perhaps, a friend's regret,

   And certainly that one

No color in the rainbow

   Perceives when you are gone.

А смерти нужно мало, милый,

Стакан воды – всего делов,

Чтоб оттеняли гроба стены

Лики невзрачные цветов,

И скорбь, что может, друг вернется,

В конце концов, останется одно, -

Нет в радуге цветов,  - коснется,

Когда ушел ты, все равно.

(Перевод – Karinalin)

A Toad, can die of Light -

Death is the Common Right

Of Toads and Men -

Of Earl and Midge

The privilege -

Why swagger, then?

The Gnat's supremacy is large as Thine -

Life - is a different Thing -

So measure Wine -

Naked of Flask - Naked of Cask -

Bare Rhine -

Which Ruby's mine?

Свет для жабы - отрава.

Смерть - это общее право

Жабы и человека -

Никто не живет два века.

Равен пред смертью каждый.

Никто не добился славы -

Умереть дважды.

Жизнь - другое дело.

Красное вино

Льют в пустое тело,

Но каждому оно -

Разное дано.

(Перевод Л. Ситника)

Proud of my broken heart, since thou didst break it,

Proud of the pain I did not feel till thee,

Proud of my night, since thou with moons dost slake it,

Not to partake thy passion, my humility.

Thou can'st not boast, like Jesus, drunken without companion

Was the strong cup of anguish brewed for the Nazarene

Thou can'st not pierce tradition with the peerless puncture,

See! I usurped thy crucifix to honor mine!             

Гордись моим сломанным сердцем, сломавший его,

Гордись моей болью, неведомой мне до того,

Гордись моей ночью, чью тьму погасил ты луной,

Смиреньем моим перед страстью твоей, но не мной,

Не полною чашей девичьих страданий и слез,

Которой ты мог бы хвалиться, хмельной, как Христос,

Раскрыв мне манящие новым мученьем объятия.

Смотри! Я краду у тебя распятье!

(Перевод Л. Ситника)

Емілі Дікінсон: наполовину стара діва, наполовину — допитливий троль

Погодьтеся: навряд чи знайдеться письменник, який свідомо не бажає визнання, слави чи хоча б поцінування свого творчого доробку читачами. Американська поетка Емілі Дікінсон, як не дивно, за життя зовсім не бажала слави — неначе знала, що так чи інакше стане відомою. Зрештою, визнання до неї прийшло — правда, лише по смерті письменниці.

«Мої друзі — пагорби й захід сонця»

Емілі Дікінсон народилася 10 грудня 1830 року в маленькому містечку Амхерст, у штаті Массачусетс. Її родина була типово пуританською: традиційно добропорядною й достатньо заможною. Стосунки дівчини з матір’ю ніколи не були особливо близькими — як і з батьком, котрий усіляко намагався відгородити доньку від поганого впливу всього, на його думку, «непристойного». Зокрема, й книг, до яких Емілі була змалку небайдужою. Лакуну батьківської байдужості заповнювали щирі стосунки майбутьньої поетки зі старшим братом Остіном, котрий потайки «постачав» їй книги, та молодшою сестрою Лавінією, яка була чи не єдиним найближчим другом Емілі Дікінсон.

Дівчина здобула освіту в жіночій семінарії та в академії рідного містечка, де, серед інших предметів, викладали мови та літературу. Особливо їй подобалися романтичні твори Емерсона та Лонгфелло, Шекспір та Кітс, Жорж Санд і сестри Бронте. Саме творчість улюблених письменників спонукала Емілі до того, що вона сама взялася за перо.

Свої поезії — деякі в кількох варіантах — Емілі збирала в саморобні зшитки, які зберігала у своєму письмовому столі. І про те, що Дікінсон віршує, не знав майже ніхто. Вона писала «у стіл» близько десяти років — і взагалі не мала наміру нічого публікувати.

«Я для кожної думки знайшла слова»

Можливо, світ так би й не дізнався про талант письменниці, якби 15 квітня 1862 року Томас Хіггінсон — відомий на той час американський літератор і критик — не отримав дивного листа з кількома не менш дивними віршами. Поетка-початківець просила в нього дати відповідь, наскільки «дихають» її вірші, й питала поради: «…Я хотіла би вчитися — Чи можете Ви сказати мені — як ростуть у висоту — чи це щось, що не передати словами, — як Мелодія або Чари? …Коли я припустилася помилки — і Ви не побоїтеся на неї вказати — я буду лише щиро поважати — Вас».

І стиль листа, і стиль віршів вразили маститого літератора, але змусили замислитися. З одного боку, він відчув справжню щирість цих віршів, але з іншого, його шокувала їх «хаотичність і недбалість». Критик відповів відверто: ці вірші – «живі», але публікувати їх поки не варто.

…Треба зазначити, що на той час, у середині ХІХ ст., в поезії панував класицизм і жорсткі канони. А вірші Дікінсон були занадто емоційно насичені, до того ж відзначалися надміром вживання тире (в англійській мові тире взангалі «не поважають»). До того ж поетка постійно писала з великої літери не лише іменники, але й деякі дієслова та прикметники, вільно поводилася з розміром, римою та лексикою. Дікінсон порушувала жорстку англійську схему побудови речень, розмір віршів збивався, римування рясніло асонасами й дисонансами. І, зрештою, все це  вживалися в доволі банальній формі, базованій на розмірі англійських церковних гімнів:

«Коли світанок прийде — я

Усі розкрию Двері!

Чи він — із крилами — як Птах —

Чи — з хвилями — як Море?»

Незважаючи на провінційність і зовнішню сумирність, як поет Дікінсон виявилася «міцним горішком» і продовжувала віршувати так, як уважала за потрібне. Вона говорила, що схильність до правильних рим «замикає її в прозі». Тільки до однієї поради Хіггінса дослухалася Емілі — так і не виявила бажання бути надрукованою. Вона писала: «…Ця думка є для мене настільки чужою — як небосхил для Плавника Риби — Якщо слава — мій набуток, я не зможу її уникнути — якщо ж ні, найдовший день випередить мене — поки я буду її переслідувати — і мій Собака відмовить мені в довірі — ось чому — мій Босоногий Ранг кращий».

«Біла відлюдниця» Амхерста

Ставлення до публікації віршів у Дікінсон мало більш ніж принциповий характер. Недарма вона називала книговидавництво «аукціоном людського розуму». Творчість для неї була найбільшою таїною — а за таїну не можна брати гроші. (Правда, як стверджують досдлідники, за життя поетки таки вийшло приблизно сім віршів Емілі, але всуперч її волі й анонімно).

Це було не єдиним дивацтвом жінки. Мало того, що пуританське середовище й оточення Емілі Дікінсон не відзначалися яскравістю та розмаїтістю — вона зовсім відмежувалася від зовнішнього світу й прирекла себе на добровільне усамітнення в батьківському домі. Це виглядало дивним, адже за вдачею Емілі зовсім не була замкненою чи депресивною. Навпаки — ті, хто з нею спілкувався, дивувалися, звідки в цеї симпатичної дівчини, що майже не полишала меж свого обійстя, стільки жвавості, гостроти розуму, іноді навіть надмірних.