Правові гарантії реалізації земельної реформи в Україні

ДОПОВІДЬ

Правові гарантії реалізації земельної реформи в Україні

     Становлення і розвиток українського земельного права після проголошення незалежності України зумовлений формуванням і розвитком правової системи України, спрямованої на забезпечення широкомасштабної економічної реформи та її складової частини — земельної реформи. У цьому напрямі формувалося законодавство щодо економічного блоку відносин, які утворювалися в процесі реформування економіки. Як відомо, в Україні. Російській Федерації та інших країнах СНД економічні реформи почали здійснюватися з 1990 р., головними елементами яких були перехід від планово-регулюючої до ринкової економіки; роздержавлення економіки; приватизація державного майна; розвиток підприємництва на базі різних форм власності і розширення господарської самостійності підприємств: розвиток корпоративних форм господарювання і різних форм кооперації, відродження селянських (фермерських) господарств у сільському господарстві.

     Із  прийняттям Закону УРСР "Про економічну самостійність Української РСР" в Україні стали впроваджуватися  такі основні принципи економічної  самостійності, як різноманітність  і рівноправність форм власності  та їх державний захист; децентралізація власності і роздержавлення економіки; повна господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб. Законом було проголошено, що власність в УРСР виступає в: державній, колективній, індивідуальній (особистій і приватній трудовій власності) формах. Вони затверджені Законом УРСР "Про власність'' від 7 лютого 1991 р.2. 7 липня 1992 р. до цього Закону були внесені зміни і доповнення, за якими власність в Україні виступає у приватній, колективній, державній формах.

     За  Земельним кодексом УРСР від 13 грудня 1990р. право державної власності на землю зберігалось, але вводилось право громадян УРСР на довічно успадковане володіння землею (ст.6). Законом України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. в Україні встановлено державну, колективну і приву гну форми власності на землю. Всі форми власності визнані рівними. Вони були відтворені і в редакції Земельного кодексу України прийнятому 13 березня 1992 р.

     Вирішальне  значення для остаточного розв'язання права власності і свободи підприємництва має Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. У ст. 13 Основного Закону держави закріплено, що суб'єктом права на землю та інші природні ресурси є український народ, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України Згідно зі ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, воно набувається і реалізується громадянами юридичними особами та державою виключно відповідно до Закону. Конституція України не передбачає інституту права колективної власності на землю. Вона його офіційно не проголошує, але і не забороняє. Треба виходити з того, що цей інститут в Земельному кодексі України, як і в Законі "Про власність". після прийняття Конституції України збережено.

     Законодавче визнання права приватної і колективної  власності зумовлювало необхідність проведення земельної реформи. Початком проведення земельної реформи в Україні можна вважати 15 березня 1991 р коли набрали чинності прийняті Верховною Радою УРСР Земельний кодекс та постанова "Про земельну реформу". Згаданою постановою всі землі України були проголошені об'єктом земельної реформи. Основним завданням земельної реформи був перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковане володіння громадянам, постійне користування колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам та організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. Проведення земельної реформи було покладено на органи місцевої державної влади і місцевого самоврядування. Започаткування земельної реформи згідно з цим земельним законодавством не усувало монопольного права державної власності на землю.

     З часу набуття чінності Закону України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р і Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992р., якими було введено право приватної, колективної (державної форм власності на землю, розпочався другий, істотно новий етап земельної реформи, в основу якого покладена зміна форм власності на землю, її приватизація. Згодом законодавчі акти спрямовувалися не лише на перерозподіл земель суб'єктами господарювання, а й на здійснення нового напряму у земельних відносинах— приватизації землі. Тим самим держава відмовилася від монополії права державної власності на землю, а земельне право як галузь права набуло істотно нового змісту.

     По-новому визначається предмет правового  регулювання, а також правомочності суб'єктів права на землю і зміст земельних правовідносин. До прийняття Конституції України, інших законодавчих актів про землю дискусія про форми власності на землю, про правовий режим землі ще не закінчилася. Водночас існував спір між представниками двох концепцій приватизації землі. Перша з них передбачала передачу земельних ділянок у приватну власність і користування, в тому числі на умовах оренди, виробникам сільськогосподарської продукції та в колективну власність — колективним сільськогосподарським товаровиробникам, збереження державних сільськогосподарських підприємств, яким земля надається у постійне користування. Друга концепція передбачала перерозподіл землі між усіма громадянами України, проведення так званої "бонізації" землі, яка базувалася нз принципі, що кожний громадянин мав би право на земельну ділянку. Для реалізації цієї концепції пропонувалося видавати громадянам приватизаційний папір - бону, який громадянин міг би обміняти на приватизаційний майновий сертифікат чи на приватизаційний житловий чек. У Земельному ї.даксі України (1992 р.) одержала підтримку перша концепція.

     Важливо не лише законодавче визнати право  приватної і колективної власності  на землю, а й здійснити зміну форм власності, трансформацію перетворення державної власності на землю на недержавні. Для цього необхідний механізм перетворення, організаційно-перебудовна робота, а також розроблення концепції здійснення земельної реформи відповідно до прийнятого законодавства. Першим кроком у цій справі були заходи про передачу колгоспами і радгоспами, іншими сільськогосподарськими підприємствами 7 — 10 % земель місцевим радам із зарахуванням їх до категорії земель запасу. Такі землі призначалися для передачі їх у власність чи надання у користування громадянам України, які виявили бажання займатися селянським (фермерським) господарством. Ще 15% земель передані місцевим радам до резервного фонду. Земельні ділянки із резервного фонду передаватись у власність і надавались у користування громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства чи для інших сільськогосподарських потреб. Решта земель, які перебували у постійному користуванні колгоспів, передавались у колективну власність цим колгоспам, або ж створеним на їх базі колективним сільськогосподарським підприємствам, кооперативам, акціонерним і садівницьким товариствам. Землі, передані місцевим радам до земель запасу чи до резервних земель, залишались у тимчасовому користуванні колгоспів на період до їх передачі громадянина для сільськогосподарських цілей.

     Наступним кроком трансформації права власності  було введення за постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. Державних актів на право колективної власності на землю і Державних актів на право приватної власності на землю. Згідно з цією постановою радгоспам та іншим державним сільськогосподарським підприємствам, а також громадянам і юридичним особам, яким земельні ділянки належали на праві постійною користування, видавалися Державні акти на право постійного користування землею. Передача земель в оренду чи тимчасове користування здійснювалася на. договірних засадах.

     Із  прийняттям Земельного кодексу України, законів України "Про форми власності на землю", "Про плату за землю", "Про оренду землі" законодавець підтримав концепцію, що земельні відносини регулюються переважно земельним законодавством, що дає достатньо підстав для формування земельного законодавства як самостійної галузі у системі законодавства України і земельного права як самостійної галузі у системі права України. У Земельному кодексі України земельно-правові норми (окремі розділи і статті ЗК та інших законів) згруповані, їх можна віднести до інститутів земельного права, до яких відносяться, наприклад ст. З (Форми власності на землю, розпорядження землею). 4 (Право державної власності на землю (Право колективної власності на землю). 6 (Право приватної власності на землю), гл. 2 (Передача земель у власність і надання їх у користування

     Припинення  і перехід прав на землю. Сукупність цих та інших однорідних земельно-правових норм, якими регулюються відносини  власності на землю свідчать про наявність у земельному праві самостійного інституту права власності на землі. Можна назвати ще й такі інститути, як права землекористування, правової охорони землі та ін.

Проведення  організаційно-правових заходів щодо паювання земель належать до колективної  власності колективним сільськогосподарським  підприємствам свідчить про подальший розвиток земельного законодавства і відноситься до третього етапу земельної реформи. На їх вирішення спрямований Указ Президента України віл 10 листопада 1994р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Цим Указом передбачені заходи щодо зміцнення і захисту права колективної власності на землю, визначено правовий режим земельного паю членів колективного підприємства. З цією метою Указом запропоновано місцевим радам за участю Держкомзему України вжити заходів щодо прискорення передачі, відповідно до чинного законодавства безплатне у колективну власність земель колективним та іншим сільськогосподарським підприємствам. Реалізація цих заходів забезпечувала посилення гарантій права колективної власності на землю, захист прав членів колективних сільськогосподарських підприємств на земельний пай шляхом підтвердження їх сертифікатом.

     Порядок паювання земель встановлено Указом Президента України від 8 серпня 1995 р. "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність  сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Правові заходи щодо паювання землі не мали на меті руйнацію інституту права колективної власності на землю. Вони спрямовані на персоніфікацію земельних прав членів колективних організацій у колективній власності. В цьому вони орієнтовані на подальший розвиток земельного законодавства зокрема ст. 5 Земельного кодексу України. Необхідність паювання землі між членами колективних сільськогосподарських організацій підтверджується і постановою Верховної Ради України.

     Недосконалість  і незавершеність правового регулювання  земельної реформи були пов'язані  і з тим, що, як відзначив В.І. Андрейцев, ЗК України не передбачав порядку  виходу із КСП або реалізації права  на земельну частку для учасників  колективної власності". На його думку, законодавче потрібно було вирішити не лише процедуру паювання, а й подальші заходи щодо перетворення колективних земель у приватні. З метою "натуралізації" цього права, пише А.І. Андрейцев, тобто отриманні земельної ділянки в натурі і юридичного посвідчення права приватної власності, яке виникло, допускав ся "вихід" із колективної власності, порядок якого можна назвати процесом розпаювання або ресертифікації.

     Впливовим напрямом розвитку земельного права  є розвиток інституту Законодавче  закріплення права приватної  і колективної власності на землю потребує впровадження вільного обігу землі, формування ринку землі реальних цін на земельні ділянки. Справжня ціна на землю може скластися лише на ринку в результаті вільної її купівлі — продажу. До прийняття ЗК 2001 р. законодавством було передбачено передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва: дачного і гаражного будівництва. Отже, об'єктом купівлі-продажу могли бути земельні ділянки, призначені для зазначених цілей. Слушною була пропозиція про поширення права приватної власності громадян України та недержавних юридичних осіб, в яких нема частки іноземного капіталу, на землі, призначені для будівництва об'єктів промисловості, житлово-комунального призначення, будівельних організацій, адміністративних споруд тощо. Вільний обіг земельних ділянок ставить умови для застави землі з метою гарантування повернення кредитів.

     Все це вимагає створення земельних (іпотечних) банків і надання сприятливих умов для їх діяльності. Особливий вплив на розвиток іпотечного кредитування в Україні здійснює розвинута інфраструктура, у тому числі удосконалена національна система реєстрації прав власності. Земельні банки можуть здійснювати функції з обслуговування угод купівлі-продажу землі, що могло б запобігти розвитку тіньового ринку.

Прийняття 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу, у якому більш повно врегульовані питання відносин власності на землю, а також впроваджені чіткі й ефективні механізми її купівлі — продажу і застави створює умови для розвитку іпотечного кредитування в Україні. Всі ці питання потребують належного їх врегулювання, окремими законодавчими актами, що сприятиме стабілізації земельних відносин і розвитку земельного права.  
 
 
 
 
 
 

Використані джерела:

1. Конституція  України. 

2. Земельний  кодекс України. 

3. Закон  України „Про форми власності на землю” ВВР, 1992, №13.

4. Закон  України „Про сільськогосподарську кооперацію” // Відомості Верховної Ради, – К. 1997, № 39.