Види переказів

Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі”.

 

Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських зносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися техніки, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід.

 

Українська мова, як окрема почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов’янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська.

 

Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.

 

Максим Рильський закликав у своїх творах та наукових працях бути уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до сучасників і майбутніх поколінь.

 

Як парость виноградної лози,

 

Плекайте мову…

 

…Чистіша від сльози

 

Вона хай буде.

 

Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок.

 

Нам, українця, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, - усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.

 

Відродження української літератури й мови прийшло з творчістю великих майстрів слова Г. Сковороди, І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка.

 

Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів.

 

Мова для Шевченка – це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя.

 

Ну щоб, здавалося, слова…

 

Слова та голос – більш нічого.

 

А серце б’ється – ожива,

 

Як їх почує!

 

Адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якою виростаємо, якими живемо і завдяки якому маємо право і гордість милуватися рідним народом.

 

Слова П. Тичини про мову:

 

Бо то не просто мова звука,

 

Не словникові холодини –

 

В них чути труд, і піт, і муки,

 

Чуття єдиної родини.

 

Одна в них спільна чути нитка

 

Від давнини і до сьогодні

 

Любов до рідної мови, любов  до рідної Батьківщини — невіддільні  поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує  історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного  письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї  тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так  склалося тому, що кожен митець бачив  долю свого народу в майбутньому  невідривною від долі української  мови.

Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування  чує рідну мову від матері, а  потім, підростаючи, повторює перші  пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини  над колискою молода жінка, чимось схожа  на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром.

Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.

Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово  повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати  українській мові, починаючи з  часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що "малоросійського язика" взагалі  не існує. З ужитку виганялися рідні  до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...

XIX століття, означене в  історії Європи як століття  гуманізму, весни народів, виявилося  для українців лютою зимою.  Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності  народу стояло могутнє слово  Тараса Шевченка. Але від народу  приховувалися найвищі прояви  його духу. До розряду заборонених  потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.

XX століття виявилося ще  страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над  страченим, але відроджувалося. І  доки народ мав свою мову, його  серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.

Сьогодні нашій державній  мові потрібні не тільки відповідні законодавчі  акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.

Поет схвильовано писав про державну мову України:

 

Вона, як зоря пурпурова,

Що сяє з небесних висот 

І там, де звучить рідна  мова,

Живе український народ.

Наша українська мова —  це золота скарбниця душі народної, з якої ми виростаємо, якою живемо й  завдяки якій маємо величне право  й високу гордість іменуватися народом  України.

 

 

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко” зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості і горі будує слово  своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що народжують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців.

 «Ну, що б, здавалося,  слова… — чуємо з малих  літ тихе запитання довіри, здобуте  з найбільших глибин. — Слова  та голос — більш нічого! А  серце б’ється — ожива, як їх почує! — І спрямоване в саму душу світу, священне: — Знать, од Бога і голос той і ті слова ідуть меж люди!..»

 У відповідь — кредо:  «Вогонь в одежі слова», — твердо, як з-під ковальського молота.

 І, як руків’я наскрізсічного меча, поєднання довіри й кредо: «Слово моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!»

 В головах стоїть  свідомість, у головах свідомості  стоїть слово. Вони з купелі  крові, що пульсує в грудях  і заливає мозок.

 Слово не значок, не  символ — це вогонь, сорочка  духу народу.

 Вона досконало-вишукана  і коштовно-прекрасна - невтомно  шита з покоління в покоління  і турботливо передавана з роду в рід для найвищого, повного довершення, що йому не буде кінця.

 Вона вся з гомону  полів, лісів і морів отчої  землі, мережана сходом і заходом  сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок, переткана калиною, барвінком  і вишневим цвітом. Вона з голосу  тура, мисливських сурем, скрипу  дерев’яного рала, крику погонича, стогону вола в борозні, рокоту  комбайна — вся з колосся,  осмаленого війнами і торкнутого  «мирною» радіацією. Вона з  блиску козацької шаблі і весла  невільницького човна — вся  з шляхетного лицарства, що  йому ніщо найстрашніші муки  і тортури. Вона, як паруси волі, зіткані з останнього поклику  воїнів і борців повстань, революції,  битв за волю, честь і незалежність  — вся змочена удовиною сльозою,  повита дівочою тугою. Вся спрямована  в стрімкий лет, щоб наша  доля нас не цуралась. Вона  з першого радісного щебету  немовлят і тяжких похоронних  планів. Вона з колискової матері  над первістком — уся з шелесту  дерева життя й пізнання зі  старого в новий світ. Вона  вся з тучі й грому; як  з води й роси, — така українська  мова. Ніжна й тендітна, а міцніша  броньованої сталі, бо єднає  дух і тіло, бо в її основі  — непорочність і чистота.

 Слово — поводир  народу.

 Це було істиною  тисячоліття, тепер і завжди. І  ніхто нею так не користався  і так не зловживав, як прадавні  завойовники. Грабіжницьке: «Хліба  й води!» — неприкрите гасло  підкорення й підбиття, освячене  узурпаторськими законами найвигаданіших податків: рекрутське, подушне, за вікно, за вишню, за вола, за дорогу — ще не означає цілковитого пригноблення і пригнічення. Допоки в народу залишається його мова — його серце, «воно знову оживає і сміється знову»: народ внутрішньо не підкорений, вільний і здатний на боротьбу. Перемога над ним ще не перемога: нелюдські утиски зроджують протест і бунт.

 Завойовникам завжди  мало хліба і м’яса, молока  й меду, вовни й шкіри, трав  і дерев, вугілля і руди —  мунущого й набутнього, вони посягають на вічне — на дух народу, на його слово.

 Здійснюється це як  грубою силою, так і витонченим  яничарством.

 Результат? Він один  і той же: приручення народу, привласнення  його розуму й рук.

 Скинути з плечей  і віддати останню сорочку  — ще залишитися живим, а  скинути сорочку духу — віддати  свою душу, самознищитись.

 Тож бережімо і плекаймо  рідну мову, наше найбільше багатство!