Звіт про фінансові результати підприємства

ЗМІСТ

 

ВСТУП            3

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ГАЛУЗІ. ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я    4

РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ АНАЛІЗ ПІДПРИЄМСТВА 12

2.1. Звіт про фінансові результати підприємства    12

2.2. Оцінка рентабельності підприємства      14

РОЗДІЛ 3. ІНВЕСТИЦІЙНИЙ  АНАЛІЗ ПРОЕКТУ     15

ВИСНОВОК           21

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ      23

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Розвиток будь-якої держави  пов'язаний з динамікою інвестиційних  процесів, структурним та якісним  оновленням виробництва й створенням ринкової інфраструктури. Чим інтенсивніше здійснюється інвестування, тим швидше проходить відтворювальний процес та активніше відбуваються ефективні ринкові перетворення.

Тому будь-які дослідження, пов'язані із сутністю та основними  поняттями інвестиційного процесу, проблемами формування інвестиційного портфеля, вибором форм інвестування та методів управління цими процесами, є, безумовно, актуальними.

Ринкові зміни в економіці  України вимагають чіткого визначення та дієвого управління поняттями  та категоріями, що стосуються інвестиційних відносин.

З фінансового та економічного погляду інвестування може бути визначене  як довгострокове вкладення економічних  ресурсів з метою створення та одержання чистого прибутку в  майбутньому, який перевищує загальну первинну величину інвестицій.

З макроекономічного  погляду інвестиціями вважається частина  сукупних витрат, що враховують витрати  на нові засоби виробництва (реальні виробничі інвестиції). Тобто інвестиції — це частина валового внутрішнього продукту, що не була спожита в поточному періоді, яка забезпечує приріст капіталу в економіці.

У мікроекономіці, інвестиції — це процес створення нового капіталу в матеріальній та нематеріальній сферах.

Реальні інвестиції у  матеріальну сферу поділяються  на групи:

— інвестиції, призначені для підвищення ефективності виробництва;

— інвестиції у розширення виробництва;

— інвестиції у створення  нових виробництв або нових технологій (тобто інноваційна форма інвестицій).

 

 

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ ГАЛУЗІ. ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я

 

Охорона здоров’я — це система державних, громадських, індивідуальних заходів і засобів, що сприяють здоров’ю, запобіганню захворювань та попередженню передчасної смерті, забезпеченню активної життєдіяльності та працездатності людини.

Державна політика у  сфері охорони здоров’я спрямовується  на збереження і зміцнення здоров’я населення і передбачає:

- створення відповідних  умов життя і праці громадян, їх відпочинку й оздоровлення, належного рівня матеріального  забезпечення;

- здійснення державою  заходів щодо оздоровлення довкілля, забезпечення екологічного благополуччя;

- відповідальність держави  за ефективну діяльність у  сфері охорони здоров’я, її профілактичну  спрямованість;

- структурну перебудову  системи охорони здоров’я на  засадах ринкових відносин;

- задоволення потреб  громадян в одержанні гарантованого рівня безоплатної медико-санітарної допомоги;

- забезпечення фінансування  охорони здоров’я в обсягах,  що відповідають її науково  обґрунтованим потребам;

- розвиток багатоукладності  форм охорони здоров’я.

У перехідний період розбудови  національної економіки стратегія державної політики в галузі охорони здоров’я передбачає забезпечення збалансованості та ефективність діяльності всіх секторів охорони здоров’я незалежно від форм власності. При цьому держава зберігає за собою надання громадянам необхідного рівня профілактичної, лікувально-діагностичної й реабілітаційної допомоги на основі економічно виправданого поєднання бюджетного, страхового та інших видів фінансування.

Державний сектор охорони  здоров’я забезпечує населення необхідним обсягом медичних послуг і бере участь в обов’язковому медичному страхуванні.

Комунальний сектор охорони  здоров’я базується на комунальній  формі власності, управляється органами місцевої влади на основі державних  стандартів якості медичної допомоги, ліцензування медичної допомоги, ліцензування медичної діяльності, акредитації закладів охорони здоров’я .

Приватна медична практика є складовою системи охорони  здоров’я, набуває поширення за умов розвитку ринкових відносин в  економіці країни і тісно пов’язана  з добровільним медичним страхуванням. Держава регламентує частку платних медичних послуг у загальному обсязі медико-санітарної допомоги, враховуючи, що більшість населення ще тривалий час не буде спроможне сплачувати страхові внески.

У галузі охорони здоров’я держава визначає мету, головні завдання, напрями, принципи і пріоритети державної політики охорони здоров’я, встановлює нормативи й обсяги бюджетного фінансування, створює систему кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів. Державні структури розробляють комплексні цільові програми охорони здоров’я.

Уряд країни створює  економічні, правові та організаційні  механізми, що стимулюють ефективну  діяльність в галузі охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров’я, здійснює інші повноваження в галузі.

Держава створює систему  стимулів та регуляторів, спрямованих  на дотримання санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил, норм і заходів, що здійснюються організацією державного санітарного нагляду.

Держава забезпечує нагляд і контроль за відходами та сміттям, утриманням та використанням житлових, виробничих і службових приміщень  та територій, на яких вони розташовані, за організацією харчування і водопостачання населення, за виробництвом, застосуванням, зберіганням, транспортуванням та захороненням сильнодіючих радіоактивних і отруйних речовин, за утриманням, забоєм свійських та хижих тварин, а також за іншою діяльністю, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених пунктів.

Держава поширює наукові  знання з питань охорони здоров’я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання населення, здійснює заходи, спрямовані на підвищення гігієнічної культури населення. Вона сприяє матеріально-технічному забезпеченню підприємств, що виготовляють ліки, вироби медичного призначення, медичне скло, технологічне устаткування для фармацевтичної індустрії. Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи державної влади.

Президент щорічно звітує про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я, виступає гарантом права громадян на охорону  здоров’я, забезпечує виконання законодавства  про охорону здоров’я через систему  органів виконавчої влади і проводить у життя державну політику охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією.

Міністерства, відомства  та інші централізовані органи державної  виконавчої влади в межах своєї  компетенції розробляють програми і прогнози у галузі охорони здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчу розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров’я.

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, які є необхідними  для підтримання його здоров’я.

В Україні фінансування охорони  здоров’я здійснюється за рахунок  Державного бюджету України, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних  фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Ці кошти використовуються для  забезпечення населенню гарантованого  рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних  наукових досліджень з цих питань.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів із розрахунку на одного жителя. Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або вповноваженого ним органу встановлювати плати за послуги в галузі охорони здоров’я. Медичні заклади та їх структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів необхідно поділяти на такі, що повністю утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, перебувають на повному госпрозрахунку та самофінансуванні.

Принципи організації ресурсів медичних закладів визначаються вимогами економічних законів та чинної системи господарювання і включають в себе: плановість; госпрозрахунок; суворе розмежування ресурсів основної діяльності та капітального будівництва; повне збереження виділених закладам засобів; утворення фінансових резервів. Важливим принципом, на нашу думку, є господарський розрахунок. Принцип господарського розрахунку вимагає порівняння витрат із доходами від господарської діяльності. Це означає, що кожний медичний заклад (підрозділ закладу), що перебуває на повному госпрозрахунку та самофінансуванні, повинен не тільки покривати витрати доходами, а й одержувати прибуток. Госпрозрахунок сприяє економії і бережливості, скороченню витрат, зниженню собівартості, підвищенню рентабельності продукції, передбачає матеріальну заінтересованість медичних закладів і кожного працівника окремо в досягненні високих кінцевих результатів.

За способом фінансування медичних закладів у світовій практиці умовно можна виділити три групи систем: державні (бюджетні), системи соціального  медичного страхування та приватні. Медичні заклади та їх структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів необхідно поділяти на такі, що повністю або частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань та перебувають на повному госпрозрахунку та самофінансуванні. Залежно від фінансової участі населення в одержанні медичних послуг можна виділити медичну допомогу повністю безплатну, частково платну та повністю платну.

Аналіз закордонного досвіду засвідчує, що в країнах Західної Європи та багатьох інших країнах з ринковою економікою застосовується система фінансування медичних закладів, де обсяг наданих медичних послуг особі, яка бере участь у системах страхування, не залежить від розміру внесків до фондів медичного страхування, оскільки у формуванні фондів медичного страхування беруть участь працюючі, підприємці і держава, але питома вага їх участі різна.

Важливо зазначити, що в Україні, як і в інших країнах, соціальне  медичне страхування має об’єднати  за суттю два види страхування  — з надання медичної допомоги і виплати допомоги у випадку тимчасової непрацездатності.

Організація медичного страхування  в більшості країн здійснюється в двох формах: прямій і непрямій. У першому випадку органи медичного  страхування мають власні установи медичної допомоги (Швеція і Японія), ця форма є найбільш прийнятною для України. При непрямій формі застраховані одержують медичну допомогу на підставі угоди між органами медичного страхування і лікувально-профілактичними закладами (Німеччина, Франція, Австрія та ін.).

Таким чином, можна зробити наступні висновки: по-перше, система соціального медичного страхування має певні переваги перед державними і приватними системами фінансового забезпечення медичних закладів, а також перед відомчою медициною; по-друге, забезпечить загальну доступність медичної допомоги для всіх верств населення, її профілактичну спрямованість для більш якісного і повного забезпечення різноманітних потреб пацієнтів у медичних послугах. Але найважливішим є те, що система надання медичної допомоги населенню в Україні, яка буде побудована за прямою формою державного обов’язкового медичного страхування, є більш ефективною, ніж державне фінансування лікувально-профілактичних закладів. Медицина, яка ґрунтується на соціальному медичному страхуванні, більше відповідає вимогам ринкової економіки.

Проблема формування фінансових ресурсів медичних закладів сьогодні і надалі в основному  повинна розглядатися через призму бюджетів, бо переважна частина населення  в Україні має непрацездатний вік чи працює в бюджетних установах.

Додаткові джерела фінансування медичних закладів:

- економія коштів державного  соціального страхування за рахунок  зниження тимчасової непрацездатності;

- надання додаткової  медичної допомоги працівникам  підприємств;

- платні медичні послуги;

- інші позабюджетні надходження.

Необхідно удосконалити фінансове забезпечення медичних закладів і визначити основні положення  реформи фінансування лікувально-профілактичних закладів в Україні.