Экономика и организация инновационной деятельности

Стратегія диференціації продукції  грунтується на здійсненні фірмою постійних  удосконалень, модернізації і модифікації  продукту з якісним дизайном, кращим, ніж у конкурентів. Застосування цієї стратегії можливе за умови  наявності множини характеристик  товару, які виділяються і ціняться споживачем, різноманітного попиту на продукцію даного асортименту.

У стратегії диференціації продукції  підприємство ризикує відстати в технології виробництва, зниженні витрат і конкуруючі підприємства можуть перейти в атакуючу позицію. Зберігається небезпека імітації унікальних властивостей продукту.

Залежно від особливостей галузі, ринку, товару й інших умов наступальні  стратегії можуть утілюватись у  різних варіантах і їх комбінаціях.

Стратегія освоєння і заповнення «ринкових  ніш» полягає в проведенні наукових і технічних досліджень, активної інноваційної діяльності та маркетингу. Вона використовується з найбільшим успіхом в умовах швидкої зміни кон'юнктури ринку та структури виробництва. Цю стратегію називають ще стратегією активних НДДКР (Науково Дослідницька Діяльність Конструкторських розробок) і наступального маркетингу, оскільки її використання потребує проведення ретельного вивчення ринку, організації рекламних заходів, забезпечення організаційної адаптації підприємства до змін середовища.

Оборонна стратегія - орієнтована на збереження стабільних позицій організації на ринку. До оборонних належать такі стратегії:

• імітації;
• захисту;
• оперативного реагування;
• очікування.

Стратегія імітації базується на використанні вже відомих технологій і їх розвитку згідно з вимогами специфічного ринку. Наприклад, фармацевтична промисловість, що виготовляє ліцензовані ліки або популярні ліки на закінчених патентах. Фірма, що проводить стратегію імітації, не несе витрат на дослідження (за винятком витрат на придбання ліцензій) і тому може досягати значного зниження витрат і високої рентабельності продажу. Головна увага при використанні стратегії імітації приділяється швидкому освоєнню технології і запуску товару у виробництво.

Творчий імітатор не робить винаходів продукту чи послуг, він удосконалює і розміщує їх на ринку. Наприклад, персональний комп'ютер «ІБМ» практично нічим не відрізняється від комп'ютера «Еппл», проте компанія «ІБМ» із самого початку разом зі своїм комп'ютером пропонує споживачу програмне забезпечення. Компанія «Еппл» дотримується традиційної системи розподілу комп'ютерів через спеціалізовані магазини. «ІБМ» — створила розгалужену мережу розподільчих каналів, при цьому вона не відмовилась і від спеціалізованих магазинів, великих підприємств роздрібної торгівлі типу «Сире», «Робак» і т. ін. Такий підхід до збуту продукції полегшує придбання комп'ютерів і користування ними. Ось такі скоріше організаційні, ніж технічні заходи є тими нововведеннями, які дають змогу компанії «ІБМ» бути лідером на ринку персональних комп'ютерів. Тому, на думку П. Друкера, стратегія імітації саме починається з ринку, а не з виробників. Творча імітаційна стратегія орієнтується на ринок і керується ринковими законами. Стратегія імітації потребує швидкозростаючого ринку. Імітатори досягають успіху тим, що забирають споживачів у авторів нового продукту чи послуги своїм обслуговуванням; творча імітація задовольняє вже існуючий попит, а не створює новий. Проте стратегія імітації також не вільна від ризику, причому значного. Загрозою може бути неправильна оцінка ситуації та імітація того, що не має перспектив з точки зору ринкових відносин.

Захисна стратегія використовується у формі короткострокових тактичних дій зі створення конкуруючим фірмам несприйнятливих умов на ринку шляхом перебудови виробництва на випуск модернізованої продукції.

Стратегія оперативного реагування притаманна спеціалізованим малим фірмам, які працюють за індивідуальними замовленнями і володіють здатністю швидко перебудовуватись на створення нового продукту. 
Великі підприємства використовують спільні інноваційні стратегії (наступально-захисні), що забезпечує гнучкість їх поведінки серед конкурентів на ринку.

 

Стратегія очікування здійснюється в умовах невизначеності ситуації і попиту споживачів. У цьому разі фірма займає очікувальну позицію до прояснення ситуації на ринку, а потім нарощує виробництво і збут нового продукту.

На ранній стадії розвитку будь-якої галузі фірма ставить собі за мету уважно спостерігати за цим процесом. Спостереження дає змогу фірмі одержати інформацію про вимоги до технології та персоналу, визначити перспективи галузі з погляду прибутковості й потенціалу зростання, оцінити власні можливості. Коли галузь «дозріє», проясняться її перспективи і чинники успіху для очікуваної фірми, тоді фірма вдається до тактичних дій: розгортає власні НДДКР, купує ліцензії, створює спільне підприємство з фірмою-новатором або купує його. «Дженерал-електрик» тільки за 1981—1982 pp. скупила 118 малих новаторських фірм, витративши на це 1 млрд дол. За допомогою цих фірм вона започаткувала виробництво ЕОМ, електроніки, медичної апаратури, засобів комунікації.

Вищезазначені інноваційні стратегії  в тій чи іншій мірі зв'язані  з інноваційним ризиком. Ступінь цього ризику спрощено (схематично) можна визначити, виходячи з того, що в загальному вигляді будь-яка інноваційна стратегія розпадається на три типи нововведень:

• відносно продукту — існуючий / новий;
• щодо ринку — існуючий / новий;
• стосовно технології — існуюча / нова.

 
Відповідно, можливі шість варіантів  поєднання даних змінних (рис. 1). 
 

Переміщення з лівого верхнього  кута рисунка в правий нижній характеризує нарощення ризику інноваційної стратегії. Слід зазначити, що в сучасних ринкових умовах України найменш контрольованим і потенційно найризикованішим чинником є вихід на нові ринки. В економічній літературі достатньо широко висвітлюються підходи до процесу управління ризиком.

 Ризик та непередбачені витрати  враховуються завжди, проте в  сучасних умовах їх коло значно  збільшилось і може бути зведеним  до таких п'яти взаємопов'язаних  груп:

• ринковий ризик — зміна кон'юнктури ринку для інноваційного проекту, тобто попиту на пропозиції;
• економічний ризик — недостатній ступінь точності оцінки ресурсів або витрат, рівня інфляції та ін.;
• екологічний ризик — непередбачені законодавчі обмеження екологічних нормативів у процесі реалізації проекту або недостатній ступінь обліку природоохоронних вимог під час передінвес-тиційних та передпроектних обґрунтувань;
• технічний ризик— недостатній ступінь точності аналізу надійності технологій, які будуть використані;
• політичний ризик — зміна політики державного регулювання у сфері податків, амортизацій тощо, виникнення політичної нестабільності або форс-мажорних обставин.

Наявність чинника ризику має бути сильним стимулом до заощаджування  коштів і ресурсів та змушувати підприємство дуже ретельно аналізувати рентабельність проекту, відповідально розробляти стратегії, інвестиційні смети, купувати ресурси, наймати кадри і т. д.

Проте з метою планування інноваційних процесів доцільно стратегії інновацій  розглядати окремо. Стратегія нововведень (інноваційна політика) передбачає об'єднання цілей технічної політики та політики капіталовкладень і спрямована на впровадження нових технологій і  видів продукції, послуг. У цьому  розумінні стратегічне управління інноваціями орієнтується на досягнення майбутніх результатів безпосередньо  через інноваційний процес.

Інноваційні стратегії є також  однією зі складових економічної  стратегії і з цього боку можуть розглядатися як набір правил, методів  і засобів пошуку найкращих перспективних  для організації напрямів розвитку науково-технічних досліджень, ресурсної політики для їх реалізації.

 

 

 

 

 

 

 

 

3. 30 (2) Особливості технологічних парків Японії.

В усьому світі стали створювати технополіси — міста передових (високих) технологій, наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок у відповідних галузях виробництва.

Структура технополісу подібна  до технопарку, однак вона розташовується в межах конкретного населеного пункту, розвиток якого забезпечується через технополіс.

Технополіс - це цілісний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста.

Термін «технополіс» складається  з двох слів грецького походження: «техно» — майстерність, уміння, «поліс» — місто, держава. Ідея створення  технополісів як компактних науково-промислових  міст, де розробляються інноваційні технології і розвиваються наукомісткі галузі виробництва, зародилась ще на початку 50-х років у США.

Нині ареал поширення  технополісів досить масштабний— вони склалися в Західній Європі, Північній  Америці і Пів-нічно-Східній Азії. За ознаками функціональної організації до них близькі технологічні парки (США, Франція, Велика Британія, Ірландія, Фінляндія, Швеція, Іспанія); наукові парки (США, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Велика Британія, Бельгія, Японія, Тайвань); дослідницькі промислові парки (США, Велика Британія); парки-клуби і ділові комплекси (Франція); бізнес-парки (Велика Британія); інноваційні центри (Велика Британія, ФРН, Франція).

Отже, у країнах з розвиненою економікою відбувається масовий перехід  до наукомістких технологій; усвідомлення обмеженості природних ресурсів зумовило пошук ресурсозберігаючих технологій при глибокій переробці  сировини. Результатом цього є створення структур, здатних до синтезу науки та виробництва, розвитку індустрії інтелектуальних продуктів.

 Один із найефективніших  підходів до розв'язання названих завдань, це організація мережі технополісів.

Технополіси можуть виникати як на базі новоутворених міст, так і на базі старих, реконструйованих. Створення технополісів справляє формуючий вплив на розвиток тих регіонів, де вони розташовані. Вони сприяють:

• підвищенню інноваційної активності;
• формуванню інноваційної інфраструктури;
• прискоренню комерціалізації новацій;
• структурній перебудові виробництва;
• створенню нових робочих місць;
• удосконаленню механізмів інноваційної діяльності;
• підсиленню наукоємності розвитку промисловості;
• підвищенню професіоналізму кадрів;
• підвищенню інноваційності економіки.

Розташування технополісів має відповідати таким вимогам:

• визначення регіонів, які можуть бути використані для розви 
  тку наукомістких виробництв;
• формування цілей і завдань розвитку цих виробництв, індустріального розвитку регіону;
• планування, спорудження і підтримка промислової зони, служби, водного забезпечення, житлових зон, доріг тощо;
• розробка юридичної основи (законів), що сприяє створенню умов для фінансування комерційних підприємств та інших служб, необхідних для розвитку технополісу;
• всебічне державне сприяння через упровадження пільгової податкової системи;
• створення необхідної інфраструктури;
• фінансової допомоги комерційним підприємствам, що сприяють розвитку високотехнологічних галузей;
• наявність науково-дослідних інститутів, університету, яким від 
  водиться вирішальна роль у здійсненні, координації наукових дослі 
  джень і розробок та підготовці висококваліфікованих спеціалістів.

Велике значення надається  такій умові розташування технополісів, як компактність території. Вона є однією з умов комфортності проживання там  спеціалістів і обслуговуючого персоналу.

Технополіс на Заході розглядається  як науковий центр регіонального  характеру, який вирішує проблеми, пов'язані  з упровадженням нових технологій і як осередок міжнародного наукового  співробітництва, налагодженого сервісу  з інтенсивним культурним життям.

Інтенсивного розвитку технополіси  набули в Японії, де розроблена спеціальна програма «Технополіс».

Програма «Технополіс» складається  з таких основних елементів:

 
1) загальнонаціональних програм  зі створення наукоємних галузей,  принципово нових технологій;

2) програм заохочення  малого дослідницького підприємництва, розвитку дрібних венчурних фірм;

3) національного плану  регіонального розвитку;

4) створення загальнояпонської  системи інформаційної мережі (СІМ); 
5) створення міжнародних союзів у сфері науково-технічної діяльності.

Основу програми складає  план побудови 19 технополісів, об'єднаних  у систему традиційним «промисловим коридором» Токіо — Нагая —  Осака — Кобе швидкісним транспортом (залізницею) у сукупності з єдиною інформаційною мережею, яка забезпечує вільний доступ не тільки господарським, адміністративним і навчальним структурам, а й усім індивідам до всього інтегрованого  банку даних — «Джепен тек».

Усі технополіси мають  відповідати певним вимогам: бути розташованими  не далі як за 30 хвилин їзди від своїх «родинних міст» і в межах одного дня їзди від Токіо, Нагої чи Осаки. Розміри техно-поліса не повинні перевищувати 500 квадратних миль.

Ці нові міста мають збалансований набір сучасних науково-дослідних інститутів та зручних для життя районів з культурними і рекреаційними можливостями. На відміну від більшості японських міст технополіси розташовуються в мальовничих районах, гармонізуючись з ними. 
Іншою важливою складовою програми технополіса є розвиток венчурного (ризикового) капіталу. Цей напрям японської стратегії розвитку майже повністю було запозичено у США. Наразі слід звернути увагу тільки на деякі особливості венчурного бізнесу в Японії.

Однією з загальновизнаних рис японців є бажання працювати  в колективі та уникати ризику. Це стало перепоною розвитку підприємництва і венчурного капіталу. Проте інтереси прискорення НТП у країні викликали необхідность зламати цей стереотип.