Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи

Реферат

На тему:

Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи та її наслідки для України

Петро І без жодних вагань порушив договір між Україною й Московією про те, що українські війська поза межами вітчизни використовувати заборонялося. На той час українська армія налічувала 60 тисяч козаків, а московська — 70 тисяч воїнів. Карл XII мав 110 тисяч війська.
Спочатку до бойових дій на далекій півночі було залучено 12 тисяч козаків. Згодом Петро І зажадав підкріплення. Пішло ще 7 тисяч — 5 полків на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Козаки вдало воювали, але петровські солдати знущалися над ними, навіть відбирали бойову здобич. Це викликало велике незадоволення козацтва в цілому. Мазепа обережно, не виявляючи себе, підбурював козаків проти Москви.

У цей час на Правобережжі з'являється яскрава постать фастівського полковника Семена Палія. Цей патріот прагнув організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного гетьмана, з'єднавши в такий спосіб розірвану навпіл Україну. Палій підняв проти Польщі повстання, яке успішно розвивалося. Але на пропозицію Мазепи прийняти Палія разом з усім Правобережжям у своє підданство Петро І відповів рішучою відмовою, бо не хотів псувати стосунки зі своїм союзником польським королем. Царя більше цікавила допомога поляків у боротьбі зі Швецією.
Карл XII попри свою молодість успішно розвивав бойові дії на всіх фронтах. Під виглядом допомоги Польщі Петро І наказав Мазепі просуватися в глиб цієї країни. Виконуючи наказ царя, гетьман захопив Київщину, Волинь, а згодом і Галичину зі Львовом. У цей час він заарештував Палія й відправив його до Батурина, Звідти фастівського полковника вислали до Москви, а згодом — до Сибіру. Народ засудив Мазепу за цю акцію.

В Україні в цей час недаремно боялися, що Петро І в разі наступу Карла XII залишить її напризволяще, кинувшись рятувати свої північні надбання і безпосередньо Москву.
Постало доленосне питання: що ж діяти далі? Україна програвала від будь-якого повороту війни. В разі виграшу Карла XII вона перетворювалася на здобич його союзника Станіслава Ліщинського, нового польського короля. А коли б переміг Петро І, то Україна через централізаторську його політику втратила б і рештки своєї автономії. З цієї ситуації треба було шукати якийсь прийнятний для майбутнього України вихід.

І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина, пам'ятаючи давні традиції, дедалі більше схилялася до союзу зі Швецією. Московське ярмо вже давалося взнаки, і тому хотілося спробувати увійти в союз з країною, віддаленою від безпосередніх кордонів України, яка не могла б претендувати на всю чи частину її території. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори, але їхні подробиці навряд чи стануть колись нам відомими, бо всі шведські архіви згоріли під Полтавою. Відомо лише, що обидва учасники переговорів зберігали цілковиту таємницю, не довіряючи паперові того, що можна було використати проти них. Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і священики. Ускладнювало переговори те, що надто багато було поставлено на карту, особливо з боку Мазепи. Але гетьманові стало відомо, нібито цар пропонував Україну навіть англійському лорду Мальборо.

Мазепа не переривав своїх міжнародних зв'язків. Француз Балюз, відвідавши Москву, повертався через Україну, де гостював у Мазепи, У своєрідному звіті до керівництва Балюз, зокрема, зазначав: «Його дуже поважають у козацькій країні, де народ на загал свободолюби-вий і гордий і мало любить тих, що ним володіють». Характеризуючи інші риси гетьмана, французький гість пише: «Він має великий досвід у політиці: у протилежності до москалів він слідкує і знає, що діється у чужих країнах... Від цього володаря не міг я нічого певного витягнути. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити і не казати». Балюз побачив у резиденції гетьмана портрети тогочасних володарів Європи: «На найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Його Величності (французького короля.— /. О.), Там же, але на менш видному місці, я бачив портрети Цісаря, Султана, польського Короля та інших володарів».

Тим часом, як і події, переговори поволі просувалися вперед. У вересні 1707 року Мазепа покликав шведів на допомогу, обіцяючи знищити 7 тисяч російських солдатів, що стояли гарнізонами в Україні. Карл XII відвів Україні почесне місце в антиросійській коаліції, яку він цілеспрямовано готував. За ним тепер стояла Польща, шукали його дружби Австрія, Великобританія, Нідерланди й Франція, прагнула до союзу Туреччина. Боялися його Данія і Пруссія. Коли б Україна долучилася до цієї коаліції, то був би створений природний міст між Туреччиною та шведськими володіннями.
А втім події стрімко розвивалися. Посланець Карла XII повідомив, що вже підготовлений проект договору з Мазепою. Проте гетьман зволікав. Він хотів прийняти пропозиції шведського короля тоді, коли переконається, що цар не може боронити не лише Україну, а й власну землю. Тоді весь світ мав стати свідком, що гетьман, либонь, змушений був іти за подіями. І знову обачний гетьман не компрометував себе писаним словом. Він продовжував спілкуватися з Карлом XII через посланців. Карл XII вивів його на свого союзника Станіслава Ліщинського. А той ледь не провалив справу, розпатякавши турецькому послові, що Мазепа — його приятель. Довго довелося гетьманові маскувати це чванство. Тут стався скандал з доносом Кочубея та Іскри, який гетьманові вдалося пригасити завдяки своєму найвірнішому приятелю московському канцлерові Головкіну та довіреній особі Шафірову, найталановитішому російському дипломатові тієї доби.

Нарешті між королем «шведів, готів і вандалів» і гетьманом України була підписана таємна угода. Про глибоку її таємність свідчило те, що знали про неї, окрім короля й гетьмана, лише шведський прем'єр-міністр Піпер та, можливо, генеральний писар Орлик. Орлик і наводить пізніше б пунктів з цієї угоди:

«Ст, 1. Його Королівська Величність зобов'язується боронити Україну і частину Краю козаків, приєднаного до неї, і послати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа) і Генеральна Рада будуть цього домагатися. Ці війська, ввійшовши в край, будуть під командою шведських генералів. Та як довго будуть їх там уживати, його Величність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

Ст. II. Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.

Ст. III. Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.

Ст. IV. Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для українських земель, згідно з її правами і давніми законами.

Ст. V. Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не може засвоїти собі того титулу ані того гербу.
Ст. VI. Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч».

До Петра доходять звістки про можливу Мазепину зраду, але цьому не вірять ні сам цар, ні його міністри. Та й як можна підозрювати людину, яка наказує священикам відправляти богослужіння в усіх церквах за перемогу Петра І, присилає цареві в дарунок 2 тисячі дукатів і просить затвердити купівлю нових маєтків у Московії?

І все ж рано чи пізно Мазепі треба було вибирати між Петром І і Карлом XII. Цей вибір стався 4 листопада 1708 року, коли Мазепа разом з козацьким загоном приєднався до шведського короля. З цього часу почалися й для України, і для гетьмана тяжкі часи.

Мазепа виступив із зверненням до українського війська (його можна прочитати в книзі О. Я, Єфименко «Історія України та її народу», с. 241—244). Він пояснював козакам мотиви такого рішучого кроку. Відкидаючи звинувачення в зраді, Мазепа пише: «Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнацій у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати ні з шведами, ані з поляками, ані з велико-росіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою...» Пояснював Мазепа й свої надії на конкретні зовнішні кроки щодо забезпечення незалежності України, називаючи й головних гарантів самостійності — провідні європейські країни.

Петро І при перших звістках про цей рішучий крок гетьмана не вірив нікому, але коли переконався в цьому, його гніву не було меж. Він видав два маніфести до всього українського народу та інструкції власним генералам. Це сталося 7 і 8 листопада. В цих документах Мазепа оголошувався зрадником, але не лише царя, а й України. Тут Петро І не цурався й неприхованої неправди. Так, у одному з маніфестів написано: «Він (Мазепа) порозумівся зі шведським королем і Ліщинським, щоб наново віддати Малоросію під Польщу і щоб передати унії Божі церкви і наші славні монастирі». Після маніфестів розпочався страшний терор, про який ви знаєте з курсу історії України — доля Батурина тощо.

За розпорядженням царя Мазепа був підданий церковному прокляттю, так званій анафемі. Вона проголошувалася в Успенському соборі Москви. А доручили її оголосити українцеві, царському митрополитові Стефанові Яворському, колишньому наставникові Києво-Могилянської академії, авторові панегірика про Мазепу. Інший давній панегірист Мазепи, Феофан Прокопович, поквапно змінив у своїй драмі «Володимир» усе, що стосувалося гетьмана. А потім аж до 1917 року в усіх церквах імперії від Владивостока до Риги оголошували в першу неділю Великого посту анафему Мазепі.

Зі свого боку Карл XII також звернувся до українського народу з маніфестом, у якому запевняв: «З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши з себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності... Те, що каже цар, буцімто ми змовилися з польським королем, щоб йому видати Україну, це брехня, яка переходить межі нахабства, чисто московська вигадка». Петро І відповів на маніфест Карла XII прокламацією, до якої долучив документ на доказ, ніби гетьман продав свою країну Польщі. Між Петром І і Карлом XII почалася своєрідна дуель маніфестів, ставкою в якій була Україна.

У цей час своє слово сказала Запорізька Січ. Добре розуміючи її значущість у цій війні, обидва державці намагалися залучити Січ на свій бік. Петро І відрядив на Запоріжжя послів з багатими дарунками і красномовного архімандрита, який мав умовити запорожців стати на бік царя. Але слідом за московськими послами прибули й представники Мазепи.

Цікавою й показовою для демократизму вирішення питань на Січі була велика рада 23 березня 1709 року. Рада вислухала спочатку московських послів, потім листа від Мазепи, а на завершення — листа від кримського Хана, який радив запорожцям стати на бік Мазепи. Вирішальною була промова кошового отамана Костя Гордієнка, який схилив терези непростого обговорення на користь союзу з Мазепою. Це зробили запорожці, які ніколи не погоджувалися із соціальними поглядами Мазепи та його оточення. Вони вчинили так в ім’я інтересів України.

Після цього Карлу XII послали листа, в якому Кость Гордієнко від імені «запорізької братії» запевнив, що він сам і все товариство приймають опіку шведського короля. Вони, писалося в листі, ладні йти на будь-які жертви, аби вибороти собі свободу, і «молились до Бога за успіх для шведів». 30 березня 1709 року Карл XII зустрівся із запорізькими послами. Король прийняв попередньо умови запорожців, і б квітня Гордієнко разом зі своїм штабом прибув у ставку шведів.
Там йому був влаштований пишний прийом. Король кілька днів вшановував представників козацтва. На Січ вислали гроші з окремим вітанням, яке мало бути зачитане на великій раді. Мазепа подарував запорожцям 50 тисяч золотих дукатів.
Гетьман підписав із Січчю формальну угоду, скріплену взаємною присягою. Король із свого боку зобов’язувався, що не підпише з царем миру, доки Україна й запорожці не стануть вільні назавжди від московського панування, доки їм не повернуть давніх історичних прав і привілеїв. Король урочисто пообіцяв, що його військо не порушуватиме життя люду України. Запорізькі посли повернулися на Січ, несучи з собою звістку до султана з пропозицією виступити війною проти царя. Цей союз гетьмана із запорожцями мав велике політично-стратегічне значення. Адже за запорожцями, що являли собою «захист і корінь українського простолюддя», могла піти основна маса селян і козаків.

Меншиков скористався ситуацією й по-варварському знищив Січ. Було сплюндровано навіть гробницю кошових отаманів, забрано гармати, державний скарб і прапори. Багато захисників Січі загинуло лютою смертю. Петро І привітав Меншикова з перемогою такими словами: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів». А згодом Петро І повідомив генерала Апраксина, що «полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду...».
27 червня 1709 року в генеральному бою під Полтавою шведська армія зазнала поразки. Наслідки цього бою мали величезне значення. Вони відчувалися в усій Європі впродовж цілого століття. Могутня колись держава Густава Адольфа впала, перетворившись на малу державу. Приклад Швеції надихнув Вольтера на такий знаменний вислів: «Яка це трагедія — мати велику історію і мале населення». На поталу Росії була віддана Польща. Полтавська битва мала фатальні наслідки для всіх народів Східної Європи, на яких насувалася російська експансія. Перед Росією тепер була відкрита дорога на Крим, на Грузію та й на Туреччину з протоками Босфор і Дарданелли — рожевою мрією всіх російських самодержців.

Після Полтавської битви Карл XII з Мазепою та залишками війська почали втікати до Туреччини. Союзники негідно поставилися до козаків. Коли шведський генерал Левенг'аупт;, що прикривав переправу короля з почтом під Перевалочною (у гирлі Ворскли), здавався в полон, в угоді про капітуляцію він не обстояв прав козаків, яких цим було поставлено поза законом.

Втікачі з пригодами прибули до Бендер. Це фактично був початок політичної еміграції з України, що потім широким потоком розлилася і по Європі, й за океаном. Але й там не припинялася дипломатія. Спеціальні посли європейських монархів просили султана офіційно надати Карлові XII й Мазепі політичний притулок. Кримського Хана просили пристати до україно-шведського союзу для наступної боротьби з царем.

А мстивий Петро І ніяк не міг змиритися з тим, що Мазепа вислизнув йому з рук. Уже в Бендерах на Карла XII чекав московський посол, який пропонував вигідні умови миру з одною вимогою: видати Мазепу. Король з обуренням відкинув цю пропозицію. Але Петро І не вгамовувався. Його посол передав великому візирові власноручного листа з вимогою видати Мазепу. При цьому як винагорода пропонувалася величезна сума — 300 тисяч талерів. Мазепу врятували і протест Карла XII, і звернення до султана французького короля та інших монархів.

Але старого гетьмана нічого вже не могло порятувати від не менш жахливої напасті — смерті. Далися взнаки й страшні злигодні, що звалилися на його старечу голову, й переживання останніх років, і турбота про долю України, та й вік. З жовтня 1709 року гетьман Іван Степанович Мазепа помер.

Можна по-різному ставитися до цієї історичної постаті. Але попри всі емоційні сплески, які постійно оточували й оточують Мазепу, незаперечним є те, що гетьман боровся за незалежність України, за її повний суверенітет. Якими засобами він при цьому користувався, яку особисту мету ставив перед собою, для кого хотів будувати самостійну Україну, — все це історії ще доведеться оцінити.