Іван Самойлович, гетьман обох берегів Дніпра

Іван  Самойлович, гетьман обох берегів  Дніпра

 

Лівобережний  гетьман Іван Самойлович володів булавою з 1672 по 1687 рік, найбільш тривалий термін у тогочасній історії. Відомий козацький літописець Самійло Величко характеризував свого сучасника як людину, «в письмі козацько-руськім справну, розумну, гарної вроди, до людей чемну і прихильну». Проте Івана Самойловича нерідко відносять до числа суперечливих постатей.

Від початку гетьманування  Іван Самойлович звертав пильну увагу  на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. З цією метою сприяв організації спільного з російськими військами походу на правий берег Дніпра. Вів наполегливу боротьбу з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, закидаючи йому наведення на українські землі турків. Іван Самойлович послідовно виступав проти відновлення влади польського короля над Правобережжям.

Лівобережний гетьман  прагнув розхитати позиції П.Дорошенка  в правобережних полках, опираючись на відсутність монолітності серед  тамтешньої старшини. Неоднозначність  оцінки старшиною наслідків військового  союзу Чигирина з Туреччиною, а  згодом і глибоке розчарування невдачами Дорошенкової політики готувало для І.Самойловича ґрунт для збільшення прибічників.

Власне, промосковські  настрої не були для правобережної  старшини чужими. Мало хто з неї  твердо тримався ідеї самодостатності  Української козацької держави.

Протягом 1672-1673 років  лівобережний гетьман постійно контактує  з правобережними полковниками, особливо з канівським Яковом Лизогубом, який висловлював згоду перейти на бік лівобережного гетьмана у  разі появи козацько-московського війська на правому березі Дніпра. Черкаський та уманський полки також мали намір узяти московську сторону, як тільки розпочнеться наступ на Правобережжя. Однак не вдалося заручитися підтримкою запорожців щодо військових дій проти П.Дорошенка.

І.Самойлович мав  на меті з’єднати українські етнічні землі, проте його заходи відповідали сподіванням Москви на обох основних для неї напрямках: подальшому урізанню самодостатності Гетьманщини та організації антидорошенківських дій. Так, упав останній бастіон суб’єктності Гетьманщини в міжнародних відносинах - право участі української сторони в переговорах Москви та Варшави. Відтепер де-юре лівобережний гетьман був позбавлений можливості здійснювати будь-які дипломатичні заходи щодо навколишніх держав.

Наприкінці листопада  1673 року московський цар видав наказ про перехід через Дніпро козаків І.Самойловича та полків царського воєводи Г.Ромодановського. Об’єднане військо швидко оволоділо Бужином, Кириловом, Каневом, Черкасами. Дорошенко і союзники-татари зазнали декількох поразок, після чого більшість правобережних полковників схилились «його царській величності і гетьманові задніпрянському Івану Самойловичу».

Після цих подій  на Переяславській раді 25 березня 1674 року Іван Самойлович був обраний гетьманом  усієї України. Проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося після зречення з гетьманства П.Дорошенка, у 1676 році.

Владу над Правобережною  Україною Іван Самойлович втратив унаслідок  Чигиринських походів 1677 і 1678 та укладення  Бахчисарайського мирного договору 1681 року. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися за Ю.Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини. Коли був змушений відступити перед потужною турецькою армією, Самойлович наказав місцеве населення переселити на Лівобережжя. Епізод з насильницьким переселенням правобережного люду по-різному трактується в історіографії. І.Крип’якевич характеризує його як «славний згін», пам’ять про який ще довго трималась у народі і який дозволив заселити пристепові райони Гетьманату. Натомість В.Смолій та В.Степанков загалом негативно оцінюють такі дії.

Гетьман послідовно виступав проти укладення «Вічного миру» між Росією та Польщею. Коли ж російське керівництво, знехтувавши  пропозиціями Самойловича, підписало  у 1686 році «Вічний мир» з Річчю Посполитою, гетьман не приховував свого обурення.

Цілеспрямованість Самойловича у його «правобережній політиці», яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687 року. Скориставшись з невдалого спільного україно-московського походу на Крим, Самойловича звинуватили у провалі, усунули від влади, заарештували і разом із сином Яковом відправили до Москви, а звідти - до Сибіру. Помер гетьман обох берегів Дніпра у Тобольську 1690 року.

І.Самойлович виявив розуміння необхідності зміцнення  козацької еліти - запоруки збереження й подальшого розвитку державності. Визначною була роль гетьмана в організації  збройних сил. З його іменем пов’язаний прискорений розвиток так званих охотницьких, компанійських та сердюцьких полків - українського аналога європейського найманства. Це, з одного боку, суттєво зміцнювало військо держави, з іншого - зайвий раз засвідчувало збереження Гетьманщини в орбіті європейського світу, без якого українство й не мислилося. За часів гетьманування Самойловича розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли, що позитивно впливає на розвиток економіки загалом.

До  негативних наслідків гетьманування  Самойловича належить втрата незалежності Української православної церкви - у 1686 її було підпорядковано Московському патріархові.

Іван Самойлович

Народився	початок 1630-х  Ходорків
Помер	1690  Тобольськ
Ім'я при  народженні	Іван Самійлович Самойлович
Рід	Самойловичі
Батько	Самійло Самойлович
Діти	Яків, Григорій, Семен
Гетьман Війська Запорозького
1672—1687
Попередник	Дем'ян Многогрішний
Наступник	Іван Мазепа

Іва́н Самойло́вич (початок 1630-х рр. — 1690) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672—1687). Представник роду Самойловичів.

Зміст   [сховати]  1 Біографія 2 Політична кар'єра 3 Державна політика 4 Церковна політика 5 Родина 6 У мистецтві 7 Література 8 Див. також 9 Посилання

 

[ред.]Біографія

Народився у  сім'ї священика Самійла Самойловича  з Ходоркова (тепер Житомирщина). Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Службу в козацькому війську розпочав військовим писарем. Згодом був веприцьким сотником Гадяцького полку, сотникомкрасноколядинським (1664) Прилуцького полку, де оселився батько та брати-священики майбутнього Гетьмана. Отримав звання значкового товариша.

[ред.]Політична кар'єра

Брав участь у повстанні 1668 р. проти московської влади в Україні. Після загибелі гетьмана Івана Брюховецького приєднався до наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного. У 1668—1669 рр. був наказним полковником та полковником чернігівським. 1669—1672 — генеральний суддя. Брав участь у старшинській змові проти гетьмана Дем'яна Многогрішного. На старшинській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672 р. обраний гетьманом. Прагнув об'єднати під своїм регіментом Лівобережну й Правобережну Україну, для чого проводив боротьбу проти правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Керував козацьким військом під час Чигиринських походів 1677 і 1678 рр. (проти турків). За правління Самойловича Українська Православна Церква втратила свою незалежність і в 1686 р. була підпорядкована Московському патріархові.

[ред.]Державна політика

У внутрішній політиці Іван Самойлович започаткував виділення  з козацької старшини т. зв. значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського (“малоросійського”) дворянства. Намагався об’єднати Правобережжя та Лівобережжя, 1674навіть обраний гетьманом “обох сторін Дніпра”. У результаті вторгнення військ Туреччини втратив контроль над Правобережжям.

У роки правління  Самойловича остаточно утвердився державно-політичний устрій лівобережного  Українського гетьманату, який в основному  залишався незмінним до 1764. Проявив себе здібним воєначальником у війні об’єднаних сил козацької України та Московії з Османською імперією. Заохочував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. Претендував на поширення гетьманської влади і на Волинь та Західну Україну. Висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайського миру 1681, неодноразово виступав проти укладення польсько-російського Вічного миру 1686 року, який узаконював розділ України на дві частини.

[ред.]Церковна політика

Портрет Самойловича

За гетьманування  Самойловича українська православна  церква, яка до того була під зверхністю Константинопольського патріарха, була підпорядкована Московському патріархату. Мріяв створити Українське/Руське князівство і зробити гетьманську владу спадковою.^{[Джерело?]} Після невдалого спільного українсько-російського походу на Крим у 1687 звинувачений у „зраді Москві”, скинутий з гетьманства, заарештований і відправлений на заслання до залежних московських територій Західного Сибіру, де й помер.

[ред.]Родина

Батько

• Самійло — православний священник з Правобережжя.

Діти

• Яків Самойлович
• Григорій Самойлович — замучений москвинами в Сєвську, за Н. Полонською-Василенко
• Семен Самойлович

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.