Суспільство галичини буковини і закарпаття

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під  назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання  позовної заяви до виконання рішення  суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над  його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що ре­гулювали питання компетенції  судів, адвокатської діяльності, судочинства  в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний  кодекс (1895 р.) базувався на принципах  гласності, усності, змагальності й  порівняно з попереднім при­скорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 p.) також наприкінці XVIII ст. попередньо був апробований на території  Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні  провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права  і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини та “порушення громадського спокою”. Переважним способом покарання  стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з  кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне  ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася  смертна кара, але в більшості  випадків імператор, щоб підняти  популярність абсолютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на позбавлення  волі.

Новий кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини про  злочини й провини. За злочини  передбачалася смертна кара через  повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за провини —  грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в  Австрії законом від 15 листопада 1867 p.), заборону проживати в даній  місцевості тощо. В подальшому до кодексу  неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі  норми феодального права. Прогресивні  правознавці вимагали підвищити  з 10 до 16 років вік кримінальної відповідальності, скасувати смертну кару, яку вважали  середньовічним варварством, виступали  проти застосування статей кодексу  за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний  кодекс 1853 р. суперечив демократичним  нормам судочинства, і в 1873 р. був  затверджений новий кримінально-процесуальний  кодекс, який з незначними змінами  діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство  базувалося на принципах усності  й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

***

Отже, у XIX — на початку XX ст. державний лад і право на українських  землях визначалися загальними для  Росії й Австро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав  у кризі феодально-кріпосницьких  відносин і проведенні буржуазних реформ. Відбулися суттєві зміни в  суспільно-політичному ладі України, насамперед у правовому становищі селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права. В умовах розвитку промисловості поява буржуазії та найманих працівників — пролетарів призвели до зміни в соціальній структурі міст. На українських землях у складі Російської імперії внаслідок реформ 60-70-х pp. створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система та буржуазно-демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями й певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні  тенденції в розвиткові правової системи. Нові кодифікації поповнили  джерельну базу чинного в Україні  права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського  й адміністративно-поліцейського  законодавства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові кодекси, апробація  яких відбувалася на західноукраїнських землях.

Революційні події у Росії 1905-1907 pp., перша світова війна помітно  вплинули на розвиток державно-правових інститутів. Царизм був змушений дещо змінити форму правління, проголосити, щоправда обмежені, права й свободи. Однак це не змогло врятувати імперію  від глибокої революційної кризи.

Царський уряд і уряд Австро-Угорщини ігнорували прагнення народу України  до самовизначення та національного  відродження. Але ідеї української  державності знайшли подальший  вияв у національно-культурному  русі, діяльності українських політичних партій.