Історія місцевого самоврядування в Україні

Реферат Історія місцевого самоврядування в Україні

Вступ 3  
1. Часи Київської Русі 4  
2. Київське міське самоврядування у XV – першій половині ХVII століття 5  
3. Київ – друга столиця Української козацької держави 6  
4. Київська дума: 1785-1919 рр. 9  
5. Представницькі органи влади в Києві. Радянський період 11  
6. Становлення місцевої демократії в Україні та Києві: з 1990 року по сьогодні 13  
Висновки 16  
Література 18 

Вступ  
 
Місцеве самоврядування як публічна інституція має тривалу й драматичну історію, періоди розквіту та занепаду. Проте лише в другій половині XX сторіччя місцеве самоврядування було визнане більшістю демократичних країн світу складовою демократичного розвитку, що знайшло своє відображення в міжнародних документах, зокрема у Європейській хартії про місцеве самоврядування, яку нині ратифікувала й Україна. Вся історія розвитку місцевого самоврядування підтверджує його демократичність та ефективність, що особливо сильно проявилось у країнах із соціальне орієнтованою ринковою економікою. Зниження питомої ваги державних витрат на урядування, створення ефективної моделі державного управління виявилось неможливим без децентралізації державної влади і без відповідного розвитку місцевого самоврядування.  
Україна як незалежна держава, що продовжила демократичні традиції Київської Русі, Козацької держави та Української Народної Республіки й остаточно сформувалася лише наприкінці 1991 року, також не стоїть осторонь процесів реформування структури влади в напрямках переведення значної частки державних проблем на місцевий рівень, становлення й розвитку місцевого самоврядування.  
На сьогодні можна вважати доконаним фактом, що в Україні сформовано відповідні конституційні та законодавчі умови для створення ефективної системи місцевого самоврядування на рівні територіальних громад, а також подальшої децентралізації державної влади шляхом розвитку місцевого самоврядування на районному та обласному рівнях.  
 
1. Часи Київської Русі  
 
Перші згадки про народні зібрання у східних слов'ян належать до середини VI ст. н.е. Поступово племінне зібрання переросло в міське (віче), на якому городяни вирішували найважливіші питання міського життя.  
Київ належав до невеликого числа вільних давньоруських міст, головною ознакою яких було обрання чи скинення князя. У часи удільної роздробленості жоден князь не міт стати на київський престол без згоди громадян, висловленої на вічі.  
Князівська влада, зміцнівши, починає наступ на право городян мати прибутки від господарської діяльності міста і розпоряджатися ними. Відстоюючи свої права на судовий і податковий імунітет, городяни добилися їх закріплення у міській "Правді" і укладення спеціальних угод з князями, які в літописах називають "рядом".  
Однак варто зауважити, що, не дивлячись ні на що, міська демократія мала обмежений характер. На вічі всім заправляли "лучшие мужи", торгово-реміснича верхівка Києва, а також бояри і княжі дружинники, що постійно у ньому мешкали.  
Хоча формально у міських зборах брали участь усі вільні мужчини, громадяни Києва, фактично все зводилось до зібрання міської ради і представників пасивної верхівки.  
З 60-х рр. XIV ст. Київ потрапив під владу Литви, яка проводила політику співпраці з місцевими князями, боярами та заможним міщанством, підтверджуючи права і вольності громади.  
Ось чому запровадження магдебурзького права у Києві в XV ст. слід розглядати значною мірою як вияв давньоруської традиції самоврядування і як наслідок прагнення городян до збереження своїх вольностей.  
 
2. Київське міське самоврядування у XV – першій половині ХVII століття  
 
Магдебурзьке право, надане Києву наприкінці XV ст., являло собою своєрідний "режим найбільшого сприяння" мешканцям середньовічних міст. Запроваджене в Києві задля того аби "то место людьми й пожитками ширилося", воно глибоко вплинуло на життя місцевої міщанської громади, яка перетворилася на автономний суспільний організм. У Києві постали колегіальні органи міського самоврядування (рада й лава), що формувалися на виборній основі. Кияни отримали різні пільги, які полегшували їхню торговельно-ремісничу діяльність і становили джерело коштів, що їх спрямовували на міські потреби. Щоправда, запровадження в Києві магдебурзького права не означало автоматичного розз"язання проблем, які непокоїли міщанську спільноту. Впродовж багатьох десятиліть міщани мусили відстоювати свої права. Інколи конфлікти між магістратом і київськими воєводами (або іншими юридиками) вимагали втручання центральної влади. Характерно, що такі суперечки зазвичай вирішувалися на користь міщанської громади, котра не випадково дбала про регулярне підтвердження своїх магдебурзьких привілеїв.  
Загалом у XVI — першій половині XVII ст. завдяки магдебурзькому праву київські міщани суттєво посилили і свій вплив на життя міста, і власні економічні позиції. Запозичені із Заходу правові норми виявилися доволі ефективним знаряддям боротьби за їхні станові інтереси. Однак у надрах тогочасного суспільства визрівали нові, національно-релігійні й соціальні, суперечності, котрі в середині XVII ст. обернулися вибухом грандіозної Визвольної війни, яка докорінно змінила подальший плин української історії.  
 
 
3. Київ – друга столиця Української козацької держави  
 
У добу революційних перетворень в Україні, що розпочалися визвольною боротьбою її народу під проводом Б.Хмельницького, на міське самоврядування починає впливати гетьманська влада, полковники й сотники, чиї канцелярії розміщувались у багатьох містах і містечках. Незважаючи на новостворений полково-сотенний поділ, український уряд не пішов на руйнування традиційного міського самоврядування.  
Історія магдебургії в Україні ХУІІ-ХУШ ст. сповнена своїх особливостей: західні землі заводили магдебургію за Саксонським списком, а Лівобережжя позначено магістратськими та ратушними містами.  
Хоча головна резиденця гетьманського уряду знаходилася в Чигирині, Б.Хмельницький завжди визнавав політичний статус Києва серед інших міст і оголосив його своєю столицею. Нерідко буваючи тут протягом війни, гетьман звертав значну увагу на функціонування міського господарства, визнання пріоритетності місцевого магістрату у вирішенні внутрішніх справ, підтримку православних монастирів. Однак чи не найбільше опікувався "великим градом" гетьман Іван Мазепа, чиї універсали надавали мешканцям Києва можливість оберігати магдебурзьке право.  
Велике значення у міському самоврядуванні доби пізнього середньовіччя та раннього нового часу мало приведення до присяги окремих урядів і цілих міських громад. Демократичність місцевого самоврядування у Києві засвідчувала ще й своєрідна міська гвардія "Золота корогва", яка існувала тут протягом кінця XVII ст. й до 1834 р. і становила серйозну перешкоду для царського уряду у його великодержавних намірах.  
З утворенням нових політичних порядків в Україні складовою частиною адміністративно-територіального устрою держави став Київський полк, який у великій мірі сприяв подальшому покозаченню киян. Однак між київським магістратом і козацькою адміністрацією велася запекла боротьба за право керівництва господарськими справами міста, якою пізніше вдало скористався московський уряд.  
Доба Руїни поставила київське міщанство у складні умови: йому доводилося боронити свої привілеї, з одного боку, від московських воєвод, урядовців і військових, а з другого - від українських козаків, їхньої полкової та сотенної адміністрації, що оселилася в місті.  
Будучи суто авторитарною країною, Росія не могла миритись як з автономністю козацького устрою в цілому, так і окремих її міст. Починаючи з Петра І, частина України (в тому числі й Київ) потрапила під міцний прес центристської політики московського уряду. За допомогою імперських структур (царських воєвод, губернаторів, генерал-губернаторів, резидентів-намісників) царат намагався підкорити Київ, позбавити його самоврядування, перетворити на звичайне російське місто - форпост боротьби проти козацтва. Продовжуючи справу Петра І стосовно повної централізації країни, імператриця Катерина II не лише скасувала гетьманство, а й у 1785 р. провела реформу міського управління, згідно з якою магістрат у Києві як орган міського самоврядування був ліквідований. За ним -залишалися лише судові функції, а вся адміністративна влада переходила до рук шестигласної думи (як у російських містах). Практично вже з другої половини XVIII ст. магдебурзьке право тут не діяло, а вся влада зосередилася в особі губернаторів та генерал-губернаторів, які призначалися з Петербурга і провадили антиукраїнську та репресивну політику. З кожним роком обмежувалися суверенність Української держави, київська митрополія, автокефалія української церкви. Царські сатрапи поширили в Україні імперські закони та звичаї, що дало змогу дедалі більше пригноблювати український волелюбний народ, повністю використати матеріальний та людський потенціал нашої держави, нав'язати їй колоніальне рабство, не залишившії навіть імені — у XVIII ст. назва "Україна" була замінена на "Малоросію", а пізніше на Південно-Західний край та Південноросійські губернії. Проте навіть у найтяжчі часи імперського свавілля народ зберіг ідеї незалежності і демократії, які стали підвалинами відродження України в XX ст.  
 
4. Київська дума: 1785-1919 рр.  
 
Централістська політика російського уряду не могла залишити Києву автономності. До того ж виявлені в самому магістраті серйозні фінансові зловживання і деморалізація міщанської олігархії, яка захопила в свої руки керівництво містом, дали царю Миколі І формальний привід для знищення київського міського самоврядування. Так 23 грудня 1-834 р. з оголошенням "височайшого " указу про зміну управління в Києві завершилася йбго майже трьохсотп'ятдесятилітня історія.  
Натомість було впроваджено російську модель міського самоврядування (дума і управа). Відтепер господарством Києва відали міська Дума, що була виборним розпорядчим органом міського самоврядування, та її виконавчий орган — міська управа. Спочатку Дума мала станово-представницький характер, а після "Городового положення" 1870 р. обиралась на основі майнового цензу, її очолював міський голова, якого обирали терміном на 3 роки. Нове "Городове положення " 1892 р. було спрямовано на ліквідацію царизмом ліберальних реформ. Київське міське самоврядування цілком перейшло до представників дворянства й великої буржуазії. Окрім того, розширились офіційні права царської влади, яка дедалі більше втручалася в справи міського управління. В липні 1917р., вперше і востаннє в історії Києва, вибори до міської Думи відбулися за партійними списками на основі загального, прямого, рівного, таємного та пропорційного голосування, в якому взяли участь 53 відсотки виборців. Однак Дума, обрана за новим демократичним законом Тимчасового уряду, проіснувала лише до осені 1919 р. В умовах громадянської війни думські гласні доклали чимало зусиль, щоб зберегти місто від руйнувань і злиднів. Із встановленням влади більшовиків діяльність Думи не відновлювали.  
Незважаючи на труднощі й перешкоди в роботі, Київська дума за час свого існування (1785-1919) зробила вагомий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток міста. Слід, однак, зауважити, Що фактично всю владу в Києві цього періоду було зосереджено в руках царських сановників в особі губернаторів та генерал-губернаторів, які призначалися з Петербурга і разом з міністром внутрішніх справ Російської імперії здійснювали нагляд за станом міського самоврядування і затвердження всіх найважливіших постанов'його органів.

Протягом століть  з їхньою допомогою московський царизм поневолював український народ, нищив його соціальну будову,підпорядковував широкі українські маси культурним, господарським, політичним впливам російського суспільства, коротше кажучи, перетворював Україну на російську провінцію, а Київ — на звичайне російське місто.  
Загалом же, така модель київського самоврядування, як Дума, має неабиякий пізнавальний і практичний інтерес для сучасників.  
 
5. Представницькі органи влади в Києві. Радянський період  
 
Після ліквідації здобутків української революції прихід до влади в Києві більшовиків у грудні 1919-січні 1920 рр. увінчався по суті ліквідацією представницького органу міської влади і створенням системи місцевих владних органів за класовим принципом. Диктатуру більшовицької партії на місцях здійснювали надзвичайні органи влади — ревкоми, у руках яких фактично зосереджувалася влада.  
Після завершення військових дій місцева влада від системи ревкомів знову перейшла до Рад. Вибори до міськради робітничих і червоноармійсь-ких депутатів 1921 р. засвідчили, що в керівних органах встановилась гегемонія одновладдя (більшовиків). Саме на цих виборах з'явився такий їхній незмінний атрибут, як накази.  
З 1922 до 1934 рр. через фінансову скруту в Києві не існувало ні райрад, ні виконкомів, уся влада була зосереджена в міськраді. Фактично аж до січня 1940 р. адміністративні функції виконкомів здійснювали т. зв. оргкомітети чи президії райрад.  
Суттєві структурні зміни у складі міськради відбулися у 1925 р. (основні елементи — пленум, президія, секція, бюро секцій, комісії). З кожним роком поглиблювався політичний контроль більшовиків над діяьністю Ради, функціональне згортання її владних повноважень.  
Діяльність Київради у 30-ті роки позначалася багатьма негативними явищами. Відродження інституту місцевого самоврядування пов'язують з Конституцією 1937 р., за якою скасовувався класовий принцип, а вводився загальновиборчий за мажоритарною системою. Міська рада депутатів трудящих (так її почали йменувати з 1937 р.) обиралася на дворічний термін.  
У часи війни, з 19 вересня 1941 р. до жовтня 1943 р., патріотично налаштованими киянами були організовані владні органи — міськрада та управа.  
У повоєнні часи, для яких характерними стали культ особи та адміністративно-командний стиль управління, Ради були фактично усунуті від участі у прийнятті управлінських рішень.  
Трансформація їх у Ради народних депутатів відповідно до Конституції 1978 р. нічого докорінно не змінила. Робота апарату.бюрократизувалася, а прийняття важливих рішень погоджувалося з міськкомом комуністичної партії в обов'язковому порядку. Можна стверджувати, що власне місцевого самоуправління як форми громадського суспільства не існувало, бо Ради були органами державного управління і фасадом для територіальної вертикалі КПРС.  
Відродження місцевого самоврядування в Києві почалося після виборів до Верховної Ради Української РСР та місцевих Рад народних депутатів у березні 1990 року.  
 
 
6. Становлення місцевої демократії в Україні та Києві: з 1990 року по сьогодні  
 
Історія місцевого самоврядування останнього десятиліття в Києві тривала в постійному з'ясуванні стосунків між законодавчою і виконавчою владами. У 1992 р. із введенням до дії закону України "Про Представника Президента України" на базі виконавчих комітетів міської та районних Рад створюються міська та районні адміністрації. Депутати Ки'шради розцінили таке нововведення як замах на представницьку владу. Такий розподіл повноважень місцевих органів влади на користь виконавчих викликав різке протистояння між ними й протести з боку депутатів Верховної Ради, які, борючись за відновлення втрачених повноважень Рад, прийняли у 1994 р. новий закон України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування". Проте владні експерименти на цьому не закінчилися. Президент України ще двічі своїми Указами у 1994 та 1995 рр. повертав міську територіальну вертикаль державних адміністрацій. Трьома складовими визначального правового поля щодо самоврядування в Україні є XI розділ Конституції України, Європейська Хартія місцевого самоврядування і закон "Про місцеве самоврядування в Україні". Епохальною подією в історії України стало прийняття в 1999 р. закону "Про столицю України місто-герой Київ".  
В Україні, як і в більшості демократичних країн Європи, відповідно до вимог Європейської Хартії місцевого самоврядування, Конституція України зафіксувала інститут місцевого самоврядування та визначила основні принципи його існування, повноваження, економічну основу та організаційно-правові засади. Можна констатувати, що на сьогодні місцеве самоврядування в Україні має стабільний конституційний статус і законодавчий базис .  
Базовим законом для самоврядування в Україні є закон "Про місцеве самоврядування в Україні". Разом з тим зрозуміло, що процес становлення самоврядування і формування його законодавчого забезпечення тільки розпочато. Таким чином, поле боротьби за місцеву демократію перемістилося з концептуальної площини у площини нормативну та практичного втілення. Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" для його цілковитого впровадження потребує прийняття низки інших законів чи внесення змін до нині чинних. За попередніми оцінками, йдеться про розробку чи суттєві зміни більш ніж 20 законодавчих актів. Це, перш за все, закони про бюджетні проблеми та комунальне майно, а також закони про органи самоорганізації, про місцеві референдуми, про статус посадових осіб місцевого самоврядування, про вибори представницьких органів місцевого самоврядування тощо. Попереду тривала робота і над наповненням конкретним змістом цілого ряду положень Закону. Практичне впровадження закону "Про місцеве самоврядування в Україні" передусім покладається на самі органи місцевого самоврядування і територіальні громади. Тобто за Верховною Радою та органами самоврядування залишається ще дуже великий обсяг роботи щодо прийняття цілого ряду законів та місцевих нормативних актів, що випливають із базового закону. На часі прийняття Статуту Києва як важливого інструменту формування територіальної громади, проведення муніципальної реформи.  
Україна за роки незалежності зробила важливі кроки на шляху становлення та конституційного закріплення основ місцевого самоврядування. Поки що самоврядування не посіло гідного місця у системі публічної влади в Україні. Гальмом у більш швидкому просуванні українського суспільства на.шляху до дієвої місцевої демократії є перш за все менталітетно-психоло-гічні обмеження учасників перетворень, тобто неготовність значної частки депутатів усіх рівнів, посадовців державних і самоврядних органів управління та й пересічних громадян до сприйняття таких положень місцевого самоврядування, як його автономність від державного втручання і самостійність у вирішенні всіх питань місцевого життя за наявності достатнього фінансування.  
Зрозуміло, що формально-юридичне унормування місцевого самоврядування не є гарантією його втілення в реальне життя, повсякденну практику управління. Робити це мусять кадри, які поки що дуже часто мислять архаїчними аксіомами комуністично-радянської системи влади, кадри, що виховані не в умовах розвиненої місцевої демократії і відповідальності. Інших кадрів просто нема! Україна не може сорок років ходити пустелею, як це зробив біблійний Мойсей для того, щоб його народ забув про рабство. Маємо жити і творити демократію й державу вже нині, уже тепер. Прояви старого мислення, стилю і методів управління будуть ще довго тиснути на українське суспільство і гальмувати його поступ. Звідсіля витікає завдання формування сучасного кадрового корпусу, керівної еліти, яка б володіла не тільки сучасною риторикою і термінологією, а й новими управлінськими технологіями і методами, над якою б не тяжіли "родимі плями" адміністративно-ієрархічної системи.  
Для подолання згадуваного бар'єру ментальності потрібне не тільки й не стільки нове законодавство, скільки просвітницька робота та поетапне надання дедалі більшої самостійності органам місцевого самоврядування і зменшення відстані між місцевою владою та місцевим населенням.  
Необхідною умовою швидкого поступу України по шляху демократії і прогресу є залучення до розбудови місцевої демократії енергії і знань її молодого покоління.  
 
 
 
 
Висновки  
 
Проблеми конституційно – правового регулювання організації і функціонування місцевої влади в умовах будівництва незалежної України особливо важливі. Належне їхнє рішення повинне стати надійним консолідуючим фактором демократичного конституційного ладу. І, навпаки, зневаги ними може перетворити це регулювання на дестабілізуючий фактор, що гальмує успішний розвиток держави. Місцеве самоврядування поступове входить у політико-правове життя українського народу.  
Велике значення становлення самоврядування має історичний досвід і формування ідей самоврядування протягом численних сторіч. Ці традиції відобразилися в Конституції і Законі України «Про місцеве самоврядування». Закон визначає місцевого самоврядування як з головних інститутів подальшого розвитку демократичних процесів. У той же час процес застосування місцевого самоврядування в нас проходить нелегко. Принцип – центр для регіонів – ще не став домінуючим. Головне – життєво необхідно удосконалити законодавство:  
Розробити і прийняти «Муніципальний кодекс», Закон «Про комунальну власність», «Про муніципальну міліцію», «Про територіальну громаду», «Про місцеві податки і збори». Після цього необхідно вирішити багато базисних соціально – економічних проблем регіонів. А розвиток регіонів, як відомо, рішення питань стабільності і процвітання держава в цілому.  
За минулі роки місцеве самоврядування пройшло кілька етапів реформування, зміни законодавчих актів. Але регіони так і не одержали необхідного впливу на поліпшення соціальної ситуації і дотепер знаходяться в ролі тих хто постійно просить гроші. Звідси недовіра людей місцевим органам влади.  
Для цього регіонам необхідні такі повноваження, що дали б можливість вирішувати всі організаційні, кадрові, правові, фінансові питання, забезпечивши цим успіх проведення реформ у країні.  
Проведення політичної реформи і реорганізація органів місцевого самоврядування сьогодні повинна ставиться в главу кута. Усе це повиннео закласти основи подальшого розвитку місцевого самоврядування відповідно принципам демократії і законності, стандартів, закріплених у Європейській хартії місцевого самоврядування.  
 
Література  
 
1. Валяльщик В. Государственное устройство Украины: политико-правовой аспект проблемы // Украинское право. — 1995. — №1. — С. 9.  
2. З історії самоврядування // http://kmr.gov.ua/rada.asp?Id=4  
3. Коваленко А.А. Конституционно-правовое регулирование местного самоуправление в Украине: вопрос теории и практики. — К.: Доверие, 1997. — С.17.  
4. Біленчук П.Д., Кравченко В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). — К.:Атіка, 2000. — 304 с.  
5. Киричук В.В., Тимцуник В.І. Історія державного управління в Україні: Навч. посіб. — К.: Вид-во УАДУ, 2001. — 244 с.