Орден єзуїтів та його діяльність на українських землях у ХVІ–ХVІІ ст. в сучасній українській історіографії

     Орден єзуїтів та його діяльність на українських землях у ХVІ–ХVІІ ст. в сучасній українській історіографії  

     Курс  Української держави на інтеграцію до загальноєвропейських структур, який є одним із важливих орієнтирів нашого сучасного розвитку, вимагає глибокого вивчення історії та культури країн Західної Європи, їхнього впливу на Україну. В цьому контексті досить важливим є дослідження історії ордену єзуїтів, діяльність якого була невід’ємною складовою життя України ХVІ–ХVІІ ст.

     Вивчення  історії Товариства Ісуса та об’єктивна оцінка його ролі дозволить глибше проаналізувати його сучасну діяльність, зокрема, на території нашої держави.

     Після здобуття Україною незалежності в 1991 р., коли зникли ідеологічні стереотипи, відкрилася можливість для глибокого, всебічного та неупередженого вивчення джерел з історії цього ордену на українських землях. В сучасній українській історіографії в цьому напрямку найбільше зробили Т.М.Шевченко та А.В.Папазова. Вони вперше систематизували архівні та опубліковані документи з історії діяльності цього товариства в Україні. На їхню думку, ці джерела поділяються на чотири групи за їх приналежністю: 1) документи, які належали римській курії і відносяться до Товариства Ісуса; 2) власне єзуїтські джерела, що були написані ними самими та їхнім керівництвом; 3) державні документи урядів Речі Посполитої та Московського царства; 4) документи приватних осіб, які стосувалися ордену¹.

     У сучасній українській історіографії  Товариства Ісуса найбільша увага  приділяється єзуїтському шкільництву. Так, Т.М.Шевченко детально охарактеризувала процес формування концепції єзуїтського шкільництва, простежила організацію їхнього навчання на українських землях. Окрему увагу вона приділила виховній роботі єзуїтів з учнями, засобам духовного впливу на них².

     Дослідниця також висвітлила матеріальне забезпечення єзуїтських колегій, з’ясувала принципи підготовки вчителів для них. Вона вперше реконструювала склад учнів цих колегій на українських землях³. Серед причин успіху єзуїтських шкіл в Україні Т.М.Шевченко називає очевидні переваги єзуїтського шкільництва: можливість безкоштовно отримати ґрунтовну освіту, досконалі знання латинської мови та навички зразкової поведінки. Учні із нижчих верств таким чином отримували можливість піднятись по соціальній драбині⁴.

     За  словами В.Слободяна, навчальні колегіуми єзуїтів давали якісну освіту, яку могли отримати хлопчики з різних соціальних верств суспільства і незалежно від їхньої етнічної приналежності⁵.

     Думки Т.М.Шевченко та В.Слободяна з цього  приводу поглибив С.Головащенко, який відзначив, що навчання в єзуїтських школах відкривало можливості подальшої освіти в університетах Польщі та країн Західної Європи⁶. Н.І.Кочан, у свою чергу, підкреслила, що високу ефективність діяльності єзуїтів забезпечували жорстко уніфікована, ієрархічно централізована організаційна будова ордену, сувора дисципліна і моральний релятивізм в ім’я вищої мети – зміцнення позицій католицької церкви⁷. Ці ж судження в цілому поділяє й В.Слободян. Він відзначив, що швидкому успіху єзуїтів сприяли мобільні форми навчання та проповіді, видавнича діяльність, міцна організація, яка трималася на системі духовних вправ І.Лойоли та суворій дисципліні⁸.

     Т.М.Шевченко вважає, що в єзуїтських школах “...діяв принцип терпимості до віросповідання не католиків”⁹. Ми гадаємо, що твердження автора про єзуїтську “терпимість” є ідеалізацією Товариства Ісуса. Очевидно, більше відповідають істині міркування П.М.Кралюка, що “...вихователі єзуїтських колегій, а тим більше академій, прикладали чимало зусиль до того, щоб навернути учнів у свою віру. Правда, далеко не завжди це давало позитивний результат. Траплялися тут у них і доволі прикрі випадки”¹⁰.

     Судження  Т.М.Шевченко щодо толерантності єзуїтів  у релігійних питаннях не поділяються  й іншими дослідниками. Так, Н.І.Кочан  спеціально наголосила, що на українських землях єзуїти практикували цілеспрямоване нищення протестантських і православних книжок¹¹. З думками Н.І.Кочан повністю солідаризувався й В.І.Ульяновський¹².

     Проблемам вивчення єзуїтських шкіл присвячена й стаття С.О.Сєрякова¹³. Він, насамперед, звернув увагу на кількісні зміни, які відбулися в єзуїтському шкільництві України з кінця 40-х років і до середини 70-х рр. ХVІІ ст. Однією з них було різке скорочення чисельності їхніх шкіл, що було зумовлено, передусім, національно-визвольною війною українського народу. Перерва в діяльності єзуїтських колегій була також спричинена знищенням або суттєвим пошкодженням головного джерела їх матеріальних прибутків – землеволодінь орденського осередку¹⁴.

     Після завершення Української національної революції ХVІІ ст., за словами С.О.Сєрякова, відбулося зростання єзуїтських навчальних закладів, а також спостерігалося ускладнення структури освіти в українських осередках ордену¹⁵.

     Разом з тим, не можна погодитися з цим  істориком, що зменшення єзуїтських навчальних закладів в 1648–1676 рр. викликалось, зокрема, “агресивними діями з боку православного населення українських земель Речі Посполитої”¹⁶. Ми вважаємо, що напади українців на представників єзуїтських шкіл не можна розглядати абстрактно, а обов’язково в контексті суворих реалій ХVІІ ст. Характеризуючи їх, відомі українські історики В.А.Смолій і В.С.Степанков відзначають: “...нестерпний національно-релігійний гніт, який супроводжувався повсякчасним приниженням людської й національно релігійної гідності, не міг не сприяти накопиченню в серцях українців глибокої ненависті до польського колоніального режиму та його носіїв... Отож, влітку-восени 1648 р., коли полум’я національної революції охопило всі українські землі, спресована ненависть вилилась у масові розправи над поневолювачами, що стало великою трагедією для тисяч людей, як безпосередніх винуватців, так і безневинних, котрі впали жертвами помсти доведених до відчаю українських селян, міщан і козаків”¹⁷.

     Отже, напади на єзуїтські школи були відповіддю пригнобленого українського населення на жорстоке поневолення.

     Вплив єзуїтського шкільництва по-різному  оцінюється українськими дослідниками. Так, Т.М.Шевченко розглядає цей вплив  лише у позитивному аспекті. Вона відзначає, що серед вихованців єзуїтських шкіл були Л.Баранович, Б.Хмельницький, С.Полоцький, Ф.Прокопович, П.Орлик та інші видатні діячі України-Руси. Крім того, єзуїтські зразки стали основою для організаційних засад Києво-Могилянської колегії. Там широко використовувались підручники, написані єзуїтами. Єзуїтську освітню модель взяли за приклад й інші православні навчальні заклади – Чернігівська, Харківська, Переяславська колегії, засновані у ХVІІІ ст. за зразком Києво-Могилянської колегії. Єзуїтські зразки наслідувала й організація позанавчального життя. Як і в школах єзуїтів, викладачі Києво-Могилянської колегії опікувались учнями і в позанавчальний час¹⁸.

     Протилежних позицій з даного питання дотримується Н.І.Кочан. На її думку, закладені єзуїтами школи мали на меті виховання ревних католиків. Саме вони стали одним із чинників денаціоналізації руського населення Київської митрополії¹⁹.

     Ми  гадаємо, що єзуїтське шкільництво  потрібно оцінювати комплексно, вбачаючи у ньому як позитивні, так і  негативні впливи на українське населення.

     Негативну оцінку діяльності єзуїтів дає й Д.Блажейовський, який пише, що вони “обезголовили Україну і український народ”²⁰. Під терміном “обезголовлення” він розуміє перехід православного митрополита М.Рагози та більшості православних єпископів в результаті Берестейської унії 1596 р. до табору греко-католиків. В результаті цього акту православне населення Київської митрополії на двадцять чотири роки залишилося без свого церковного керівництва.

     Оцінюючи  діяльність Товариства Ісуса в Україні, слід також мати на увазі, що поширенню  ворожості до нього сприяли й  деякі їхні необачні методи виховання. Так, під час розігрування різноманітних  процесій, театральних вистав у сцені Страшного суду перед Спасителем проводили не тільки єретиків, а й грецького патріарха, виставляючи його на загальне посміховисько. Зрозуміло, що реакція православного суспільства на ці факти була негативною²¹.

     Значну  увагу українські дослідники приділили вивченню ролі єзуїтів у підготовці та здійсненні Берестейської церковної унії 1596 р. Так, О.П.Крижанівський та С.М.Плохій з’ясували, що на початок 90-х років ХVІ ст. на українських землях існувало дві програми церковної унії. Ідея першої програми пропагувалася відомим публіцистом, українцем за походженням С.Оріховським та частково католицьким місіонером Б.Гербестом. Вона передбачала поєднання православної та католицької церков на засадах рівності. Авторство другої, контрреформаційної, програми належало двом єзуїтам – А.Поссевіно та П.Скарзі²². Перша з цих програм була пронизана ідеями гуманізму та рівноправності всіх християн, друга – стала продуктом контрреформаційного мислення. Програма українського єпископату відносно унії православної та католицької церков зазнала впливу обох підходів, хоча після об’єднання з Римом була реалізована саме контрреформаційна програма²³. Однак питання про те, хто був першим в ініціюванні Берестейської унії – єзуїти, польська влада, римська курія чи самі православні єпископи, на сьогодні є ще дискусійним²⁴.

     Українські  історики не лише показали вагомий  внесок єзуїтів у теоретичне опрацювання  ідеї унії православної та католицької  церков, але й довели, що вони активно  впливали на римську курію, польську королівську владу і самих православних владик щодо практичного впровадження унії²⁵.

     Як  відомо, єзуїти активно діяли не лише у шкільній сфері, але й працювали  у притулках, шпиталях, в’язницях, тобто  займалися благодійною діяльністю. Проте цей сюжет діяльності ордену поки що мало цікавив українських дослідників.

     Члени Товариства Ісуса досить успішно  використовували у своїй місійній діяльності проповіді на різноманітні теми. Їхні проповіді та вміло організовані публічні диспути з іновірцями сприяли  зміцненню авторитету цього ордену. Але проповідницька діяльність єзуїтів охарактеризована українськими істориками лише в загальних рисах.

     Діяльність  Товариства Ісуса в післяберестейський період також недостатньо вивчена  в сучасній українській історіографії. Одним із перших за її висвітлення взявся Л.Тимошенко. На його думку, в той час єзуїти прагнули до запровадження серед уніатів латинського обряду. Вони не зробили й жодних реальних кроків щодо допуску уніатських владик до польського сенату²⁶, хоч це і передбачалось артикулами унії і було затверджено в Римі²⁷.

     Проведений  аналіз дозволяє зробити наступні висновки: 1) сучасні українські дослідники вперше у вітчизняній історіографії  почали глибоко вивчати джерельну  базу з історії діяльності ордену єзуїтів на українських землях, зробили  класифікацію цих джерел; 2) ряд аспектів діяльності Товариства Ісуса вже добре вивчені, передусім єзуїтське шкільництво; 3) разом з тим деякі питання діяльності ордену ще слабо досліджені, або зовсім не вивчені. Це, насамперед, стосується благодійної та проповідницької діяльності його представників; 4) потребує глибшого вивчення участь єзуїтів у роботі Берестейського церковного собору 1596 р., а також їхня праця у післяберестейський період; 5) слід ґрунтовніше дослідити богословську та полемічну літературу, видану єзуїтами; 6) окремі українські історики схиляються до певної ідеалізації діяльності Товариства Ісуса. Прагнучи подолати негативні стереотипи радянської історіографії щодо ордену єзуїтів, ці науковці впадають у протилежну крайність і вбачають у його діяльності лише позитивні аспекти.  
 
 
 

     Примітки:

     1.                  Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверті ХVІ – середини ХVІІ ст. – Львів, 2005. – С.9-19; Папазова А. Джерела з історії діяльності ордену єзуїтів на східнослов’янських землях в кінці ХVІ – першій половині ХVІІ століття // Історія релігій в Україні: Праці ХІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). – Кн.1. – Львів, 2001. – С.319.

     2.                  Шевченко Т. Назв. праця. – С.42-90.

     3.                  Там же. – С.95-104, 150-153, 159-162.

     4.                  Там же. – С.75, 154.

     5.                  Слободян В. Контрреформація і українське християнство // Історія релігії в Україні: У 10-ти т. – Т.4. Католицизм / За ред. проф. П.Яроцького. – К., 2001. – С.91.

     6.                  Головащенко С. Історія християнства: Курс лекцій. – К., 1999. – С.241.

     7.                  Кочан Н. Православ’я в Україні напередодні Берестейської унії // Історія релігії в Україні: У 10-ти т. – Т.2. Українське православ’я / За ред. проф. П.Яроцького. – К., 1997. – С.175.

     8.                  Слободян В. Контрреформація і українське християнство // Історія релігії в Україні: У 10-ти т. – Т.4. Католицизм / За ред. проф. П.Яроцького. – К., 2001. – С.82.

     9.                  Шевченко Т. Назв. праця. – С.75.

     10.              Кралюк П. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. – К., 1997. – С.32.

     11.              Кочан Н. Назв. праця. – С.176.

     12.              Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Навчальний посібник: У 3-х кн. – Кн.2. – К., 1994. – С.151.

     13.              Сєряков С. Єзуїтське шкільництво в Україні: Кількісні показники та структурний розвиток (кінець 40-х – середина 90-х рр. ХVІІ ст.) // Український історичний збірник – 2001. – К., 2002.

     14.              Там же. – С.127, 129.

     15.              Там же. – С.150.

     16.              Там же. – С.126.

     17.              Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть: Проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997. – С.74.

     18.              Шевченко Т. Назв. праця. – С.155-158.