Нацистські концтабори Бухенвальд, Треблінка, Дахау, Освенцім, Заксенхаузен

Реферат на тему:

Нацистські концтабори Бухенвальд, Треблінка, Дахау, Освенцім, Заксенхаузен.

 

 

 

Німецькі концтабори Бухенвальд, Треблінка, Дахау, Освенцим, Заксенхаузен були потужними  фабриками смерті. В Совєтському  Союзі комуністичні концтабори по своїй природі та змісту були такими ж фабриками смерті, хоч без крематоріїв та газових камер. На островах ГУЛАГу був свій метод винищення жертв політичних репресій – голод.  
 
Людський матеріал (термін головного ідеолога комуністичної партії Бухаріна) використовували до повного виснаження на тяжких фізичних роботах в кліматично суворих умовах незалежно від пори року під наглядом своїх “капо” – різного роду кримінальних злочинців. Від виконання непосильної для більшості в’язнів планової норми виробітку залежав розмір пайки хліба та кількість баланди. Виснажених фізично в’язнів переводили в спеціальні бараки або концтабори для доходяг, де вони вмирали без ніякої медичної допомоги зломлені як морально, так і фізично. Таких бараків в системі ГУЛАГу було тисячі, а концтаборів сотні і сотні

Освенцім

 

 

Вїздні ворота у концтабір (на воротах  напис нім. Arbeit macht frei — праця робить вільним)

Освенцíм (нім. Auschwitz) — нацистський концтабір, що існував з кінця травня 1940 до січня 1945 у м. Освенцімі (Польща).

Створений за наказом  Г.Гімлера від 24 квітня 1940.

У концтаборі водночас утримувалося 180-250 тисяч в'язнів.

За деякими даними, в концтаборі було знищено бл. 3,5 млн. чол., з них 1,2 млн. євреїв.Українських в'язнів (в основному, військовополонені) було в Освенцімі понад 15 тисяч чоловік.Частина українців були політв'язнями з Західної України, більшість з яких — члени ОУН. Значна частина з них загинула від голоду, епідемій, виснажливої праці або були страчені, в тому числі брати С.Бандери — Василь і Олександр.

Українці у таборі протестували проти поділу їх не за національною ознакою, а за громадянством (громадяни СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини і т. д.).

3 липня 1943 українські в'язні взяли участь в загальнотабірному повстанні, але внаслідок поразки виступу майже всі загинули. В кінці 1944 року українських політичних в'язнів перемістили до концтабору в Маутгавзені-Ебензее (Австрія).

27 січня 1945 в'язнів Освенціма (близько 7650 чоловік) звільнили радянські війська.

           

 

В'язень №131396

 

У концтаборах в'язні не мали імен – лише номери

Офіцери одразу направили полонених до кімнати дезінфекції, де всі мали опуститися у великий чан зі смердючою рідиною. "Ми закривали ніс та рот руками і ниряли у рідину. Потім нас поголили і змусили взути дерев’яні колодки. Ходити в них було неможливо. Боліли ноги. Десь через два тижні я зняв з померлого його черевики. Згодом нас одягли в полосаті костюми, що зовсім не захищали від холоду і промаркували. Мій номер був – 131396. Виданий одяг міняли раз у кілька тижнів, а то й раз на місяць. Прати білизну нам не дозволяли, що призводило до епідемій", – розповідає Борис Галайда. 
В Освенцімі близько місяця Борис Сергійович перебував у карантинному блоці. Він згадує, як щодня, по команді, в'язнів вчили знімати шапки і завмирати у якійсь позі. Згодом його перевели у корпус, де були слов'яни. В інших корпусах тримали таждиків, євреїв та людей інших національностей. Щодо євреїв, то, зазвичай, відразу після прибуття у табір, їх відправляли у газові камери. На все життя залишився у пам'яті один епізод. Прибув потяг з євреями. Німці та інші поліцаї Освенціма, серед яких також були євреї, вигружали їх з вагонів, мов якесь каміння. Штовхали, били і розстрілювали. Людей гнали прямо у газові камери без реєстрації та маркування. Вже після війни стало відомо, що прах спалених полонених використовували як добриво, або ж ним засипали прилеглі ставки та річки. Золоті зуби, які виривали у трупів, переплавляли та направляли в центральне сануправління СС... 
Самому ж Борису Галайді, якщо можна так сказати, пощастило. Він потрапив до групи, яка щодня ходила на будівництво. “Нас заставляли вставати і йти на роботу вже о шостій ранку. У невеличкому сквері поруч з кухнею духовий оркестр грав марші, які мали підбадьорювати. Але було не до музики. Нас хитало від голоду. Замість сніданку давали “каву” – пів черпака смердючої рідини, пайку хліба зі шматком маргарину чи якоюсь ковбасою, не відомо з якого м'яса зробленою. Ковтнеш кави з хлібом і все. На обід баланда з капусти чи то з хліба. Ввечері знову “кава”. Багато помирало. В голові була лише одна думка - де взяти їжу. Іноді хтось з місцевих, хто працювали з нами на будівництві, давав чогось перекусити. Пам'ятаю, я роздобув брукву. Лушпайки кидав на землю, а їх піднімали і їли інші. Люди були вкрай виснажені тяжкою працею та голодом. Нас часто били хлистами. Тоді, якщо день прожив – радів цьому", – каже Борис Галайда і цитує: “С хлыстом баланду раздавали, с хлыстом укладывали спать, с хлыстом с утра нас поднимали, рубцов от них не сосчитать”. 
За кілька місяців, у 1944-му, Галайду перевели до іншого табору смерті - Бухенвальду. Та протримавши там лише кілька місяців у карантинному блоці, перевезли у місто Нортхаузен. 
У таборі Нортхаузен, який розташувався в горі на долю Бориса Галайди випали чи не найжорстокіші випробування. “Ми жили всередині гори. У ній німці розмістили підпільну лабораторію і виготовляли ракети “Фау-1”. Гітлерівці планували розширити виробництво ракет. Для цього вони пробивали гору, а ми мали після вибуху розгрібали каміння. Часто серед каміння ми знаходили трупи. А уявляєте, скільки пилу після вибуху осідало на нас. І ми ним дихали. Спали не роздягаючись, на камінні. Ці часи були найжахливішими за все пережите”, – згадує ветеран.

 

 

 

 

 

 

 

Визволення

 

 

Обличчя фашизму Борис  Галайда бачив на власні очі

 

У березні 1945-го в'язнів  вирішили вивезти з концтабору. "Нас посадили у відкриті вагони, дали півбуханця хліба і повезли до Німеччини. По дорозі потяг почали обстрілювати літаки. Полонені плигали з вагонів і тікали. Німці стріляли по втікачах. Я також плигнув і... побачив перед собою німця, який вже цілився у мене. Яким дивом я від тієї кулі втік не розумію. Вдалося сховатися за колесами вагонів. А через деякий час я та ще троє колишніх полонених зустріли радянські війська. Мене обмундирували і призвали до війська. В останні дні війни отримав поранення. Куля пройшла навиліт, через голову, від вуха до вуха. Проте вже другого травня я був у Берліні, де і закінчив війну", – закінчує свою розповідь Борис Галайда. 
Потім була служба у групі радянських військ в Німеччині, а у 1951 році ветеран повернувся у Кременчук. Працював на заводі імені Сталіна (тепер “Кредмаш”), на Казі, колісному, дослідно-експерементальному механічному заводах.  
27 січня 2005 року він разом з кременчужанином Володимиром Кушніренко знову побував у Освенцімі на урочистостях з нагоди 60-ї річниці визволення в'язнів табору. Коштами на поїздку допомогли міський голова Микола Глухов, депутат міськради Валентин Бойко та керівництво ЗАТ “Нафтохімік”. “Я знову побачив крематорії, газові камери, ставок з прахом спалених полонених, деякі корпуси та головні ворота табору з написом “Праця дає волю”... 
Спогади про Освенцім навіяли Борису Галайді нові рядки: 

"Освенцим, Освенцим, тебя не забыть. 
Ты в памяти нашей всегда будешь жить. 
Концлагерь фашизма, взращенное зло. 
Остаться в живых, скажем так, повезло. 
Собрались сегодня мы к стенам твоим. 
И в скорбном молчании Бога хвалим. 
Мирно течет пока жизни ручей 
Сегодня, Освенцим, и наш юбилей".

У нацистському таборі Освенцім, що біля Кракова, Польща, з 14 червня 1940 року до 18 січня 1945 року було знищено більше чотирьох мільйонів ув'язнених. За одну добу потрапляло у газові камери і спалювалось у крематоріях близько шести тисяч чоловік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Воєнні роки в концентраційному таборі Дахау

Дахау був єдиним концтабором, який проіснував протягом усього дванадцятирічного періоду націонал-соціалістської диктатури. За цей час кількість і склад в’язнів табору змінювалися так само ґрунтовно, як і життєві умови й шанси вижити.

У період часу між відкриттям табору 22 березня 1933 року й аншлюсом Австрії в лютому 1938 року в Дахау утримувалися тільки німецькі громадяни. У першу чергу це були політичні супротивники націонал-соціалістів, однак зазнавали покарання у таборі також свідки Ієгови, які відмовлялися від військової служби, євреї, «ледачі» (що ухиляються від роботи), а також злочинці, засуджені судом на покаранням у каторжній або штрафній в’язниці, цигані, які як і євреї вважалися расово неповноцінними, гомосексуалісти та інші, які з різних причин не підходили до соціал-расистської концепції націонал-соціалістського «народного суспільства».

На початку 1938 року з  австрійськими в’язнями в Дахау  прибули перші не німецькі в’язні. Серед них, поруч із євреями, було багато відомих політиків різних політичних переконань. Після погрому 9 листопада 1938 року, названого «Кристальна ніч», в Дахау було відправлено більш ніж 11 000 євреїв з Німеччини й Австрії. Більшість із них через кілька тижнів з наказом покинути Німеччину відпустили, після того як їхнє майно було розграбовано. До 1938 року число ув’язнених щорічно коливалось між 2 000 й 2 500. В 1938 році після аншлюсу Австрії їхня кількість збільшилася до 6 000 і після прибуття євреїв «Кристальної ночі» 1 грудня 1938 року - до 14 232. До початку Другої світової війни в Дахау загинуло близько 500 в’язнів.

З кінця вересня 1939 року по лютий 1940 року для навчання фронтової дивізії СС «Мертва голова» табір був очищений від ув’язнених, яких перемістили в табори Маутхаузен, Флоссенбург і Бухенвальд. Цим закінчується передвоєнна історія табору як державного інструмента терору, що спочатку діяв винятково проти німецьких політичних супротивників, а потім і проти всіх «невідповідних». Хоча ув’язнені й піддавалися сваволі охоронців, однак ще не було масових убивств, епідемій, жертвами яких ставали тисячі в’язнів, і не було померлих від голоду. Більшість ув’язнених могли сподіватися на те, що знову покинуть табір живими.

З початком війни виникло  питання щодо експлуатації робочої  сили в’язнів концтабору. У Дахау  виникли особливі економічні підприємства СС, які пізніше були названі «німецькі заводи по озброєнню». На схід від табору була розташована плантація лікарських рослин. Там гинуло під час будівництва особливо багато арештантів. Постачання ув’язнених драматично погіршувалося в 1941/1942 роках, смертність стрімко росла. Почалися перші епідемії, туберкульоз став найпоширенішою хворобою. Одночасно збільшувалося число штрафних санкцій, насамперед по покаранню ударами ціпком і так званий кіл (стовп) або підвішування на дереві. Обидва катування могли завдати шкоди здоров’ю або навіть привести до смерті в’язнів.

Склад ув’язнених постійно змінювався протягом війни. З березня  й до кінця 1940 року було привезено 13 377 поляків. До звільнення вони залишалися найбільшою національною групою. Із серпня до середини червня 1942 року в Дахау  розстріляли принаймні 4 000 радянських військовополонених. Зі східноєвропейських країн, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, на які напала Німеччина, були спочатку доставлені тільки окремі персони або маленькі групи людей. З 1942 року прибувають югославські партизани, які так само, як й іспанські борці, завдяки своїй солідарності й мужньому виду користувалися серед в’язнів табору великою повагою. Єврейські ув’язнені становили в Дахау – крім масового їхнього припливу після «Кристальної ночі» – чисельно незначну групу. У листопаді 1941 року надійшов наказ всіх єврейських в’язнів, що перебувають у таборах старої частини Німеччини, депортувати в Аушвіц. Тільки військові єврейські ув’язнені знову у великій кількості попадали в Дахау.

З весни 1941 року в концтабір  прибували також ув'язнені зі смертельними хворобами, призначені для евтаназії. У вересні 1941 року командою лікарів «Акція 13 f 14» у Дахау були обрані «непрацездатні», яких із січня 1942 року в так званому інвалідному транспорті перевели в замок Хартхайм в Австрії й там відразу ж їх знищили в газовій камері. В 1942 році 2 524 в'язні з Дахау були отруєні газом у Хартхаймі. Крім цього, з весни 1942 року лікарі СС за допомогою отрути вбивали хворих ув'язнених, які протягом 3-х місяців не видужували.

У Дахау із самого початку було зовсім недостатнім медичне обслуговування арештантів. У лікарів СС не було інтересу знову відновлювати здоров'я в'язнів. Хворі уникали санчастини так довго як тільки могли. З 1941 року в них додався страх бути використаними в жахливих медичних експериментах. Лікар військово-повітряних сил Зиґмунд Рашер одержав навесні 1942 року від Гіммлера дозвіл досліджувати на арештантах навантаження, яким піддавалися пілоти військово-повітряних сил при авіападінні або стрибку з парашутом. Із близько 200 ув'язнених, які в одній вакуумній камері піддавалися раптовому штучному перепаду тиску, гинуло в середньому 70-80 чоловік. Із середини серпня до жовтня 1942 року провели, із взаємодією з військово-повітряними силами, досвід по охолодженню людини, метою якого було з'ясувати, як можна допомогти пілотам, які падали в море й одержували у воді обмороження. Доктор Рашер, за підтримкою Гіммлера, один проводив ці експерименти до 1943 року. Після показань свідків знайшли всього 360-400 піддослідних в'язнів, з них 80-90 мертвими. З лютого 1942 до березня 1945 року вчений професор Клаус Шилінг заразив тропічною малярією 1100 ув'язнених. Точне число жертв цього експерименту не може бути встановлено, тому що випробувані люди після його закінчення знову були відправлені в табір. Крім того, були спроби зробити питною морську воду, а також тестувати ефект згортання крові. В ув'язнених це штучно викликало сепсис і флегманію. Досвід проводився з метою тестування дії  різних способів лікування.

Медсанчастина, яку СС уникали зі страху небезпеки зараження, перетворилася в плині військових років поруч із робочою командою «Шрабштубе» й «Робітничим підрозділом» у найбільш важливий центр міжнародної солідарності й таємну службу допомоги для хворих в'язнів. Відкритий опір в умовах концтабору був неможливим. Таємні повідомлення про хід війни могли підсилювати бажання протриматися до кінця так само, як і заняття музикою, літературою або мистецтвом, які, щоправда, були можливі тільки для обмеженого кола арештантів. Коли кількість смертей усе більше зростала, улітку 1940 року біля табору побудували крематорій. Із травня 1941 року померлих ув'язнених реєстрували в табірному відділі запису. Навесні 1942 року почали будівництво нового великого крематорію й однієї газової камери. З весни 1943 року померлих спалювали вже в новому великому крематорії. Газова камера не була взята у використання для масового знищення. Є одне свідчення того, що доктор Рашер проводив там випробування по отруєнню газом. Відокремлювана частина крематорію використалася насамперед в останні військові роки як місце страти.

Остання фаза існування концтабору Дахау була відзначена як через драматичний  підйом чисельності ув'язнених, так  і через будівництво приблизно 170 підтаборів і робітничих команд, у яких арештанти насамперед повинні були примусово працювати на німецьку воєнну промисловість. З метою поліпшення життєвої ситуації в'язнів (щоб понизити рівень смертності) інспекція концтаборів в 1942 році була передана в підпорядкування головному економічному керуванню СС. Ці поліпшення, у вигляді додаткового харчування, торкнулося тільки обмеженого числа ув'язнених. Розширення табірного комплексу Дахау почалося в січні 1943 року з утворенням підтаборів. СС давали у використання в'язнів за певну плату фірмам Мессершмідт, Дорнір і БМВ; хворих й ослаблених ув'язнених назад відсилали в головний табір.

До початку 1944 року більше не могло  бути сумнівів у тому, що Німеччина  програє війну. Для ув'язнених  у концтаборі слухи й новини про  те, що відбувається на лінії фронту й надія на якнайшвидше закінчення війни були найважливішим стимулом витримати до кінця. Усього до початку 1945 року було зареєстровано більш ніж 700 000 в'язнів.

Протягом 1944 року концентраційна система  ще раз ґрунтовно змінилася. До початку 1944 року змінилася ситуація в Дахау. Виконуючий обов'язки коменданта Мартін Вайс, що перейшов з Дахау в Майданек, був змінений у листопаді Едвардом Вайтером. Вайтер – останній комендант Дахау – до своєї смерті 6 травня 1945 року майже не турбувався про ув'язнених. Вони мерзнули й голодували. Вони сподівалися на робоче місце в закритому приміщенні й боялися «транспорту», що ніс смерть. Вони боялися стати жертвами горезвісних медичних досліджень. Вони боялися покарань і хвороб, які в більшості випадків були рівнозначні смерті.

Великі підтабори для воєнної промисловості виникли тільки в 1943 році біля Аусбурга, в Аллаху біля Мюнхена, у Фрідріхсхафені, а також у Кемптені й Коттерні в Алльгое. Ув'язнені працювали там на фірмах Мессершмідт, Дорнір, БМВ. Ряд політичних німецьких й австрійських ув'язнених були послані в 1943 році в підтабори.

Відповідно до таємних записів  польського табірного переписчика  Яна Домапала в 1944 році в концтабір  Дахау надійшло 78 635 ув'язнених. Це становило 38% від загального числа (206 206) в'язнів, які з 22 березня 1933 року по 28 квітня 1945 року провели в Дахау.

Ґрунтовні зміни, які привели до дійсної інтернаціоналізації табору, почалися тільки на початку літа 1944 року із прибуттям величезного транспортного  складу з тисячами ув'язнених як зі Східної так і із Західної Європи. Із січня 1940 року, коли в Дахау надійшло близько 13 000 поляків, польські ув'язнені склали саму велику національну групу. З 1942 року німці (до яких зараховані також австрійці) стали посідати третє місце по чисельності після радянських в'язнів, за ними йшли чехи, голландці й бельгійці. Із завойованих з 1940 року Німеччиною країн Західної Європи в Дахау були спрямовані окремі персони або маленькі групи людей. В 1943 році почалось прибуття югославів й італійців, більше, ніж по 2000 ув'язнених щораз. Тільки після висадження союзників у Північній Франції в червні 1944 року й зв'язку з боротьбою, що підсилилася, французького руху Опору, надійшло більше 11000 французьких ув'язнених у концтабір Дахау та його підтабори. Вони стали самою впливовою групою ув'язнених у Дахау й у таборі Аллах. Християнсько-соціальний представник руху Опору Едмонд Міхелет повернувся у вересні 1943 року після перебування в Дахау. У своїх спогадах він пише про початковий період: «Усього нас було 12 політичних французів серед 150 в'язнів інших національностей й 6 000 ув'язнених, які наприкінці 1943 року жили в Дахау. Коли закінчувалася зима (1943/1944), вони були ще живі, вони протрималися до кінця», відзначав він далі, - «Хто ставав слабким, хоча б тільки на одну мить, були відметені убік. Хід подій завжди був однаковим: при надходженні, при поверненні в арбайтскоммандо. Один ослаблений пояснював мені голосом, що втратив силу, що він більше не може. І пізніше, наступного дня, його більше не було там. Разюча сила волі не дивлячись на фізичний стан! Серед французів з нашої кімнати було четверо, які реально нас показували. Вони були дійсно живими кістяками. Не дивлячись на це вони трималися прямо, вони просто вирішили, не дивлячись ні на що, протриматися до кінця. І вони повернулися».