Молодограматики

Молодограматики (нім. Junggrammatiker) — школа в німецькому мовознавстві XIX століття, Представники якої вперше запропонували застосувати природно-наукові принципи верифікації наукового знання до мовознавства. Як конкретний приклад такого підходу вони запропонували гіпотезу регулярних фонетичних чергувань. Центральну роль в роботах молодограматиків відігравало порівняльно-історичне мовознавство, зокрема, індоєвропеїстика. Молодограматизм був панівною течією в лінгвістиці кінця XIX — 1-й третини XX століття.

Історія

Група німецьких мовознавців, що називали себе молодограматиками, сформувалася в рамках так званої Лейпцизької  школи, яка з кінця 1870-их років  об'єднувала мовознавців навколо  таких вчених, як Август Лескін (1840–1916), Карл Бругман (1849–1919) та Герман Остгоф (1847–1909). За допомогою своєї гіпотези про безвинятковість фонетичних чергувань (нім. Ausnahmslosigkeit der Lautgesetze) молодограматики намагалися перевести мовознавство з розряду гуманітарних наук до наук природничих, що було пов'язано зі зростаючою конкуренцією між науками гуманітарного і природничого профілю.

Назва «молодограматики» була запроваджена германістом Фрідріхом Царнке, що був представником старшого покоління й таким чином хотів вирізнити молодше покоління науковців Лейпцизької школи. Ця назва могла виникнути під впливом назви літературно-революційного руху Молода Німеччина. Під час захисту однієї дисертацї Царнке висловом «молодограматики» іронічно відгукнувся на, з його погляду, недосвіченість та войовнічість у відстоюванні своїх ідей молодшого покоління. Згодом цією назвою стали послуговуватися самі представники молодшого покоління.

Найбільші представники

• Карл Бругман (1849–1919, співавтор «Маніфесту» молодограматиків),
• Герман Остгоф (1847–1909, співавтор «Маніфесту» молодограматиків),
• Бертольд Дельбрюк (1842–1922),
• Август Лескін (1840–1916),
• Герман Пауль (1846–1921),
• Вільгельм Брауне (1850–1926)
• Едуард Зіверс (1850–1932)
• Карл Фернер (1846–1896)
• Отто Бегаґель (1854–1936)
• Вільгельм Маєр-Любке,
• Фортунатов Пилип Федорович та його школа.

 

 

 

 

 

 

Молодограматизм

Молодограматизм як напрям порівняльно-історичного мовознавства виник у середині 70-х років XIX століття.

Принципи і  теоретичні засади цього напрямку визначено  у працях К. Бругмана («Вступ» до «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», написаний у  співавторстві з Г. Остгофом 1878 р.), Г. Пауля («Принципи історії мови», 1880) та Б. Дельбрюка («Вступ до вивчення мови. З історії методології порівняльного мовознавства»; 6-те видання вийшло в 1919 році).

Молодограматики почали з того, що висловили своє ставлення до порівняльного методу як такого, що не має стабільності, а видозмінюється. Вони підкреслювали, що на кінець 60-х років він зазнав суттєвих змін. Помітну роль при цьому відіграла праця німецького філолога В. Шерера «До історії німецької мови» (1868). Вони висловили свою незгоду з тим, що попередні покоління дослідників порівняльного мовознавства приділили всю свою увагу дослідженню мови тільки індоєвропейської сім'ї, але зовсім не займалися вивченням її носіїв, не замислювалися над життям мови, над чинниками, що зумовлюють розвиток людської мови і видозміни її матеріалу, взагалі мовної діяльності.

Ця течія виникла десь в 70-80 рр. 19 ст. як реакція на незадовільний  стан компаративістики. Термін «мол-зм»  вперше вжив Фрідріх Царнке до представників  Лейпцизького гуртка. Цей термін вживають в широкому і вузькому значенні. У вузькому розуміння, молодограматиками називають представників лейпцизької школи (Г. Остгоф, Г.Пауль, К.Бругман). В широкому розумінні – всі ті, хто підтримував вчення Лейпцизької школи, а це: К.Вернер, П.Фортунато, В.Уітні, М.Бреаль. Програмні роботи: Г. Остгоф та К.Бругман «Морфологічні дослідження в галузі індоєвропейських мов». В основі методології молодограматизму лежало 2 принципи – психологізму та історизму. Молодограматики розглядали мову як індивід.явища, тобто мовні факти тлумачили в дусі індик. психологізму. Мовотворчий процес і зміни, які відбувалися у мові – це наслідок того, що існує в індивіді. Спілкування за допомогою мови можливе лише тому, що психічне життя людей однакове. Мову творить індивід, а це означає, що існує стільки мов, скільки є індивідів. У мові, крім випадкового і непоширеного існує також багато звичайного і поширеного. Боротьба цих двох стихій забезпечує розвиток мов, зумовлює мовні зміни. Принцип історизму знаходить обґрунтування в книзі Г.пауля «Принципи історії мови» («енциклопедія молодограматизму»). Цей принцип вимагав у тлумаченні мовних фактів звертатися до їх минулого. Молодограматики досягли значних успіхів: покращили метод.принципи науки про мову; оформили фонетику як сам.науку; було закладено основи експерем.фонетики; був усвідомлений механізм звукових змін фонетичних процесів; вимагали вивчати живі мови; прагнення вивчення живих мов зумовило виникнення лінгв.географії та діалектології; створили велику кількість іст.граматик, де основними були істор.фонетика і іст.морфологія; надійною стає методика порівн.досліджень. Недоліки молодограматиків: їх діяльність обмежувалася розділами фонетики і морфології і обмежено вивчали лексикологію, семасіологію, синтаксис і явища словотвору; не розглядали мову як систему; не мали досягнень у сфері загальної теорії мови; специфічно витлумачували співвідношення індивідуального та колективного; хоч і закликали вивчати живі мови, але вивчали їх побіжно.

 

 

У становленні  й розвитку порівняльно-історичного

 мовознавства  розрізняють три етапи:

1) початковий, пов’язаний із діяльністю Боппа, Грім- ма, Раска та Гумбольдта, який отримав назвуромантичного;

2) натуралістичний, пов’язаний з ученням Шлейхе ра та його послідовників;

3) молодограматичний,  що виник у 70-ті роки XIX ст.

 Для третього  етапу, в основі якого —  філософія позитивізму, характерна  відмова від

 розгляду не підкріплених фактичним матеріало «вічних проблем» науки. Завданням ученого стало спостереження, реєстрація і первинне узагальнення фактів. Був визнаним тільки індуктивний метод. Усе інше вважали метафізикою. Саме тому такі питання мовознавства, як мова і «дух народу», походження мови,стадіальність у розвитку мов (єдність глотогонічного процесу), мовні універсали, типологічна класифікація  мов, вважали ненауковими. Залишився порівняльно-історичний метод, але його метою вже не булла реконструкція прамови. Молодограматизм — напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета якого — дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими, що не знають винятків, законами. Зародження молодограматизму пов’язане з науковою діяльністю вчених Лейпцизького університету Августа Лескіна (1840—1916), Карла Бругмана (1849— 1919), Германа Остгофа (1847—1909), Германа Пауля(1846—1921), Бертольда Дельбрюка (1842—1922).Згодом до них приєднались датські дослідники Карл Вернер (1846—1896), Вільгельм Томсен (1842—1927),норвежець Софус Бугге (1833—1907), француз Мішель Бреаль (1832—1915), італієць Граціадно-Ізая Асколі(1829—1907), росіянин Пилип Фортунатов (1848— 1914), американець Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894) та ін. Молодограматизм став світовим напрямом у мовознавстві. Сам термін молодограматики був спочатку іронічною назвою, яку дав представникамЛейпцизької школи німецький філолог Фрідріх Царнке(1825—1891) за їхнє завзяття, молодечий запал інавіть задерикуватість, з якими вони «нападали» на старше покоління мовознавців. Один із основоположників цього напряму К. Бругман обернув цю іронічну назву на символ нової лінгвістичної школи, і з часом вона стала лінгвістичним терміном.

Становлення молодограматизму зумовлене  внутрішніми чинниками розвитку мовознавства, пошуком шляхів подолання  кризи, в якій опинилася компаративістика 60-х років XIX ст. (йдеться насамперед про заперечення глотогонічної теорії Гумбольдта і критику ідеалізованої прамови Шлейхера та його теорії двох етапів розвитку мови). Молодограматики прагнули уточнити основні принципи та завдання науки про мову й удосконалити методику лінгвістичного дослідження. Молодограматична течія остаточно оформилася у 80-х роках XIX ст. і була панівною протягом 50 років.

 Основні ідеї молодограматизму  викладені у«Передмові» Остгофа  й Бругмана до першого тому  «Морфологічних досліджень у  галузі індоєвропейських мов», яка  вийшла 1878 р. і стала маніфестом  молодограматиків,а також у працях Пауля «Принципи історії мови»(1880) та Дельбрюка «Вступ до вивчення мови. З історії й методології порівняльного мовознавства» (1880) і «Основні питання дослідження мови» (1901). Одним із основних теоретичних положень молодограматиків є трактування мови як продукту психофізичної діяльності. Мовлення, на їхній погляд, має два аспекти: психічний і фізичний. Тому для дослідженняролі психічних механізмів у звукових змінах і утвореннях за аналогією необхідно залучити психологію.

 Лінгвістичний психологізм — важлива частина методології молодограматиків. Слід зазначити, що молодограматики не сприйняли етнопсихологію Лацаруса іПІтейнталя, а побудували свою концепцію на так званому індивідуальному психологізмі. На думку Пауля,в дійсності існує лише індивідуальна психологія. Поняття, що виражаються мовою, виникають у надрах  душі індивіда і ніде більше. Усі мовні зміни також відбуваються у звичайній мовленнєвій діяльності індивіда: «будь-яка мовна творчість завжди індивідуальна», «жодних мов, крім індивідуальних, не існує», а те, що звичайно називають загальнонародною мовою, «є просто абстракцією, яка не має відповідника в реальній дійсності», і «на світі стільки ж окремих мов, скількиіндивідів» (Пауль). Звідси заклик молодограматиків вивчати «людину, яка говорить».

 Другою складовою частиною методології молодограматизму є історизм як єдино можливий науковий підхід.

 Молодограматики вважали необхідним  вивчення живих мов і діалектів, які, на їхню думку, легше, ніж мертві давні мови, піддаються спостереженню і, відповідно, в них легше простежити закономірності розвитку мови. Реконструкція індоєвропейської прамови, за їх оцінкою, — несерйозне заняття, оскільки, по-перше, індоєвропейська прамова не представляла тієї єдності, яка демонструється в реконструкціях ІШі&й^ера (т’обто складалася з різних діалектів), і, гісГ-друге, вона мала тривалий історичний розвиток, через що її,неможливо реконструювати у вигляді єдиного горизонтального

 зрізу (іншими словами, реконструйовані  форми можуть

 належати до різних історичних епох). Виходячи з цих

 положень, Остгоф і Бругман  роблять такий висновок:

 «[...] тільки той компаративіст-мовознавець,  який

 покине душну, повну туманних  гіпотез атмосферу

 майстерні, де куються індоєвропейські  праформи, і вийде

 на свіже повітря реальної дійсності та сучасності [...],

 тільки такий учений зможе  досягти правильного

 розуміння характеру життя  й перетворення мовних форм  і

 виробити ті методичні принципи, без яких у

 дослідженнях з історії мови  взагалі не можна досягти

 достовірних результатів і  без яких проникнення в

 періоди дописемної історії  мов подібне до плавання морем

 без компаса». Мовознавство, за  переконанням

 молодограматиків, повинно оперувати  фактами, істина яких

 точно встановлена, і, отже, стати точною наукою. Однак

 всупереч своїм заявам вони  нерідко займались

 реконструкцією прамови.

 Молодограматики, акцентуючи  на історичному

 аспекті дослідження мови, історію  мовних явищ

 розглядали ізольовано, несистемно. Такий підхід до вивчення

 мовних фактів, що отримав назву «атомізму», згодом

 інтерпретували як недолік  концепції молодограматизму.

 Важливим аспектом у концепції  молодограматизму

 є питання методів історичного  вивчення процесів

 розвитку мови, які зводилися  до двох процедур: 1)

 встановлення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на

 психічних явищах асоціації,  і 2) розкриття фонетичних

 законів, що зумовлені фізіологічними  чинниками.

 Фонетичні закони молодограматиків  — це ще одне

 з їхніх прагнень перетворити  лінгвістику на точну, зако-

 ноположну науку. Фонетичні закони, за переконанням

 Остгофа і Бругмана, мають  певні причини і не знають

 винятків, тому поняття спонтанних  змін є умовним

(таким воно є доти, поки не  встановлено причину). Однак

 фонетичні закони слід відрізняти  від законів природи.

 Оскільки мова функціонує  в мовленні людей, то,

 відповідно, фонетичні закони  належать не до вчення про

 закономірності явищ природи,  а до вчення про

 закономірності людських дій.

 З часом молодограматики  переглянули поняття

 фонетичного закону. Якщо спочатку вони визначали

 фонетичні закони як «закони,  що діють абсолютно сліпо, зі

 сліпою необхідністю природи», то згодом сферу їх дії