Культура України XVIII – XIX ст

Реферат на тему

Культура України XVIII – XIX ст.

План  

ВСТУП

ЖИТЛО УКРАЇНЦІВ

ОДЯГ

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

АРХІТЕКТУРА УКРАЇНИ  У 18 – 19 СТ.

МАЛЯРСТВО, ГРАВЕРСТВО І ХУДОЖНЄ МИСТЕЦТВО.

ОСВІТА У XVIII – XIX СТ. ТА РОЛЬ КИЄВО – МОГИЛЯНСЬКОЇ

АКАДЕМІЇ В КУЛЬТУРНОМУ ТА ІСТОРИЧНОМУ ЖИТТІ.

РОЗВИТОК НАУКИ  У 18 – 19 СТ.

МУЗИКА ТА ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО В 18 – 19 СТ.

ЛІТЕРАТУРА 18 – 19 СТОЛІТТЯ.

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТКИ

Вступ

У 1654 році на Переяславський раді було проголошено приєднання українських  земель до Російської держави. Внаслідок цього і наступних актів (Андрусівське перемир’я 1667р., “вічний мир”1687р.) до складу Росії увійшли Лівобережна Україна, Київ з прилеглою територією, Запоріжжя, Чернігово – Сіверщина.

Після зазначених договорів  Україна отримала політичну автономію в складі Росії. Однак царський уряд зразу ж почав поступово її обмежувати; до 80 – х років XVIII ст. останні залишки автономії були ліквідовані: у 1775 році козацтво, як клас, було ліквідоване. На

 
Україну поширюється загальноімперські  порядки, адміністративні закони і соціально – економічні умови, включаючи кріпосництво, її територія була поділена на губернії, або намісництва, з адміністративними і територіальними закладами.

У другій половині 18 ст. відбувається значне піднесення товарно  – грошових відносин, поглиблюється соціальне розшарування населення, зростає виробництво із застосуванням найманої праці, розвиваються міста.

Перемога над Туреччиною у війнах 1768 – 1774 та 1787 – 1791 рр. забезпечила  Російській імперії володіння Північним  Причорномор’ям. Включення до її складу так званої Новоросії, яка згодом стала однією з частин української етнічної території, здійснювалося, насамперед, через воєнно – стратегічні міркування. Влада надавала пільги при поселенні на цій території і тому тут крім українців та росіян, поселилися також представники і неслов’янських народів.

Інакше відбувалися  процеси етнічної консолідації в  західних областях України (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття). Галичина після першого поділу Польщі була загарбана Австрією. Через деякий час Австрія захопила й Буковину. Закарпаття залишилося під владою угорських феодалів. Таким чином, у кінці 18 на початку 19 ст. основна маса населення західноукраїнських земель перебувала під подвійним гнобленням – австрійської монархії та польських, угорських, українських поміщиків та буржуазії.

Після возз’єднання Лівобережної і Правобережної України  внаслідок другого і третього поділів Польщі та звільнення Північного Причорномор’я були створені умови, які забезпечили єдність економічного розвитку на значній території сучасної України, що сприяло прискоренню процесів етнокультурної консолідації українського народу.

Водночас Україна  дедалі більше залучалася до єдиного  загальноросійського ринку. Зміцненню  міжнаціональних зв’язків сприяла також зростаюча соціальна і територіальна рухливість населення.

У 19 столітті на Україну  поширюються загальноросійські  рухи та тенденції в розвитку: піднесення часів війни 1812 року, декабристський рух та повстання 1825 року,

загальноросійська криза феодально – кріпосницьких відносин та скасування у 1861 році кріпацтва. Після цього відбулася черга реформ Олександра ІІ: реформа освіти, адміністративна реформа тощо. Набувають поширення різні рухи: народництво (зокрема з цим рухом пов’язана Чигиринська змова 1881р.), москвофілів, космополітів та інші.

На фоні цього  відбувається промислове зростання  на Україні, збільшується капіталовкладення  іноземців в економіку – бельгійці, німці тощо. Розвиваються нові галузі виробництва. Економічному піднесенню зокрема сприяло скасування кріпосного права – набувають поширення капіталістичні відносини. Так, до Першої світової війни Російська імперія входила до шести найбільш розвинених капіталістичних країн світу.

На Україну поширюються  загальноросійські русифікаторські напрямки (Валуєвський циркуляр та Енський указ).

На Західній Україні  важливою подією була революція 1848 – 1849рр. (“весна народів”), яка дала поштовх  для розвитку культури, національному  самовизначенню українців. У 1861 році відповідно до нової австрійської Конституції Галичина була автономною з власним сеймом. Відбувається створення товариств, які вели просвітницьку діяльність. На Західній Україні першою виникає Русько- Українська радикальна партія ( 1898р.,

 
засновник І.Франко).

Але не дивлячись  на складні умови періоду кінця 18 – 19 століття, українська національна культура активно розвивається, набуває самобутніх рис

1. Житло українців

Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних районів України сприяли  розвиткові своєрідних форм поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов,янських ознак, уже в 17 –18 ст. набула рис яскравої національної виразності. Про це свідчать наведені нижче особливості традиційної архітектури окремих історико-етнографічних районів України.

На території України  історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризувалася поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівщина та Новгород-Сіверщина) поряд із вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону.

Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де майже до18 ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної “займанщини” та інших пільг, тут з’явилися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радіальні, шнурові та інші регулярні поселення, створені за проектами.

У північній зоні українського Степу, яка обіймає  землі Таврії та частково Слобожанщини (на півдні межі цієї зони пролягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більшість поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини 17-19 ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, як правило, квартальну або гніздову форму планування. Окремі поселення з подібною формою планування, приміром військові, були відомі і в інших історико-етнографічних районах України.

В усіх зонах поряд  із зазначеними 

типами побутували й так звані радіальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих посадів або кругових поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою.

Малодвірні поселення. Виселки та хутори 19 – початку 20 ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини 18 ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасік), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді випадків були тимчасові поселення запорізького козацтва – зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори(загальнопоширений на Правобережжі термін) лише у 18 ст.

Внаслідок сприятливих  природно-географічних умов України  на більшості Ії території сформувався  відкритий тип двору, в якому  вільна земельна ділянка, прилегла до житла (хати, хижі) та господарських споруд, завжди лишалася просто неба,

 
не накритою дахом – на відміну  від інших східнослов’янських народів, зокрема білорусів та північних  росіян.

За типом взаємозв’язку  житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, стебкою та ін.) на більшості території України переважав двір з не зв’язаними між собою будівлями. Це особливо характерно для південних і центральних районів України. На території Полісся, Карпат, Західного Поділля, Буковини, Полтавщини, меншою мірою Півдня водночас із таким розміщенням житла побутували різні варіанти його поєднання з господарськими спорудами – від часткового до суцільного. Отож, за характером взаємозв’язку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв’язаними будівлями; з частковим взаємозв’язком; з повністю з’єднаними спорудами.

За умов народної колонізації земель виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням  хати відносно проїзних шляхів, постановкою її в глибині двору. Такий тип отримав назву двір з проїздом – на Поділлі, глибокий двір – на Полтавщині та Правобережжі. Наближене, або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій, як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Цей тип набув значного поширення на початку 20 ст. майже по всій Україні, особливо в умовах нової садибної забудови Лісостепу та Степу.

Безпосередній вихід  хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новаційним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і зустрічався спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торговельними шляхами. Під впливом традицій білоруського та російського народів цей тип у кінці 19 – на початку 20 ст. мав деяке поширення в районах Полісся та Слобожанщини.

Українська хата – колиска 

нашого народу. В  ній знайшли яскравий вияв спадковість  традицій, естетичні засади, доцільність  і соціальна зумовленість. Хату можна  вважати і своєрідною візитною карткою України.

Українське народне  житло пройшло багатовіковий  шлях розвитку – від однокамерних до дво-, три- та багатокамерних споруд. Унаслідок нерівномірного соціально-економічного розвою окремих районів України, специфіки природно-географічних умов, особливостей етнокультурних контактів з іншими народами цей процес був неоднозначним та складним. Свідченням цього є типологічна виразність, локальна специфіка та різноманітність планів житла в окремих районах.

Щодо традиційного інтер’єру українського житла, то він ще із часів давньоруського періоду характеризувався типологічною єдністю. Вона притаманна також і суміжним з Україною районам Росії ,Бєларусі, Молдови та ін. Цей тип внутрішнього планування житла дістав назву українсько-білоруського.

Отже, українська вариста  піч завжди займала внутрішній кут  хати з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), де були вікна. По діагоналі  від печі влаштовували парадний кут(покуть, червоний, або святий, кут ), у якому

 
розміщували ікони, прикрашені тканими  або вишиваними рушниками, цілющим  зіллям та квітками, вивішували лампадку. На Лівобережжі для ікон виготовляли  спеціальні полички (божники), а у  найбільш заможних селян були навіть домашні іконостаси.

Під божником уздовж причілкової стіни (традиційно з  одним, пізніше – з двома вікнами, а у карпатських українців  – нерідко зовсім без вікон) ставили  стіл (у житлі бойків, лемків та закарпатських  верховинців функції столу виконувала скриня). Біля столу попід тильною стіною ставили довгу дерев’яну лаву, а з зовнішнього боку – маленький переносний ослінчик. Зліва від столу знаходилася скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною будували дерев’яний настил, на рівень пічної лежанки, - так званий піл. Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі на ньому спала родина. На Волині літнє спальне місце (полаті) іноді влаштовували в сінях. Уздовж чільної та причілкової стін установлювали лави, які на свята прикрашали доморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім’ях – килимами. Біля дверей та понад ними робили дерев’яні полички або невеличку шафу (мисник, судень) для посуду, а уздовж чільної стіни над вікнами проти печі – полицю для хатнього начиння та хлібу (хлібна полиця).

У різних районах  України оздоблення житла було досить різноманітним. Якщо засоби зовнішнього  оздоблення зрубних поліських жител  обмежувались частковою побілкою або  обмазкою, до того ж лише житлової частини  хати, то в крайніх північно-західних районах зруб залишався не біленим або підбілювалася лише частина стін навколо вікон. Декор зрубного карпатського житла відзначався багатством профільованого різьблення (глухого, площинного, наскрізного). Значним розмаїттям оздоблення характеризувалося каркасне та без каркасне житло Наддніпрянщини та Півдня, в якому, крім традиційної

обмазки глиною та побілки, широкого вжитку набули підводка кольоровими  глинами та декоративний поліхромний  розпис. У прикарпатських зонах Поділля, на Буковині та в гірських районах застосовувалось художнє викладання – шалівка, шинглі, пікування.