В епоху середнього царства
( 21-18 вв. до н.е.) з'являється новий
тип заупокійного храму. Яркий
зразок-храм Ментухотепа I долині Деир
- ель - Бахари (західний берег Нила).
Перше, що кидається в очі
нововведення, зміна місцевості: не
в пустелі, а в скель Лівійського
нагір'я.
Друге - ускладнення композиції
заупокійного храму, що складає
із двох терас, розташованих одна над іншою
й завершувалась невеликою пірамідою.
Горизонтальне розташування терас,
підкреслені пологим пандусом, як би з
вертикальними портиками, що йдуть по
фасаду й з боків храму. За основним ядром
комплексу йде невеликий відкритий двір,
оточений колонадою. Додатковими елементами
цього архітектурного комплексу були
кам'яні розфарбовані статуї пануючи,
що стояли на дорозі, і сад із двома басейнами
перед першим залом.
Від заупокійного комплексу
Менхотепа I тягнеться ниточка до
храмової архітектури Нового царства,
одним з найбільш ранніх зразків якого,
був заупокійний храм цариці Хатшепсут
(нач. 15 ввека до н.е.). Він зведений уже
в знайомій нам долині Деир - ель - Бахари
архітектором Сенмутом, поруч із храмом
Ментухотепа I.
Сама головна новація - поховання
окремо від храму. Царська мумія
захована десь у схованці, у
горах. Ансамбль же складається
в цілому з тих же елементів,
що й храм «сусіда», але з
тенденцією до більшої грандіозності:
три тераси, що піднімаються
одна над іншою, мають більші масштаби;
найбагатше розфарбування, широкі використання
скульптур (понад 250 статуй), достаток колонад,
дерева й штучні ставки, що розміщалися
й на терасах.
Ідея просторово розвиненого
храмового комплексу, підлеглого
принципу центральної осі, найбільш повне
й зроблене вираження одержала в ансамблях
Карнака й Луксора на східному березі
Нила у Фівах, присвячених богові Амону
- Ра (16-15 ст. до н.е.). Основними елементами
складного й гармонійного цілого були
наступні об'ємні й просторові компоненти:
молитовня, коронний зал, відкритий двір.
Вони вибудовувалися по одній осі, що тривала
за стінами довгою алеєю зі сфінксами.
Чергування їх акцентувалося величезними
пілонами - входами, що представляють собою
плоскі трапецієподібні форми, що піднімаються
над іншими архітектурними обсягами храмового
комплексу. Перед пілонами розміщалися
величезні скульптурні статуї фараонів
і обеліски (т.зв. «голки фараона»).
Одним з найбільш зроблених
храмових ансамблів серед єгипетських
архітектурних пам'ятників є Луксорский
храм, що називався Іпет - Рес. У більшій
своїй частині побудований архітектором
Аменхотепом-Молодшим в 15 ст. до н.е.
1.3. Мистецтво Нового царства
( 16-11 ст. до н.е.)
Період Нового Царства складався
з декількох великих етапів,
що характеризують складні шляхи розвитку
культури цього часу.
Близько 17 в. до н.е. Єгипет
був завойований гіксосами - прибульцями
з Передньої Азії, через сторіччя
іноземні завойовники були вигнані,
а Єгипет знову об'єднаний у
потужну державу фараонами з
Фів, що перетворили Єгипет у найбільш
могутню державу середини 2 тисячоріччя
до н.е. Єгиптові була подвластна величезна
територія, у тому числі частково Передня
Азія й Нубія. Столицею знову стають Фіви,
де ведеться колосальне будівництво. Основне
храмове будівництво присвячується заупокійному
культу й богові Амону.
Найбільше поширення в період
Нового царства одержав тип
храму із чітким прямокутним
планом. Його ансамблевий характер
був розрахований на постійну
зміну вражень у численних
учасників урочистих релігійних процесій.
Фасад храму звертався до Нила, від якого
йшла дорога, обрамлена по сторонах кам'яними
сфінксами. Мірне повторення їхніх фігур
створювало спокійний ритм. Алея сфінксів
приводила до входу - кам'яному пілону
- грандіозної, сужающей догори у формі
трапеції стіні, розділеної вузьким проходом
усередині. Перед пілоном споруджувалися
колосальні статуї, обеліски. За пілоном
відкривався прямокутний у плані відкритий
двір, обнесений колонами. У Фівах були
зведені колосальні присвячені богові
Амону храмові ансамблі Карнака й Луксора.
Першим будівельником храму
в Карнаке в16 в. до н.е., був
- Аменхотеп Молодший, котрий уперше
ввів в архітектуру колонаду
двору. Завершальною ланкою ансамблю
храму був грандіозний Гіпостільної
залі розміром 103 х 52метра, споруджений
в 14-13 вв. до н.е., зодчими Іупа й Хатіаі.
Він являв собою цілий ліс потужних колон.
Центральний, більше високий ряд колон,
пропускав сонячне світло, що поступово
поглинався сутінком бічних рядів. Колони
Карнака й Луксора мали потужні капітелі
й уподібнювалися гігантським квітам
лотоса й папірусу, відтворюючи кам'яний
ліс, де людин почував себе билиною. У той
же час завдяки теплому золотавому тону,
ніжним фарбам розписів, красі рельєфів,
єгипетські храми Нового царства не робили
відчуття гнітючої моці каменю. Новий
характер придбали гробниці царів і заупокійні
храми. Гробниці фіванских царів розташовувалися
в схованках скелястих ущелин, а храми
зводилися на рівнині в підніжжя гір.
Заупокійний храм цариці
Хатшепсут (початок 15 в. до
н.е.), вибудуваний біля Фів, у Дейр-Ель-Бахри,
у тій же долині, що й храм Ментухотепов,
являв собою грандіозний ансамбль, що
складається із трьох колосальних терас,
об'єднаних пологими пандусами. Поступово
піднімаючись, храм вростає в товщу скель.
Мірний ритм колон і стовпів, що оточують
кожну терасу, знаходить відзвук у дивній
красі пустельної й дикої природи, що доповнила
утвір Сенмута - будівельника цього ансамблю.
Рельєфи стін храму цариці Хатшепсут оповідають
про подорожі, іноземних послів, тури,
що пускаються в плавання. Жіночі статуї
й портрети приватних осіб стають більше
пластичними, м'якими по пропрацьованості
обсягів. У живописі майстра Нового царства
також шукали сміливішого й складного
зображення навколишнього світу. Побут
знаті, полювання, бенкети, виїзди показані
надзвичайно барвисто. Ускладнилася композиція,
різноманітніше стали руху фігур, колорит
збагатився бузковими, рожевими відтінками.
У розфарбування фігур уводиться золотаво-рожевий
цвіт. Жінки в прозорих одягах представлені
танцюючими. (Розпис гробниці Нахта у Фівах,
кінець 15 ст. до н.е.).
Кінець XVIII династії (кінець XV - початок
XIV в. до н. ер.) - це період, що
мав виняткове значення в історії
єгипетського мистецтва.
Прагнучи підірвати авторитет
жрецтва, що опирався на культи
древніх богів, Аменхотеп IV висунув нове
навчання, оголосивши єдиним щирим божеством
сонячний диск під ім'ям бога Атона. Храми
старих богів були закриті, їхні зображення
знищені, а храмове майно конфісковане.
Фараон покинув Фіви й побудував собі
в середньому Єгипті, на тім місці, де перебуває
зараз селище Амарна, нову столицю, назвавши
її «Ахетатон», що значить «Небокрай Атона».
За назвою місця розкопок столиці Аменхотепа
IV весь період його царювання часто називається
«амарнським». Сам він також прийняв нове
ім'я - Ехнатон - «Дух Атона».
Природно, що не менш різкий
перелом повинен був відбутися
й у мистецтві, настільки тісно
зв'язаному в Єгипті з релігією.
І дійсно, уже пам'ятники, створені
на початку правління Ехнатона,
дуже сильно відрізняються від
усього попередньою свідомою відмовою
від канонічних форм. Розкопки Ахетатона
дали можливість установити загальний
характер основних його будинків. Храми,
як і раніше, були орієнтовані зі сходу
на захід, їхні території обнесені стінами,
вхід оформлений у вигляді пілона із щоглами.
Однак вони мали ряд нових рис, які були
обумовлені особливостями нового культу,
що відбувався під відкритим піднебінням,
і необхідністю спорудження храмів, як
і всього міста в найкоротший строк. Храми
Атона не мали характерних для Єгипту
колонних залів і, побудовані наспіх, в
основному із цегли, з невисокими пілонами,
вони не відрізнялися ні монументальністю,
ні художньою якістю. Колонади були зведені
лише до павільйонів перед пілонами. Чергування
ж пілонів і величезних відкритих дворів,
позбавлених портиків і наповнених рядами
незліченних жертовників, додало храмам
сухість і одноманітність. Розквіту, мистецтва
Ахетатона раптово був покладений кінець.
Реформи Ехнатона не могли закріпитися,
Тутанхамон, був змушений піти на примирення
зі знаттю й жрецтвом, відновивши колишній
порядок, а через чверть століття після
смерті Эхнатона, жерці повідомляють його
єретиком, руйнують його місто, а викреслюють
його ім'я зі списків «законних» фараонів
- в офіційних єгипетських хронічках після
Аменхотепа III значиться Хоремхеб. Значення
мистецтва Амарны не обмежилося часом
найближчих спадкоємців Ехнатона; воно
зіграло істотну роль і в додаванні мистецтва
періоду XIX династії, а тим самим і всього
мистецтва другої половини Нового царства
в цілому.
2. КУЛЬТУРА ТА МИСТЕЦСТВО МЕЖИРIЧЧЯ
2.1. Релігійні втручання стародавніх
мешканців Межиріччя
В Месопотамії, як і всюди
на Стародавньому Сході, релігія
та міфологія були панівною
формою осмислення людиною зовнішнього
світу та свого місця в ньому.
Однак, на думку американського
ассиріолога Л. Оппенхейма, набожність
тамтешнього населення була порівняно
невисокою, люди жили в долині річок-близнюків
«у надзвичайно помірному релігійному
кліматі, який визначався радше соціальними
та економічними, аніж: культовими координатами».
Пересічний громадянин займався у повсякденному
житті культовою практикою мало, цей обов'язок
лежав майже виключно на цареві та жерцях.
До того ж, як вважають дослідники, месопотамська
релігія в II тис. до н. є. «втратила свій
яскраво виражений общинний характер
і набула явних ознак ідеології, спрямованої
головно на освячення єдності монархії».
Населення Месопотамії не
розділяло світ на живий і
мертвий, реальний та ілюзорний.
Все, що можна відчути, виразити
чи просто уявити, воно наділяло
душею, здатністю мислити й діяти.
В його уявленні світ буквально кишів
найрізноманітнішими богами та духами.
Кожне місто чи село, кожна сім'я, кожна
людина мали своїх богів-покровителів
— великих, могутніх і мудрих, проте не
позбавлених людських пороків, здатних
навіть на аморальні вчинки.
Релігія та міфологія відображали
зміни в суспільному житті.
Так, перехід від кочового скотарства
до землеробства знайшов відображення
в релігійному міфі про сварку
між богом тваринництва Лахаром
і богинею землеробства Ашнан,
з якої переможцем вийшла Ашнан. Утім,
жіноче божество рано святкувало перемогу.
Коли в Касситську добу територіальна
община у Вавилонії змінилася патріархально-сімейною,
престиж більшості архаїчних богинь (виняток
становили богиня кохання Іштар та богиня
лікування Гула) підупав, «чоловік став
всесильним господарем не лише в земному
житті, а й у царстві богів». Спостерігалася
централізація культу, яка проявилася
не у відмиранні «старих» культів, а в
синтезі їх з новими богами. Релігійному
синкретизму сприяла традиція нав'язування
завойовником своїх культів підкореному
населенню та панування столичних культів.
Вплив політичних процесів
у містах-державах Месопотамії
на сферу релігійного життя
виразно проглядається в релігійному
міфі про вавилонського бога
Мардука. Згідно з цим міфом, до світоутворення
існував первісний хаос у вигляді страшних
чудовиськ Апсу, Мумму та Тіамат. Із хаосу
народилися боги, які вирішили впорядкувати
його. Коли про їхні наміри довідалася
Тіамат, вона вирішила знищити любителів
порядку, виставивши проти них кілька
страховиськ та переманивши на свій бік
одного з богів — Юнгу. Боги звернулися
за підтримкою до найсильнішого з них
— Мардука. Той зажадав, щоб боги визнали
його за старшого, коли він переможе Тіамат
та її посіпак. Безвихідь змусила богів
пристати на цю зухвалу вимогу. Мардук,
ясна річ, вийшов переможцем у смертельному
двобої з силами зла, після чого створив
із мертвих тіл Тіамат і К всесвіт, а з
глини, замішаної на крові Кінгу, коханця
Тіамат, виліпив людину. Так своєрідно
осмислила міфотворчість перетворення
Вавилона в політичний центр Месопотамії.
Виразно позначилася на релігійно-міфологічному
світогляді населення Месопотамії
також поява класів і держави.
Світ почав уявлятися шумеро-вавилонцям
космічною державою, соціальну
еліту якої становили боги, людям же випало
бути їхніми слугами й рабами. Держава-всесвіт
будувалася на засадах військової демократії.
Найважливіші питання в ній вирішувалися
на загальних зборах богів. Усі учасники
цих зборів мали право голосу, проте вирішальне
слово було за сімкою основних богів (бог
неба Ану, який головував на зборах, бог
родючості й життєвих сил Енліль та ін.).
Кожен з великих богів був самодержцем
у своїй небесній чи підземній резиденції,
їм слугувала орава дрібних божків і демонів
у складі візира, радників, писців, найрізноманітніших
челядників. Одним словом, месопотамська
релігія проектувала на небо земні порядки.
Релігія в Месопотамії була
поставлена на службу царській
владі, проголошувала її та
особу царя священною *. У Вави-лоні
на царство коронувалися перед
золотою статуєю Мардука, що символізувало
передачу царських регалій саме цим богом
(і забезпечувало відповідний суспільний
статус жерцям столичного храму). Обряд
коронації завершувався «священним шлюбом»
царя й верховної жриці, що символізував
шлюб Мардука з богинею Серпанітум. Цей
ритуал дістався вавилонцям у спадок від
шумерів, чиї царі на новорічне свято задля
забезпечення родючості землі й жіночої
утроби вступали в шлюб із жрицею храму
богині Інанни (шумерський прототип вавилонської
богині кохання Іштар). В архаїчний період
історії Месопотамії населення пов'язувало
цей ритуал зі здатністю вождя виконувати
свої прямі функції — якщо вождь втрачав
чоловічу силу, його вбивали, бо вважали
нездатним впливати на природу. Коли ж
влада вождя переросла в царську, жерці
замінили ритуальне вбивство на тимчасове
(на кілька днів) позбавлення царя влади
(іноді цей обряд спритні царедворці використовували
для організації двірцевого перевороту).
Все ж ідеологічна функція
месопотамської релігії зводилася
до сакралізації політичної системи. Релігія
ще не втручалась у сферу соціальної етики,
обслуговувала богів, а не соціальну еліту.
Вона ще не виробила ідеї про посмертну
відплату по ділах людини, яка є стрижневою
у світових релігіях. Церкви в Месопотамії
не існувало, жерці не оформились у церковний
клір, а були звичайними чиновниками, що
виконували специфічні функції.
2.2. Писемність, література і мистецтво
Найбільше досягнення культури
Месопотамії – писемність. Раніше
за всіх її створили шумери
в IV тисячолітті до н.е. Спочатку з'явилося
малюнкове письмо – піктографія. Поступово
окремими знаками почали позначати вже
не слово, а склади і звуки, а малюнки змінили
свій вигляд. Для письма використовували
глину – найпоширеніший природний матеріал
у Дворіччі. З ретельно очищеної глини
виготовляли табличку, напис наносили
паличкою або металевим стержнем. За формою
клиноподібних рисок писемність отримала
свою назву – клинопис. Готову табличку
обпалювали у спеціальних печах.