Етнічний склад населення черняхівської культури

Етнічний склад населення  черняхівської культури

Антропологічні дані. Більшість з вивчених черепів належить до вузьколицього доліхокранного типу, близького до серій шнурової культури Середньої Європи. Деякі відрізняються великими розмірами, що притаманно германським групам північно-європейського типу. Ці типи найбільш вірогідно пов’язати з германською частиною черняхівського населення, яке, з огляду на археологічні та історичні дані, включало північно- та східно-германські елементи. На деяких могильниках Південної й Центральної України та Молдови (Холмське, Журавка, Черняхів, Малаєшти) виділено серії пізньоскіфського типу, що корелюються з похованнями, орієнтованими головою на захід. Трапляються брахікранні черепи сарматського вигляду. Тип, характерний для європеоїдних аланів римського часу, антропологами досі не виділено. Середземноморський тип, відомий на могильниках Молдови та Румунії, відображає зв’язки з фракійським або грецьким населенням. Слов’янський елемент в краніологічних серіях черняхівської культури не виділено.

Германці. В більшості регіонів черняхівського ареалу присутні елементи вельбарської культури, залишеної племенем готів. Цей народ на початку нової ери включав вихідців із Сканди¬навії та південно-прибалтійські племена оксивської культури. В межах черняхівського ареалу готські племена поділялися на два відгалуження: на схід від Дністра мешкали грейтунги, західніше розміщувались тервінги. В гуннський час до цих племен використовують самоназви: “остроготи” та “везеготи”. На археологічному матеріалі різниця між ними практично невідчутна. Окремі готські угрупування існували у Фракії (“малі” готи) та в Криму.

Після переселення готів у Причорномор’я на початку 3 ст. нові культурно-історичні умови, по-перше тісний контакт з провінційно-римською цивілізацією, за короткий проміжок часу глибоко змінили їхню духовну та матеріальну культуру. Протягом наступних двох століть історія готів є переважно частиною історії населення черняхівської культури. На черняхівських пам’ятках вельбарський елемент, часто у формі, загальній для германських культур Центральної Європи, виявля¬ється у різних групах археологічного матеріалу (їх розглянуто у відповідних розділах). Оскільки в черняхівській культурі наявні старожитності різного культурно-етнічного походження, належить виділити тип пам’яток, який ми пов’язуємо з готським етносом. Це “класичні” черняхівські старожитності, які умовно можна назвати “тип Косанів”. Головні ознаки типу: на поселеннях - наземні каркасні та заглиблені житла; могильники біритуальні, характерні інгумації в простих ямах з північним орієнтуванням; серед культурновизначальної ліпної кераміки переважають вельбарські типи.

Писемні джерела свідчать, що в пізньоримський час з готами вступали у взаємовідносини інші германські племена. Гепіди мали з готами загальне походження й на ранньому етапі своєї історії практично не відрізнялись від них за своєю матеріаль¬ною культурою. З ними, можливо, пов’язана пізня фаза вельбарського заселення Мазовії, Підлясся та Волині [Godłowski, 1985; Щукин, 1994]. Вандали вважаються основним етнічним елементом пшеворської культури, з якою пов’язують кремації з зброєю, відомі на восьми черняхівських могильниках, а також поширення триручних ваз. Герули в середині 3 ст. були витиснуті данами з Ютландського півострова. Зв’язки черняхівської культури з цим районом простежені за географією поширення “довгих будинків” (особливо тринефних) та деяких речей. Старожитності тайфалів, бургундів, певкінів та боранів поки що з впевненістю не виділені.

 Іранці. Серед населення черняхівської культури відомі дві групи представників народів іранського походження - сармати та пізні скіфи.

Сарматські племена язигів, роксоланів та аорсів навряд чи зробили помітний внесок до процесу формування черняхівської  культури, оскільки останні їхні угрупування  переселилися з Нижнього на Середній Дунай не пізніше середини 3 ст. Ще з 2 ст. український степ займають алани - носії звичаю поховань в катакомбах та підбоях з північним орієнтуванням померлих. Такі могили разом складають в більшості черняхівських регіонів близько 1% поховань і лише в Причорномор’ї - 20%. Ці цифри до деякої міри відбивають питому вагу сармато-аланського елементу серед черняхівського населення. Судячи з типів поховань, алани являли більшість населення окремих черняхівських громад у Буджацькому степу (могильники Біленьке, Фурманівка) й складали помітний процент мешканців між Тілігульським лиманом та Нижнім Дніпром. Тут на некропо¬лях присутні також інгумації з західним орієнтуванням та тілоспалення. Це можна пояснити тим, що алани звичайно осідали на вже існуючих селищах. Мабуть, вони частково зберігали традиційний господарчий устрій (відгінне скотарство), але в культурному та економічному відношеннях були тісно пов’язані з черняхівськими землеробами. У Східній Україні сусідами черняхівського-готського населення були кочові алани-танаїти. До 375 р. обидва народи зберігають мирні відносини. До цього часу належать окремі підбої на черняхівських могильниках (Боромля, Компанійці). В аланських катакомбах Приазов’я та Подоння знайдено черняхівські речі.  На могильниках Финтинеле (Трансільванія) та Петроаселе 2 (Мунтенія) майже всі поховання мають південне орієнтування, в інгумаціях знайдено зброю. Їх можна пов’язати з сарматами-язигами з Угорської Пушти.

Пізні скіфи Північного Причорномор’я, на відміну від войовничих сарматських  племен, не привертали уваги давніх авторів. Деякі моменти в історії  цього населення не ясні, особливо період після розгрому аланами городищ  Нижнього Дніпра в середині 2 ст. Мабуть, частина його влилася в сільське оточення Ольвії та Тіри й пізніше поширилась у Буджацький степ, а інша частина розселилася у Скіфському царстві в Криму. До його складу включались представники сарматів та еллінів. Пізньоскіфський етнос Північного Причорномор’я, як багато інших напівварварських спільностей греко-римського світу, мав елінізовану культуру та, дуже вірогідно, користувався грецькою мовою. Але й у 4 ст. він зберігав антропологічний тип кочовиків Причорноморського степу класичного періоду.

Після поширення у Причорномор’ї черняхівської культури (близько рубежу 3-4 ст.) частина пізніх скіфів переселяється у регіони, заселені переважно готами: в Центральну Україну й в меншій кількості у Східну Україну та Молдову. Не виключено, що представники цього народу в суспільстві складали торгівельно-ремісничий  прошарок. Визначальними рисами їх поховального обряду є західне орієнтування померлих (що відбивало традиційні для скіфів релігійні уявлення) та ями з перекриттям (із заплічками). На Півдні пізні скіфи разом з групами алан, що розселилися серед них, залишили пам’ятки причорноморського типу, для яких характерне кам’яне домобудівництво з певним типом будівель, в поховальному обряді - інгумації в ямах складних форм, притаманних обом етносам (з заплічками, з підбоями та катакомб), в ліпній кераміці - “пізньоскіфські” горщики [Магомедов, 1987].

Слов’яни. Слов’янський (або протослов’янський) етнос у складі черняхівської культури можна впевнено пов’язувати з двома групами пам’яток. На заході України це поселення типів Черепин та Теремці, у східних областях - пам’ятки з елементами київської культури.

Генетичний зв’язок західної групи  поселень з ранньослов’ян¬ською  празькою культурою переконливо  доведений [Баран, 1965; 1981; 1983]. До пам’яток типу Черепин ми відносимо масив  поселень верхів’їв Дністра та Західного  Бугу (Черепин, Бовшів, Ріпнів, Ракобути, Дем’янів, Чижиків, Неслухів, Верхній Іванів, Березець); до типу Теремці - частину поселень Середнього Дністра (Теремці, Бакота, Сокіл, Бернашівка). Ці пам’ятки мають загальні риси, що відрізняють їх від “класичних” черняхівських старожитностей типу Косанів й можуть вважатися етнографічними особливостями населення даного регіону. Житла на поселеннях типу Черепин майже виключно заглиблені, причому трапляються глибокі землянки. Котловани півземлянок по більшості чотирикутної форми. Часто трапляються підвальні ями та виступи-прилавки; крім наземних вогнищ, бувають підковоподібні печі з глиняних вальків; в Черепині відкрито дві печі-кам’янки. Житла поселень типу Теремці більш однорідні й представлені в основному підквадратними півземлянками з піччю-кам’янкою. Крім того, для багатьох поселень названих типів характерна велика кількість господарчих ям. Поховальний обряд населення пам’яток типу Черепин-Теремці не встановлений. Мабуть, поховання даної групи слов’ян не залишали помітних слідів (наприклад, спалення без використання кераміки). Ця особливість характерна й для слов’янських культур раннього середньовіччя. Керамічний комплекс пам’яток типу Черепин-Теремці містить багато ліпного посуду - 34-60%. Серед нього більшість типів горщиків має відповідники у празькій культурі. Окремі типи посуду - миски на ніжці, “дакійська чаша”, також тип пряслиць конічної форми - можна пояснити місцевим субстратом липицької культури. Своєрідністю гончарного комплексу є нехарактерність триручних ваз та іншого багато прикрашеного столового посуду.

Деяка різниця в культурному обличчі поселень типів Черепин та Теремці зводиться в основному до конструкції заглиблених жител, що можна пояснити їх різними хронологічними позиціями. На завершальних фазах розвитку черняхівської культури для поселень регіону стають характерними півземлянки квадратної форми, з’являються печі-кам’янки та глиняні печі, підвищується процент ліпної кераміки та виникають нові її типи [Баран, 1981]. Мабуть, в цей час частина слов’ян¬ського населення просувається з Верхнього на Середній Дністер.

Пам’ятки типу Черепин-Теремці  є генетичним продов¬женням зубрицької (волино-подільської) культурної групи  Західної Волині, Верхнього та Середнього Подніст¬ров’я [Козак, 1992]. Їх культурною основою були пшеворсько-зарубинецькі старожитності, на Дністрі в процес інтеграції включилися також фракійські племена липицької культури. Вірогідно, це населення відповідає венедам Плінія та Тацита, а також спалам Йордана, з якими на початку 3 ст. стикнулися готи. Під тиском останніх населення зубрицької групи концентрується на Верхньому Дністрі. Протягом 3 ст. його культура під черняхівським впливом сприймає нові риси (гончарна кераміка та інші предмети ремісничого виробництва). Таким чином виникають пам’ятки типу Черепин-Теремці, що переростають згодом у празьку культуру. Зрозуміло, в ході цих вікових перетворень дещо змінюються й ті грані культури, які менш піддані зовнішнім впливам - ліпна кераміка, тип житла. Поховальний обряд зберігав свої особливості, лишаючись невловимим для археології. Нам не відомі могильники зубрицької групи, пам’яток типу Черепин-Теремці, а також, в значній мірі, празької куль¬тури.

На сході України та в сусідніх областях Росії слов’янське населення  пізньоримського часу представлено старожитностями київської культури. Її елементи (ліпну кераміку та тип жител) виявлено на деяких черняхівських пам’ятках. Таку кераміку містять окремі об’єкти поселень Журавка, Хлопків та Боромля; невелику її кількість знайдено ще на кількох пам’ятках Середнього Подніпров’я, а також в Лепесівці на Волині. 

Пам’ятки типу Черепин-Теремці та київської культури розділені просторово, їх матеріали мають подібність та розбіжності. Заслуговує на увагу припущення про появу деяких загальних ознак в результаті переселення у другій половині 3 ст. на лівобережжя Дніпра групи населення з Подністров’я [Некрасова, 1990]. Більш важливою є подібність визначальних рис обох культурних груп, що коріниться у близькій етнічній спорідненості народів, які стоять за ними [Козак, Терпиловський, 1986]. До таких загальних рис (крім обумовлених черняхівським впливом) слід віднести: наявність квадратних півземлянок; особливий вид поховальних звичаїв; перевага серед ліпного посуду округлобоких горщиків. Різниця зводиться в основному до типологічних особливостей кераміки.

Фракійці. Південний Захід  черняхівського ареалу займав території, де раніше розміщувались культури гето-дакійського (фракійського) кола. Деяка частина їх носіїв, як вказано вище, увійшла до населення черняхівської культури в складі липицького субстрату пам’яток типу Черепин.

На початку пізньоримського часу найбільшими північнофракійськими народами лишались даки та карпи. Перші, сильно романізовані, частково жили на території провінції Дакія, частково - в умовно вільній Мунтенії (пам’ятки типу Мілітарь-Кілія). Карпи займали землі між східним схилом Карпат та Прутом. Некрополі залишеної ними культури Поєнешті-Вертишкьой занепадають протягом другої половини 3 ст.; тоді ж тут з’являються черняхівські пам’ятки. В часи Скіфських воєн карпи виступали союзниками готів, які, тим не менш, витискали плем’я з його території. Римські джерела свідчать про переселення великих груп карпів на землі Імперії близько рубежу 3-4 ст.

Якась невелика частина карпо-дакійського  населення увійшла в черняхівську культуру (культура Синтана де Муреш). На матеріалах поховального обряду їхні старожитності впевнено прослідкувати  не вдається. Більш показовими є досить рідкісні знахідки характерної ліпної кераміки в похованнях різних типів (включаючи інгумації) та на поселеннях [Diaconu, 1976]. В Дністро-Прутському міжріччі надійні знахідки карпо-дакійської кераміки трапляються ще рідше. Таким чином, роль фракійського компоненту в черняхівських регіонах Молдова, Мунтенія та Трансільванія не була значною. Його археологічні ознаки не дають твердої основи для виділення особливої територіально-етнографічної групи пам’яток.

Греко-римляни. Під цим поняттям звичайно криється етнічно неоднорідне населення римських провінцій. Серед “черняхівців” опинилися мешканці захоплених північно-причорноморських міст, рештки населення евакуйованої близько 271 р. Дакії, велика кількість полонених із східних провінцій, що були забрані у рабство в часи Скіфських війн, а також нечисельні співробітники торгівельно-ремісничих факторій. Присутність представників античної цивілізації на черняхівських пам’ятках можуть вида¬вати зразки грецької та латинської писемності (Лепесівка, Будешти, Собарь, Куркань, Кам’янка-Анчекрак, Олександрівка), до деякої міри - знахідки римських олійних ламп або їхніх наслідувань, а також особливості поховального обряду (плитові могили - Тиргу-Муреш, Кам’янка-Анчекрак). Люди греко-римської культури складали не¬значну частину черняхівського населення, були розсіяні поміж варварами, але їхня цивілізаторська роль була дуже помітною.

Про присутність помітних груп представників  балтських та, тим більше, фіннських  народів серед черняхівських  племен прямих свідчень немає. Бронзові речі балтського походження поодинокі. Знахідки черняхівських речей на землях цих племен свідчать про торгівельні відносини.