Антикріпосницький рух на Західних землях

Австрійська буржуазна  революція 1848 р. призвела до повного  скасування панщини і пожвавлення  політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р . поляки у Львові створили свій політичний орган - Центральну раду народову і почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. також у Львові була створена і перша українська політична організація - Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями. Емблемою цієї організації став відроджений герб галицько-волинських князів - золотий лев на блакитному щиті, був затверджений жовто-блакитний прапор, як національний стяг українського народу.

Віденська адміністрація не підтримала вимог західних українців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгромивши польський рух, перестали підтримувати й українські організації, які незабаром припинили своє існування.

Реформи у російській імперії

У середині XIX століття справжнім випробуванням для  царизму стала Кримська війна 1853 - 1856 рр. Цілями Росії в цій війні  були: розповсюдження свого впливу на Балканах, захоплення проток Босфору  і Дарданел і вільний вихід  у Середземне море російських військового і торгівельного флотів. Цим планам прагнула перешкодити коаліція держав у складі Англії, Франції, Туреччини і Сардінського королівства. Не втручаючись безпосередньо у військові дії, коаліцію активно підтримували Австрія і Прусія. Основні події війни відбувалися на території Криму, що дозволило назвати її "Кримською". Головним стратегічним пунктом у Криму було місто-фортеця Севастополь - основна база російського чорноморського флоту. У вересні 1855 р. поблизу Євпаторії, на західному узбережжі Криму, були висаджені англійські, французькі та турецькі війська. Спроба союзників оволодіти Севастополем виявилася невдалою. Розпочалася героїчна оборона міста. Не дивлячись на героїзм солдатів, матросів і офіцерів, що обороняли місто, Севастополь, врешті-решт, був взятий союзними військами, що і визначило загальну поразку Росії в цій війні. Війна з досконалою очевидністю виявила глибоку кризу політико-економічної системи у Російській імперії.

Події Кримської  війни відбилися і на положенні  в Україні, яка стала головним джерелом постачання для російської армії в Криму. У 1855 р. уряд Російської імперії оголосив про формування добровольного ополчення в Україні. Українське селянство сприйняло це як прямий дозвіл переходу з кріпосного стану у "вільне козацтво", що абсолютно не входило в плани імперських властей. Проте тільки у Київській губернії близько 200 тисяч селян відмовилися працювати на поміщиків та оголосили себе "козаками". У губернії виникли серйозні заворушення, для ліквідації яких уряду довелося застосувати війська. У результаті ці події тільки послабили боєздатність армії, що діяла, і ще раз яскраво продемонстрували прагнення селян до особистої свободи.

Наприкінці 1855 р. на престол вступив Олександр  П, який відразу ж оголосив про  назрілу необхідність серйозних реформ у Російській імперії. Головним питанням, що вимагало негайного рішення, було селянське, тобто питання про скасування кріпацтва. Кріпосна праця в імперії вже давно не виправдовувала себе економічно, крім того, для подальшого розвитку економіки країни була потрібна величезна кількість вільних робочих рук. Прикладом для Росії служила й уся Європа, де кріпацтво було вже давно скасоване й успішно розвивалися нові, капіталістичні відносини, що різко прискорили економічний і соціальний прогрес у цих країнах.

Після того, як Олександру II вдалося подолати шалений опір впливових та численних прибічників  кріпацтва, 19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва  у Російській імперії. Селяни отримували особисту свободу, але землю були зобов'язані викупити у своїх колишніх поміщиків. Зрозуміло, більшість селян не мали достатніх засобів для придбання земельних наділів. Щоб вирішити цю проблему, уряд виплачував дворянам 80 % необхідних платежів, а селяни повинні були розрахуватися з державою протягом 49 років. У результаті реформа виявилася неповною, оскільки більшість колишніх кріпосних селян потрапляли в боргову кабалу і позбавлялися значної частини оброблюваних ними раніше земель. Але, не дивлячись на цю обставину, в цілому реформа мала безумовно прогресивний характер і сприяла розвитку капіталістичних відносин у Російській імперії.

У 1864 р. були проведені  земська, судова й освітня реформи. По всій імперії встановлювалося  місцеве управління - земства, у веденні  яких знаходилася освіта, охорона здоров'я, пошта, шляхи сполучення, контроль над запасами продовольства. Ці органи влади носили виборний характер, але складалися в основному з представників дворянства, кількість селянських депутатів у земствах не перевищувала в середньому 10 % їх складу. В Україні земства були створені тільки на Лівобережжі й у південних областях країни. На Правобережжі в ці роки спалахнуло велике антиімперське польське повстання, і земства тут з'явилися лише в 1911 р. У цілому, утворення нових місцевих органів влади було прогресивним явищем і сприяло прискоренню соціально-економічного розвитку країни.

Судова реформа  запровадила відкритість суду і  змагальність у ході судового розгляду. У країні вперше з'явилися адвокати, які були покликані захищати інтереси людей перед лицем суду і влади.

Освітня реформа  давала можливість здобуття освіти, включаючи  вищу, для всіх верств населення  імперії. Університетам надавалася широка автономія, що дозволяло їм значно поліпшити програми та якість навчання, наближаючи їх до європейських стандартів. Проте для більшості представників нижчих верств населення вища освіта залишалася нездійсненною мрією, оскільки вимагала певних коштів і вільного часу.

У 1874 p. у Російській імперії була проведена військова  реформа. В Україні вводився загальний військовий обов'язок. Термін служби в армії скорочувався з 25 років до 6, але більшість чоловічого населення імперії отримували необхідну військову підготовку, що позитивно позначалося на підвищенні боєздатності російської армії.

У цілому, для  України реформи мали величезне прогресивне значення, сприяли її економічному і соціальному розвитку, покращували можливості для подальшого зміцнення національної самосвідомості українського народу.

Соціально-економічні зміни в Україні у другій половині XIX століття. Реформи, проведені в імперії Олександром П, торкнулися всіх верств населення України і позитивно позначилися на розвитку її економіки.

Насамперед Україна  пережила демографічний вибух, пов'язаний з тим, що значно покращало медичне  обслуговування населення, і внаслідок цього різко скоротилася дитяча смертність. Чисельність населення в Україні менш ніж за 40 років зросла на 72 %. Проте, одним з негативних наслідків цього явища стало масове безробіття, коли надлишок робочої сили доходив часом до 70 % від загальної кількості працездатного населення. Одним із способів вирішення цієї проблеми була значна еміграція українців до Сибіру і на Далекий Схід, де були величезні неосвоєні простори землі. Тільки за останніх 10 років XIX століття з України виїхало близько 1,5 млн чоловік.

Великі зміни  відбувалися і в українському селі. Селянське населення країни поступово розділилося на три  соціальні групи. До першої з них  входили багаті, заможні селяни, яких часто називали "куркулями". Це були ініціативні та працелюбні господарі, що нерідко використовували найману працю. Як правило, вони мали по декілька голів коней і худоби, а також застосовували в своєму господарстві ряд нових сільськогосподарських знарядь праці. Частина "куркулів" серед українських селян дорівнювала приблизно 20 %.

До другої групи  селян відносилися "середняки", які вели самостійне господарство та не використовували найману працю  батраків. Зазвичай вони мали по декілька голів коней і великої рогатої  худоби, але не могли дозволити  собі придбання дорогого сільськогосподарського інвентаря. Особливо багато "середняків" проживало на Лівобережній Україні, а в загальній кількості селян їх частина складала близько 30 %.

Найбільш чисельну селянську групу представляли бідняки, що були малоземельними або взагалі не мали свого наділу. Бідняків налічувалося до 50 % серед всіх українських селян. Саме ці люди насамперед поповнювали ряди емігрантів, найманих батраків і робітників.

Реформи також  вплинули і на соціально-економічне положення російського дворянства. У нових умовах багато поміщиків не змогли організувати на своїх землях сучасні капіталістичні господарства. У результаті близько 75 % дворянських сімей практично було розорено, маючи величезні борги у різних банках. У другій половині XIX століття земельні володіння дворян тільки в Україні скоротилися більш ніж на 50 %. Лише на Правобережжі, як і раніше, існували величезні латифундії небагатьох польських магнатів. Дворяни, що розорилися, вимушені були перебиратися в міста, де вони ставали чиновниками, офіцерами, представниками інтелігенції.

В останній чверті XIX століття Україну охопив небачений  раніше господарський бум, пов'язаний з індустріалізацією країни і  будівництвом залізниць. Перша залізниця  в Україні була пущена в експлуатацію в 1871 р., вона зв'язала прямим сполученням Одесу (найбільший торгівельний порт на Чорному морі) і Балту (центр великого сільськогосподарського регіону). Протягом подальшого десятиліття всі великі міста України вже були зв'язані між собою і з центральними районами Росії залізничним сполученням.

Індустріалізація  в Україні насамперед торкнулася видобувної та металургійної галузей  промисловості. Наявність у Донбасі  величезних запасів високоякісного вугілля забезпечила тут небувалий  економічний підйом. За останніх 30 років XIX століття видобуток вугілля в Донбасі збільшився у 100 разів. Наприкінці XIX століття цей український регіон давав до 70 % всього вугілля, що видобувалося в Російській імперії. Ця галузь привабила значні іноземні капітали, було створено близько двох десятків крупних спільних акціонерних товариств. Велика частина цих капіталовкладень належала французьким та бельгійським інвесторам.

Не менш ефективно  йшов видобуток залізняку в Криворізькому  басейні. А коли в 1885 р . була побудована залізниця, що з'єднала донецьке вугілля з криворізькою рудою, на південному сході України стали бурхливо розвиватися металургійна і машинобудівна галузі промисловості. Ще в 1872 р. англійський підприємець Джон Юз заснував у Донбасі місто, що стало одним з центрів гірничобу-вної та металургійної промисловості України (сучасний Донецьк). Незабаром металургійні та машинобудівні підприємства виникли у Катеринославі, Кривому Розі, Макіївці, Маріуполі, Краматорську та інших містах. У Луганську був споруджений крупний паровозобудівний завод, а Миколаїв перетворився на центр українського кораблебудування. У розвиток промисловості вкладалися іноземні капітали, насамперед французькі та англійські.

Розвиток промисловості  сприяв прискоренню процесу урбанізації  в Україні. На початку XX століття з 10 найбільших міст Російської імперії 4 знаходилися на території України: Одеса, Київ, Харків та Єкатеринослав.

Український національний руху другій половині XIX - початку XX століть. У 1861 р. в Києві з представників студентів університету та місцевої інтелігенції організувалася "Громада", основним напрямом діяльності якої було створення недільних шкіл для дорослого населення. Члени "Громади" пропагували українську мову, традиції та культуру. Негайно послідувала реакція властей. У 1863 р. указ міністра внутрішніх справ Валуєва проголосив, що "окремої малоруської мови не було, немає і бути не може", указ забороняв видання українською мовою шкільних підручників і релігійної літератури.

У 1870-х роках  імперією прокотилася хвиля народницького "ходіння в народ" - спроба підняти селян на революційні виступи проти царизму. В Україні найбільшим успіхом народників стали події в Чигиринськом районі, де в заворушеннях проти поміщиків узяло участь більше 1 тис. селян. Проте в цілому рух народників як в Росії, так і в Україні не мав серйозних наслідків. Селяни не розуміли народників-різночинців, які намагалися проводити серед них антиурядову пропаганду, і нерідко самі видавали їх поліції.

18 травня 1876 р.  імператор Олександр П, перебуваючи  на відпочинку в невеликому  німецькому містечку Емсі, видав указ щодо України. Емський указ строго забороняв друкування будь-якої літератури українською мовою, а також ввезення такої літератури з-за кордону. Крім того, заборонялося використання української мови в театральних постановках. Вся система освіти в Україні перекладалася виключно на російську мову. Після цього більшість членів "Громади" обмежили свою діяльність науково-культурною роботою.

У другій половині XIX століття пожвавився український  національний рух на території Галичини. У 1866 р. Австрія програла війну Прусії, що значно послабило імперію Габсбургів. У 1867 р. була створена дуалістична Австро-Угорська монархія. Галичина та Буковина увійшли до складу австрійської частини імперії, а Закарпаття - угорської. Незабаром послідував і австро-польский компроміс, який розширив політичні права поляків у Західній Україні. Віднині намісником Галичини міг бути тільки представник польської аристократії, а українці в місцевому сеймі отримували лише 15 % депутатських крісел. У 1873 р. галицький сейм прийняв ряд рішень щодо культури, освіти і соціальної опіки, які остаточно закріплювали монополію поляків на політичну владу в Галичині.

Відстоюючи інтереси українського населення Галичини, представники місцевої української інтелігенції приступили до створення власних політичних партій. У жовтні 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), програма якої намагалася поєднати теоретичні постулати марксизму з національними інтересами українців. Партія висунула й аргументувала вимогу політичної самостійності України.