Денікін Антон Іванович

   Денікін Антон Іванович — Денікін Антон Іванович — (4.12.1872, Влоцлавек Варшавської губ. — 8.07.1947, м. Анн-Арбор, штат Мічіган, США) — політичний і військовий діяч, один із лідерів білого руху, письменник, історіограф.

   Народився в сім'ї відставного майора-прикордонника, що вислужився із солдатів, онук селянина-кріпака. Мати була полькою. Сім'я бідувала. Згадуючи дитячі й юнацькі роки, майбутній «білий Генерал» писав: «Злидні, 25 рублів пенсії після смерті батька. Юність — у праці за хліб». Освіту здобув у Ловичському реальному училищі (1890 р.), Київському піхотному юнкерському училищі (1892 р.), Миколаївській академії Генштабу (1899 р.). Про військову службу мріяв з дитинства, тому служив успішно. Під час російсько-японської війни штабний офіцер Варшавського ВО, капітан A.I. Денікін добився переведення на театр бойових дій. Очолював штаби різних з'єднань і командував бойовими ділянками. За виявлені відмінні якості був нагороджений двома орденами, виріс у званні до полковника. По закінченні війни служив на штабних посадах у Варшаві й Саратові. В 1910 p. був призначений командиром полку в Київському ВО. В березні 1914 р. одержав звання генерал-майора і затверджений на посаді Генерала для доручень при командуючому округом. З початком Першої світової війни одержав призначення на посаду ґенерал-квартирмейстера 8-ї армії Генерала О.О. Брусилова, однак за власним бажанням перейшов у стрій. Командував бригадою, дивізією, корпусом. Відзначився в багатьох операціях під час Галицької битви та боїв у Карпатах. За успішну контратаку Луцька у вересні 1915 р. одержав звання генерал-лейтенанта. Доблесний офіцер, відзначений вищими нагородами (два Георгіївські хрести, Георгіївська зброя, прикрашена брильянтами), піднявся на вершину військової ієрархії. Після Лютневої революції займав посади начальника штабу при Верховному головнокомандуючому, командуючого Західним, згодом Південно-Західним фронтами. Намагаючись зберегти боєздатність армії, виступав проти її «демократизації». Поставив вимогу перед Тимчасовим урядом «вилучити політику з армії, ...скасувати комісарів і комітети, ...ввести смертну кару в тилу».

Із  звернення А. Денікіна до Тимчасового уряду (16 липня 1917 р.):

«Ви втоптали наші прапори  в багно, підніміть  їх і схиліться  перед ними... Якщо у вас є совість!»

   О.Ф. Керенський тоді подякував Генералу за «сміле і щире слово», а незабаром обізвав його промову «музикою майбутньої військової реакції». Дійсно, під час виступу Л.Г.Корнілова A.I. Денікін відкрито висловив головнокомандуючому свою підтримку. Обидва Генерали були заарештовані й ув'язнені. З приходом до влади більшовиків новий главковерх Н.Н. Духонін звільнив бранців, за що поплатився життям. На поч. грудня 1917 р. A.I. Денікін дістався Дону, де разом із М.В. Алексєєвим, Л.Г. Корніловим, A.M. Каледіним став одним із організаторів Білого руху і взяв участь у формуванні Добровольчої армії. У Новочеркаську 45-річний генерал одружився з Ксенією Василівною Чиж, яка приїхала до нього з Києва, де вони познайомилися в 1914 p. Дружина буде супроводжувати його всі наступні роки, підтримуючи в усіх випробуваннях долі. В лютому 1919 р. в подружжя народилася донька Марина. В особистому житті Генерал відзначався скромністю. Влади він не шукав, вона прийшла до нього сама і була важким тягарем.

   27 грудня 1917 p. A.I. Денікін був призначений начальником 1-ї Добровольчої дивізії, згодом переведений на посаду заступника командуючого армією Л.Г. Корнілова. Після його загибелі (13 квітня 1918 p.) прийняв командування над Добрармією. Після смерті генерала М.В. Алексєєва (8 жовтня 1918 р.) об'єднав у своїх руках військову і цивільну владу. З 8 січня 1919 р.— Головнокомандуючий збройними силами Півдня Росії (Добровольча, Донська, Кавказька (Кубанська), армії. Чорноморський флот та ін. формування). Водночас (з січня 1920 р.) — «Верховний правитель Російської держави». Управління підвладними територіями здійснював за допомогою уряду — Особливої наради.

   Маючи в  розпорядженні 85-тисячну армію, матеріальну  допомогу Англії, Франції, США, розробив план розгрому більшовиків. Перейшовши в наступ весною 1919 р., протягом кількох місяців захопив Донбас і Лівобережну Україну. З липня 1919р. віддав наказ про наступ на Москву. В жовтні 1919 р. взяв Орел і загрожував Тулі, але 200 верст, що залишилися до Москви, подолати не зміг. Військову потугу Добрармії підкосили селянські повстання в тилу. Особисто A.I. Денікін був чесним, але його політика не знайшла підтримки в народі. Гасло відновлення «великої, єдиної і неділимої Росії» віддалило від нього навіть союзників — донців і кубанців. Проповідуючи високі принципи захисту віри, скликання Установчих зборів, проведення справедливої економічної реформи, він не спромігся навести порядок у власному війську, яке охопила моральна деградація.

З листа А. Денікіна до дружини (літо 1919 p.):

«Нема душевного спокою. Щодень — картина злодійств, грабунків, насильства на всій території збройних сил. Руський народ знизу доверху впав так низько, що не знаю, коли йому вдасться піднятися із багна».

   Приголомшивий розгром, критика з боку воєначальників, моральна самотність зламали A.I. Денікіна. Він передав командування генерал-лейтенанту барону П.Н. Врангелю, а сам на англійському міноносці 4 квітня 1920 р. покинув Росію.

З останнього наказу А. Денікіна (4 квітня 1920 р.):

«Всім, хто чесно йшов за мною в тяжкій боротьбі — низький уклін. Господи, даруй перемогу армії і врятуй Росію».

   На еміграцію  колишній «Верховний правитель Росії» виїхав з капіталом, який у переводі на тверду валюту складав 13 фунтів стерлінгів. Не бажаючи приймати подачки, заробляв на життя літературною працею. Написав 5-томні спогади «Очерки русской смуты» (Берлін-Париж, 1921—1926 pp.), а також фундаментальні воєнно-історичні дослідження: «Офицеры» (1928 р.), «Старая армия» (1929 р.), «Русский вопрос на Дальнем Востоке» (1932 р.), «Брест-Литовск» (1933 р.), «Кто спас советскую власть от гибели?» (1937 р.), «Мировые события и русский вопрос» (1939 р.). Жив у Лондоні, Брюсселі, Будапешті, а з 1926 р. — у Парижі. Активної участі в політичній діяльності еміграції не брав, однак до кінця днів зберігав глибоку неприязнь до більшовиків і віру в національне відродження Росії. Під час Другої світової війни виступав на підтримку Червоної армії, сподіваючись, що після перемоги над Гітлером вона повалить комуністичну владу. В листопаді 1945 р., побоюючись насильницької депортації в СРСР, емігрував до США. Працював над книгами «Путь русского офицера» і «Вторая мировая война. Россия и зарубежье», які не встиг завершити. Помер від серцевого нападу на 75-му році життя в лікарні Мічіганського університету і був похований з військовими почестями на цвинтарі в Детройті. В грудні 1952 р. останки перенесено на Св. Володимирівське православне кладовище в Касвіллі, штат Нью-Джерсі. Останнім бажанням Генерала було: коли зміняться обставини, перевезти його прах у Росію. Цей заповіт виконано у жовтні 2005 р.

Із  листа А. Денікіна до полковника Колтишева (1946 р.):

«...вірні  нашому лозунгу —  «Захист Росії», відстоюючи недоторканість російської території і життєві  інтереси країни, ми не сміємо в жодній формі солідаризуватися з радянською політикою — політикою комуністичного імперіалізму». 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                      учениці 10-М класу

                                                                           середньої школи  № 96

                                                                                Кашаріної Діани 
 
 
 
 

                                                     2010р.