Вплив державних запозичень на формування фінансових ресурсів держави

Розділ 1. Вплив державних запозичень на формування фінансових ресурсів держави.

На сьогодні економіка України потребує здійснення ефективних економічних реформ та стабільного економічного зростання. Забезпечення реалізації відповідної економічної політики неможливе без значних капіталовкладень, мобілізація яких може бути здійснена за рахунок внутрішніх та зовнішніх запозичень. Тому державні запозичення є об’єктивно необхідним інструментом сучасної фінансової політики держави.

В сучасних фінансових системах країн, які зіштовхнулися з проблемою дефіциту державного бюджету, часто змушені вдаватися до державних запозичень. У разі обмеження внутрішніх ресурсів країни залучають зовнішні позики. Залучення зовнішніх державних позик, як правило, впливає на економічне зростання, економічну активність в країні, оскільки воно стимулює споживання, або інвестиції у виробництво. Відомим є те, що збільшення споживання  сприяє розширенню виробництва, зростанню пропозиції товарів та послуг. Інвестування коштів у продуктивні активи безпосередньо пов’язане з економічним зростанням в країні. Беручи позики, держава керується тим, що вони сприятимуть економічному зростанню, що в свою чергу, забезпечить збільшення податкових   надходжень  до  бюджету.  Досягнутий  економічний  ріст повинен бути достатнім для забезпечення фінансування зростаючих поточних витрат та погашення позик разом з відсотками[7,c.25].

Але існує інший бік державних запозичень, особливо зовнішніх. Майбутні виплати за зовнішніми запозиченнями депресивно позначаються на економічному становищі в країні, оскільки відбувається вивіз ресурсів з країни. З постійним збільшенням загального обсягу запозичень, відповідно збільшується і частина коштів яка забезпечує погашення зобов’язань. В ситуації, коли нові позики використовуються на погашення старих зобов’язань, стимулюючий ефект на економіку країни здійснює тільки та частина нових позик, яка перевищує платежі по старих зобов’язаннях. А для того, щоб ця частина залишалась  сталою величиною, потрібно постійно збільшувати загальний обсяг державних запозичень[9,c.41].

Ця гіпотеза, в першу чергу, стосується країн з перехідною економікою,  зокрема України, які ще не здатні  в короткостроковому періоді досягти необхідного економічного зростання та  створити відповідну  величину  доданої  вартості  для  забезпечення  виплат  по зобов’язаннях держави. Тому простежується ситуація, за  якої країни зі слабо розвинутою економікою швидкими темпами нарощують борги, які стають все більш обтяжливими та ведуть до економічного спаду та макроекономічної нестабільності. В той же час держави успішного реформування завдяки стійкому економічному зростанню за певного збільшення номінальних значень боргових зобов’язань мають тенденцію до поступового зниження частки боргу у ВВП[12,c.124].

Сам  факт існування державного боргу не дає  уяви про реальний фінансово-економічний стан держави. Зростання державного боргу – це складне явище, обумовлене цілою низкою факторів, яке в окремій країні в певних  умовах може мати свою  специфіку. Неефективне використання залучених коштів призводить до зростання державного боргу. Тому величина боргу та вплив його на економіку, в значній мірі залежить від

механізму управління та обслуговування державних запозичень[25,c.50].

Як свідчить історичний досвід, боргові зобов‘язання має більшість країн світу. Найбільшими боржниками є розвинуті країни. Проте, вплив державних боргових зобов‘язань країни на економіку визначається ефективністю управління державним боргом. Україна є не винятком щодо наявності боргових зобов‘язань.

Згідно з договором про правонаступництво щодо державного боргу та активів колишнього СРСР від 4 грудня 1991 року, Україна в особі уряду взяла на себе зобов’язання обслуговувати 16,37% боргу, що  становило близько 90 млрд. карбованців сукупного зовнішнього боргу СРСР та прийняла право власності на такі ж проценти його активів[14,c.11].

Щоб зрозуміти навантаження державного боргу на економіку країни визначається його частка у ВВП. Як свідчить світовий досвід, таке співвідношення не повинно перевищувати 60% (Маастрихтські угоди), але така гранична межа боргового навантаження є прийнятною для країн з розвинутою економікою. Щодо країн, які розвиваються, та до країн з перехідною економікою даний показник повинен бути нижчий[10,c.66].

Серед об’єктивних причин формування державного боргу слід назвати трансформаційний спад, викликаний процесами переходу української економіки від командно-адміністративної системи до ринкової; скорочення надходжень до бюджету через звуження податкової бази; незбалансованість торгівельного балансу; переважання неефективних та енергомістких  технологій  тощо.  Дію  суб’єктивних  чинників  можна пояснити непослідовним та неефективним проведенням трансформаційної політики та фактичною відсутністю державної стратегії економічного розвитку, а також існуванням хаотичного і, так званого, “ручного” управління державним боргом, що у результаті відобразилось у його структурі та розмірах[18,c.23].

Як свідчить аналіз, спрямування державних запозичень орієнтоване на фінансування дефіциту державного бюджету, зокрема в розрізі фінансування поточних видатків, на погашення боргів минулих періодів та гарантованих державою кредитів підприємствам, в інвестиційні проекти, особливо в галузі будівництва, та лише незначна частина на підтримку стратегічних галузей, в реальний сектор економіки та на підтримку інноваційних проектів, що позитивного впливу на ефективний розвиток економіки не справляє. Це зумовлено не чітко визначеною борговою політикою та практичною відсутністю боргової стратегії. Зокрема, позитивного ефективного впливу на розвиток економіки державні запозичення не справляли[8,c.34].

На  основі  досліджень   сучасного  стану  та  тенденцій  боргової політики України можна прийти до наступних висновків:

–  внаслідок проведення українським урядом політики, зорієнтованої на неінфляційні механізми погашення дефіциту бюджету, загальна сума державного боргу постійно зростає;

–  особливістю державного боргу України є значне переважання у його структурі зовнішньої складової;

–  у  результаті  закінчення  пільгових  періодів  за  раніше  отриманими кредитами, обсяги платежів за державним боргом зросли в абсолютній величині;

– на позичковому ринку простежується тенденція до збільшення строковості державних цінних паперів;

–  середньозважена     дохідність     ОВДП     характеризується     спадною

динамікою,  що  у  підсумку  сприяє  зменшенню  вартості  державних запозичень;

–  спостерігається тенденція до збільшення обсягів фінансування програм розвитку, про що свідчить зростання частки гарантованого боргу внаслідок залучення кредитних ресурсів для будівництва та реконструкції автомобільних доріг, проте фінансування програм розвитку в реальному секторі економіки необхідно збільшувати[28,c.7].

Формування боргової стратегії України неможливе без визначення впливу боргу на макроекономічну і фінансову стабільність національної економіки, оптимізацію платіжного балансу, забезпеченість фінансування бюджетними ресурсами найважливіших функцій життєдіяльності держави тощо. Зробимо спробу оцінити вплив державного боргу на деякі основні макроекономічні показники в Україні, бо розробка боргової стратегії та макроекономічної стратегії країни в цілому, вимагає визначення та обґрунтування як позитивних, так і негативних наслідків державних запозичень[28,c.8].

Протягом всіх років реалізації боргової політики в Україні керувались метою забезпечення неемісійного фінансування державного бюджету   та   втримання   стабільного   курсу   гривні   при   використанні державних запозичень. Наслідки для реального сектору економіки та бюджетів наступних років практично не враховувались. У результаті проведення українським урядом політики, зорієнтованої на не інфляційні механізми погашення дефіциту бюджету, загальна сума державного боргу постійно зростала за не ефективного управління та недосконалій борговій політиці, спричиняючи низку негативних явищ в економіці.

Численні невдачі у реалізації проектів розвитку за рахунок запозичених ресурсів приводять до висновку, що вони мають системний характер й пов’язані із недоліками політики державного інвестування в Україні. Слід пам‘ятати, що борги держави економічно виправдані лише у тому випадку, якщо здійснювані за їх рахунок видатки сприяють збільшенню майбутніх доходів або приводять до скорочення майбутніх бюджетних видатків, тобто мають такий позитивний рівень прибутковості, що  дає  змогу  державі  в  подальшому  погасити  основну  суму  боргу  й сплатити відсотки за ним. До таких видатків належать інвестиції, і тому приріст державного боргу не повинен перевищувати суми державних інвестицій[16,c.127].

Критеріями ефективності використання державних запозичень, які спрямовують на реалізацію державних програм та інвестиційних проектів, можна вважати чисту дисконтовану вартість, внутрішню норму прибутковості,   строк  окупності  тощо.  Відповідно  до  міжнародної практики, як критерій ефективності запозичень вживається показник  «величина чистих міжнародних резервів», що визначається як різниця між валовими резервами НБУ і зовнішніми зобов’язаннями. Цей показник для України на разі є від’ємним.

Як свідчить аналіз, довгий час за інституційними і вартісними критеріями   оцінки   боргового   навантаження   політика   державних запозичень України вважалася недостатньо ефективною. Зовнішні надходження домінували, незважаючи  на неповне використання потенціалу внутрішнього ринку. Негативної оцінки також заслуговує ефективність використання коштів запозичень, які останнім часом направлялись лише для рефінансування та покриття дефіциту бюджету, частка цільових інвестиційних запозичень є низькою. Зважати також слід і на існуючі  проблеми неповернення підприємствами кредитів, що були отримані під державні гарантії і, як наслідок, стали причиною додаткового навантаження державного бюджету[11,c.8].

Як відомо, перевищення певного гранично допустимого обсягу державного боргу може спричинити проблеми щодо спроможності країни виконувати свої платіжні зобов’язання. Вивчення вітчизняними вченими питання оцінки боргового навантаження економіки України знайшло своє вираження у тлумаченні поняття «боргова безпека».

У широкому розумінні боргова безпека держави характеризується певним рівнем внутрішньої і зовнішньої державної заборгованості з урахуванням вартості обслуговування та ефективності використання внутрішніх і зовнішніх запозичень й оптимального співвідношення між ними, достатнього для задоволення нагальних соціально-економічних потреб, що не загрожує втраті суверенітету та руйнуванню вітчизняної фінансової системи. У вузькому розумінні боргову безпеку держави можна визначити як рівень оптимальності структури боргу та запозичень з урахуванням сумарної величини державного боргу та вартості його обслуговування[26,c.30].

11