Сутність і функції грошей. Теорії їх виникнення

• . 1. Сутність і функції  грошей. Теорії їх  виникнення.

Гроші — категорія товарного виробництва. Тому вони мають дещо властиве такому виробництву взагалі, незалежно від існуючої його форми. Одночасно вони набувають специфічних історичних рис, зумовлених тим або іншим способом виробництва. Буде помилкою вважати незмінними соціально-економічну природу грошей та їх функцій для всіх етапів розвитку товарного виробництва і для всіх економічних формацій. Проте невірно й стверджувати, що між природою і функціями грошей на згаданих етапах немає нічого спільного.

При вивченні цих  питань бажано звернути увагу і на такі методологічні посилки: за умов розвитку грошової форми вартості неминуче модифікуються і функції грошей; різні види грошей неоднаковою мірою  спроможні виконувати відповідні функції грошей.

Гроші: сутність, теорії

Чіткого й такого, щоб визнавалося економістами всіх теоретичних шкіл і на прямів, визначення сутності грошей не існує. Раціоналістична  концепція пояснює походження грошей як результат угоди між людьми, які переконалися в тому, що для пересування вартостей в обміні товарів необхідні спеціальні інструменти. Ця ідея щодо грошей як угоди безроздільно панувала аж до кінця XVIII ст. Суб’єктивно-психологічний підхід до походження грошей є присутнім у поглядах і багатьох сучасних західних економістів. Так, П. Самуельсон визначає гроші як штучну соціальну умовність. Американський економіст Дж. К. Гелбрейт вважає, що «закріплення грошових функцій за благородними металами та іншими предметами — продукт угоди між людьми».

Відповідно до еволюційної концепції походження грошей, історія їх виникнення є  результатом розвитку суспільного  поділу праці, обміну, товарного виробництва. Аналіз історичного процесу розвитку обміну і форм вартості дає можливість зрозуміти, як із загальної маси товарів виокремився один товар, що почав виконувати роль грошей і спеціальним призначенням якого стала роль загального еквівалента.

Більшість західних економістів — дослідників питання  теорії грошей — виводять їх сутність з того, які функції виконують гроші. При цьому констатують: грошима може бути все, що визнається людьми за гроші і виконує їх функції.

Стосовно сутності грошей економічні теорії можна поділити за рядом напрямів.

Металістична  теорія грошей (набула розвитку ще на зорі капіталізму — у XVI—XVII ст.) ототожнює їх із благородними металами. Прихильники цієї теорії визнають лише ті функції грошей, для виготовлення яких потрібні металеві гроші: міра вартості, засоби створення багатства і світові гроші.

Основна ідея номіналістичної теорії грошей полягає в тому, що вони не мають товарної природи, а є умовним знаком, цінність якого визначається державою (або назвою) і не залежить від металевої субстанції.

Кількісна теорія грошей (заснована ще XVII ст. в Англії і Франції) стверджує, що вартість грошей обернено пропорційна до їх кількості; за грошима визнається лише функція засобів обігу.

Відповідно до марксистської концепції гроші  є товар, що стихійно виділився з  маси всіх інших товарів і виконує  роль загального еквівалента. Це особливий товар, в якому всі інші товари виражають свою вартість. Гроші, таким чином, є суспільною формою обліку затрат праці товаровиробників. Подібний облік здійснюється в безупинному, щоденному стихійно-ринковому процесі, в якому відбувається обмін товарів.

Трактування і зміст функцій грошей

Гроші — необхідна  форма руху товарів. Функції грошей, будучи проявом їх сутності, обслуговують ті певні відносини, в які вступають  товаровиробники в процесі обміну товарів. Маркс аналізував гроші  в політекономічному плані не як річ або предмет, а як історично визначену форму суспільно-економічних відносин, що відображають потребу визначати і порівнювати витрати суспільно необхідної праці. Він виокремив п’ять функцій грошей: міра вартості; засіб обігу; засіб нагромадження; засіб платежу; світові гроші. Одночасно вчений зазначав, що різні види грошей різною мірою спроможні виконувати грошові функції. Це залежить від того, яким є рівень розвитку грошової системи та які існують форми організації грошового обігу.

Серед сучасних економістів Заходу існує кілька думок щодо тлумачення функцій грошей, їх кількості, але практично однозначно визнаються три їх функції: гроші — це засіб обігу; засіб створення багатства (нагромадження), міра вартості (масштаб цін, розрахункові гроші). Крім цих функцій, називають також засіб платежу і світові гроші.

На перший погляд здається, що товари стають сумірними  завдяки грошам. Але це не так. Лише тому, що всі товари як вартості являють  собою уречевлену людську працю  і, отже, самі по собі порівняні, їх вартість може бути обчислена одним певним товаром. Надаючи форму ціни іншим товарам, самі гроші не мають ціни: вони не можуть у собі, у власній споживчій вартості виражати свою вартість. Вартість золота як грошей виражається в споживчій вартості інших товарів. Оскільки золото обмінюється на найрізноманітніші товари, його відносна вартість довгий час одержувала безкінечний ряд виразів у різноманітних товарах.

Функцію міри вартості гроші виконують як уявні в  думках, тобто ідеальні гроші. Ціна є грошовим виразом вартості, але вона може виявитися і чисто ірраціональною, тобто якщо не виражає вартість. Наприклад, неопрацьована земля не має вартості, але ціну має.

Як вираз вартості ціна не обов’язково повинна кількісно  відповідати вартості товарів. Більше того, така відповідність є винятком. Ціни товарів коливаються навколо вартості залежно від співвідношення попиту і пропозиції. Вони можуть перевищувати вартість або падати нижче за неї. Такий рух цін неминучий за умов стихійного товарного виробництва.

Хоча як міра вартості гроші функціонують ідеально, проте в основі цієї функції грошей лежало реальне золото, що було і є продуктом праці і вступає в обмін на інші товари. Якби золото реально не було продуктом праці, не мало вартість і не було здатне обмінюватися на інші товари, воно не могло б й ідеально реалізовуватися як міра вартості. А це означає, що функція грошей як міри вартості припускає їх дію як реального засобу обміну.

У зв’язку з  функціонуванням грошей як міри вартості виникає необхідність фіксації визначеної грошової одиниці, що служила б основою для порівняння цін різноманітних товарів. Такою грошовою одиницею є визначена вагова кількість благородного металу, що виконує роль загального еквівалента. У різних країнах грошовою одиницею виступали різноманітні вагові кількості грошового матеріалу. Так, у Росії після грошової реформи 1897 р. як грошова одиниця виступав карбованець, що містив 0,77 г золота. У США масштабом цін є долар, який містить у даний час 0,888 г золота.

Спочатку масштаб  цін збігався з ваговим масштабом. Так, англійський фунт стерлінгів колись дійсно був фунтом срібла. Проте надалі повсюдно відбулося поступове відділення масштабу цін від їх вагової місткості. Пояснюється це рядом причин. По-перше, введенням іноземних монет у народів, в яких виробництво грошей ще не було налагоджено. По-друге, із зростанням багатства менш благородні метали витискувалися як міра вартості благороднішими металами, наприклад мідь — сріблом, а срібло — золотом. При цьому старі найменування переходили до меншої вагової кількості ціннішого металу. Наприклад, коли золото витиснуло срібло як міру вартості, назва «фунт стерлінгів» почала вживатися до кількості золота, що складало приблизно лише п’ятнадцяту частину фунта. Це відповідало фактичному співвідношенню вартості золота і срібла. (На даний час фунт стерлінгів дорівнює всього 2,488 г золота.) По-третє, зменшенням державною владою вагової місткості грошової одиниці при зберіганні її старого найменування (так зване «псування монет»), внаслідок чого систематично відбувалося відокремлення номінальної місткості монет від реальної.

Як міра вартості і як масштаб цін гроші виконують  дві різні функції. Міра вартості — це суспільна функція грошей, породжена системою економічних  відносин. Масштаб цін як функція  грошей пов’язаний з необхідністю порівняння різноманітних кількостей золота. Мірою вартості грошей є суспільне втілення абстрактної праці, масштабом цін — фіксована вага благородного металу в грошовій одиниці. Як міра вартості вони служать для виразу вартості всіх товарів у вигляді визначеної кількості золота. Як масштаб цін вони вимірюють цю кількість золота. Масштаб цін може змінитися за волею державного законодавства, у той час як реальні ціни, виражені в золоті, складалися лише відповідно до дії закону вартості.

Процес функціонування грошей як міри вартості нерозривно пов’язаний з реальним міновим процесом, в якому гроші виконують функцію засобу обігу.

Товарний обмін  спочатку здійснюється у формі безпосереднього  обміну товару на товар за формулою Т—Т.

Поява грошей означає зміну форми обміну . За таких умов товар спочатку продається за гроші, а потім на виручені гроші товаровиробник купує інші, необхідні йому товари. У цьому випадку процес обміну відбувається за формулою Т—Г—Т, де Т—Г — продаж товару за гроші і Г—Т — купівля товару на гроші. Тут гроші відіграють роль посередника обміну. Товарний обмін набуває форми товарного обороту, а гроші виконують функцію засобу обігу.

Безпосередній обмін товарами і товарний обіг різноманітні не тільки за формою, але й за своєю  суттю. У безпосередньому обміні обидва учасники обміну перебувають в однаковому положенні. Обмінюючи свій товар на чужий, кожний товаровласник одночасно ніби і продає, і купує. Купівля і продаж тут збігаються, але ще немає самостійних економічних суб’єктів, покупця і продавця.

Інакше складається  справа за умов товарообороту, де роль посередника при обміні товарів  виконують гроші. Тут будь-який товар  переносить два перетворення. Перша  метаморфоза — акт Т—Г. Товар продається за гроші, його вартість з товарної форми перетворюється на грошову. Друга метаморфоза — акт Г—Т, тобто перетворення вартості з грошової форми на товарну. Після того, як гроші перетворені на товари, процес обігу товарів закінчується: зі сфери обігу вони потрапляють до сфери споживання.

Характерна риса цієї форми обміну полягає в тому, що купівля і продаж відокремлюються, стають самостійними — акти купівлі і продажу вже не збігаються ні в часі, ні в просторі. Така форма обміну створює можливість для товаровиробника продати свій товар сьогодні, а купити інший лише через певний час. Окрім того, він може продавати на одному ринку, а купувати на іншому. При товарному обороті відбувається відокремлення покупців і продавців. Товаровиробник може бути в даний момент або покупцем, або продавцем, але він не може бути одночасно і тим й іншим.

При товарному  обороті яскраво виявляються  розбіжності між рухом вартості і рухом споживчої вартості. Від  товаровиробника споживча вартість товару йде, але вартість цього товару залишається у вигляді визначеної суми грошей. Володіючи грошима як самостійною формою вартості, товаровиробник може їх використовувати коли хоче і де хоче.

Розрив між  актами купівлі і продажу, викликаний функціонуванням грошей як засобу обігу, створює можливість появи економічних  криз надвиробництва товарів. Якщо один товаровиробник продав свій товар, але не купує в даний момент у даному місці товари інших виробників, то це означатиме, що хтось із виробників не зможе продати свої товари, реалізувати їх вартість. Частина товарів виявиться нереалізованою, що знайде відображення в їх надвиробництві. Не продавши свого товару, товаровиробник не може продовжувати і процес виробництва.

На відміну  від товарів, що, реалізувавши свою вартість, виходять зі сфери обігу, гроші як засіб обігу завжди обслуговують обмін товарами. Але рух товарів у сфері обігу є вихідним, визначальним, а рух грошей — похіднім, підлеглим.

Спочатку функцію  засобу обігу виконувало золото в  злитках відповідно до своєї вагової  кількості. Щоб усунути необхідність зважування золота при кожному акті обміну, деякі купці, а потім держава стали надавати визначену стандартну форму рівновеликим злиткам золота і ставити на них відповідний штамп. Золото і срібло як гроші одержали монетну форму. Обіг монет відрізняється від обігу злитків тим, що злитки приймаються в обмін за вагою, а монета — за найменуванням і номіналом.

У процесі функціонування як засобу обігу золоті монети поступово  зношувалися, тобто стиралися і  втрачали свою вагу. Проте на ринку  вони продовжували прийматися в обмін  відповідно до старого найменування. Німецька марка або французький франк, що втратили в результаті стирання частину своєї ваги, продовжували функціонувати як повноцінні монети. Їх купівельна спроможність залишалася попередньою, хоча кількість золота, що містилася в них, зменшилася, тому держава законодавчо закріплювала той ступінь втрати металу, що робить золоту монету нездатною до виконання функції обігу.

Функціонування  неповноцінних золотих і срібних  монет як замінників повноцінних  дало підстави для випуску чисто  номінальних знаків вартості — паперових грошей як замінників дійсних грошей (золотих або срібних). Паперові гроші практично не мають ніякої вартості (за винятком вартості паперу, що може бути прирівняна до нуля). Проте на ринку паперовий грошовий знак може володіти такою ж купівельною спроможністю, як і золотий.

Можливість заміни грошового товару знаками, символами  вартості (неповноцінні монети і паперові гроші) випливає з самого характеру  функції грошей як засобу обігу. У  цій функції гроші відіграють миттєву роль. Вони потрібні лише як засіб купівлі інших товарів. Необхідно тільки, щоб грошові знаки мали суспільну значимість. Оскільки паперові гроші випускає держава, що встановлює курс у законодавчому порядку, паперові гроші, як правило, мають силу тільки всередині окремих держав.

Гроші як міра вартості та як засіб обігу утворюють нерозривну єдність. Гроші не могли б виконувати функцію міри вартості, якби вони не діяли як реальний засіб обміну. Але гроші не могли б бути і  засобом обігу, якби вони не були загальновизнаною мірою вартості всіх товарів.

Водночас у  рамках єдності міри вартості і засобу обігу яскраво виявляється їх протилежність. По-перше, як міра вартості гроші вважаються ідеальними рахунковими  грошима, а як засіб обігу, навпаки, — реальними грошима, якими товаровиробники розплачуються один з одним. По-друге, функцію міри вартості повинен обов’язково виконувати грошовий товар, у той час як при виконанні функції засобу обігу реальні гроші можуть бути заміщені знаками, символами вартості, що не мають власної внутрішньої вартості.

Функція грошей як засобу нагромадження грошей (скарбів) полягає насамперед у тому, що цю функцію виконують дійсні гроші, у той час як мірою вартості були ідеальні гроші, а як засіб обігу  вони (золото) могли бути заміщені своїми замінниками. На практиці товаровиробники нерідко нагромаджують не тільки золото, але і металеві або паперові грошові знаки.

З розвитком  суспільства поряд із нагромадженням грошей у монетній формі відбувається нагромадження скарбів у вигляді  предметів розкоші, виготовлених із золота і срібла, але не функціонуючих безпосередньо у вигляді грошей. У зв’язку з цим дедалі розширюється ринок золота і срібла незалежно від їх грошової функції. Розвиток цієї естетичной форми скарбу створює приховане джерело регулювання пропозиції грошей, що яскраво виявляється в періоди соціально-економічних трансформацій.

Між функціями  скарбу і засобів обігу існує  нерозривний внутрішній зв’язок. Розвиваючись на основі функції грошей як засобу обігу, функція скарбу, у свою чергу, стає важливою умовою функціонування грошей як засобу обігу. У кожний даний момент необхідна визначена кількість грошей для обслуговування процесу товарного обігу. З розширенням масштабів виробництва і товарного обігу частина грошей, що перебуває у формі нагромадження, починає надходити на ринок і виконувати функцію засобу обігу. Якщо ж виробництво й обіг товарів скорочуються, то частина грошей, що стала зайвою в сфері обігу, перетворюється на заощадження та нагромадження населення. При обігу повноцінних металевих грошей на ринку завжди знаходиться така кількість грошей, яка необхідна для реалізації товарів відповідно до існуючого рівня цін. За умов же обігу нерозмінних на золото знаків вартості скарб не виконує роль стихійного регулятора маси грошей, необхідних для обігу.

Поряд із звичайними актами купівлі-продажу в процесі  розвитку товарного обігу виникає  особливий вид товарних угод —  купівля без попереднього продажу  товару. Вона передбачає новий крок у розвитку товарного виробництва  — тісніші і стійкіші, часто  повторювані зв’язки між товаровиробниками. Купити потрібний у даний момент товар (наприклад, сировину, знаряддя праці), не продавши попередньо свій товар і не маючи грошей, товаровиробник може лише за умови, якщо оплата товару буде від строчена. Так виникла особлива форма реалізації товару — кредит.У результаті такої угоди один товаровиробник стає кредитором, а інший — боржником. Боржник, отримавши товар, дає замість нього кредитору боргове письмове зобов’язання (вексель), відповідно до якого зобов’язується сплатити вартість отриманого в кредит товару у визначений термін. З настанням терміна боржник сплачує кредитору вартість отриманого товару грошима, а кредитор повертає йому видане зобов’язання. У даному разі гроші виконують функцію засобу платежу. Гроші досить поширені як засіб платежу і поза сферою товарного обігу, як-от при виплаті заробітної плати, при оплаті всякого роду кредитних зобов’язань. Взагалі у всіх тих випадках, коли гроші виступають не як прямий посередник руху товарів (Г—Т—Г), а самостійно обертаються, переходячи з рук одного власника до рук іншого, вони функціонують як засіб платежу.

Функція грошей як засобу платежу відрізняється  від раніше розглянутих функцій  і водночас перебуває з ними у  нерозривному зв’язку. Як засіб платежу  гроші можуть бути використані тільки за умови виконання функцій міри вартості, засобу обігу і скарбів. Якби гроші не виконували цих функцій, ніхто не приймав би їх як засоби платежу.

Але функція  грошей як платіжного засобу має свої особливості. При функціонуванні грошей як засобів обігу товар спочатку реалізується на ринку як вартість і лише після цього він може надійти в сферу споживання і використовуватися як споживча вартість, тобто реалізація вартості передує реалізації споживчої вартості. Інакше відбувається за кредитної угоди. Послідовність руху змінюється. На першому етапі при передачі товару в кредит реально відбувається лише переміщення споживчої вартості товару з рук виробника до рук споживача. Вартість же товару дістає лише ідеальний вираз у борговому зобов’язанні. Через відповідний термін боржник сплачує кредитору вартість отриманого в кредит товару грошима. Розрив між рухом споживчої вартості товару та його вартістю одержує тут яскраво виражений характер.

Необхідність  вдаватися до купівлі в кредит виникає й у тих випадках, коли товари вироблені, але для їх реалізації потрібен значний час через віддаленість ринків збуту, труднощі транспортування тощо. Нарешті, необхідність купівлі в кредит виникає в зв’язку із сезонністю окремих видів виробництва. Наприклад, у сільському господарстві навесні і влітку провадяться великі витрати коштів на потреби виробництва, у той час як готовий продукт реалізується лише після збору врожаю — восени. У ряді галузей промисловості (лісозаготівельна, рибна та ін.) також необхідні великі сезонні витрати для реалізації готової продукції. Купівля товарів у кредит пов’язана і з необхідністю відразу закуповувати великі запаси сезонної сировини (буряк, бавовна і т. д.), що на відповідних підприємствах обробної промисловості перетворюються на готовий продукт і реалізуються поступово, у міру переробки сировини. Таким чином, у зв’язку з функцією грошей як засобу платежу виникають і розвиваються так звані кредитні гроші. Товаровиробник, що продав у кредит товар і одержав від покупця боргове зобов’язання — вексель, може, в свою чергу, використовувати останній замість грошей для розплати за товар, куплений в іншого виробника. У даному разі на векселі робиться передатний напис на користь третьої особи, яка, ставши власником векселя, може таким же способом розрахуватися за куплений товар з наступним виробником і т. д.

Оскільки кожний, хто поставив на векселі передатний напис, гарантує його оплату, векселі  одержують дедалі більшу довіру і  спроможність до обігу, чим більше на них таких написів. Так, векселі, будучи знаряддям кредиту, набувають визначеної форми грошей, породженої кредитом, — кредитних грошей.

На базі вексельного  обороту виникла розвинутіша  форма кредитних грошей — банкноти. Це — векселі банкірів, оплачувані за вимогою готівкою. Ця форма кредитних грошей нині набула широкого розвитку, вексельний оборот дедалі частіше замінюється обігом банківських білетів.

Розвиток кредитних  угод і функції грошей як засобу платежу створює додаткові умови  для розвитку функції грошей як скарбів, оскільки у товаровиробників виникає нова потреба — нагромаджувати гроші для того, щоб розрахуватися з настанням терміну по боргових зобов’язаннях. У даному разі гроші вилучаються з обігу і перетворюються на скарб не заради них самих, а як засіб платежу на перспективу.

В міру розвитку товарного виробництва кредитні зв’язки між товаровиробниками розширюються і зміцнюються. Кожний товаровиробник може одночасно бути і кредитором і боржником. Він може брати в кредит необхідні йому товари в одних і віддавати в кредит товари, якими він сам володіє, іншим. Але наявність масових неплатежів по боргових зобов’язаннях означає банкрутство. Тоді у процесі виробництва настає криза. Проте для того, щоб можливість кризи, яка виникає в зв’язку з кредитними відносинами, перетворилася на дійсність, потрібний цілий ряд умов, що з’являються тільки з розвитком товарного виробництва.

Розвиток товарного  виробництва і вихід товарного  обміну за національні межі є матеріальною передумовою появи нової функції  грошей. На світовому ринку гроші  скидають, за виразом Маркса, всі свої «національні мундири» (монет, паперових і кредитних грошей) і виступають у формі благородних металів (золота, срібла) — світових грошей.

У світовому  обороті гроші функціонують насамперед як загальний засіб платежу і  загальний купівельний засіб, причому перша функція переважає. Це пояснюється тим, що світова торгівля є значною мірою оптовою. Крім того, у світовому обороті гроші функціонують як суспільна матеріалізація багатства, оскільки останнє може вільно мігрувати з однієї країни в іншу у формі еквівалента — золота.

Кожна країна потребує певного запасу золота для власних  міжнародних платежів. Тому гроші  у вигляді скарбу є резервним  фондом світових грошей. Вони виконують  цю роль і в умовах паперово-грошового  обігу.

2. Історичний розвиток форм грошей та грошових відносин. 

Виконання грошових функцій історично здійснювалося  різними видами і формами грошей. Гроші пройшли складний процес свого  розвитку, зміни форм і видів. Роль грошового товару виконували най  різноманітніші речі. Найяскравіший слід в історії грошей залишило золото.

Повне закріплення за золотом ролі грошей і панування золотого монометалізму  стало можливим тоді, коли у світі  з’явилася така кількість золота, яка була достатньою для організації  нормального товарообороту.

Вільний обмін банкнот на золото робив неможливим знецінення паперових грошей. Банкноти без перешкод оберталися у господарському обороті нарівні із золотими монетами.

На зміну  епосі товарних (металевих) грошей прийшла  епоха паперових грошей. Паперові гроші є лише номінальними знаками вартості, що мають примусовий курс. Вартість визначається тією кількістю товарів і послуг, які можна на них купити. В Україні і Росії історично було прийнято називати паперові гроші асигнаціями.

Заміна  золота у монетній формі номінальними грошовими знаками відбулась у внутрішньому обігу всіх розвинутих країн світу на початку ХХст. У 30-х роках було припинуто вільний обмін паперових грошей за їх номіналом на золоті зливки.

Цілковите витіснення золота із сфери грошового  обігу відбулося у 70-х роках  ХХст., коли остаточно було припинено практику конвертованості паперови грошей на золото у сфері міжнародних валютних відносин. Сталася демонетизація золота, і воно втратило грошові функції.

Сучасною  формою паперових грошей є банкноти (банківські білети) – грошові знаки, що випускаються в обіг центральними емісійними банками – національними банками.

Для друкування банкнот застосовується спеціальний  папір з водяними знаками. Цей  папір має бути міцним, не жовтіти, не розчинятися, витримувати кілька тисяч подвійних згинів (відомо, що паперові гроші в користуванні багаторазово згинають), мати досить високу міцність на розрив тощо. Виготовлення паперових грошей потребує застосування певної кількості елементів захисту. Причому банкноти великих номіналів повинні мати надійніший захист від підробок порівняно з купюрами малих номіналів.

Гроші є своєрідними творами мистецтва, у створенні еталонних зразків  яких часто брали участь визначні художники та гравери.

В Україні  перші паперові гроші з’явилися  в обігу 1769р. – з випуском їх у Росії. Це були асигнації – своєрідні банківські зобов’язання, розписки на одержання монети.

У 1917 – 1920 р.р.в Україні були запроваджені власні національні паперові гроші. Українська Народна Республіка засвідчила свій суверенітет Державного кредитового білета вартістю в 100 карбованців у 1917р., а у 1918р. з’явились в обігу 25 і 50 карбованців. Українська держава за П.Скоропадського користувалась випусками грошей, замовленими ще Центральною Радою (розмінні марки – 10, 20, 30, 40 і 50 шагів; білети Державної скарбниці – 50, 100, 200, 1000 гривень тощо).

Характерною рисою грошового обігу в Україні  у 1917 – 1922 рр. Було використання в різних регіонах та багатьох містах місцевих грошей. Гроші місцевого друку  забезпечували потребу у дрібних розмінних купюрах на певній території, оскільки на місцях відчувалася гостра нестача їх. Місцеві гроші випускали банки, скарбниці, позиково-ощадні каси, кредитві товариства, ради, різні комітети, думи, управи, магістрати, земство.

У складі колишнього Радянського  Союзу Україна не мала власних національних українських державних грошей. Після 1991р. доводилось друкувати національні гроші за кордоном. Лише з березня 1994р. почалось друкування національних грошей – гривні і карбованця – в Україні, на банкнотній фабриці Національного банку України.

У сучасних умовах відбувається широке впровадження електронних платіжних засобів (так  званих електронних грошей) у системі  безготівкових розрахунків.

Електронні  гроші – це умовна назва коштів, які використовуються їхніми власниками на основі електронної системи банківських послуг. Електронні гроші застосовуються завдяки впровадженню у розрахунках комп’ютерної техніки і сучасних систем зв’язку. Сьогодні це найбільш прогресивний, економічний і зручний носій грошових функцій. Основними компонентами системи електронних грошей є банківські автомати, кредитові та дебетові картки, електронна система розрахунків у торгових пунктах тощо. Поява електронних грошей була б неможливою без надійного захисту від несанкціонованого доступу до бази даних, без запобіжних заходів щодо занесення вірусів у електронну систему, достовірного і правильного використання магнітних карток.

Електронні  платіжні засоби діють у рамках спеціального каналу зв’язку з банком (наприклад, між банком і торговельними підприємствами під час розрахунків). Тим самим вони значно прискорюють взаєморозрахунки, а отже, й обіг товарів і грошей. Перехід на сучасні технології безготівкових розрахунків здійснюється на основі впровадження “пластикових” грошей – особливих магнітних карток.

Вперше  система банківських карток була створена у 1958р. одним з найбільших банків США Bank of Amerika. У 1974р. в результаті інтернаціоналізації діяльності Американської  компанії банківських карток була утворена система VISA International. 

Еволюція грошей являє собою двоєдиний процес: зв’язок усієї грошової змінюваної системи з її металевою основою; різний ступінь і різні напрями  розвитку окремих функцій грошей та їх конкретних форм.

За сучасних умов грошима служать не золоті, а кредитно-паперові гроші. Чому це відбулося? Звичайно золото і сьогодні не втратило спроможність виконувати функцію міри вартості, оскільки воно не загубило своїх властивостей. Але відбулися важливі зміни в зовнішніх умовах функціонування золота як грошей.

Еволюція функції грошей як міри вартості пов’язана з процесом демонетизації золота, тобто втрати благородними металами (сріблом, золотом) грошових функцій. Так, срібло перестало бути грошима ще наприкінці ХIХ ст., а золото — в середині ХХ ст. Процес демонетизації відображає розвиток товарно-грошового механізму, його організаційних форм та інструментарію.

Міжнародно-правового  закріплення демонетизація золота дістала в статуті Міжнародного валютного фонду (МВФ), доповненнями до якого від 01.04.78 скасовано офіційну ціну на золото і його вилучено з розрахунків між МВФ і членами цієї організації. Ще раніше золото було витиснуто з внутрішнього обігу кредитними грошима, що не обмінювалися на золото. У сфері міжнародних економічних відносин золото виконує лише обмежені функції: фонду страхування наслідків інфляції; засобу забезпечення кредитів (для погашення заборгованості за платіжними балансами), а також резерву ліквідних грошових ресурсів.

В умовах високорозвинутої товарної форми процес ціноутворення  повністю відривається від своєї золотої основи і здійснюється на основі кредитних грошей, що не мають власної внутрішньої вартості. Докази цьому такі: ціна золота формується під впливом спекулятивного попиту і перевищує ціну виробництва; рух ціни золота відокремлений від зміни купівельної спроможності конвертованих валют, у тому числі долара; зміна товарних цін не відповідає зміні ціни на золото.

Під час Першої світової війни золото остаточно  зникло з обігу. Це було першим етапом демонетизації золота. У багатьох країнах припинився розмін банкнот на золото. Це відбувалося шляхом впровадження золотозлиткового стандарту (грошова система, за якої банкноти розмінюються не на золоті монети, а на золото в злитках). Потім був уведений золотодевізний стандарт (грошова система, за якої банкноти розмінюються на девізи, або іноземну валюту). У 30-х роках вільний розмін банкнот на золото був припинений у всіх капіталістичних країнах і більше не відновлювався.

Другим етапом демонетизації золота стало подальше послаблення не тільки фактичного, але й формального зв’язку паперових грошей з офіційним золотим запасом, що тривало до останніх років. Отже, курс паперових грошей тепер не залежить вирішальною мірою від золотого запасу держави.

Процес еволюції грошей дістає новий імпульс з  подальшим посиленням вимог щодо раціоналізації обігу. Згодом витиснення золота кредитними грошима набуло подальшого розвитку у порівняно новому явищі — процесі усунення з обороту значної частини носіїв грошових функцій (банкнот, чеків і т. п.) і впровадження кредитних карток.

Наступним етапом процесу еволюції грошей став випуск дебет-карток, що дістали поширення  завдяки системі автоматичної видачі готівки. Ця система розрахунків  за допомогою ЕОМ має назву  «електронні гроші». Можливість переходу від паперових носіїв інформації у грошовій сфері до електронних імпульсів відкривається з впровадженням новітніх досягнень в автоматизації та комп’ютеризації регулювання грошового обігу.

Система електронних  грошей включає ряд елементів: автоматизовану розрахункову палату, систему автоматизованого касира і систему терміналів, встановлених у пунктах купівлі товарів або надання послуг. Автоматизована розрахункова палата являє собою мережу банків, пов’язаних єдиним обчислювальним центром. Автоматизований касир дозволяє проводити ряд грошових операцій: одержання грошей із банківського рахунку, прийом внесків, здійснення платежів. Вдосконалені модифікації подібних пристроїв, крім видачі готівки, можуть виконувати і безготівкові розрахунки, видавати чекові книжки і вчиняти інші касово-розрахункові операції. Якщо раніше спостерігався процес витіснення готівки як засобу обігу тільки при великих угодах, то зараз цей процес практично втратив нижню межу. Дебет-картки дозволили відмовитися від готівки при оплаті навіть телефонних розмов.

Ще одним нововведенням банківської технології є смарт-картка (smart — від англ. кмітливий, розумний). За своїми розмірами новинка не відрізняється від традиційних дебет-карток, легко поміщається в гаманці, але завдяки вмонтованому в ній чипу, основою якого є напівпровідник на кварцових кристаликах з інтегральною схемою, має власну пам’ять. Наявність такого «мікрокомп’ютера» безпосередньо на розрахунковому документі вносить нововведення в його використання. Смарт-картка по суті являє собою електронну чекову книжку. Відповідний банк вносить у секретну зону її пам’яті відомості про суму, зараховану на рахунок клієнта.

Системі електронних  смарт-карток вла стивий специфічний  характер, що дозволяє говорити про  банківські картки як про засіб, принципово відмінний від простих кредитних карток. Кредитні відносини між банком та його клієнтами при системі використання банківських карток доводяться до свого логічного завершення. Використання банківських карток дозволяє з’єднати всі банки в одну систему таким чином, що, користуючись персональним комп’ютером, клієнт може проводити розрахунки по картках будь-якого банку будь-якої країни світу.

Зміни торкнулися і функції грошей як засобу нагромадження. Вони перестали виконувати роль стихійного регулятора грошової маси в обігу. Це можна пояснити тим, що при обігу нерозмінних грошових знаків золото не може автоматично перейти зі скарбу безпосередньо в обіг. Це було можливе лише при золотому стандарті. Сьогодні золото продовжує виконувати функцію скарбу, але в обмежених масштабах, хоча за умов економічної і політичної нестабільності золото виступає як скарб, своєрідний страховий фонд держави і приватних осіб, оскільки золоті резерви гарантують державам, приватним особам відносну економічну незалежність. Тому державні і приватні золоті запаси виступають як загальне багатство. На ринках золота відбувається розмін кредитних грошей на золото. Величезні масштаби нагромадження останнього — підтвердження його ролі як засобу утворення скарбів. Кредитні і паперові гроші не можуть виконувати цю функцію, оскільки не мають власної вартості. Але їм притаманна представницька вартість, тому ці гроші виступають у ролі функції засобу нагромадження. В умовах товарного виробництва даний засіб має грошову форму та обслуговує процес відтворення (виробництво, розподіл, обмін, споживання).

3. Роль грошей  тісно пов'язана з їх функціями.  Якщо функція грошей - це їх  конкретна "робота" щодо обслуговування  руху вартості на певному етапі  процесу відтворення, то роль  грошей - кінцевий результат цієї "роботи", її наслідок для суспільства. 
Роль грошей визначається рівнем розвитку товарного виробництва та адекватних йому суспільних відносин. Вона не може бути реалізована там, де для цього немає відповідних умов. Не могла бути значною роль грошей у докапіталістичних формаціях, оскільки саме господарство тоді мало переважно натуральний характер. За допомогою грошей там набувала суспільного визнання лише незначна частка вироблюваної продукції. Тому не було залежності товаровиробника від ринку, а вплив грошей на його економічне становище і через нього - на розвиток виробництва був мало відчутним. 
Подібне становище мало місце і в умовах командно-адміністративної економіки в колишньому СРСР та інших країнах Східної Європи. Хоч головна сфера економічних відносин тут мала грошову форму, сама суть цих відносин була нееквівалентною, нетоварною, що робило використання грошей формальним, а роль їх - обмеженою, швидше за все обліково-розподільною. Проте і така роль мала певний позитивний вплив на розвиток суспільного виробництва. 
Найсприятливіші умови для реалізації ролі грошей у розширеному відтворенні були створені за капіталізму, коли товар став загальною формою продуктів виробництва, а економічні відносини в суспільстві були переведені на еквівалентні, ринкові засади. Особливе значення мало те, що сама робоча сила стала товаром, об'єктом купівлі-продажу за гроші. 
Завдяки поширенню грошових відносин на всі фактори суспільного виробництва - засоби праці, предмети праці і робочу силу - просте товарне виробництво перетворилось у капіталістичне, а самі гроші набули принципово нової якості - стали носієм капіталу, відкрили можливість кожному, хто має вільну вартість, легко і швидко її капіталізувати. 
Насамперед грошового виразу у формі прибутку набула мета капіталістичного виробництва. Це дало можливість зняти усілякі обмеження з його розвитку, оскільки нагромадження грошей (прибутку) не має будь-яких внутрішніх обмежень, нагромаджувати їх можна нескінченно. 
Завдяки тому, що капіталістичні підприємства все виробляють для продажу і всі елементи виробництва купують на ринку, створюється особливий ринковий механізм стимулювання і регулювання суспільного виробництва, в центрі якого перебувають гроші. На ринку розвивається конкуренція як загальносуспільне явище - конкуренція за покупця, за робоче місце, за вигідне замовлення тощо. По суті, в усіх цих випадках ведеться боротьба за отримання більшої суми грошових доходів. Оскільки перемагає той, хто спроможний одержати найкращі результати в такому змаганні, конкуренція, а значить і гроші, стають рушійною силою науково-технічного прогресу, зростання продуктивності суспільної праці, інтенсифікації виробництва, забезпечення високої якості продукції та ін. Тим самим створюються могутні стимули для розвитку капіталістичного виробництва. 
У проблемі ролі грошей у розвитку економіки можна розрізняти якісний і кількісний аспекти. 
В якісному аспекті роль грошей виявляється у тому, що сама їх наявність, саме грошове середовище, в якому діють економічні агенти, позитивно впливає на розвиток суспільного виробництва. 
По-перше, знімаються фізичні межі виробництва, що визначаються особистими потребами самих виробників. Виробляти можна стільки, скільки вдасться реалізувати, а надлишок вартості можна зберігати в грошовій формі чи перетворити в позичковий капітал. 
По-друге, реалізація вироблених продуктів за гроші, замість бартеру, значно спрощує, прискорює і здешевлює доведення їх до споживачів. Суспільство одержує значну економію на реаліза-ційних витратах, скорочуються потреби в обіговому капіталі, краще задовольняються потреби споживачів. 
По-третє, завдяки грошам ринок набуває загального характеру, його механізм стає могутнім важелем економічного прогресу, передусім завдяки конкуренції, стимулюванню ефективного виробництва та економного споживання - виробничого, державного, особистого. 
Здатність грошей приносити своїм власникам в умовах ринкової економіки додаткову вартість значно посилила їх стимулюючий вплив на кожного суб'єкта економічних відносин: і на виробника (працівника), і на споживача. Як виробник, або працівник, кожний з них прагне краще і більше працювати, щоб вивести свої грошові доходи за межі виробничих чи споживчих потреб і, капіталізувавши надлишок доходу, мати можливість одержувати додаткову вартість. З цією ж метою він як споживач прагне еконо-мно використовувати свої грошові кошти, оскільки капіталізація їх залишків дає можливість одержувати додаткові доходи понад ті, що приносить жива праця. 
Гроші в умовах ринкової економіки стають носієм позичкового капіталу. Через механізм його руху, зокрема через банки та ринок цінних паперів, формування якого зумовлюється перетворенням грошей у капітал, відкриваються можливості узгодити індивідуальні та колективні інтереси виробників, дещо згладити суперечності між соціальними класами та групами суспільства, забезпечити більшу рівномірність і збалансованість процесу розширеного відтворення. 
Всебічне охоплення грошовою формою економічних відносин всередині країн та між ними, а також постійне вдосконалення самого грошового механізму створили сприятливі умови для формування міжнародних ринків і тісних взаємовигідних зв'язків між країнами, міжнародного переливу вільних капіталів у місця найефективнішого їх використання тощо. 
Глибоке проникнення грошової форми в усі "клітини" суспільних відносин відкриває широкі можливості для регулювання за допомогою грошових інструментів процесу розширеного відтворення. Мова йде передусім про такі інструменти, як податки, позичковий процент, ціни, орендна плата, бюджетне фінансування та ін. Через них держава має можливість регулювати основні економічні процеси на мікро- та макрорівнях і в цілому на економічне становище в країні відповідно до попередньо визначених цілей. 
Кількісний аспект ролі грошей полягає в тому, що через зміну кількості грошей в обороті можна активно впливати на економічні процеси, зокрема на результати діяльності економічних агентів як виробників і як споживачів. Цю можливість широко використовують усі держави з ринковою економікою для регулювання економічного життя в країні. Збільшуючи чи зменшуючи масу грошей в обороті, центральні банки, які діють від імені своїх держав, забезпечують зміну таких економічних інструментів, як платоспроможний попит, ціни, процент, валютний курс, курс цінних паперів тощо. Завдяки цьому забезпечується вплив на такі вирішальні економічні процеси, як інвестиції, зростання виробництва, зайнятість, розвиток експорту й імпорту та їх збалансування тощо. 
Еволюція ролі грошей в економіці України. У міру поглиблення ринкової трансформації економіки України помітно зростає роль грошей в її розвитку. Поступово українська гривня перетворилась у справді загальний еквівалент, у "головну діючу особу" на ринку. Кожний, хто має гроші, може вільно купити будь-який потрібний товар на внутрішньому ринку. Це істотно підвищило заінтересованість економічних суб'єктів у тому, щоб більше заробляти грошей і економніше їх витрачати. Стало значно легше капіталізувати гроші, вклавши їх у цінні папери та банківські депозити. Запровадження часткової конвертованості гривні істотно підвищило роль грошей у розвитку зовнішньоекономічних відносин, в інтеграції економіки України у світову економіку. Грошово-кредитна політика зайняла ключове місце в механізмі державного регулювання економіки. Динаміка цін стала відчутно реагувати на регулюючі заходи Національного банку України в грошовій сфері. 
Проте ці позитивні зрушення в підвищенні ролі грошей поки що не дали відчутних результатів у розвитку суспільного виробництва, яке близько 10 років перебуває у стані хронічної кризи. Це зумовлено передусім уповільненістю, непослідовністю переведення економіки на ринкові засади, адміністративним втручанням держави в економічне життя, а також слабкістю самого грошового механізму, зокрема банківської системи, все ще високою інфляцією. Тому економічні суб'єкти недостатньо результативно 
реагують на стимулюючі імпульси, які надходять з боку грошей, не виявляють належної заінтересованості в інвестуванні виробництва, у капіталізації доходів, у розвитку товарно-грошових відносин. Вони нерідко віддають перевагу натуральним формам економічних відносин (бартеру), "тіньовим" методам господарювання, переведенню вільного фінансового капіталу за кордон, конвертації його в іноземну валюту тощо. Ці процеси істотно стримують позитивний вплив ринкових перетворень та грошей на розвиток економіки. 
Досвід країн з розвинутою ринковою економікою не тільки свідчить про величезну роль грошей, а й показує основні напрями успішного використання їх у трансформаційній економіці нашої країни. 
По-перше, це максимальне переведення на ринкові засади всіх сфер економічних відносин. Грошова форма повинна реально опосередковувати всі процеси розширеного відтворення, забезпечувати здійснення їх на еквівалентній основі. На принципах еквівалентності, самофінансування, самодостатності повинна ґрунтуватися діяльність не тільки виробничих підприємств, а й економічних суб'єктів сфери науки, освіти, охорони здоров'я тощо. 
По-друге, переорієнтація цілей економічної, у тому числі грошової, політики із забезпечення інтересів центру на інтереси безпосереднього виробника, окремих колективів, регіонів тощо. Тільки за цієї умови можна буде ефективно використати грошові інструменти для стимулювання суспільного виробництва, а отже і для забезпечення економічних інтересів центру. 
По-третє, забезпечення вільної, гарантованої капіталізації грошових доходів усіх суб'єктів економічних відносин усіма методами, сумісними з нашими соціальними пріоритетами. Це сприятиме зростанню інвестицій, згортанню тіньової економіки, зміцненню банківської системи. 
По-четверте, оздоровлення грошового обігу, забезпечення високої, сталої вартості грошової одиниці. Без цього неможливо відновити роль грошей у міновому процесі, витіснити бартерні операції з ринку, а отже, забезпечити їх належну роль у розвитку економіки в цілому. 
У міру подальшої трансформації економіки України в ринковому напрямку, розвитку банківської системи, формування ринків цінних паперів, кредитного та валютного ринків, оздоровлення державних фінансів і національних грошей, послаблення кризових явищ в економіці роль грошей в економічному житті України неухильно зростатиме.

ТЕОРІї

Металістична  теорія грошей ототожнювала гроші з  благородними металами - золотом та сріблом і отримала розвиток в XV - XVII століттях, в епоху первісного нагромадження капіталу, коли представники даної теорії (в Англії - У.Стефорд, Т.Мен, Д.Норс, у Франції - А.Монкрент’єн) виступили проти псування монет.

Металістична  теорія грошей відображала інтереси торгової буржуазії і її напрямок в політичній економії - меркантилізм. Згідно цієї теорії джерелом багатства  суспільства є зовнішня торгівля, активне сальдо якої забезпечує приплив в країну дорогоцінних металів.

Помилковість  теорії раннього металізма полягала в тому, що:

а) джерелом суспільного  багатства вважалось золото і  срібло, а не сукупність матеріальних благ, створених працею;

б) заперечувалась необхідність і доцільність заміни в обігу металічних грошей паперовими.

Із завершенням  первісного нагромадження капіталу змінювались погляди на джерело  багатства суспільства - ним стали  вважатись не зовнішня торгівля і  благородні метали, а мануфактури і сільське господарство, тобто функціонуючий капітал. Відповідно перевага віддавалась внутрішньому ринку, а обіг металічних грошей вважався дорогим для нації.

Відродження металістичної  теорії грошей відноситься до другої половини XIX ст., що було пов’язано із введенням золотомонетного стандарту в Німеччині в 1871-1873 рр.

В подальшому не один раз робились спроби обгрунтувати необхідність поновлення золотого стандарту. Такої думки дотримувався екс-президент США Р.Рейган, який під час передвиборної боротьби вважав можливим повернення до золотого стандарту. Ставши президентом в січні 1981 р., він створив спеціальну комісію з даної проблеми, яка, однак, визнала введення золотого стандарту недоцільним.

Номіналістична

Номіналістична  теорія сформувалась в XVII - XVIII ст., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними монетами. Першими представниками номіналізму були англійці Дж.Берклі і Дж.Стюарт. Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються державою, по-друге, їх вартість визначається номіналом, по-третє, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін. Отже, номіналісти повністю заперечували вартісну природу грошей, розглядали їх як технічне знаряддя обміну.

Панівне становище  номіналізм зайняв в політекономії  в кінці XIX - на початку XX ст. Але на відміну від раннього номіналізму об’єктом його захисту стали не неповноцінні монети, а паперові гроші (білети державної скарбниці).

Найбільш яскраво  сутність номіналізму проявилась в  теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа («Державна теорія грошей» 1905р.). Основні її положення зводились до наступного:

а) гроші - це продукт  державного правопорядку, творіння державної  влади;

б)гроші - знаки, наділені державою платіжною силою;

в)основна функція  грошей - засіб платежу.

Кнапп писав, що сутність грошей полягає не в матеріалі знаків, а в правових нормах, які регулюють їх використання.

Помилковість  державної теорії грошей Кнаппа полягає  в тому, що:

а) гроші - категорія  не юридична, а економічна;

б)металічні  гроші наділені самостійною вартістю, а не отримують її від держави;

в)основною функцією грошей є не засіб платежу, а міра вартості.

В наш час  номіналізм - одна із панівних теорій грошей з питання про їх сутність. Так, відомий американський економіст  П.Самуельсон вважає, що гроші є умовними знаками. В своїй роботі «Економіка» він пише: «Епоху товарних грошей замінила епоха паперових грошей. Паперові гроші уособлюють сутність грошей, їх внутрішню природу... Гроші - це штучна соціальна умовність».

Питання про  механізм еволюції грошей, про те, звідкіля і куди «йдуть» і як «змінюються» гроші як економічна категорія залишається відкритим для сучасної науки.

Виникнення грошей було закономірним об’єктивним економічним процесом завдяки якому з’явився ефективний прискорювач руху товарної маси, інструмент достовірної оцінки економічної інформації

Класична  кількісна теорія

В економічній  літературі по сьогоднішній день популярна  кількісна теорія грошей. Вона намагається  дати відповідь на питання про  відносну вартість товарів, купівельної  спроможності товарів і причинах її зміни. Окремі положення цієї теорії в самому загальному вигляді сформульовані Дж. Локком. У більш розробленій формі вона викладена Дж.Вандерлінтом, Ш. Монтеск’є і Д.Юмом (XVII ст.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (XVIII ст.).

На відміну  від меркантилістів, які вважали, що приріст грошей в країні стимулює розвиток торгівлі і промисловості, Д. Юм намагався довести, що збільшення кількості грошей в обігу не означає прирощення багатства країни, але сприяє лише росту цін товарів. Тому він вважав, що вартість грошей визначається їх кількістю, яка знаходиться в обігу і являє собою фіктивну величину. Безпосередньою причиною виникнення кількісної теорії грошей була «революція цін» в Європі в XVI - XVII ст.

Ввезення в  країну дешевого американського золота та срібла і зниження вартості їх видобутку сприяло стрімкому росту цін товарів. Ці виключні умови Д.Юм розглядав як типові, між тим науковий аналіз вимагав прямо протилежного підходу. В умовах золотомонетного стандарту кількість грошей в обігу залежала насамперед від вартості проданих товарів, або від суми їх цін.

Таким чином, для  ранньої кількісної теорії були характерні три постулати:

а) причинності (ціни залежать від маси грошей);

б) пропорційності (ціни змінюються пропорційно кількості  грошей);

в) універсальності (зміна кількості грошей однаково впливає на ціни всіх товарів).

Разом з тим  є очевидним, що по мірі розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає  не тільки готівку, але і банківські вклади. По різному реагують на збільшення грошової маси і ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов’язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни.

Кейнсіанство

В першій половині XX століття провідні позиції займало кейнсіанство, яке з формувалось в 30-40-х роках і домінувало в економічній теорії і економічній політиці багатьох держав. Це пов’язано з тим, що саме кейнсіанство стало науковою базою державного регулювання економіки і застосування грошей як інструмента управління і стимулювання державного розвитку. «Кейнсіанська революція» сприяла переміщенню акценту в дослідженні грошей з «високої теорії» на проблеми практичного регулювання платоспроможного попиту.

Джон Кейнс висунув доктрину «переваги ліквідності», яка виражає психологічне прагнення людей тримати активи в грошовій формі - рухомій і зручній. Попит на гроші - величина нестійка і не передбачувана, але, виявляється її можна регулювати. Так, надання переваги ліквідності і величині грошової маси (пропозиція грошей), по Кейнсу, визначають норму процента , а вона впливає на величину інвестицій (чим нижче процент, тим більше інвестицій). А зміна інвестицій впливає на обсяг сукупного попиту, який є головним фактором, що визначає рівень зайнятості, виробництва і національного доходу. Вплив грошових факторів на економіку, вважає вчений, опосередковується нормою процента. Тому ріст грошової маси служить засобом зниження процента і збільшення інвестицій.

Теорія відтворення, запропонована Д Кейнсом, істотно змінила уявлення про роль грошей в економічному розвитку. Використовуючи норму процента, можна зробити вплив на процеси нагромадження та інвестування капіталу. Тим самим гроші зайняли важливе місце в господарському механізмі, у всій системі суспільного відтворення. Це, насамперед, кейнсіанська схема формування національного доходу, аналіз споживчої і інвестиційної функції, оцінка стану ринку робочої сили та інші елементи загальноекономічного аналізу. Іншими словами, проблема грошей стала однією з актуальних в системі макроекономічного аналізу.

Кейнсіанська  система стимулювання попиту завдяки  політиці «дешевих грошей», бюджетних  дефіцитів несла з собою інфляцію. Саме її прискорення, а також розгортання  кризи 70-х років нанесли удар по кейнсіанському вченню про «регульовану інфляцію», про державне втручання в економіку.

Потрібні були нові підходи і нові рішення. Їх згодом запропонували монетаристи.

Сучасний  монетаризм

бюджетних інвестицій і бюджетних методів регулювання  економіки, сприяла появі спроб реабілітації ролі грошей. Цю функцію взяли на себе монетаристи на чолі з Мілтоном Фрідменом, якому в 1976 р. була присвоєна Нобелівська премія.

На відміну  від кейнсіанців, які вважають, що для сучасного ринкового господарства характерні нестабільність, монетаристи вважають, що ринок доволі стійкий і спроможний само поновлювати економічну рівновагу. Тому вони заперечують кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції взагалі і в грошовій сфері в особливості.

Кейнсіанська  теорія базується на сукупних витратах і їх компонентах С + I + G + X = Y.

Суть теорії полягає в тому, що сукупний обсяг  витрат покупців дорівнює загальній  вартості проданих товарів і послуг. В стані рівноваги С + I + G + X (сукупні витрати) дорівнюють Y (обсягу виробництва в країні).

Монетаризм, як це випливає із його назви, робить наголос  на гроші. Фундаментальним рівнянням  монетаризму є рівняння обміну: M x V = P x G

де: M - грошова  маса; V - швидкість обігу доходу; P - рівень цін; G - норма реального доходу.

В оцінці швидкості  грошей кейнсіанці і монетаристи  також розходяться. Монетаристи  не заперечують зміни швидкості  грошей, однак вони вважають, що такі зміни - це результат тривалого розвитку. В даний момент часу швидкість обігу грошей стабільна, її зміна здійснюється поступово і передбачувано.

На відміну  від монетаристів, кейнсіанці вважають, що швидкість обігу грошей мінлива  і непередбачувана. Вона змінюється не тільки від одного економічного циклу до другого, а і усередині циклу. Тому не можна розглядати (як це роблять монетаристи) гроші як важливий фактор, що визначає динаміку обсягу виробництва, зайнятості і цін. Звідси стає зрозумілою відмінність кейнсіанців від монетаристів в оцінці грошово-кредитної політики.

Гроші розглядаються  монетаристами як вирішальний фактор розвитку виробництва. Тому державне регулювання  грошово-кредитної сфери може спровокувати, на їх думку, економічну кризу.

Кейнсіанська  концепція регулювання ставки процента, вважають монетаристи, помилкова і суперечлива. Стабілізувати одночасно пропозицію грошей і ставку процента в принципі не можливо. Тому головним об’єктом регулювання зі сторони центрального банку повинна бути не ставка процента, а темпи росту пропозиції грошей. Необхідно знизити темпи приросту грошової маси до 3-5% в рік (що відповідає середнім темпам росту національного доходу в США). Характерно, що такі темпи рекомендуються незалежно від поточного стану економічної кон’юнктури, так як , на думку монетаристів, вплив прийнятих господарських рішень значно запізнюється, викривляючи їх початкову мету. Монетаристи також вважають за доцільне обмежити економічні функції держави: зменшити розміри державного сектору, скоротити державні витрати, в тому числі на соціальні потреби ( що об’єктивно служить інтересам великого бізнесу).

В 1970 - 80-і рр. були здійснені спроби практичного  застосування монетариських рецептів в США, Великобританії, Німеччині, Японії і деяких інших країнах. В результаті проведення монетарної політики в цих країнах вдалось погасити ажіотажний попит і розробити доволі ефективні заходи щодо боротьби з інфляцією. 
 

4. Сучасна світова економічна думка розрізняє два аспекти в питанні про вартість грошей: вартість грошей як грошей і вартість грошей як капіталу.

Гроші як капітал набувають свою вартість на грошовому ринку під впливом попиту і пропозиції, і виступає вона у формі процента.

Вартість грошей як грошей формується безпосередньо у сфері їх обігу, де гроші обмінюються на реальні блага, а вартість їх набуває форми купівельної спроможності. Проте механізм формування цієї вартості грошей істотно розрізняється при функціонуванні повноцінних і неповноцінних грошей.

Bартість повноцінних грошей, з якою вони беруть участь в обігу, під впливом цілого ряду об'єктивних чинників набуває відносної самостійності і певний час може відхилятися від реальної їх вартості. При цьому мінова вартість є більш інертною порівняно з реальною. Тому ціни на товарних ринках і купівельна спроможність таких грошей певний час залишалися незмінними після зміни вартості золота як товару, що мало позитивний вплив на розвиток ринкових відносин.

Разом з тим мінова вартість золотих грошей, що перебували в обігу, не могла повністю відірватися від реальної вартості золота як товару. Цьому заважала дія закону вартості у сфері виробництва й обміну золота. Якщо мінова вартість (купівельна спроможність) монети знижувалася порівняно з реальною, то зменшувалась рентабельність виробництва золота, підприємства з гіршими умовами видобутку закривалися, і реальна вартість золота знижувалася до рівня мінової.

 Якщо ж реальна вартість повноцінних грошей зменшувалася порівняно з міновою, то в кінцевому підсумку підривалася довіра до таких грошей та їх емітента, наставав розлад грошового обігу і системи цін. Держава змушена була або перекарбовувати монету, щоб підвищити її реальну вартість до мінової, або взагалі відмовитися від золотомонетного обігу.

Можливість роздвоєння вартості повноцінних грошей здавна була помічена людьми і широко використовувалася у власних інтересах тими, хто карбував монети. На цій можливості базувалося звичайне фальшування монет, їх обрізування приватними особами, відоме ще із стародавніх часів. Проте й держави нерідко використовували таку можливість для погіршення якості грошей з метою поліпшення становища своєї казни чи в інтересах певних соціальних груп. Якраз заради цього всі держави з перших кроків свого існування домагалися повної монополізації карбування монет.

Як же формується вартість неповноцінних грошей; що не мають внутрішньої субстанціональної вартості? її формування і функціонування відбувається під впливом тих самих факторів, які в умовах золотомонетного стандарту спричинювали відхилення номінальної вартості золотих грошей від реальної. У міру заміщення в обігу золота його знаками цей розрив посилювався і навіть розмінні на золото гроші все більше виступали в їх номінальній, а не реальній вартості. З припиненням розміну банкнот на золото гроші залишилися в обігу тільки у своїй номінальній вартості. По суті, вона стала ірраціональною величиною, яка визначається не втіленою в грошовому товарі суспільною працею, а тим середовищем, у якому гроші функціонують.

Маса грошових знаків, що вступає у сферу обміну в кожному наступному циклі відтворення, - величина не випадкова. Вона зумовлена насамперед сукупною міновою вартістю товарів, які реалізовані в попередньому циклі і вийшли у сферу споживання. Грошові знаки, залишаючись в обігу, продовжують представляти цю сукупну товарну вартість, будучи її відбитком. Це виявляється в тому, що кожний власник грошей, вступаючи з ними в черговий цикл обміну, розглядає їх як конкретну реальну вартість і готовий платити за потрібний товар не будь-яку їх суму, а лише ту, яка забезпечить йому привласнення еквівалентної вартості. 

5. Кількісна теорія  грошей та сучасний монетаризм

     Кількісна теорія грошей, яка стверджує, що ціни товарів визначаються об'ємом платіжних  засобів, що знаходяться в обігу, належить до числа найстаріших доктрин  в історії економічної думки. Період її зародження датується XVI ст., коли бурхливе зростання товарних цін в Європі наполегливо вимагало пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічних трактатах ідей меркантилізму з його благоговійною вірою в особливі властивості благородних металів як важливого елементу суспільного багатства.

     Найбільш  розповсюджений у ХVIII-ХІХ ст. варіант  кількісної теорії стверджував, що при  умові саеіегіа рагіЬиз (незмінності  інших умов) рівень товарних цін  в середньому змінюється пропорційно  зміні кількості грошей. Це положення спочатку застосовувалось до металевих (золотих та срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рікардо, і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення:

     постулат  причинності (ціни залежать від кількості  грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей).

     В період свого зародження кількісна  теорія не претендувала на пояснення  причин зміни цін. Її головним завданням  було обґрунтування погляду, що гроші  принципово відрізняються від інших представників товарного світу завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. І лише з часом в кількісній теорії почала домінувати теза про зв'язок стану грошового обігу з динамікою цін.

     Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. Однак він не висував твердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей та зміною цін.

     Окремі  положення цієї теорії в загальних  рисах сформулював Дж. Локк (1632-1704 рр.). В більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (помер в 1740 р.), Ш. Монтеск'е (1689-1755 рр.) і Д. Юмом (1711-1776 рр.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

     Таким чином, для ранньої кількісної теорії були характерні три постулати:

1)     причинності (ціни залежать від маси грошей);

2)     пропорційності (піни змінюються пропорційно кількості грошей); 3) універсальності (зміни кількості грошей чинять однаковий вплив на ціни всіх товарів).

     Між тим очевидно, що по мірі розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає не тільки готівкові гроші, а й банківські вклади. По-різному реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов'язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни. Суттєвий внесок до модернізації кількісної теорії вніс І. Фішер (1867-1947 рр.) – видатний представник математичної школи в сучасній економічній теорії, один із творців і перший президент Міжнародного економічного товариства (1931-1933 рр.). В праці "Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз" (1911 р.) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули:

     МV = РQ,

     де, М (mоney) – середня кількість грошей, що знаходяться в обігу в даному суспільстві протягом року;

     V (vеlосіtу) – середня кількість оборотів грошей в їх обміні на блага;

     Р (рrіcе) – середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в даному суспільстві;

     Q (quantity) – сукупна кількість товарів.  

     Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. В цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоч, звичайно, І. Фішер в певній мірі ідеалізував ціновий механізм, так як мав на увазі абсолютну еластичність цін). Фішер, як і інші неокласики," відштовхувався від моделі досконалої конкуренції і поширював свої висновки на економіку, в якій існували монополії, і ціни вже в значній мірі втрат еластичність. В концепції Фішера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема, перебільшення впливу грошей на товарні ціни. З його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни – пасивну. У Фішера лише грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як в

     дійсності має місце відповідний взаємозв'язок. В умовах монополістичного ціноутворення  зростання товарних цін нерідко  е причиною розширення грошового  обороту.

     Багато  сучасних економістів характеризують рівняння обміну як рівність: MV = РQ. Ця рівність, з їх точки зору, виражає акт обміну: Г – Т стосовно всієї маси товарів, тобто сума грошей, на які куплені товари, рівна (тотожна) сумі цін куплених товарів. Однак це тавтологія, і формула обміну не може служити для пояснення сукупного (абсолютного) рівня цін (рис. 7.1). Формула обміну, як вважають прихильники кількісної теорії, пояснює абсолютну величину ЕQо (в той час як механізм попиту і пропозицій пояснює лише відносні відхилення від неї).

6. Кейнсіанство

В першій половині XX століття провідні позиції займало кейнсіанство, яке з формувалось в 30-40-х роках і домінувало в економічній теорії і економічній політиці багатьох держав. Це пов’язано з тим, що саме кейнсіанство стало науковою базою державного регулювання економіки і застосування грошей як інструмента управління і стимулювання державного розвитку. «Кейнсіанська революція» сприяла переміщенню акценту в дослідженні грошей з «високої теорії» на проблеми практичного регулювання платоспроможного попиту.

Джон Кейнс  висунув доктрину «переваги ліквідності», яка виражає психологічне прагнення  людей тримати активи в грошовій формі - рухомій і зручній. Попит  на гроші - величина нестійка і не передбачувана, але, виявляється її можна регулювати. Так, надання переваги ліквідності і величині грошової маси (пропозиція грошей), по Кейнсу, визначають норму процента , а вона впливає на величину інвестицій (чим нижче процент, тим більше інвестицій). А зміна інвестицій впливає на обсяг сукупного попиту, який є головним фактором, що визначає рівень зайнятості, виробництва і національного доходу. Вплив грошових факторів на економіку, вважає вчений, опосередковується нормою процента. Тому ріст грошової маси служить засобом зниження процента і збільшення інвестицій.

Теорія відтворення, запропонована Д Кейнсом, істотно змінила уявлення про роль грошей в економічному розвитку. Використовуючи норму процента, можна зробити вплив на процеси нагромадження та інвестування капіталу. Тим самим гроші зайняли важливе місце в господарському механізмі, у всій системі суспільного відтворення. Це, насамперед, кейнсіанська схема формування національного доходу, аналіз споживчої і інвестиційної функції, оцінка стану ринку робочої сили та інші елементи загальноекономічного аналізу. Іншими словами, проблема грошей стала однією з актуальних в системі макроекономічного аналізу.

Кейнсіанська  система стимулювання попиту завдяки  політиці «дешевих грошей», бюджетних  дефіцитів несла з собою інфляцію. Саме її прискорення, а також розгортання  кризи 70-х років нанесли удар по кейнсіанському вченню про «регульовану інфляцію», про державне втручання в економіку.

Потрібні були нові підходи і нові рішення. Їх згодом запропонували монетаристи.

Сучасний  монетаризм

бюджетних інвестицій і бюджетних методів регулювання економіки, сприяла появі спроб реабілітації ролі грошей. Цю функцію взяли на себе монетаристи на чолі з Мілтоном Фрідменом, якому в 1976 р. була присвоєна Нобелівська премія.

На відміну  від кейнсіанців, які вважають, що для сучасного ринкового господарства характерні нестабільність, монетаристи вважають, що ринок доволі стійкий і спроможний само поновлювати економічну рівновагу. Тому вони заперечують кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції взагалі і в грошовій сфері в особливості.

Кейнсіанська  теорія базується на сукупних витратах і їх компонентах С + I + G + X = Y.

Суть теорії полягає в тому, що сукупний обсяг  витрат покупців дорівнює загальній  вартості проданих товарів і послуг. В стані рівноваги С + I + G + X (сукупні витрати) дорівнюють Y (обсягу виробництва в країні).

Монетаризм, як це випливає із його назви, робить наголос  на гроші. Фундаментальним рівнянням  монетаризму є рівняння обміну: M x V = P x G

де: M - грошова  маса; V - швидкість обігу доходу; P - рівень цін; G - норма реального доходу.

В оцінці швидкості  грошей кейнсіанці і монетаристи  також розходяться. Монетаристи  не заперечують зміни швидкості  грошей, однак вони вважають, що такі зміни - це результат тривалого розвитку. В даний момент часу швидкість обігу грошей стабільна, її зміна здійснюється поступово і передбачувано.

На відміну  від монетаристів, кейнсіанці вважають, що швидкість обігу грошей мінлива  і непередбачувана. Вона змінюється не тільки від одного економічного циклу до другого, а і усередині циклу. Тому не можна розглядати (як це роблять монетаристи) гроші як важливий фактор, що визначає динаміку обсягу виробництва, зайнятості і цін. Звідси стає зрозумілою відмінність кейнсіанців від монетаристів в оцінці грошово-кредитної політики.

Гроші розглядаються  монетаристами як вирішальний фактор розвитку виробництва. Тому державне регулювання  грошово-кредитної сфери може спровокувати, на їх думку, економічну кризу.

Кейнсіанська  концепція регулювання ставки процента, вважають монетаристи, помилкова і суперечлива. Стабілізувати одночасно пропозицію грошей і ставку процента в принципі не можливо. Тому головним об’єктом регулювання зі сторони центрального банку повинна бути не ставка процента, а темпи росту пропозиції грошей. Необхідно знизити темпи приросту грошової маси до 3-5% в рік (що відповідає середнім темпам росту національного доходу в США). Характерно, що такі темпи рекомендуються незалежно від поточного стану економічної кон’юнктури, так як , на думку монетаристів, вплив прийнятих господарських рішень значно запізнюється, викривляючи їх початкову мету. Монетаристи також вважають за доцільне обмежити економічні функції держави: зменшити розміри державного сектору, скоротити державні витрати, в тому числі на соціальні потреби ( що об’єктивно служить інтересам великого бізнесу).

В 1970 - 80-і рр. були здійснені спроби практичного  застосування монетариських рецептів в США, Великобританії, Німеччині, Японії і деяких інших країнах. В результаті проведення монетарної політики в цих країнах вдалось погасити ажіотажний попит і розробити доволі ефективні заходи щодо боротьби з інфляцією. 

7. Поняття і сутність  вартості грошей

Сучасна світова  економічна думка розрізняє два  аспекти в питанні про вартість грошей: вартість грошей як грошей і вартість грошей як капіталу. 
Гроші як капітал набувають свою вартість на грошовому ринку під впливом попиту і пропозиції, і виступає вона у формі процента. Механізм формування вартості грошей як носія капіталу буде розглянуто в розділі 3. 
Вартість грошей як грошей формується безпосередньо у сфері їх обігу, де гроші обмінюються на реальні блага, а вартість їх набуває форми купівельної спроможності. Проте механізм формування цієї вартості грошей істотно розрізняється при функціонуванні повноцінних і неповноцінних грошей. 
Як показано в розділі 1.2, мінова вартість повноцінних грошей, з якою вони беруть участь в обігу, під впливом цілого ряду об'єктивних чинників набуває відносної самостійності і певний час може відхилятися від реальної їх вартості. При цьому мінова вартість є більш інертною порівняно з реальною. Тому ціни на товарних ринках і купівельна спроможність таких грошей певний час залишалися незмінними після зміни вартості золота як товару, що мало позитивний вплив на розвиток ринкових відносин. 
Разом з тим мінова вартість золотих грошей, що перебували в обігу, не могла повністю відірватися від реальної вартості золота як товару. Цьому заважала дія закону вартості у сфері виробництва й обміну золота. Якщо мінова вартість (купівельна спроможність) монети знижувалася порівняно з реальною, то зменшувалась рентабельність виробництва золота, підприємства з гіршими умовами видобутку закривалися, і реальна вартість золота знижувалася до рівня мінової. 
Якщо ж реальна вартість повноцінних грошей зменшувалася порівняно з міновою, то в кінцевому підсумку підривалася довіра до таких грошей та їх емітента, наставав розлад грошового обігу і системи цін. Держава змушена була або перекарбовувати монету, щоб підвищити її реальну вартість до мінової, або взагалі відмовитися від золотомонетного обігу. 
Можливість роздвоєння вартості повноцінних грошей здавна була помічена людьми і широко використовувалася у власних інтересах тими, хто карбував монети. На цій можливості базувалося звичайне фальшування монет, їх обрізування приватними особами, відоме ще із стародавніх часів. Проте й держави нерідко використовували таку можливість для погіршення якості грошей з метою поліпшення становища своєї казни чи в інтересах певних соціальних груп. Якраз заради цього всі держави з перших кроків свого існування домагалися повної монополізації карбування монет. 
Як же формується вартість неповноцінних грошей; що не мають внутрішньої субстанціональної вартості? її формування і функціонування відбувається під впливом тих самих факторів, які в умовах золотомонетного стандарту спричинювали відхилення номінальної вартості золотих грошей від реальної. У міру заміщення в обігу золота його знаками цей розрив посилювався і навіть розмінні на золото гроші все більше виступали в їх номінальній, а не реальній вартості. З припиненням розміну банкнот на золото гроші залишилися в обігу тільки у своїй номінальній вартості. По суті, вона стала ірраціональною величиною, яка визначається не втіленою в грошовому товарі суспільною працею, а тим середовищем, у якому гроші функціонують.

й 
 

8. Вартість грошей  і час. Методика  розрахунків вартості  грошей

Згідно з найбільш розповсюдженою точкою зору гроші представляють  собою особливого виду товар, який можна  без обмежень обміняти на будь-які  інші товари. Крім того, гроші – це еквівалент вартості усіх інших товарів, бо саме за допомогою грошей у вигляді фіксованої кількості грошових одиниць вимірюється вартість будь-якого товару.

Для того, щоб  виконувати зазначену функцію, гроші  самі повинні мати вартість. Причому  грошова одиниця, яка є сьогодні, і грошова одиниця, яка очікується до одержання через деякий час, не є рівноцінними. Є принцип, який діє незалежно від зміни загального рівня цін: мати певну суму грошей сьогодні завжди краще, ніж мати її завтра. Це пояснюється дією трьох основних факторів ( 
 

Інфляція –  явище, властиве практично будь-якій економіці. Негативне відношення до неї, яке існувало в нашій країні протягом багатьох років, не є коректним. Перманентне знецінення грошей, що відбувається в умовах інфляції, викликає, з одного боку, природне бажання вкласти їх в певні активи, тобто в деякій мірі стимулює інвестиційний процес. З іншого боку, це частково пояснює, як відрізняються наявні гроші, і ті, що очікуються до одержання в майбутньому.

Ризик неодержання  очікуваної суми є іншою вагомою причиною, згідно з якою будь-який договір, за яким очікується надходження грошових коштів в майбутньому, має певну ймовірність бути невиконаним взагалі або виконаним частково. Наприклад, необхідно зробити вибір між двома потенційними покупцями продукції підприємства: перший пропонує гарантовану суму в 5000 грн. у вигляді передоплати, другий – обіцяє сплатити 7500 грн., але через місяць. З неофіційних джерел відомо про те, що другий покупець притягнутий до суду і у випадку негативного результату вірогідно понесе значні збитки, що може призвести до його банкрутства. На думку фінансового консультанта підприємства, ймовірність такого результату дорівнює 0,2. Таким чином, якщо порівняти варіанти без врахування ризику можливого неодержання платежу, то потрібно надати перевагу другому покупцю. Хоча очікуваний доход приблизно такий же (7500 х 0,7 + 0 х 0,2 = 5250 грн.), а ймовірність неодержання грошей є достатньо високою.

Оборотність –  здатність грошей до ліквідності  – існує тому, що в ринковій економіці грошовий сектор розпадається на дві складові 
 

Грошові кошти, як і будь-який актив, повинні з  часом генерувати доход за ставкою, яка задовольняє власника цих  коштів. Тому сума, очікувана до одержання  через деякий час, повинна перевищувати початкову суму, якою володіє інвестор в момент прийняття рішення, на величину можливого доходу.

У будь-якому  випадку, навіть не враховуючи інфляцію та ризики, вартість однієї і тієї самої  суми грошей сьогодні завжди є більшою, ніж завтра. Тому що вимірювання вартості грошей ґрунтується на можливості їх використання протягом певного періоду часу.

Саме на базі розрахунку вартості використання грошей протягом певного періоду часу і  ґрунтуються концепції майбутньої та теперішньої вартості грошей.

Можливі напрями застосування концепції вартості грошей в часі відображені на рис. 4.3 
 

  Основні фактори, які впливають на зміну вартості грошей у часі:

• інфляція;
• ризик.

При укладанні  фінансового чи кредитного договору сторони (кредитор і позичальник) домовляються про розмір процентної ставки - співвідношення суми процентних грошей, виплачуваних за фіксований проміжок часу, до величини позики. Інтервал, за який розраховується процентна ставка, називається період нарахування.

Відсотки виплачуються кредитору в міру їхнього нарахування чи додаються до суми боргу.

Процес збільшення грошової суми в зв'язку з додатком відсотків до суми боргу називають  нарощуванням чи ростом початкової суми.

Процентні ставки можуть застосовуватися до початкової суми протягом усього терміну позики (прості процентні ставки) чи до суми з нарахованими в попередньому періоді відсотками (складні процентні ставки).

а) прості відсотки

FV = PV ( 1 + nR),

де

FV - сума, накопичена до кінця n-го періоду, 
PV - початкова сума позики, 
R - процентна ставка, 
n - кількість періодів часу.

б) складні відсотки

У довгострокових фінансово-кредитних операціях, якщо відсотки не виплачуються відразу після  їхнього нарахування, а додаються  до суми боргу для нарощування  суми позики, як правило, застосовують складні відсотки.

FV = PV (1+R)ⁿ,

де

FV - сума, накопичена до кінця n-го періоду; 
PV - сума позики; 
R- річна процентна ставка; 
n - кількість періодів.

Чому фінансовим менеджерам так важливо знати  нинішню вартість грошей? Справа в  тому, що ця вартість служить для  порівняння прибутковості різних проектів і інвестицій за певний період. Таким чином, нинішня вартість - це грошова вартість майбутніх надходжень чи доходів із поправкою на ставку дисконту (капіталізації). Дисконтна ставка - це процентна ставка, застосовувана для майбутніх платежів, щоб врахувати ризик і невизначеність, пов'язаних із фактором часу. Існує просте правило: високий ризик означає високу дисконтну ставку, маленький ризик - низьку. У цілому для оцінки дисконтних ставок застосовують такі принципи:

• Із двох майбутніх надходжень більш високу ставку буде мати те, що надійшло пізніше.
• Чим нижче ступінь ризику, тим нижче дисконтна ставка.
• Якщо процентні ставки на фінансовому ринку ростуть, то ростуть і дисконтні ставки.

Основні фактори, які впливають на величину дисконтної ставки:

• величина реальної процентної ставки;
• інфляція;
• ризик.

Дисконтна ставка (R): 
R = Реальна процентна ставка + Темп інфляції + Премія за ризик.

9. грош ринок\

Грошовий ринок — це економічні відносини, що виникають з приводу купівлі і продажу грошей як специфічного товару за цінами, що формуються на основі співвідношення попиту і пропозиції. 
Традиційні поняття «купівлі» і «продажу», що склалися на товарних ринках, неприйнятні для грошового ринку. На товарному ринку гроші виконують допоміжну роль з обслуговування обороту товарів. Покупці товарів, які віддають за них свої гроші, повністю втрачають право власності на ці гроші, оскільки отримують у власність еквівалентну вартість у товарній формі. А продавці товарів отримують у свою власність еквівалентну суму грошових коштів і розпоряджаються нею без будь-якого зв’язку з проданими товарами. 
На грошовому ринку самі гроші виступають в іншому сенсі чи статусі, порівняно з товарними ринками. Передача грошей одним суб’єктом грошового ринку іншому набуває змісту за таких обставин: 
а) коли в одного суб’єкта ринку є вільні гроші і немає потреби їх витрачати на купівлю товару; 
б) коли в іншого суб’єкта ринку їх немає зовсім і в нього немає товару, від продажу якого можна було б отримати потрібні гроші. 
Передача грошей здійснюється по-перше, у формі прямого кредиту під зобов’язання повернути грошові кошти у встановлений строк і, по-друге, у формі купівлі певних фінансових інструментів (акцій, облігацій, векселів, депозитних сертифікатів тощо). Таку передачу грошей можна лише умовно назвати купівлею чи продажем, так як власник грошей не втрачає права власності на передані гроші. Покупець має повернути цю суму грошей у встановлені строки і за обумовлену плату. Покупець грошей не отримує права власності на них, а тільки право розпоряджатися ними на певний період. Метою переміщення грошового товару на грошовому ринку стає отримання додаткового доходу, а не купівля-продаж товарної вартості. Продавець грошей прагне отримати додатковий доход, який називається відсотком, як плату за тимчасову відмову від користування грошима і передачу цього права іншій особі. 
Механізм купівлі-продажу грошей на грошовому ринку зумовлює застосування фінансових інструментів, які мають на меті забезпечити рух грошей на цьому ринку. Усі фінансові інструменти грошового ринку виступають у формі певних зобов’язань покупців перед продавцем грошей. Залежно від виду зобов’язання їх поділяють на не боргові та боргові. 
Не боргові зобов’язання — це зобов’язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його доходах. Такі зобов’язання виступають у формі акцій. З отриманням таких зобов’язань продавець грошей зберігає не тільки право власності на ці гроші, але і певною мірою право розпоряджатися ними.

Як бачимо з  узагальненої класифікації ринків (рис. 22), значна частина керуючих впливів на економічні об'єкти здійснюється через фінансовий контур, а деякі з них формуються в самому контурі. Це, зокрема, процеси розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів, коштів за допомогою фінансового ринку.

Для сучасної ринкової економіки фінансовий ринок є "нервовим центром" економічного організму. За станом фінансового ринку можна  судити про "здоров'я" економіки; впливаючи на фінансовий ринок, можна  керувати економічною активністю суспільства.

Сучасний фінансовий ринок — це винятково складна структура з великою кількістю учасників — фінансових посередників, які оперують з різноманітними фінансовими інструментами і виконують широкий набір функцій з обслуговування й управління економічними процесами. А проте це ринок, на якому присутні продавці й покупці, є товар, що продається і купується. Але товар цей особливий — це гроші, надані в користування: тимчасово — у формі позик під зобов'язання, або назавжди — під акції [28].

Фінансовий ринок такий же багатоликий і різноманітний, як і загальний ринок, але предмет купівлі-продажу, по суті, один — гроші, надані в користування в різних формах. Господарські об'єкти, що мають надлишок коштів, дають їх суб'єктам, які потребують коштів.

Існує кілька способів класифікації фінансових ринків залежно від того, з яких позицій розглядаються фінансові угоди.

За  принципом оборотності  фінансовий ринок поділяється на ринок боргових зобов'язань і ринок власності (debt and equity markets). На ринку боргових зобов'язань (наприклад, облігацій) гроші даються в борг на певний час. На ринку власності (наприклад, акцій) купують і продають право на одержання доходу від вкладених грошей. Покупець, який одержав право, стає співвласником організації (право сторони, що продала). Але завжди угода оформляється певним документом, який називають цінним папером.

За характером руху цінних паперів фінансовий ринок поділяється на первинний і вторинний. На первинному ринку продаються і купуються папери нових випусків, на вторинному — обертаються раніше випущені цінні папери. На первинному ринку цінні папери продаються, а на вторинному — перепродуються.

Вторинний ринок  цінних паперів має особливо важливе  значення для економіки. Він забезпечує вільне переливання фінансових коштів між господарськими суб'єктами. В активах кожної фірми, як правило, крім фізичного капіталу присутні цінні папери, раніше випущені іншими господарськими суб'єктами і придбані фірмою (корпорацією, концерном). Ці папери фактично становлять резервний капітал фірми. Якщо фірма потребує фінансових коштів, вона може продати частину своїх цінних паперів на вторинному ринку й одержати необхідні фінансові кошти. Якщо папери були продані за тією самою вартістю, що зазначена в активах, то за інших рівних умов капітал фірми не змінюється. Для збільшення фізичного капіталу фірма може здійснювати новий випуск власних цінних паперів.

У цілому перепродаж цінних паперів на вторинному ринку  не змінює загального капіталу господарських  об'єктів, тому що папери і фінансові  кошти просто переходять від одного власника до іншого. Капітал — позиковий або власний — збільшується, коли фірми здійснюють нові випуски цінних паперів. Первинний ринок сприяє збільшенню капіталу і раціональному розподілу джерел нового інвестування. Вторинний ринок забезпечує гнучкість переміщення фінансових коштів, постійно підтримує раціональну структуру мережі інвесторів, істотно полегшуючи структурну реорганізацію економіки.

Первинний ринок  існує в основному у вигляді  розгалуженої мережі фінансових брокерів (офіційних посередників) і дилерів (осіб або фірм, що здійснюють торгове посередництво), вторинний ринок — це, як правило, фондові біржі й та частина брокерської і дилерської мережі, через яку проходять операції з перепродажу цінних паперів. На фінансовому ринку обов'язково діють професіонали.

Важливу роль вторинний  ринок відіграє й у загальному управлінні економікою. Коли Центральний  банк скуповує державні казначейські зобов'язання, він здійснює операції на вторинному ринку через спеціальних  дилерів. Коли підприємці на виручені гроші купують нові випуски цінних паперів компаній через брокерів та інвестиційні банки, то ці банки діють на первинному ринку.

За  формою організації  фінансові ринки поділяються на організаційні та розподільні. Прикладом організаційного ринку є біржі, де представники клієнтів — брокери, які є членами біржі (або їх уповноважені — трейдери), фізично зустрічаються в торговому залі біржі й укладають угоди. На біржі в основному перепродуються так звані облікові акції, тобто акції обмеженої кількості найбільших і надійних компаній, що входять до біржового списку. Потрапити до списку — велика честь для компанії; для цього вона повинна відповідати певним вимогам за складом активів і біржовою поведінкою. Акції переважної більшості компаній продаються на так званому вуличному ринку або, як кажуть, "через прилавок". Первинний ринок акцій, як правило, "вуличний", розподільний. На "вуличному" ринку обертаються практично всі облігації. Сучасний "вуличний" ринок — це розподільна комп'ютеризована мережа брокерів і дилерів. Як представники клієнтів брокери зв'язуються між собою, укладаючи угоди практично по телефону. Брокери і дилери, які торгують на "вуличному" ринку, як правило, вузькоспеціалізовані за конкретним видом цінних паперів (наприклад, за державними казначейськими зобов'язаннями).

За  терміном надання  грошей фінансовий ринок поділяється на ринок грошей (money market) і ринок капіталів (capital market), тобто інвестиційних фондів. Зазначимо, що на ринку чинників виробництва (праця, земля, капітал) під капіталом розуміють фізичний капітал, а на ринку капіталів — інвестиційні фонди.

На ринку грошей обертаються короткострокові зобов'язання (терміном до одного року), в основному  уряду і банків, на ринку капіталів  — довгострокові зобов'язання, випущені урядом, а також акції та облігації корпорацій. Перед тим як розглядати фінансові інструменти ринку грошей і ринку капіталів, наведемо їх найважливіші властивості, притаманні всім фінансовим активам: ліквідність, ринковий ризик та прибутковість.

Під ліквідністю розуміють властивість, спроможність фінансового ресурсу перетворюватися на гроші. Визначаючи ступінь ліквідності, звичайно враховують час, за який можна перетворити певний фінансовий ресурс на гроші, і витрати, пов'язані з таким перетворенням. Найвищий рівень ліквідності мають самі гроші. Для перетворення на гроші ощадного рахунку в комерційному банку потрібен час на оформлення документів і пересилання вимоги поштою. А для того щоб продати казначейське зобов'язання, потрібні й час, і найчастіше оплата брокерських послуг. Тому ощадні рахунки більш ліквідні, ніж казначейські зобов'язання. Під час продажу акцій крім оплати брокерських послуг можуть виникнути додаткові витрати, пов'язані із зниженням ціни акцій. Оскільки ринкові ціни казначейських зобов'язань більш стійкі, ніж вартість акцій, ліквідність казначейських зобов'язань вища, ніж акцій.

Ринковий  ризик пов'язаний безпосередньо з можливістю не одержати вкладених у фінансові активи грошей. Розрізняють два види ризику. Ризик невиконання платіжних зобов'язань позичальником існує, коли позичальник ненадійний. Другий вид ризику пов'язують з коливаннями ринкових цін фінансових інструментів.

Прибутковість визначається як річний відсоток віддачі від вкладеної суми грошей. Для ощадного рахунку прибутковість фактично дорівнює річному відсотку, що його виплачує банк. Для облігацій прибутковість залежить від розміру оголошеного (купонного) відсотка і ринкової ціни облігації.

Перелічені характеристики фінансових коштів взаємопов'язані. Чим  більш ризикові цінні папери, тим, як правило, вища їх прибутковість, тому що інвестори згодні вкладати гроші тільки під високий відсоток. Але чим вища ліквідність фінансових інструментів, тим за певного ризику під менший відсоток їх згодні купувати.

Сутність та роль фінансового ринку в економіці держави найбільш повно

розкривається в його функціях, основними з яких є: 

1) мотивована мобілізація заощаджень приватних осіб, приватного бізнесу,

державних органів, зарубіжних інвесторів та трансформація акумульованих

грошових коштів у позичковий та інвестиційний капітал; 

2) реалізація вартості, втіленої у фінансових активах, та організація

процесу доведення фінансових активів до споживачів (покупців,

вкладників); 

3) перерозподіл на взаємовигідних умовах грошових коштів підприємств із

метою їх ефективнішого використання; 

4) фінансове обслуговування учасників економічного кругообігу та

фінансове забезпечення процесів інвестування у виробництво, розширення

виробництва та дольової участі на основі визначення найбільш ефективних

напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері; 

5) вплив на грошовий обіг та прискорення оборогу капіталу, що сприяє

активізації економічних процесів; 

6) формування ринкових цін на окремі види фінансових активів; 

7) страхова діяльність та формування умов для мінімізації фінансових та

комерційних ризиків;  

8) операції, пов'язані з експортом-імпортом фінансових активів; інші

фінансові операції, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю; 

9) кредитування уряду, місцевих органів самоврядування шляхом розміщення

урядових та муніципальних цінних паперів; 

10) розподіл державних кредитних ресурсів і розміщення їх серед

учасників економічного кругообігу тощо.

Суб’єктами  фінансового ринку є: 
- фізичні особи; 
- юридичні особи; 
- фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту, одержати дохід у розмірі, що дозволяє задовольнити вимоги клієнтів, та мати норму прибутку, середню для цього виду діяльності.  
Суб’єктами фінансового ринку можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи усіх форм власності. 
Суб’єкти фінансового ринку класифікуються за формою та функціями. 
За формою: 
- господарчі суб’єкти; 
- домашні господарства; 
- держава; 
- місцеві органи влади. 
За функціями: 
- емітенти; 
- інвестори; 
- інституційні інвестори; 
- фінансові посередники; 
- інститути інфраструктури ринку тощо. 

10. попит на гроші 

Попит на гроші - одне з ключових і найскладніших  явищ ринку грошей. Його вивчення виявилося  центральною проблемою сучасної теорії грошей, а успіхи в його пізнанні визначали розвиток цієї теорії в XX ст., відкривали можливості ефективного регулювання ринку грошей через механізми та інструменти грошово-кредитної політики. В Україні, де тільки формується цей ринок освоюються механізм та інструменти грошово-кредитної політики, вивчення попиту на гроші набуває особливого теоретичного та практичного значення. 
Поняття попиту на гроші. На відміну від звичайного попиту на товарних ринках, який формується як потік куплених товарів за певний період, попит на гроші виступає як запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент. Якщо такий запас грошей розглядати як елемент багатства, котрим володіють економічні суб'єкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину свого портфеля активів (багатства) в ліквідній формі. Якщо власники портфелів активів віддають перевагу ліквідній формі, то це означатиме зростання попиту на гроші, і навпаки. Такий (портфельний) підхід до вивчення попиту на гроші був застосований Дж. М. Кейнсом, котрий назвав своє трактування попиту на гроші теорією переваги ліквідності. 
Трактування попиту на гроші як явища залишку зумовлює істотну відмінність його від попиту на дохід, що є явищем потоку. Хоч ці два явища тісно переплітаються, проте вони не збігаються ні за обсягами, ні за напрямами і динамікою руху. Наприклад, економічний суб'єкт хоче мати в цьому місяці дохід 10 тис. грн., а запас грошей на кінець місяця - 4,0 тис. грн. Якщо на початку місяця у нього не було запасу грошей, то це означатиме, що його попит на гроші зріс 
на 4,0 тис. грн. Для його задоволення з доходу 10,0 тис. грн. він повинен витратити на поточні потреби 6,0 тис. грн., а 4,0 тис. грн. відкласти в запас. Проте він може задовольнити свій попит на гроші й іншим шляхом, наприклад, продавши частину наявних у його портфелі активів, що не належать до запасу грошей, зокрема акції, автомобіль чи квартиру, а виручку помістити в запас. Це значить, що попит на гроші не тільки по суті відрізняється від попиту на дохід, а й має відносно самостійні джерела задоволення. 
За такого трактування попиту на гроші це явище набуває важливого значення в практиці управління грошовою сферою. Наявність попиту на гроші означає, що в його межах економічні суб'єкти триматимуть гроші в себе, не "викинуть" на товарний, валютний чи фондовий ринки і не порушать сформовану там рівновагу. Тому зростання попиту на гроші розширює економічну межу емісії грошей, її зростання не зашкодить указаним ринкам, буде безінф-ляційним, приведе до підвищення рівня монетизації економіки. 
Попит на гроші і швидкість обігу грошей. Попит на гроші тісно пов'язаний зі швидкістю обігу грошей обернено пропорційною залежністю: у міру зростання попиту на гроші кожна грошова одиниця, що є в обороті, довше перебуватиме у розпорядженні окремого економічного суб'єкта, повільнішим буде її обіг, і навпаки. З цієї залежності випливають висновки, що мають важливе практичне значення: 
• оскільки попит на гроші - явище динамічне, то і швидкість обігу грошей не може бути постійною; 
• зростання швидкості обігу грошей унаслідок падіння попиту на гроші може компенсувати дефіцит платіжних засобів при зниженні рівня монетизації валового національного продукту і послабити кризу неплатежів; 
• падіння швидкості обігу грошей через зростання попиту на них послаблює вплив збільшення маси грошей в обороті на кон'юнктуру ринків, гальмує його інфляційні наслідки; 
• у парі "попит - швидкість" визначальним є попит на гроші, а похідним - швидкість їх обігу. Тому фактори зміни попиту на гроші об'єктивно впливають і на швидкість їх обігу. Проте це не виключає зворотного впливу зміни швидкості обігу грошей на динаміку їх попиту. Наприклад, якщо суто організаційними заходами (збільшення частоти виплат доходів, підвищення дохідності короткострокових фінансових інструментів, удосконалення системи розрахунків тощо) забезпечується прискорення обігу грошей, то це вплине і на формування попиту на них, особливо на його трансактивну складову.

ЗАКОН ГРОШОВОГО ОБІГУ

Як зазначалося  вище, грошовий обіг не є простим  повторенням обігу товарів і  підпорядковується своєму специфічному закону. Сутність його полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об'єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням: Мф = Мн, де Мф - фактична маса грошей в обігу, а Мн - об'єктивно необхідна для обігу їх маса. Якщо Мф перевищує Мн - значить в обігу з'явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від Мн - їх нестача. 
Найскладнішим питанням у розумінні закону грошового обігу є трактування величини Мн. Це пояснюється значною різноманітністю форм грошей, що є в обігу, та багатофакторністю формування їх маси. У радянській навчальній літературі в поняття Мн включалася лише маса готівкових грошей. Це було наслідком обмеження грошового обігу тільки готівковою сферою й означало виключення сфери обігу депозитних грошей з-під регулюючого впливу вимог об'єктивного економічного закону. 
Якщо виходити з принципу монізму в трактуванні сутності грошей, єдності процесу їх обігу, то необхідно визнати, що величина Мн включає в себе всі форми грошей, які обслуговують потреби обігу, а вимоги закону грошового обігу поширюються на всю його сферу - готівкову і безготівкову. Таке визначення набуває особливої актуальності за умов переходу до ринкової економіки, в межах якої вирішального значення набувають економічні методи регулювання грошового обороту як єдиного об'єкта. 
Кількість грошей, у середньому необхідних для обігу протягом певного часу (Мн), прямо пропорційна масі товарів і рівню їх цін та обернено пропорційна середній швидкості обігу грошової одиниці. Цю залежність можна виразити формулою: Mн = PQ\V 
 
де Р*Q - сума цін товарів, що реалізуються за певний період, 
V - середня кількість оборотів грошової одиниці за цей же період. 
Проте не всі товари, які реалізуються, оплачуються негайно. Частина їх продається в кредит, і для їх реалізації гроші в даний момент не потрібні, що відповідно зменшує величину Мн. Водночас в обігу гроші обслуговують не тільки реалізацію товарів чи послуг, виконуючи функцію купівельного засобу, а й забезпечують погашення різних боргових зобов'язань, передусім щодо купівлі товарів у кредит, виконуючи функцію платіжйого засобу. Для цього в обігу необхідна додаткова маса грошей понад ту, яка обслуговує реалізацію товарів і послуг. Однак не всі боргові зобов'язання погашаються реальними грошима. Якщо вони мають зустрічний характер, то можуть взаємно зараховуватися без участі реальних грошей. 
Якщо врахувати всі ці додаткові фактори, що діють на грошову масу, то величину Мн можна виразити так: Mн = (PQ –K +П-ВП)\V 
 
 
де сума К - сума продажів товарів і послуг у кредит; 
сума П - загальна сума платежів, строк оплати яких настав; 
сума ВП - сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів. 
Величина Мн як об'єктивний центр, навколо якого змінюється Мф, за всіх умов (при різних економічних системах і різних формах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об'єктивно діє і цей закон - закон вирівнювання Мф до рівня Мн. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості. 
В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і Мн забезпечувалося автоматично. При нерівності Мф > Мн мінова вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартістю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і спрямовували їх у скарби. І навпаки, за нерівності Мф < Мн, коли в обігу відчувався брак грошей, а мінова вартість золота зростала, власники скарбів спрямовували золото в обіг доти, доки не досягалося рівняння Мф = Мн. 
Зі скасуванням золотого стандарту автоматичний механізм вирівнювання Мф і Мн зазнає суттєвих деформацій. Зміна величини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з Мн, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості дає значний дохід емітенту, хто б ним не був - державна казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі Мн. Автоматичне вирівнювання Мф і Мн обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набувають інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу різняться залежно від характеру грошей - казначейські вони чи банківські. 
Якщо сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то порушення закону (Мф > Мн) стає хронічним, оскільки держава випускає їх відповідно до своїх потреб, а не потреб обігу, які визначають величину Мн. Поступове знецінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і є зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу- Отже, хронічне порушення закону Мн - закономірність обігу казначейських грошей. Досягнення рівності між Мф і Мн за таких умов можливе тільки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується Мн до фактично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення грошових знаків є наслідком порушення закону Мн і проявом об'єктивності його дії в умовах обігу казначейських грошей. 
Стримування зростання маси таких грошей з метою вирівнювання Мф з Мн можливе лише як тимчасове явище і може здійснюватися державними заходами, спрямованими на оздоровлення бюджету, ліквідацію чи зменшення його дефіциту до прийнятного рівня. Якби це завдання було вирішено остаточно і державі не потрібно було емітувати казначейські гроші для покриття своїх витрат, то це створило б передумови для забезпечення рівності Мф = Мн. Але водночас можна було б відмовитись і від казначейського механізму емісії і перейти до банківського механізму емісії, що надає грошам іншої якості. 
При обслуговуванні обігу банківськими грошима розширюються можливості для вирівнювання Мф і Мн у разі збереження сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обігу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у країні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійснюється виключно на основі банківського кредитування, то вимоги закону Мн можуть бути забезпечені завдяки дотриманню принципів і закономірностей кредитного 
процесу. Розширенням кредитування можна збільшити Мф до рівня Мн, оскільки обсяг виданих позичок певний час перевищуватиме обсяг погашених. Обмеженням кредитування величину Мф можна зменшити до необхідного рівня, бо випереджаюче погашення позичок виключає частину грошей з обігу. Тут також діє певний автоматизм пристосування грошової маси до потреб обігу, проте він базується на економічно обгрунтованій кредитній політиці. 
Отже, специфікою дії закону Мн в умовах обігу банківських грошей є те, що вже під час випуску таких грошей створюються передумови для вилучення їх з обігу і підтримання грошової маси в обігу на об'єктивно необхідному рівні. 
Закон грошового обігу був і є об'єктом активного дослідження в радянській та в сучасній вітчизняній літературі з теорії грошей та грошового обігу. У сучасній західній літературі проблема балансування Мф і Мн взагалі не аналізується. Але не тому, що в розвинутих країнах ринкової економіки науковці не досліджують шляхи забезпечення стабільності грошей. Навпаки, ця проблема там є центральною. Проте вирішується вона із суто ринкових позицій - через регулювання співвідношення між попитом і пропозицією грошей на грошовому ринку. Такий підхід є плодотворнішим, бо попит на гроші має більш чітке і конкретне визначення, більшу адресно-цільову прив'язку до суб'єктів обороту та їх мотиваційної поведінки, ніж показник Мн у механізмі закону грошового обігу (детальніше механізм балансування попиту і пропозиції грошей буде розглянуто в розділі

11. На початку ХХ ст. з новою силою розгорілися суперечки навколо кількісної теорії. Проте на цей раз зусилля були спрямовані на дослідження механізму зв’язку між кількістю грошей і цінами. Першим це завдання взяв на себе американський економіст І.Фішер, який сформулював трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого “рівняння обміну”.

Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на співвідношенні двох пов’язаних між собою явищ: добутку кількості  грошей на швидкість їх в обігу  і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв’язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

MV = PQ,

де М ¾ сума наявних грошей, що знаходяться в  обігу протягом певного періоду; V ¾ швидкість обігу; P ¾ ціна індивідуального  товару, реалізованого за вказаний період; Q ¾ кількість товарів.

Основою формули  є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій ¾ їм протистоїть  сума всіх негайних платежів.

З часом І.Фішер  ускладнює рівняння. Він вводить у ліву частину ще один член ¾ M/V/, де М/ ¾ сума грошових коштів на чекових рахунках, V/¾ швидкість їх обігу. В Результаті формула набуває такого вигляду:

MV + M/V/ = PT,

де Р ¾ середній зважений рівень цін, Т ¾ сума всіх Q.

Рівняння обміну тавтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини ¾ грошової суми товарообмінних операцій.

Тому з наукових позицій важливе значення має  не само по собі “рівняння обміну”, а ті висновки які були зроблені з нього І.Фідером та наступними дослідниками кількісного фактору в теорії грошей. Найбільш важливим для розвитку кількісної теорії був висновок І.Фішера про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували представники класичної кількісної теорії. Для цього І.Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни:

Р = M V ,

Q

З цієї формули  слідує, що рівень цін (Р) залежить від:

кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно  впливає на рівень цін;

швидкості обігу  грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на рівень ціни;

фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень цін.

Особливо помітно  послаблюється залежність рівня  цін від кількості грошей, на думку  І.Фішера, на короткострокових періодах, оскільки на таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообороту під дією циклічних змін кон’юнктури. Це був перший крок представника кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а не тільки монетарних.

Проте в довгостроковому  плані І.Фішер визнавав пропорційну  залежність цін лише від кількості  грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані  дуже повільно і рівномірно, тому від  їх впливу на ціни можна абстрагуватися. В цьому відношенні І.Фішер повністю розділяв погляди представників класичної кількісної теорії.

На початку  ХХ ст. у Західній Європі набула поширення  інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного варіанта І.Фішера.

“Кембріджська версія”. На початку ХХ ст. у Західній Європі набула поширення інша версія кількісної теорії, відмінна від трансаційного  варіанта І.Фішера. Вона була названа  теорією касових залишків або  “кембріджською версією”. Її активними  пропагандистами були професори Кемріджського університету А.Маршалл, А.Пігу, Д.Робертсон, Дж.М.Кейнс (у своїх ранніх роботах).

Як і Фішер. представники кембріджської школи  намагалися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І.Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним. Кембріджські економісти зосередили увагу на мотивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки?

Важливою особливістю  “кембріджської версії” було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувались господарюючим суб’єктам  з “залізною необхідністю” згори, а пов’язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вини брали два мотиви зберігання грошей ¾ як фонду засобів обігу і резерву на покриття непередбачених потреб.

Разом з тим  принцип вибору між грошима і  іншими формами зберігання багатств не одержав в теорії касових залишків послідовного вираження. З допомогою ряду спрощень аналіз зрештою переводився на рейки традиційної кількісної теорії з її ключовим висновком про наявність жорстокого причинного зв’язку між кількістю грошей і загальним рівнем цін. Це виразилось у формулі “кемріджського рівняння” (формула Пігу):

M = r R P,

де М ¾ кількість  грошових одиниць;

R ¾ загальна  величина виробництва в фізичному  виразі за одиницю часу;

Р ¾ ціна виробленої продукції;

12. Кейнсіанський підхід  до попиту на  гроші 
 
 
 
 
 
 
 
 

15. ШВИДКІСТЬ ОБІГУ ГРОШЕЙ

Швидкість обігу  грошей характеризує частоту, з якою кожна одиниця наявних в обороті  грошей (гривня, долар тощо) використовується в середньому для реалізації товарів  і послуг за певний період (рік, квартал, місяць). 
Виходячи з відомого рівняння обміну І. Фішера, величину швидкості обігу грошей можна визначити за формулою: V = PQ\M 
 
де V - швидкість обігу грошей; 
Р - середній рівень цін на товари та послуги; 
Q - фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізовані в даному періоді; 
M - середня маса грошей, що перебуває в обороті за даний період. 
З наведеної формули випливає, що величина швидкості обігу грошей прямо пропорційно пов'язана з номінальним обсягом виготовленого національного продукту (Р*Q) й обернено пропорційно - з обсягом маси грошей, що є в обороті. 
П р и к л а д: В Україні обсяг ВВП у 1998 р. становив 103,9 млрд грн. На початок року в обороті перебувало (за агрегатом МЗ) 12,5 млрд грн. і на кінець року - 15,7 млрд грн., середньорічний обсяг - 14,1 млрд грн. Середня швидкість обігу гривні (V) за 1998 р. становила 7,3 разів (103,9/14,1), середня тривалість одного обороту гривні - 49,3 днів (360/7,3) 
Визначений таким способом показник V характеризує насамперед інтенсивність використання запасу грошей в обороті (М) для оплати товарів та послуг, що реалізуються, тобто цей показник пов'язаний переважно з грошовим обігом. Тому величина V залежить передусім від частоти й обсягів товарних трансакцій кожним суб'єктом грошового обороту. Проте й інші - нетоварні - платежі (фіскально-бюджетні, кредитні) теж впливають на показник швидкості обігу. Особливо помітний цей вплив у показнику середньої тривалості одного обороту гривні. Вона складається з тривалості зберігання грошей у розпорядженні безпосередніх покупців на ринках продуктів, а також з тривалості перебування їх у розпорядженні фіскально-бюджетних установ, банків та інших фінансово-кредитних інститутів, через які розподіляється і перерозподіляється частина національного доходу як головного джерела формування платіжного попиту на ринках. Якщо ця друга група суб'єктів обороту затримує гроші у своєму розпорядженні, несвоєчасно здійснює платежі за своїми зобов'язаннями, то збільшуватиметься тривалість цієї частини обороту грошей і зменшуватиметься вся швидкість їх обігу. 
Показник швидкості обігу грошей можна визначати і за іншими критеріями, зокрема за середньою частотою використання грошової одиниці в оплаті доходів населення, тобто у формуванні національного доходу; за середньою частотою використання грошової одиниці у здійсненні всіх видів платежів, тобто у формуванні всього грошового обороту; за частотою проходження готівки через каси банків. Перший із цих показників може бути визначений діленням обсягу національного доходу на масу грошей в обороті. Кількісно він майже збігатиметься з показником V, визначеним за ВВП. Другий з них може визначатися діленням загального обсягу грошового обороту на М. Цей показник істотно відрізнятиметься від показника V, визначеного за ВВП, бо в ньому будуть враховані всі нетоварні платежі (фіскально-бюджетні, кредитні, спекулятивні тощо). Оскільки офіційна статистика загальний обсяг грошового обороту не визначає, розрахувати цей показник V практично неможливо. Третій показник може визначатися діленням загального обсягу касових оборотів усіх комерційних банків за рік на середньорічну суму готівки в обороті. 
Швидкість обігу грошей перебуває під впливом багатьох чинників з різнонапрямленим характером дії. Усі їх можна поділити на дві групи - ті, що діють на боці платоспроможного попиту, і ті, що діють на боці пропозиції. Серед чинників першої групи головними є зміна попиту на гроші, розвиток структури споживання, культурних потреб населення тощо. Основні чинники другої групи - розвиток суспільного виробництва, ринкових відносин, інфраструктури ринку тощо. 
Зміна попиту на гроші виявляється в зміні бажання економічних суб'єктів мати у своєму розпорядженні певний запас грошей як високоліквідних активів. Якщо таке бажання збільшується, то витрачання грошей буде менш інтенсивним, ніж їх надходження, і грошовий обіг уповільниться. І навпаки, якщо попит на гроші зменшується, то витрачання їх буде інтенсивнішим за надходження і грошовий обіг прискориться. Тому швидкість обігу грошей та попит на гроші можна розглядати як два взаємозв'язані показники з оберненою залежністю. 
Вплив на швидкість обігу грошей з боку товарної пропозиції визначається головним чином інтенсивністю тих економічних процесів, які він обслуговує: змінами обсягу, структури й ефективності суспільного виробництва, величини і швидкості товарних потоків на стадії обміну, розвитком ринкових зв'язків, збалансованістю ринку та ін. Чим глибший поділ суспільної праці, вища її продуктивність, тим частіше і більше кожний виробник "викидатиме" товарів у сферу обігу, частіше продаватиме й купуватиме їх, зумовлюючи прискорення обігу грошей. Але для цього потрібна належна збалансованість попиту і пропозиції на ринку, висока організованість ринкових відносин, коли виробник знає свого покупця ще до виходу з товаром на ринок. Велику роль тут відіграє розвиток маркетингу, що забезпечує максимальне прискорення товарних метаморфоз, а отже, й обігу грошей. 
Зростання ефективності суспільного виробництва скорочує період нагромадження вартості для цілей відтворення, прискорюючи повернення в обіг грошей, що обслуговують цілі нагромадження в межах окремих індивідуальних капіталів. Велике значення у подоланні стримуючого впливу грошових нагромаджень на обіг грошей має розвиток кредитних відносин і банківської системи. Завдяки йому навіть незначні за обсягами нагромадження грошей знову спрямовуються у сферу обігу, прискорюючи свій рух у межах обороту всього суспільного капіталу. 
Певний вплив на швидкість грошового обігу справляє розвиток економічної інфраструктури: транспорту, торгівлі (оптової і роздрібної), банківської справи (зокрема автоматизації безготівкових розрахунків), ринку цінних паперів тощо. Поліпшення справ на кожному з цих напрямів сприяє прискоренню доставки товарів від продавця до покупця і передачі грошей від платника до їх одержувача. 
Зауважимо, що зміна швидкості грошового обігу не є дзеркальним відображенням зміни інтенсивності процесу суспільного відтворення. При зниженні останньої сповільнення обігу грошей відбувається лише до певної межі, поки його суб'єкти не відчують загрози знецінення грошей. За цією межею починають діяти чинники, що прискорюють обіг грошей. В умовах вільного ціноутворення споживачі починають прискорювати купівлю, щоб обігнати зростання цін й уникнути втрат від знецінення грошей. Починається купівля товарів "на всякий випадок". Коли знецінення грошей досягає значних розмірів, виникає ажіотажний попит, "втеча" від грошей до товарів, що ще більше прискорює їх обіг і зумовлює подальше знецінення. 
Швидкість обігу грошей, як і їх маса, впливає на економічні процеси не своєю абсолютною величиною, а її зміною протягом певного періоду - прискоренням чи уповільненням. 
Зміна швидкості обігу грошей має істотні економічні наслідки: збільшує чи зменшує пропозицію грошей в обігу і цим впливає на платоспроможний попит і на витрати обігу; ускладнює чи полегшує регулювання грошового обігу; дає узагальнююче відображення зміни інтенсивності економічних процесів, що становлять основу грошового обігу. Тому спостереження й аналіз її показників є важливими для визначення напрямів і методів регулювання грошового обороту. 
Зміна швидкості обігу грошей впливає на платоспроможний попит прямо пропорційно: при її збільшенні за умови сталості товарообороту платоспроможний попит відносно збільшується, і навпаки. Прискорення обігу грошей компенсує їх масу, що може мати позитивне значення в умовах збільшення обсягів товарообороту, коли зростаюча потреба в грошах задовольнятиметься без додаткового їх випуску. Проте за умови розбалансованості економіки, коли платоспроможний попит випереджає товарну пропозицію, прискорення грошового обігу стає додатковим інфляційним фактором. 
Уповільнення грошового обігу розширює місткість його сфери, тобто збільшує попит на гроші і зменшує платоспроможний попит, що позитивно впливає на його стан навіть при незмінності обсягу товарообороту. Тому заходи щодо сповільнення грошового обігу завжди входять до антиінфляційних програм як їх складова, а економічна ситуація, що характеризується уповільненням обігу грошей, є найсприятливішою для реформування грошової системи країни. 
Швидкість обігу грошей - явище об'єктивне, надзвичайно складне, його важко прогнозувати та регулювати. Тому практика не виробила дійових інструментів оперативного регулювання швидкості обігу грошей для впливу на кон'юнктуру ринку. Не випадково, представники кількісної теорії грошей тривалий час намагалися абстрагуватися від цього чинника впливу на економіку, вважаючи швидкість обігу грошей незмінною. Лише Дж. М. Кейнс довів безпідставність цього припущення і визнав, що швидкість обігу може істотно змінюватися і відчутно впливати на економіку. Тому абстрагування від цього чинника в економічних розрахунках, особливо в короткостроковій перспективі, недопустиме. Будучи пов'язаною оберненою залежністю з попитом на гроші, швидкість обігу грошей так само чутлива до зміни процента, як і попит на гроші. Оскільки ж рівень процента постійно й істотно коливається, швидкість обігу грошей, за Кейнсом, теж постійно і непрогнозовано змінюється. На цій підставі Кейнс узагалі поставив під сумнів реальність кількісної теорії грошей та можливість проведення ефективної монетарної політики і спрямував свої пошуки дійових інструментів регулювання економіки у фіскально-бюджетну сферу. 
М. Фрідман - засновник сучасної монетаристської теорії - слідом за Кейнсом визнав здатність швидкості обігу грошей до коливання. Проте він не погодився з Кейнсом щодо неможливості їх прогнозувати, що дало йому підстави відновити пріоритетну роль монетарної політики в державному регулюванні економіки. Передбачення зміни V дає можливість нейтралізувати її вплив на економіку шляхом адекватної зміни маси грошей в обороті. Наприклад, якщо V уповільнюється, то нейтралізувати його вплив на ринок можна збільшенням пропозиції грошей, а якщо прискорюється - то зменшенням. Завдяки цьому вплив на масу грошей стає ефективним регулятивним заходом грошово-кредитної політики.