Поліпшення методики оцінки кредитоспроможності позичальників банками України

Черная  Анна, гр.501

Поліпшення методики оцінки кредитоспроможності позичальників банками України

    Метою дослідження є теоретичне опрацювання  можливих напрямів поліпшення системи  оцінки кредитоспроможності позичальників українськими банками.

    Проблематику  щодо визначення кредитоспроможності позичальників детально досліджували зарубіжні та вітчизняні науковці, зокрема: О.Лаврушин, І.Балабанов, О.Бакунов, Т.Беня, В.Ковальов, С.Сагилевич, І.Нестеренко, С.Покропивний, М.Чумаченко, Ф.Бутинець та інші. Однак чимало питань щодо методики оцінки кредитоспроможності позичальників потребують подальшого дослідження та наукових розробок

    На  сучасному етапі розвитку національної економіки важливу роль у стимулюванні відтворювальних процесів відіграє банківський кредит як основне джерело залучення позикових коштів суб’єктами підприємницької діяльності. При наданні кредитів будь-який банк стикається з необхідністю оцінки кредитоспроможності позичальника. Ця процедура є обов’язковою, адже від її результатів залежить ефективність як окремої кредитної угоди, так і кредитної діяльності банку в цілому. З іншого боку, точність оцінки кредитоспроможності важлива і для позичальника, оскільки вона є основою для прийняття рішення про надання кредиту та його обсяг.

    Згідно  Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування між можливих втрат за кредитними операціями банків, затверджене постановою Правління Національного Банку  України від 06.07.2000 року №279 кредитоспроможність визначається « як наявність у позичальника ( контрагента)  банку передумов для отримання кредиту та його здатність поверниту кредит і відсотки за ним у повному обсязі та в обумовлені договором строки».

    Нині  в банках України застосовується вельми широкий спектр методик визначення кредитоспроможності позичальника. Кожен банк розробляє власну систему оцінки, враховуючи певні особливості кредитної політики, технологічний потенціал, спеціалізацію, конкретні умови кредитного договору, пріоритети в роботі, позиціонування на ринку, стан взаємовідносин із клієнтами, рівень економічної та політичної стабільності в державі тощо. Водночас є методика Національного банку України щодо оцінки фінансового стану позичальників, яка була затверджена ще в 2000 році [1] та має суттєве значення при формуванні резервів комерційними банками під можливі втрати від кредитних операцій.

    Упродовж  багатьох десятиліть зарубіжні комерційні банки на практиці випробовували  різні системи оцінки кредитоспроможності  клієнтів. Чимало з них витримали  перевірку часом й використовуються донині у світовій практиці. Основна проблема полягає в тому, що розгляд лише фінансових показників підприємства недостатній для виявлення рівня його кредитоспроможності в цілому. Аналіз сукупності кількісних та якісних показників позичальника дав змогу перейти до інтегрального значення – кредитного рейтингу.

    Рейтинг кредитоспроможності визначається як оцінка ризику позичальника на основі чітких рейтингових критеріїв, на яких також ґрунтується оцінка ймовірності  дефолту. Визначення рейтингу має включати опис ступеня ризику дефолту, що є типовим для позичальників цієї категорії, та критерії, які використовуються для цього рівня кредитного ризику.

    Термін  “рейтингова система” включає методи, процедури, системи контролю та збору  даних, а також інформаційні системи, які сприяють здійсненню оцінки кредитного ризику, затвердженню внутрішніх рейтингів, визначенню якісних та кількісних оцінок ймовірності дефолту та збитків [4].

    Проведене Федеральною резервною системою США в 1995 році опитування 115 американських  банків засвідчило, що вже в той час 85% банків використовували внутрішні системи рейтингової оцінки позик та позичальників [3]. Причому, серед великих банків усі 100% кредитних установ надавали позичальникам кредитні рейтинги. Опитування виявило, що більшість банків (80%) розглядає не лише кредитний рейтинг позичальника, а й рейтинг кредиту, що надається певному позичальнику; 97% абсолютного обсягу кредитного портфеля досліджених банків отримали оцінку кредитного рейтингу.Очевидно, що необхідність змін усвідомлюють й органи банківського нагляду західних країн.

    На  сучасному етапі кредитний рейтинг  є основою системи управління кредитним ризиком. У рекомендаціях Базельського комітету з питань банківського нагляду щодо адекватності капіталу рівню ризику (Базель ІІ) рейтингова система зайняла суттєву частину за підходом на основі внутрішніх рейтингів (Internal rating based, скорочено IRB-підхід).

    Основний  принцип щодо підходу полягає в тому, що рейтингова система, механізми та процедури оцінки ризиків забезпечують якісну оцінку позичальника та операційних характеристик, диференціацію ризиків, точну та послідовну кількісну оцінку ризиків, що адаптовані до умов ринку, банківських продуктів та практик окремих банків. Кожен орган банківського нагляду повинен розробити детальні процедури аналізу для отримання фактичних доказів того, що банківські системи управління та контролю є адекватною базою для застосування IRB-підходу – найдосконалішого та найскладнішого щодо оцінки адекватності рівня капіталу рівню ризику.

    Процес  присвоєння кредитного рейтингу полягає в переході від декількох показників, властивих діяльності позичальника, до агрегованого значення одного показника, що характеризує клас кредитоспроможності. Поява рейтингу зумовлена необхідністю визначення єдиного показника, що має високий рівень інформативності при аналізі кредитоспроможності. Кредитний рейтинг використовується банками для різних цілей, зокрема для:

    • визначення вартості ресурсів (низький  рівень кредитоспроможності 

    збільшує надбавку за ризик, зменшуючи таким чином привабливість  залучення коштів);

    • формування резервів під можливі втрати за позиками;

    • визначення лімітів кредитування;

    • аналізу кредитного портфеля в розрізі  класів кредитного рейтингу з метою  оцінки кредитного ризику;

    • винагороди кредитних працівників.

    Основними документами банківського нагляду, що регламентують порядок розрахунку кредитного ризику в Україні, є нормативні документи Національного банку України, зокрема Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків [1]. Відповідно до положення, класифікація виданих позик та оцінка кредитного ризику здійснюються на комплексній основі: залежно від фінансового стану позичальника, оціненого із застосуванням підходів, що використовувалися у вітчизняній і міжнародній банківській практиці, спроможності позичальника погашати основну суму боргу і сплачувати банку визначені договором відсотки, комісійні та інші платежі, а також залежно від інших критеріїв, наведених у цьому положенні.

    Критерії  оцінки фінансового стану позичальника встановлюються кожним банком самостійно згідно з його внутрішніми положеннями щодо проведення активних операцій (кредитних) та методикою проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагента банку). Незважаючи на те, що перелік фінансових показників і порядок їх розрахунку банк визначає самостійно, можливий розподіл позичальників за їх фінансовим станом на три категорії: добрий, середній та поганий. Це значно підвищує достовірність визначення рівня кредитного ризику.

    Як уже наголошувалося вище, основним показником кредитоспроможності позичальника на сучасному етапі розвитку банківської справи є кредитний рейтинг, який позначається певною літерою, цифрою, або їх комбінацією та визначає спроможність позичальника до здійснення кредитної операції. Високий індекс рейтингу свідчить про високий клас кредитоспроможності, низький – відповідно про надмірний рівень ризику. Проте вітчизняна банківська практика зупиняється на цьому етапі, завершуючи процес оцінки. Але присвоєння кредитного рейтингу не може й не має бути єдиною метою аналізу кредитоспроможності, необхідно також встановити залежність між значенням кредитного рейтингу та рівнем кредитного ризику. У вітчизняній практиці інтерпретація рейтингу з позиції рівня кредитного ризику відбувається суб’єктивно: рейтинг класу А, наприклад, відповідає низькому рівню кредитного ризику; рейтинг класу В – середньому тощо (всього є п’ять класів).

    Кредитний рейтинг, що розраховується західними банками, має інше змістовне значення, воно значно розширене та засноване на математично статистичних розрахунках. Кінцевим результатом оцінки кредитоспроможності позичальника є не сам рейтинг, а показник вірогідності дефолту позичальника (probability of default, PD). Тому банки розвинутих країн застосовують побудову так званих матриць зміни кредитного рейтингу (transition matrix), за допомогою яких оцінюють вірогідність зміни класу кредитоспроможності з часом (інша назва – таблиця міграції рейтингу (rating migration)). Спочатку такі матриці набули широкого поширення в діяльності світових рейтингових агентств, а нині успішно використовуються й західними комерційними банками. Вони ґрунтуються на інформації минулих періодів про дефолти за позиками з різним кредитним рейтингом.

    Як  результат, на сучасному етапі розвитку західної банківської справи основним показником оцінки кредитоспроможності є не просто кредитний рейтинг позичальника, а ймовірність дефолту, що відповідає певному рейтингу. Присвоєння кредитного рейтингу вже не є основною метою оцінки кредитоспроможності, а лише одним із етапів такої оцінки.

    У вітчизняній банківській практиці склалася дещо інша ситуація. З одного боку, комерційні банки змушені розраховувати показники та нормативи кредитного ризику відповідно до вимог НБУ. Ці показники не можуть бути дієвим інструментом управління кредитними ризиками, оскільки не лише не враховують відмінності, що об’єктивно виникають під час діяльності позичальників, а й не спроможні визначити рівень ризику на найближчу перспективу. З іншого боку, необхідність щоденного моніторингу кредитного ризику змушує банки розробляти власні розрахункові методики. Це ускладнює роботу банку, збільшує документообіг та витрати праці. Зокрема, переважна більшість банків з іноземним капіталом вимушені розраховувати рейтинг двічі: відповідно до вимог НБУ та відповідно до внутрішніх банківських рейтингових систем.

    Шляхи вдосконалення

    На  мою думку , Національному банку України було б доцільно використати практичні розробки західних банківських наглядових органів щодо впровадження рекомендацій за нормативами Базеля ІІ, серед яких суттєве значення мають методичні засади  впровадження рейтингових систем. Наприклад, НБУ рекомендує впровадити диференційований підхід до оцінки фінансового стану клієнта. Для клієнтів – юридичних осіб такими по-казниками можуть бути період діяльності з моменту державної реєстрації, наявність або відсутність мережі філій та дочірніх компаній (у т. ч. за кордоном), розмір щорічного прибутку або збитку (сума прибутку або збитку за попередній рік), сума депозитів у інших банках, наявність цінних паперів, що перебувають у власності (вид цінного паперу, сума, кількість, емітент, динаміка котирування), сума заборгованості за кредитами в інших банках, сума заборгованості за кредитами, отриманими від нерезидентів, наявність/відсутність поточних (у т. ч. карткових) рахунків у інших банках, здійснення клієнтом зовнішньоекономічної діяльності та її напряму (зовнішньоекономічні угоди: суми; термін дії; країна; банк, що забезпечує розрахунки), кількість штатних працівників тощо. На жаль, ці нормативи не мають статистичного обґрунтування, ніяк не відображають взаємозв’язок між рівнем кредитоспроможності позичальника та розміром кредитного ризику.

    Для порівняння: надійною основою для визначення математичної ймовірності дефолту є міжнародні кредитні рейтинги. Міжнародне рейтингове агентство Стандарт енд Пурс (Standard and Poor's) упродовж 20 років накопичує статистику дефолтів позичальників різних рейтингових категорій.

    Враховуючи  складність підходу на основі внутрішніх рейтингів та вельми жорсткі вимоги Базеля ІІ щодо його впровадження, можемо передбачити, що розрахунок кредитного рейтингу не матиме масштабного застосування. Зокрема, Базельський комітет наголошує: “банки повинні продемонструвати, що їхні внутрішні рейтингові системи надійні та незмінні впродовж певного часу”. Принципи функціонування внутрішніх банківських систем мають збігатися з вимогами Базельського комітету, а термін, протягом якого IRB-системи використовуються в банківській діяльності на щоденній основі, має становити щонайменше 3 роки.

    Рейтингові системи, які б задовольняли вимоги IRB-підходу, можуть присвоювати рейтинги двох видів: рейтинг позичальника та рейтинг за конкретним зобов’язанням. Кількість класів рейтингової оцінки має становити від 8 до 10, причому охоплення підприємств кредитним рейтингом повинно становити 100%.

    Незважаючи  на значну трудомісткість, складність упровадження таких систем і вимог Базеля ІІ в цілому, вважаємо, їх треба приймати. Адже відсутність дій щодо їх впровадження має суттєвий негативний вплив на українську банківську систему та конкурентоспроможність українських комерційних банків. Тому дуже важливо, щоб Національний банк України разом із іншими державними установами, вживав заходів щодо синхронізації вітчизняних та західних пруденційних вимог щодо достатності капіталу. Саме зараз на часі – розробка відповідних критеріїв оцінки кредитного ризику з використанням кредитного рейтингу.Національному банку України, на мою думку, було б доцільно, створити спільну з комерційними банками робочу групу для обговорення нагальних питань системи оцінки кредитоспроможності позичальників. 
 
 
 

    Література

    1. Постанова Правління Національного  банку України “Про затвердження  Положення про порядок формування  та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків” від 06.07.2000 р. № 279.

    2. Бугель Ю. Основні шляхи вдосконалення сучасних методів оцінки кредитоспроможності позичальника // Банківська справа. – 2007. – № 4. – С. 54–59

    3. Лаврушин О.И. Банковское дело: современная система кредитования. – М.:КНОРУС. – 2009. –  С. 39.