Етапи процесу управління ризиками

    Пошук ефективних підходів до управління ризиками став одним із найважливіших напрямків  розвитку сучасної економічної науки. У найбільш широкому розумінні ризиком  називають невизначеність у відношенні здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. В бізнесі ризик пов'язується, насамперед, з фінансовими втратами, що виникають у випадку його реалізації. Оскільки повністю уникнути ризиків неможливо, то ними можна і треба свідомо керувати, пам'ятаючи про те, що всі види ризиків взаємопов'язані, їх рівень постійно змінюється під впливом динамічного оточення. 

    У міжнародній практиці процес управління ризиками розглядається як ключова  сфера менеджменту, значна увага  приділяється вивченню ризикових сфер, пошуку ефективних методів контролю, оцінки та моніторингу ризиків, створенню відповідних систем управління. Теоретичні дослідження вітчизняних науковців з проблем невизначеності та ризику здебільшого присвячені аналізу причин виникнення, класифікації та методам кількісної оцінки ризиків, менше уваги приділяється пошуку ефективних прийомів управління, які були б адекватними до реальних можливостей вітчизняних підприємців. 

    Серед фінансових ризиків, які визначаються ймовірністю грошових втрат у  зв'язку з непередбаченими змінами  в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів та пасивів, особливе місце займає група цінових ризиків. Цінові ризики пов'язуються з ймовірністю зміни ринкових цін та їх впливу на фінансові чи фізичні активи, що обліковуються як за активними, так і за пасивними бухгалтерськими рахунками на балансі компанії, підприємства чи банку, а також за позабалансовими статтями. Отже, зміна ринкової ціни активів спричиняє зміну вартості активних, пасивних статей балансу або позабалансових зобов'язань, формуючи в кінцевому підсумку прибутки або збитки за позиціями, чутливими до кон'юнктури ринку. Цінові ризики найбільше виявляються при оцінці вартості статей балансу, виходячи з ринкових цін, за станом на кінець кожного робочого дня. У такому випадку будь-які зміни ринкової ціни одразу ж відбиваються на балансі. При несвоєчасному обліку втрат або прибутків виникають додаткові проблеми, оскільки необізнаність відносно факторів ризику не означає їх відсутності. 

    У фінансовій діяльності найбільш значними ціновими ризиками є ризик зміни відсоткових ставок та валютних курсів, а також ринковий ризик, пов'язаний зі зміною вартості цінних паперів. Ризик зміни відсоткової ставки (відсотковий ризик) присутній у діяльності позичальників, кредиторів, власників цінних паперів, інвесторів. Валютний ризик виникає у тих суб'єктів господарської діяльності, які мають на балансі активи, пасиви або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті. На ринковий ризик наражаються власники цінних паперів. Таким чином, більшість суб'єктів господарської діяльності так чи інакше мають справу з ціновими ризиками, а нестабільність та не передбачуваність протягом останніх років як міжнародного, так і національних фінансових ринків значно загострили проблему пошуку оптимальних методів управління цією групою ризиків. 

    Необхідною  умовою досягнення успіхів у сфері  діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, є створення та вдосконалення  систем управління ризиками, що дозволяють виявити, оцінити, локалізувати та проконтролювати  ризик. Механізм прийняття рішень повинен не тільки ідентифікувати ризик, але й дозволяти оцінити, які ризики і якою мірою може брати на себе компанія, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Виправданий або допустимий ризик — необхідна складова стратегії і тактики ефективного менеджменту. Процес управління ризиками включає широкий спектр дій, які можуть бути представлені як послідовність таких етапів: 

    — усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер; 

    — аналіз та оцінка ризику: мінімізація або обмеження ризиків за допомогою відповідних методів управління; 

    — здійснення постійного контролю за рівнем ризиків із застосуванням механізму  зворотного зв'язку. 

    Перший  етап процесу управління ціновими ризиками реалізується досить просто, оскільки сам факт володіння балансовими та (або) позабалансовими позиціями, чутливими до зміни відсоткових ставок, валютних курсів або фондових індексів уже означає наявність ризику. Ідентифікувати ризик та проаналізувати його характер необхідно, але недостатньо. Важливо з'ясувати розмір ризику, тобто здійснити його квантифікацію. Ступінь ризику економічних рішень оцінюється очікуваними втратами, що є наслідками такого рішення. Через це системи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику: розмір (обсяг можливих втрат), ймовірність негативної події, тривалість впливу ризику. 

    Цей етап процесу управління завершується порівняльним аналізом реального та допустимого рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик не перевищує межі допустимого, то керівництво може обмежитися контролюючою функцією з метою недопущення зростання рівня ризиковості, тобто одразу ж перейти до останнього етапу управлінського процесу. Якщо ж рівень реального ризику перевищує допустимі межі, то виникає проблема пошуку оптимальних методів управління, вибір яких значною мірою визначається видом ризику, а також особливостями та можливостями конкретного підприємства, загальним станом економіки, ступенем розвитку інфраструктурних елементів фінансової системи, законодавчим та нормативним середовищем. 

    Для управління ціновими ризиками використовується методика хеджування (від англ. hedge —  захищатися від можливих втрат, ухилятися, обмежувати), під якою розуміють  діяльність, спрямовану на створення  захисту від можливих втрат у майбутньому. Більшість зарубіжних учених (Д. Сінкі, П. Роуз) до хеджування відносять будь-які дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. Таким чином, хеджування включає способи впливу на структуру балансу з метою обмеження цінових змін і створення систем захисту від ризиків шляхом укладання додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втрати. Дотримуючись такого ж погляду, конкретизуємо прийоми хеджування, згрупувавши їх за певними ознаками. 

    Якщо  підбір активів і зобов'язань за сумами та термінами здійснюється в рамках балансових позицій, то такий підхід до управління ціновими ризиками називають природним, або звичайним хеджуванням. До цієї групи відносять такі прийоми: структурне балансування надходжень і платежів, управління розривом між чутливими активами і зобов'язаннями (геп-ме-неджмент), управління середньозваженим терміном погашення (дюрація). Використання позабалансових видів діяльності з метою мінімізації цінових ризиків розглядається як штучне чи синтетичне хеджування. Зміст прийому полягає у створенні позабалансової (штучної) позиції, яка дозволяє одержати компенсацію фінансових втрат за балансовою позицією у разі реалізації цінового ризику. Позабалансова позиція утворюється при проведенні операцій з фінансовими деривати вами, до яких належать укладення форвардних та ф'ючерсних угод з метою створення компенсуючої позиції, проведення операцій страхування ризиків за допомогою опціонів, обмін платежами відповідно до балансових характеристик учасників угоди на основі своп-контрактів. 

    Операції  з деривативами проводяться на строкових  фінансових ринках, тому необхідною передумовою  застосування прийомів штучного хеджування цінових ризиків є активно  діючий та високо ліквідний ринок, який створює можливості для проведення фінансових операцій у будь-який час і у будь-яких обсягах. В Україні строковий ринок тільки починає формуватися, цей процес відбувається досить повільно, домінування спекулятивних мотивів учасників торгівлі не сприяє популяризації та стабільному функціонуванню ринку, а вибір фінансових інструментів незначний. У зв'язку з фінансовою кризою восени 1998 р. було припинено торгівлю ф'ючерсами на строковій секції Української Міжбанківської валютної біржі. Тому внаслідок ряду причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру можливості хеджування цінових ризиків за допомогою фінансових деривативів для вітчизняних підприємців досить обмежені. 

    Якщо  з якоїсь причини не вдається мінімізувати ризик, тоді керівництво може прийняти рішення про його обмеження, яке здійснюється шляхом зниження обсягів фінансових та господарських операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, та (або) скорочення ризикового періоду з метою зменшення ймовірності настання негативної події. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у своїй діяльності тактику уникнення ризику шляхом відмови від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів, інших дій, які супроводжуються підвищеним ризиком. Але в деяких видах бізнесу, наприклад, у банківській діяльності, такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компанія може працювати без залучення кредитних ресурсів, розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій, то банк не в змозі уникнути багатьох видів ризиків. Крім того, значна частина банківських операцій визначається, насамперед, потребами клієнтів, без яких банк існувати не зможе. Тому саме банки мають працювати над удосконаленням діяльності та пошуком нових підходів до вирішення проблем ризиковості, якнайширше застосовуючи методи мінімізації цінових ризиків. 

    Успішність  діяльності суб'єктів господарювання значною мірою залежить від прийнятої  концепції управління ризиками. Але  визначення мети процесу управління ризиками не таке вже й однозначне, як може здатися на перший погляд. Бажання уникнути або мінімізувати ризики є природним, але вирішення проблеми ускладнюється існуванням прямої залежності між ризиком та прибутком. Вищий рівень ризику надає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає можливості додаткових втрат у випадку реалізації ризику. Мінімізація рівня ризику дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток. Отже, балансування між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення розглядається як одне з важливих і складних завдань, що постають перед керівництвом кожного суб'єкта господарської діяльності.