Автор работы: Пользователь скрыл имя, 13 Мая 2012 в 22:51, реферат
Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Ж.-Ж. Руссо (1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842— 1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875— 1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Ш. Баллі (1865—1947), яких вважають основоположниками соціологічного напряму в мовознавстві.
1. Роль мови в суспільному житті
2. Стильові різновиди української мови
3. Текстове оформлення документів
4. Заява
5. Синоніми в діловому мовленні
Ніжин-2012
ПЛАН
1. Роль мови в суспільному житті
Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Ж.-Ж. Руссо (1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842— 1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875— 1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Ш. Баллі (1865—1947), яких вважають основоположниками соціологічного напряму в мовознавстві.
Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.
Оскільки мова е суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.
Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Така сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб. Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області. Іжорською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого покоління (Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленінградської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють З тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має, функції її обмежені побутовим спілкуванням, а отже, і перспективи її неоптимістичні. У США зникло чимало індіанських мов.
Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.
Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.
Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.
Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови. Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.
Оскільки мова е загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про класовість мови говорив академік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої ("престижної") мови в повсякденному житті вищих класів. Так, скажімо, російська буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше сказати "смесью французского с нижегородским", як дотепно зауважив Грибоедов); українська партійна номенклатура радянського періоду переходила на "панську" російську мову, таким чином дистанціюючись від "колхозного языка", як і частина сполонізованої верхівки в роки польського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську мову, знехтувавши "хлопською мовою".
По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з "Мертвих душ" М. Гоголя і Проні Прокопівни із "За двома зайцями" М. Старицького), тобто у виробленні соціального діалекту.
По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.
Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з метою "зашифрування" від посторонніх передаваного повідомлення.
Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів уживаються такі слова, як пук "середня випукла частина виробу", криси "верхні краї виробу", у мові друкарів — кегль, капітель, курсив, петит (назви видів шрифту), у мові ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо). Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бублик "рульове колесо автомашини", двірники "рухома стрілка для механічного очищення вітрового скла").
Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так, скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як стрий "дядько по батькові", вуйна "тітка по матері", файний "добрий", "гарний", граматичні конструкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо. Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим суспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевих говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200 діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює взаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімецьким. Між діалектами китайської мови різниця більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові — говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.
Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мова — це мова, оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мовою.
Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розглядають ще мову художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів. Кожен стиль має лексичні та граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою
ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офіційного — мовні штампи, газетно-публіцистичного — публіцистичні слова та вирази. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспільства.
Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соціальними поняттями, як базис (сукупність виробничих відносин, що становлять економічну структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних, релігійних, філософських та інших поглядів, що характеризують певний базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ. Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища (ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один певний базис. Тому неправильним було поширене в марксистській філософії положення про те, що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (правда і тут є винятки: високохудожні твори мистецтва та літератури, створені ще в рабовласницькому суспільстві, і нині є дійовим засобом виховання високих моральних і духовних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки існує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і зміст. Мають форму та зміст і культура, і мова. Формою вияву культури є живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а змістом — семантика її одиниць,
Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — соціолінгвістика.
2. Стильові різновиди української мови
Стильові різновиди української мови — суспільно усвідомлені видозміни літературної мови, що об’єднують:
1) структурно-функціональні стилі;
2) експресивно-стилістичні варіації мови;
3) підсистеми структурно-функціональних стилів, тобто типи мовної організації, які сформувалися як жанри відповідної літератури (офіційно-ділової, наукової, публіцистичної, художньої).
Стильові різновиди української мови відбивають, з одного боку, більш загальний, ширший, ніж структурно-функціональні стилі, погляд на сфери використання української мови.
Йдеться про книжно-писемний і усно-розмовний різновиди української мови. Книжно-писемні та усно-розмовні виражальні засоби, які використовуються у функціональних стилях, зумовлюють більший чи менший ступінь їхньої книжності, розмовності або нейтральності щодо перших двох ознак.
Неперехідних меж між стильовими різновидами української мови не існує: книжні елементи, поєднуючись із розмовними, легко переходять у засоби емоційно-експресивної виразності художнього стилю; усно-розмовне джерело живить жанри публіцистичного стилю, який загалом належить до книжно-писемного різновиду мови.
З іншого боку, стильові різновиди української мови виступають як одиниці вужчого плану порівняно з структурно-функціональними стилями. Останні диференціюються залежно від типів текстів, об’єднаних у відповідні жанри. Книжність, нейтральність, розмовність — ознаки, властиві всім типам текстів, стильові різновиди яких залежать від співвідношення відповідних мовних засобів. Взаємопроникнення і перехрещення книжнописемних і усно-розмовних джерел — основа для виникнення експресивно-емоційних колоритів мови. Книжні за походженням засоби, які вживаються у художніх. текстах у сполученні з розмовними, зазнають стилістичного зниження і зумовлюють перехід тексту в інший стильовий різновид.
На прийомах зіткнення книжних і розмовних засобів та їх співвідношенні із стилістично нейтральними елементами будуються емоційно-експресивні різновиди художніх та розмовних структурно-функціональних стилів. Найбільшою мірою книжності відзначається у сучасній українській літературній мові офіційно-діловий стиль.
Його жанри, або підстилі, охоплюють тексти, в яких визначальну роль відіграє книжна лексика (мова меморандумів, комюніке), а також щоденне ділове спілкування громадян (документи з лаконічним викладом суті справи без оцінних компонентів передаваного змісту). В обох випадках стильовими показниками виступають усталені формули, ділова фразеологія, активізація книжного джерела укр. мови. До книжних належать також науковий стиль та його підстилі або жанри: науково-популярний і науково-навчальний, власне наукові тексти (монографії, статті), мова навчально-методичної літератури, підручників, посібників. Різняться між собою науково-технічні і науково-гуманітарні праці; в перших увиразнюються своєю функцією формально-символічні системи (формули, графіки, схеми і т. п.), в других помітну роль виконує авторська оцінка, додаткові конотації.
У структурі публіцистичного стилю свою специфіку мають мова інформаційних матеріалів (хроніка, інтерв’ю та ін.) і мова художньо-публіцистичних текстів (нарис, фейлетон і т. п.). Всі ці відміни ґрунтуються на різному співвідношенні компонентів тріади автор — об’єкт — читач. Крім інформативної, публіцист. стиль виконує функцію переконування, впливу на читача, слухача. Цим зумовлюється і поділ на типові жанри публіцист. стилю (пор. жанр інтерв’ю, репортажу).
Публіцистичний, як і художній стиль, активно послуговується усно-розмовними виражальними засобами, що несуть на собі відбиток зниженого буденного спілкування. Вони урізноманітнюють жанрові відмінності функціональних стилів, диференціюючи, наприклад, у поезії високий патетичний або інтимно-ліричний мовний колорит.
На характер виражальних засобів впливає насамперед писемна мова чи усна мова. В усній мові засвідчуються некодифіковані елементи, вона зазнає впливу нелітературних засобів, ін. мов.
У широкому розумінні стильових різновидів української мови є також мова фольклору. Цим поняттям об’єднується мова різних фольклорних жанрів, у яких закладено естетичне сприймання народного слова, його емоційно-експресивний зміст. Фольклорний різновид української мови певною мірою визначає характер художнього стилю щодо функціонування у ньому типових фольклоризмів, стилізації народної оповіді тощо.
Стильові різновиди української мови безпосередньо залежать від суспільних функцій, які виконує українська мова, і від того, як у процесі історичного розвитку національної мови змінюється коло цих функцій. Для сучасної української мови немає обмежень у використанні експресивних мовних засобів, хоча кожен структурно-функціональний стиль різновидів української мови має свої норми.
Вони не піддаються перелікові подібно до орфоепічних чи орфографічних норм, проте диктують побудову текстів за законами стильової організації мови.
В офіційно-діловій мові постає вимога знання типових формул для викладу відповідного змісту; у науковій мові — знання термінології та її однозначного вживання, у публіцистичному стилі — оцінка впливовості мови певного жанру на читача, слухача, глядача.
Стильові різновиди української мови мають не лише об’єктивне підґрунтя: вибір стильового різновиду залежить від автора, об’єкта і адресата, якому призначається повідомлення. Різновиди художнього стилю, наприклад: художньо-документальна, художньо-історична проза, продиктовані зображуваними об’єктами, а також авторськими уявленнями про те, в яких формах донести читачеві висловлювану ідею. Видозміни публіцистичного стилю виникають під впливом взаємодії художніх і публіцистичних стилів.
Художньо-публіцистичний різновид стилю відзначається активним використанням народнопоетичної фразеології, фольклористиці символів, типових для мови фольклору повторів, стилістичних фігур увиразнення, ритмомелодики. Стильові різновиди української мови у сфері розмовного спілкування охоплюють жанри розмовно-побутові, на виробничі теми, певною мірою й епістолярного стилю тощо. Кодифікованість (некодифікованість) уживання мовних засобів впливає на загальний емоційно-експресивний колорит розмовного стилю.
Джерело стилістичного оновлення мовних засобів — розм. мова, проте значна вага некодифікованих елементів обмежує її дію на різновиди функціональних писемних стилів. 2-а половина 20 ст. позначена впливом на всі стильові різновиди науково-технічної мови, проникненням термінів у структури художнього і народнопоетичного мислення. Кінець 20 ст. — повернення у систему стилістичних різновидів української мови конфесійного стилю, що витворився на книжній і народнорозмовній основі, як і інші стилі, під впливом українських перекладів конфесійної літератури.
3. Текстове оформлення документів
Важливе місце в діловодстві належить правилам оформлення документів. Кожен документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
Реквізит - це обов'язковий елемент, який властивий кожному окремому виду документа (дата, підпис, адреса, заголовок тощо). Документи з використанням реквізитів оформлюють відповідності до формуляра-зразка.
Формуляр зразок - єдина модель побудови комплексу документів, яка встановлює сукупність реквізитів, властивих документам цього комплексу, розташованих у встановленій послідовності.
Ряд документів, які видаються органами державної влади та державного управління, мають склад реквізитів, який впроваджено в законодавчих актах. Наприклад, паспорт, трудова книжка, акти громадянського стану.
При розробці стандартів на систему документації перш за все визначається максимальний склад реквізитів документів, які входять до системи, і кожному реквізиту відводиться точно зазначене місце на аркуші паперу.
Для організаційно-розпорядчих документів використовується папір форматом А4 (297 х 210мм) та А5 (146 х 210мм). Для окремих видів документів, які містять таблиці та графіки (відомості), можна використовувати формат АЗ (297 х 420мм). Формуляр зразок встановлює такий склад реквізитів та їх розташування. (Див. мал. ІД):
1. Державний герб.
2. Емблема організації,
3. Зображення державних нагород.
4. Код підприємства, установи або організації.
5. Код форми документа.
6. Найменування міністерства або відомства (вищої організації або засновника). засновника).
7 Найменування підприємства, установи або організації - автора документа.
8. Назва структурного підрозділу.
9. Індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номер телефону та телетайпу, факс, номер рахунку у банку.
10. Назва виду документа.
11. Дата.
12. Індекс (номер) документа.
13. Посипання на індекс та дату вхідного документа.
14. Місце складання або видання.
15. Гриф обмеження доступу до документа.
16. Адресат.
17. Гриф затвердження.
18. Резолюція.
19. Заголовок до тексту.
20. Відмітка про контроль.
21. Текст.
22. Відмітка про наявність додатків.
23. Підпис.
24. Гриф погодження.
25. Візи.
26. Печатка.
27. Відмітка про за свідчення копій.
28. Прізвище виконавця та його номер телефону.
29. Відмітка про виконання документа та направлення його до справи.
30. Відмітка про перенесення даних на машинний носій.
31. Відмітка про надходження.
Для зручності обробки документа з усіх боків сторінки залишаються вільні місця, так звані поля. Поле з лівого боку - 35мм, воно використовується для резолюції та інших позначок, а також дає можливість вільно читати текст підшитого до справи документа. Праворуч залишається поле не менше 8мм (це зберігає текст від пошкодження).
Поле верхнього кінця сторінки повинно мати 20мм. На ньому розміщуються відмітки діловода. На нижньому кінці сторінки поле не повинно бути меншим за 16мм.
Якщо текст документа займає більше, ніж один аркуш паперу, то на наступний аркуш паперу не можна переносити лише підпис. Крім підписів там має бути не менше двох рядків тексту.
Нумерація сторінок проставляється починаючи з другої сторінки. Номери сторінок позначаються на верхньому полі без крапок і тире.
Реквізити стосуються автора документа так званого адресанта.
1. Державний герб. Свідчить про те, що документ видано органом державної влади або державного управління.
2. Емблема організації або підприємства - найчастіше використовується товарний знак (знак обслуговування). Наприклад, охорони здоров'я, торгово-промислова палата (чаша з крилами Меркурія), підприємства - постачальники (товарні знаки).
3. Зображення державних нагород (Московське торговельне об'єднання "Дитячій світ", Вінницький універмаг).
4. Код підприємства, установи або організації за класифікатором підприємства та організації - верхній правий кут
5. Код форми документа за класифікатором управлінської документації - нижче коду організації, верхній правий кут.
6. Назва вищої організації або засновника.
7. Повна назва автора документа.
8. Назва структурного підрозділу.
Це реквізити, які визначають авторство документа. Мають бути позначені в документі у повній відповідності до правових актів: статутів або положень про підприємство.
Під час оформлення цих реквізитів слід пам'ятати, що символічні назви підприємств пишуться в лапках ("Дитячій світ", кооператив "Меркурій")
9. Індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номери телефону, факсу, рахунку у банку розміщуються тільки в бланках для листів. Порядок та форма запису повинні відповідати поштовим правилам міністерства зв'язку.
Особливе значення має вказівка на безпосереднього виконавця вихідного документа (листа, довідки). Прізвище виконавця та його номер службового телефону вміщують у нижньому лівому куту лицьового або зворотного боку останнього аркуша документа. Нижні вказують на індекс друкарки (перші літери прізвища та ім'я), кількість надрукованих примірників та дату друкування.
Текст - головний реквізит документа. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких - достовірність та обов'язковість змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість, що досягається викиданням осіб, які не несуть смислового навантаження.
Достовірним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та виразів.
Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи.
Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі. Переконливо складений діловий лист може прискорити прийняття управлінського рішення, запобігти назріванню конфлікту.
При оформлені службового документа необхідно пам'ятати, що його автор є не службовою особою, а юридичною - підприємство, установа або організація.
Це покладає велику відповідальність на його укладачів та виконавців, форми вираження інтересів юридичних осіб повинні відповідати нормам адміністративного права.
Усі якості тексту існують у взаємозв'язку та взаємозалежності - текст не може бути переконливим без достатньої повноти і т. д.
Правильно складеним є лише той діловий папір, який написано офіційно-діловою мовою.
У стилістичному відношенні ділове мовлення відрізняється суворою логічністю міркування, послідовністю та переконливістю.
Текст будь-якого документа складається з логічних елементів: вступу, доказу, закінчення. У вступі адресат готується до сприйняття теми /зазначається привід, що призвів до укладення документа, викладається історія питання і т. ін./. У доказі викладається суть питання /докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланням на законодавчі акти й інші матеріали/. У закінченні формулюється мета, за ради якої складено документ. Вона може бути активним чи пасивним.
Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконувати адресат. Мета закінчення - проінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо.
Текст документа, що складається з одного закінчення, називається простим, а той що містить ще й інші логічні елементи - складним.
У залежності від змісту документів застосовується прямий або зворотній порядок розташування логічних елементів. У першому випадку після вступу іде доказ і закінчення. При зворотному порядку - спочатку викладається закінчення, а потім доказ. Вступ у таких документах відсутній.
За вступом викладу матеріалу документи можна поділити на дві категорії: документи з високим рівнем стандартизації; документи з низьким рівнем стандартизації.
Документи з високим рівнем стандартизації складаються за затвердженою формою.
Уніфікація як один з напрямків регіоналізації документів у наш час втілюється в розробці й застосуванні на практиці типізованих та трафаретних текстів.
Типізація текстів - процес створення тексту — зразка, тексту стереотипу, на основі якого можуть бути збудовані тексти аналогічного змісту, що відповідають подібним управлінським ситуаціям. При цьому мають бути як найточніше зображені основні конструкції й формування тексту зразка. Типові тексти як правило оформляють у вигляді спеціальних збірників.
Трафаретизація текстів - процес поділу всієї інформації групи однорідних документів на постійну і змінну наступним включенням постійної інформації до бланка документа. Отже, трафаретні тексти - це дослівне відтворення постійної інформації групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа.
У документах з низьким рівнем стандартизації добір слів та словосполучень кожен раз залежить від конкретних ситуацій. За способом викладу документи з низьким рівнем стандартизації прийнято поділяти на розповіді, описи, міркування.
У розповіді йдеться про події /явища, факти / у тій хронологічній послідовності, в якій вони відбувалися в дійсності /автобіографія, пояснювальна записка, замітка, протокол /.
В описі характеризуються явища /предмет, люди, події/ з перерахуванням ознак, властивостей, особливостей /опис-характеристика, наказ, звіт, постанова/.
Основні способи засвідчення документа - підписування, прикладання печатки, затвердження. Воно надає документу юридичної сили, підтверджує відповідальність певної особи за його зміст.
В установах та на підприємствах документа складаються на бланках.
Бланк - це аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію.
Найпоширенішими є бланки листів, довідок, актів, наказів.
Застосування бланків при складанні документів підвищує культуру пращ управління, надає інформації офіційного характеру, полегшує сприймання, виконання та подальше використання документа.
Якщо документ - обличчя установи, то бланк - її візитна картка.
Бланк може бути віддрукований у друкарні або відтиснутий штемпелем. Бланк повинен бути виконаний бездоганно: хороший шрифт, продуманий текст.
Кожне підприємство повинно розробити та застосувати два види бланків: для листів та для всіх інших документів.
Виготовлення бланків доцільне в тому вигадку, якщо кількість документів певного виду досягає 200 на рік.
.
4. Синоніми в діловому мовленні
Список використаної літератури
2