Політика та мораль

2. Моральні норми  виступають у вигляді узагальнених  правил поведінки, властивих для  всіх ситуацій. Політичні й правові норми визначають правила взаємин держави й цивільного суспільства; партійні норми - правила поведінки членів організації й т.д.

Немає універсальної  моделі зв'язку, розмежувань і протиріч моралі й політики. Все залежить від характеру пануючої моралі й політики. Одна справа, коли основою моралі є конфуціанство, для якого характерне прийняття миру таким, яким він є, інша справа - християнська й ісламська мораль, основою яких є прийняття миру й одночасно його поліпшення. Характерно, що на Заході влаштувалася ідея як підпорядкування будь-якої владі, так і право народу на повстання. Стійкою є ідея про право опору неправій справі, сваволі володаря. У республіках Греції й Рима діяв принцип, відповідно до якого вбивця узурпатора розглядався доброчесним громадянином. У цьому Ш. Монтеск'є бачив прояв громадянства, право кожного захищати республіку. Визнання права на повстання проти тирана було характерно для мислителів 17-18 століть Англії й Франції.

Інша модель формується И. Кантом. Для шукача вічного миру вищою цінністю була стабільність. Тому аморальним бачився будь-який революційний характер захоплення влади. Але підкорятися потрібно будь-якої владіи, навіть той, котра завойована повстанням.

Свій вплив на політику робить і мораль буддизму. У її основі лежить ідея ненасильства. В 20 столітті філософія ненасильства проникає в російські, західні, американську культури.

3. Мораль і політика  розрізняються механізмом впливу  на суспільство. Мораль є різновидом індивідуального регулювання, затвердження соціального в індивідуальному за допомогою найбільш загальних правил поведінки. На їхній основі забезпечується взаємозв'язок окремих індивідів шляхом узгодження особистого інтересу із суспільним. Політика ж звернена до суспільних або групових інтересів, тому прямо не виражає індивідуальних потреб. Однак високий рівень мотивації політичної участі громадян досягається завдяки ефективності політики як соціального інституту в рішенні актуальних проблем, оскільки вона опирається на інститути влади. Отже, незважаючи на відомі розходження, політика й мораль доповнюють і взаємозабезпечують один одного.

Правда, у реальній практиці їхні взаємини набагато складніші  й суперечливіші, ніж у теорії. Їхній збалансованої взаємодії можна домогтися тільки в зрілому цивільному суспільстві, де дотримання законів владою й індивідом є природним слідством їх культурного, цивілізованого й інтелектуального розвитку. Однак найчастіше в історії зустрічалися дві крайності. Перша, коли політика на основі глобальних і часто утопічних цілей повністю підкоряла собі моральні норми й цінності. При цьому потреби конкретної людини приносилися в жертву інтересам суспільства, класу, партії. У такому випадку політична доцільність підмінювала прості вимоги чесності, порядності, совісті. Відомий російський філософ С. Франк (1877-1950) відзначав, що “велика ідея організації людського гуртожитку, заміни хаотичної анархії свідомою планомірністю... без необхідних обмежень, що випливають із інших моральних вимог, без свідомості труднощів, що перешкоджають її здійсненню... дають початок своєрідній і однобічній системі думок, що логічно приводить до деспотизму”. Заміна моралі політикою відкрила можливість для затвердження такої форми деспотизму, як тоталітаризм, що перетворив людини у винтик великого механізму здійснення глобальної ідеї.

Друга крайність  виражається в злитті політики й  моралі. Орієнтуючись на вічні цінності, мораль знижує ефективність і результативність політичних рішень. Адже щораз при прийнятті рішень лідерам, елітам доводиться порівнювати їх з моральними нормами суспільства. Вихід із цього замкнутого кола двісті років тому запропонував президент США Т. Джефферсон, що затверджував, що мистецтво керування виходить з мистецтва бути чесним.

Особливість зв'язку й протиріччя політики й моралі визначається також типом соціальних систем, способу  життя. Політика тоталітаристського типу тяжіє до перетворення моральних відносин у похідні від політичних цілей і принципів. Політика в рамках правової держави має обмежену сферу. Зіткнення політики й моралі мінімальні.

Основне джерело  протиріч політики й моралі полягає  в тому, що один соціокультурний  тип політичної волі зіштовхується  з іншим типом морального імперативу. Тому в масштабах суспільства політичні й моральні відносини самі по собі внутрішньо суперечливі.

4. Моральна оцінка  політичних рішень і особистості  політика.

Політичні рішення  приймаються органами державної  влади, політичними лідерами, керівниками. Політичні лідери, на думку деяких авторів, - це персоніфіковані масові бажання, очікування й емоції. Моральний зразок у політиці - це образ “бажаного я”, яким хотілося б бути, який хотілося створити. Це повинні бути нестандартні, видатні особистості, які можуть стати зразками поведіеки.

У прийнятті політичних рішень ураховується, що політика має  справу з об'єктивними реальностями (природними, економічними, біологічними, міждержавними й т.п.). Політик, що приймає рішення, має справу з конкретними людьми тільки в остаточному підсумку. Отже, моральне обґрунтування політичних рішень буде мати саму загальну характеристику у вигляді відповідності їхнім загальнолюдським цінностям, принципам гуманізму, волі й т.п.

Політичний вибір  стратегічного характеру повинен  бути всебічно фундируваний, у тому числі й з моральної точки  зору, а саме: як це відіб'ється на моральному здоров'ї суспільства. Політика акумулює інтереси мільйонів людей. Але вона не може ігнорувати інтереси особистості. ”Якщо правильно зрозумілий інтерес становить принцип всієї моралі, - писав К. Маркс і Ф. Энгельс, - то потрібно прагнуть до того, щоб приватний інтерес окремої людини збігався із загальнолюдськими інтересами”.

У розробці політичних рішень проявляються такі якості політичних лідерів, як інтелект, уміння прогнозувати наслідки прийнятих рішень й ін. Якщо при ухваленні рішення виникає колізія між мораллю й можливими політичними результатами, обовязок політика - максимально орієнтуватися на моральні критерії. Моральній оцінці піддаються й результати політичних рішень. Ця оцінка враховує, якими методами проводиться політика і які наслідки політичних рішень для людей. Можуть оцінюватися тільки загальні підсумки політики. Швидше за все, не можна покласти моральну відповідальність на політику за кожну особистість, що потрапила “під колеса” політичної машини. Такої відповідальності не може винести жодна людина.

Влада найбільшим чином  впливає на особистість політика й, як правило, не в кращу сторону. К. Тацит зтверджує, що Веспасиан єдиний із всіх римських государів, хто, ставши принцепсом, змінився на краще. Століття, що минули відтоді, переконують, що випадок з Веспасианом залишився скоріше щасливим винятком, ніж правилом. Влада, будучи безконтрольною, здатна не тільки деформувати моральні й психологічні основи особистості, але й провокувати його повну деградацію. Необов'язковість, несумлінність, некомпетентність і безграмотність аморальні в політичній діяльності. Політика завжди була, є й буде сферою моралі й особливо небезпечної соціальної аморальності.

Невідповідність політичних і моральних дій і стану  свідомості (розбіжність слова й  справи, запиту й відгуку на нього, надії й обіцянки, правди й неправди та ін.)також аморальні. Політика - це мистецтво передбачення, область продуманих кроків, маневрів, компромісів, розрахунків, але й хитрості, обману, загравання, великої, але не завжди чесної гри. І сьогодні чесність, щирість, висока моральність із великою працею затверджуються в політику. Кар'єристи ,авантюристи, екстремісти й махінатори найнебезпечніші для політики, часто знаходять шляхи проникнення в неї. Перехід до чесної політики, характерної для справжнього гуманного суспільства - довгий і важкий процес.

Висновок

“Яка брудна справа – політика!” – нарікають  пересічні громадяни. “От якби нашій політиці більше моральности!” – зітхають журналісти. І вже політики, вловивши кон’юнктуру часу і бажання натовпу, обіцяють продемонструвати нам цю моральність.

Не вірю! Бо мораль і політика розміщені в різних площинах. Навіть високоморальна людина, ставши політиком, втрачає свою моральність. Могандас Карамчанд Ґанді як духовний лідер індійського народу й автор концепції громадянського спротиву – це одна особа, а Могандас Карамчанд Ґанді як лідер Індійського національного конґресу, жорсткий політик і досвідчений інтриган – це інша особа. Ці дві особи злилися воєдино, створивши – по мученицькій смерті Ґанді – один міт про величну, прекрасну і моральну людину. Політика не може бути моральною. Політика може бути відносно моральною і відносно аморальною. Її критерієм є людська пам’ять, індикатором – історія. Володимир Великий був пияком і розпусником, проте в історію він увійшов як творець давньоруської імперії та хреститель Руси. Його зображення на одногривневій купюрі нагадує нам про акт хрещення Руси, а вже на марґінесах нашої пам’яті – як Володимир убив брата Ярополка, збирав похід на свого сина Ярослава, як мав 100 наложниць у Вишгороді і 100 – на Берестовому...

Богдана Хмельницького  ми шануємо як чудового полководця й державного діяча. Чи дорікне йому хто, що з союзниками-татарами гетьман розраховувався ясиром – дозволом брати в неволю українських жінок і дітей? Ніхто не згадає і про жорстоку розправу Богдана над ватажками селянського повстання 1650 року...

Євген Коновалець та інші діячі ОУН є для українців  лицарями духу, людьми, що змагали до незалежности України. Але як ставитися до організованих ними терористичних і експропріяційних акцій? Митрополит Андрей (Шептицький) був змушений звернутися до своєї пастви з посланням “Не убий!”, спрямованим проти терору, який розгорнули націоналісти в Галичині. Згодом виявиться, що в націоналістичному середовищі дискутувалося питання страти Митрополита Андрея! Тепер і ОУН, і Шептицький – частина нашої історії. Навіть більше: і ОУН, і Шептицький є тими підвалинами, на яких ми намагаємося вибудувати власний патріотизм.

Цих прикладів достатньо  для того, аби усвідомити: моральність  буває відносна, історія ж і  людська пам’ять легко закривають очі на аморальні вчинки видатних діячів. Історія поблажливо ставиться до аморальности видатних, непересічних постатей. Проте найменша похибка нікчеми залишиться в пам’яті поколінь, перекресливши всі добрі справи і з часом набувши гіпертрофованих розмірів.

Мораль і політика – речі несумісні. Політика – це боротьба за владу, в якій перемагає сильніший, хитріший, жорсткіший; це боротьба без правил. Ще Макіявеллі усвідомив, що про мораль у політиці говорити недоречно. Сучасний йому світ демонстрував, здавалося б, найпотворніші гримаси політичного життя. Борджія, Сфорца, Медічі й інші діячі пізнього Середньовіччя вдень ревно молилися Богові, а вночі вбивали, страчували, катували, підсипали отруту – іменем Господа...

За 500 років нічого не змінилося. Нинішні політики відкривають храми, ревно хрестяться під час літургії, виголошують промови, в яких відчутна турбота про духовність, цілуються з церковними єрархами. Усе це – гра на публіку. За лаштунками залишаються грошові махінації, продаж Батьківщини гуртом та вроздріб, сприяння мафії, корупційні дії, наступ на свободу слова й інші громадянські свободи, зникнення опозиційних політиків та журналістів. І це – не лише в Україні. Тому той, хто говорить про моральність у політиці, щонайменше лицемірить.

Політик, який ризикне  жити виключно за моральними приписами, приречений на поразку. Він стає прогнозованим, беззахисним, роззброєним. Інша річ, що аморальність політика не повинна шкодити суспільним інтересам, суспільству загалом. Не випадково в Середньовіччі формується теорія двох мечів – меча світського і меча духовного. Церква й імператор розуміли: треба розділити політику і духовність. Папа і церковна єрархія мають дбати про духовну сферу і мораль, політики ж – про добробут підданих, про питання війни і миру, успадкування престолу тощо. Папа коронував монархів і в такий спосіб легітимізував їхню діяльність, авансом видавав індульгенцію на певні дії, зокрема й аморальні. При цьому папа міг і відібрати корону, і відлучити короля від Церкви. Отож світського володаря завжди контролював володар духовний. Суспільство знало, що світський володар може собі дозволити набагато більше, ніж звичайна людина. Володар у Середньовіччі стояв поза традиційною мораллю – і суспільство годилося з цим.

Новітні часи витворили  тезу про “моральних” і “аморальних” політиків. Останніх оцінюють за критеріями, якими служать традиційні уявлення обивателів про основи суспільної моралі: “Ви знаєте, що в депутата Н. є коханка!”; “Міністр Х. не сплатив податки!”; “А губернатор К. не виконав своїх обіцянок”… Саме ці моменти пріоритетні у сприйнятті політика, навіть коли той пов’язаний із мафією. Цього ми не помічаємо – чутки про коханку для більшості з нас є визначальними. І що з того, що міністр Х. посприяв російській транснаціональній компанії в незаконному придбанні кількох українських підприємств? Для нас достатньо, що він не сплатив 200 гривень податку. Губернатор К. віддав наказ знищити опозиційного журналіста? Нас це не цікавить. Для нас важливіше, що губернатор К. не проклав дорогу до села Зачепилівки, хоч обіцяв...

Може бути й інша ситуація. Політик В. – чудовий сім’янин, щонеділі ходить до церкви, співає в хорі, малює полотна, знає історію України і жодного разу не порушив правил вуличного руху. Зразок для наслідування! Попри те підконтрольні йому структури поширюють неправдиву інформацію щодо конкурентів; його менеджери ведуть нечесну гру на біржі, його підприємства працюють за тіньовими схемами, що приносить збитки державі. Інформація про темний бік діяльности цього політика загальновідома. Однак для загалу В. – зразок морального політика.

Чи не варто чесно  зізнатися в тому, що ми живемо в  лицемірному суспільстві, в суспільстві  зі схибленим, перверсивним уявленням  про мораль? Звідси – намагання в 1999 році окремих суспільних діячів побачити проблиски моральности в Євгенові Марчукові (і це по стількох роках роботи в спецслужбах, де про поняття моралі забувають на порозі!). Звідси – намагання постійно згадувати про дві судимості колишнього прем’єра Віктора Януковича. Звідси – намагання створити модель ідеального політика “на основі” Віктора Ющенка. Звідси – легенда про Марію Магдалину (Юлію Тимошенко), яка, мовляв, покаялася і заслуговує прощення. Прикладів – безліч.

Як на мене, оцінювати  політика за критеріями моральности  – це те саме, що підходити до служителя  Церкви з позицій сексуальності. Речі не сумісні. І що швидше ми це усвідомимо, то краще для суспільства. Політика – це те допустиме зло, на яке ми мусимо зважати, як зважаємо на інститут держави, хоч чудово розуміємо, що держава – це машина насильства і зиску, яку ми приймаємо і якій безумовно коримося, без роздумувань, без протестів.

Віддаймо Богу –  Богове, а кесарю – кесареве. Судімо політика не за моральними якостями, а за його реальними справами; не з позиції Євангелія, а з позиції Історії. Церква в нас відокремлена від держави. Формально. Але суспільство й далі оцінює державних діячів за церковними критеріями, а держава трактує Церкву як звичайне міністерство чи відомство. Потрібно досить часу, аби усвідомити: відокремлення Церкви від держави має відбутися не стільки на папері і не стільки шляхом заборони вивчення в школі Закону Божого, скільки шляхом реального усвідомлення ролей, що їх відіграють у суспільстві Церква і політики. Щоб завтра громадянин не йшов до священика радитися, за кого віддати свій голос. І щоб політик не відпускав своїй пастві гріхи. Кожна інституція має займатися своїми справами.