Моральна діяльність та її структура

      Кодекс (поведінки або моральний кодекс) повинен зафіксувати та подати у формі приписів норми поведінки, які повинна виконувати переважна більшість людей і які складають історичний здобуток суспільства; до кодексу можуть входити і ті норми, які часто порушуються, однак вважаються обов’язковими. У Стародавньому Єгипті за тисячі років до нашої ери у саркофаг разом із мумією клали папірус із переписаними із «Книги мертвих» виправданнями померлого перед богами: «Я не чинив людям зла… Я не робив погане… Я не піднімав руку на немічних… Я не доводив до сліз… Я не вбивав… Я не наказував вбивати… Я не творив перелюбство… Я не лихословив…»

      Одним із найдавніших моральних кодексів вважаються «закони Мойсеєви», які записані у Біблії і які діють і сьогодні: вони відомі всім як знамениті «десять заповідей» Господніх. Досить часто складаються кодекси для певної особливої групи людей, наприклад, для учнів якихось спеціальних навчальних закладів, для військових груп спеціального призначення. Досить цікавими і по-сьогодні постають лицарські кодекси честі, так звані кодекси куртуазної моралі (поведінки придворної знаті).

     Дуже  важливу роль у моральній діяльності, діях, вчинках людини грають моральні принципи (з лат.-перше, початкове). Принципи  характеризують певну цілісну лінію поведінки людини, постають складовими її  морального  характеру. Наявність подібних принципів - як-от справедливості, працелюбності, гуманізму, патріотизму тощо - надає поведінці особи завбачуваності, суто  моральної раціональності. Так, скажімо, якщо ми знаємо, що хтось працелюбний, що це є невід’ємною рисою його характеру, - ми можемо передбачати його поведінку й реакції за найрізноманітніших обставин.

       Коли кажуть, що людина є принциповою,  то це значить, що в певних  питаннях вона ніколи не піде  на поступки, не вчинить всупереч  змісту своїх принципів. Як  правило, принципи стосуються  якихось найважливіших, наріжних  питань моральної поведінки, зачіпаючи  поняття честі, гідності, самоповаги  та ін. Безпринципна людина з  моральної точки зору є людиною  непевною, ненадійною. На таку людину  не можна покладатись. Тому  моральні принципи досить часто  стосуються саме зв’язку між людськими словами, думками та діями: вважається, що принципова людина не бреше, не зраджує даним обіцянкам, не припускає дій, прямо протилежних своїм намірам. Якщо ж ми в масовому порядку стикаємося із прямо протилежними явищами, то таку ситуацію вважають симптомами моральної хвороби даного суспільства. Моральні принципи ставлять перед етикою дуже гостре питання про те, чи можливі відходи від них і якщо можливі, то за яких умов їх можна визнати такими, що вони не порушують моральності. На це питання існують дві протилежні відповіді: одна стверджує, що лише мертва людина не змінює своїх принципів, інша ж, що зрікаючись принципів, людина зрікається себе самої, втрачає себе.

     Наскільки важливо мати позитивні моральні   принципи, настільки ж важливо й те, щоб вони не перетворювалися на знаряддя  морального  тиску на інших людей. На відміну від норм, принципам моралі не властива категорична обов’язковість, і прищеплювати їх іншим можна тільки силою власного прикладу, проте аж ніяк не шляхом спонукання чи примусу. Вольове нав’язування принципів не має відношення до моралі й найчастіше служить лише самоствердженню тих, хто цим займається. Як говорив з цьому приводу видатний російський філософ Г.С. Батищев (1932 – 1990), найзгубніше для моралі - це людина, озброєна принципами. Останні мають бути для нас не зброєю, а невід’ємною часткою власного нашого душевного світу, саме так вони можуть реалізувати свою  моральну  дієвість.

     В етичній літературі досить докладно висвітлена роль морального еталону як універсального звичаю, характерного для всіх народів на ступені їх родового розвитку. Сутність морального еталону полягає у рівній відплаті за заподіяні речі: «життя за життя, око за око, шкода за шкоду». Разом із зміною історичних умов, із виділенням окремої людини із родової спільності, із появою все більших відмінностей між різними людьми виникла потреба в інших формах соціального регулювання. Здійснився перехід від еталону (звичаю) до «золотого правила» (принципу) моралі - «(не) дій по відношенню до інших так, як би ти (не) хотів, щоб вони діяли по відношенню до тебе». Це «золоте правило» моралі згадується в працях Конфуція, Піфагора, в Євангеліях. Тут важливо відмітити самий перехід від моральної регуляції, що наставляла на пасивну реакцію на вчинки інших людей (треба відповісти на дії адекватно), до продумування та планування власної активної дії, необхідності думати про наслідки своїх вчинків, індивідуальну, а не колективну відповідальність за них; одним словом, «золоте правило» має вже чітко виражену специфічно-моральну природу.

      Відмінність  моральної мотивації від звичая проявляється : по-перше, у логіці виправдання та обґрунтування моральних вимог. Логіка обгрунтування звичаю може бути передана так: «Так прийнято діяти завжди, по-іншому діяти неможливо: отже, роби так, як повинні робити всі.» Логіка обгрунтування моралі є іншою: «Діяти слід не так, як діють всі, і не тому, що так діють всі, а виходячи із належного. Отже, роби як належить». Людина виривається за межі усталеної ситуації, стає у критичне відношення до встановленого у суспільному житті, перебирає на себе саму мотивацію моральних дій. Значно пізніше з цього критичного ставлення до сущого виростає здатність людини мріяти про краще майбутнє, формується унікальна спроможність моральної свідомості творити моральний ідеал, «дар» історичної прозорливості.

      По-друге, відмінність між звичаєм та моральною  мотивацією пояснюється сферами  їх розповсюдження. Для звичаю характерним  є те, що та чи інша соціальна спільнота  має свої уявлення про правильне  і потрібне, дотримується певних стереотипів  поведінки, які постійно відтворюються  за певних обставин, а до правил життя  інших спільнот відноситься байдуже. Моральна мотивація, навпаки, прагне вийти  за вузькі межі родового мислення і  поширити свої положення не лише на «своїх», але й на «чужих», і в ідеалі - на весь людський рід.

      Нарешті, по-третє, самим фактом наявності обгрунтування відмінності між наявним, усталеним, і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. У звичайній поведінці сумнів в оцінці діючих уявлень просто не виникає. Для моралі обгрунтування – «роби так, як повинно; роби, як належить» - набуває першорядного значення.

        Звичаї, вкорінені у давньому синкретичному мисленні, забезпечували згуртованість людських спільнот, стабілізацію людських стосунків, поставали засобом залучення та передачі накопиченого соціального та культурного досвіду. Акумульований у звичках досвід, мудрість багатьох поколінь, зумовили довготривалість їхнього існування, тому сьогодні давні моральні звичаї потребують обережного, обачливого ставлення до них. Це, однак, не означає відсутність у звичаях негативних моментів; до них можна віднести консерватизм, певну історичну відсталість, відсутність в них зрозумілих моральних мотивацій, тощо. Тому в наш час переважно саме мораль виступає ціннісним орієнтиром, критерієм поведінки людини, хоча до давніх звичаїв слід ставитись обережно і вдумливо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Висновок 

      Отже, перегляд категорій етики, що позначають складові та аспекти моральної діяльності, можна зробити висновок: знання цих категорій суттєво допомагає нам зорієнтуватись в оцінці наших дій, а тому й в свідомому ставленні до моральних аспектів власного життя.  
 
 

Узагальнюючий блок. 

Таким чином моральність, що спочатку виникає, виступає у вигляді реально складних і практикуемых форм поведінки й  суспільних відносин, коли оцінний  її аспект ще не виділяється в особливу сферу свідомості, моделі ідеальної  повинності, що протистоїть реальної дійсності. Фактично мораль тут вичерпується областю вдач - реальної практики взаємини людей.  

Можна констатувати, що область моралі поєднує  величезна безліч різнорідних явищ і являє собою якась єдність  протилежних визначень - вона й природня, і надприродна, і об'єктивна, і  суб'єктивна, і сфера необхідності, і область волі, і абсолютна, і  відносна, і розумна, і нерозумна, і доцільна, і безкорислива, і  самодостатня.  

Отже, мораль являє собою складну сферу  духовного життя людину й суспільства, сферу духовної культури і є предметом  вивчення етики. Етика ж є вченням  про мораль, про моральне освоєння людиною дійсності. Етика не створює  моралі, не придумує норми, принципи, правила  поведінки, оцінки й ідеали, а вивчає, теоретично узагальнює, систематизує й прагне обґрунтувати одні норми  й цінності й розкритикувати й  спростувати інші. Для цього вона з необхідністю повинна розкрити джерело походження моральних цінностей, загальну природу моралі, її специфіку  й роль у житті людини, виявити  Закономірності функціонування й розвитку. 
 
 
 
 
 
 

Література 

1.  Кондрашов  В.А., Чичина Е.А. Этика. Эстетика: Учебное пособие для студ.вузов РФ.- Ростов- на-Дону.: Феникс. – 1998. – 512с.
2. Лозовий В.О. Етика: Навч. посіб. для студ. вузів.– К.: Юрінком Інтер. – 2004. – 224с.
3. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. – 5-е вид. – К.: Либідь. – 2004. – 384с.
4. Мовчан В.С. Етика: Навч. посіб.- 3-тє вид. випр. і доп. – К.: Знання.- 2007. – 483с.
5. Тофтул М.Г. Етика: Навч. посіб. – К.: Академія. – 2005. – 416с.