Мистецтво любові (Е.Фромм)

Еріх Фромм (Erich Fromm) народився в 1900 році у Франкфурті, Німеччина.

Він був єдиною дитиною  батьків-євреїв. Фромм виріс, знаючи два різних

світи – ортодоксальний єврейський і християнський, де він  час від часу

зіштовхувався з антисемітизмом. Родина Фромма була далеко не ідеальною.

Він описував своїх батьків  як “дуже невротичних” , а себе як “нестерпно

невротичну дитину” .

 

Коли в Європі спалахнула перша світова війна, Фромму було 14 років. Хоча він був занадто молодий, щоб воювати, він був вражений людською

ірраціональністю і руйнівними нахилами. Пізніше він писав:”  Я був

глибоко заклопотаною молодою  людиною, яку мучили питання, як виявилася

можливою ця війна, а також  бажання зрозуміти ірраціональність поведінки

людських мас і жагуче бажання миру і розуміння між  народами” . У

відповідях на ці питання  видно величезний вплив Фрейда і  Карла Маркса.

Праці Фрейда допомогли йому зрозуміти, що люди не усвідомлюють причин

своєї поведінки. Читаючи  Маркса, він засвоїв, що соціально-політичні

сили істотно впливають  на життя людей.

 

На відміну від Фрейда, Юнга й Адлера, Фромм не мав медичної освіти. Він

вивчав психологію, соціологію і філософію, йому присвоїли ступінь

доктора філософії в Гейдельбергзькому університеті в 1922 році. Він

одержав базову психоаналітичну  освіту в Берлінському психоаналітичному

інституті. У 1934 році Фромм емігрував у Сполучені Штати Америки,

прагнучи уникнути нацистської  загрози. Він почав вести приватну практику

в Нью-Йорку. Першу свою книгу  “Втеча від волі” Фромм опублікував у 1941

році. У ній він показав  особливе значення способів, якими  суспільні сили

й ідеології формують структуру  характеру індивідуума. Це напрямок, який

одержав розвиток у великій  кількості наступних книг, принесло Фромму

членство в Міжнародній  психоаналітичній асоціації.

 

У 1945 році Фромм став співробітником Інституту психіатрії Вільяма

Алансона Уайта. Надалі він читав лекції в багатьох університетах США й

обіймав посаду професора  психіатрії в Національному університеті в

Мехіко з 1949 року до свого  відходу в 1965 році. Разом зі своєю  дружиною

Фромм у 1976 році перебрався у Швейцарію, де помер від серцевого

приступу в 1980 році.

 

Досліджуючи феномен любові по Фромму, я опиралася на книгу Е.Фромма

“Мистецтво любові”.

 

У принципі, зміст книги  Фромм передав у передмові, яка відразу

налаштовує читача на тематику і складність книги. Відразу хочу

відмітити, що, по-перше, “Мистецтво любові” містить багато цікавих  ідей

і, по-друге, з більшістю, якщо не з усіма, я погоджуюся, що дуже

приємно.

 

Чи є любов мистецтвом? Цьому питанню присвячений перший розділ праці Е.Фромма.

 

Більшість вважають любов, скажемо, випадковістю, що в корені, я думаю,

неправильно. Тому що для  багатьох “проблема любові складається  лише в

тому, щоб бути закоханим , а не в тому, щоб любити, вміти  любити”. Тому

що значна частина людей  думає, що, насправді, любити просто, проблема

складається лише в тому, щоб знайти придатний об'єкт, що відповідав би

усім вимогам (майже як якийсь товар!) і який потім полюбив  би. Розумніше

було б говорити, що любов  – закономірний плід зусиль і знань. Хоча деякі

навіть не задумуються, що, для того щоб любили тебе, треба  теж почати

якісь старання, а головне, що любов до когось – це більше щастя, ніж

свідомість того, що ти коханий. Так само люди не завжди можуть

відрізнити первісне почуття  закоханості з перманентним станом

перебування в любові.

 

Любові треба вчитися, пише Фромм, і я розділяю його точку зору. Тому що,

якщо люди не вміють любити, то навіть так звана “справжня  любов”

протриває недовго.

 

Любов – мистецтво, з цим  я цілком згодна. І, звичайно, як кожному

мистецтву, цьому треба  учитися. Але колись необхідно усвідомити (що для

багатьох, мені здається, нереально: нас з дитинства учили відноситися  до

любові просто, навіть не задумуючись, тобто на питання типу “Чи любиш

ти, синку, Надійку із сусіднього двору?” у більшості випадків хотіли

чути позитивну відповідь), що любов – це мистецтво, що, як і  всяка

майстерність, не дається  без праці, а потім вже їй вчитися. Але,

незважаючи на всі невдачі  в цій області, багато хто ставлять на перше

місце “більш” реальні  речі: гроші, успіх, владу і так  далі. І тому що та

ж більшість – прагматики, то це в значній мірі так і відбувається тому,

що вже на початку шляху (кожного) хочеться бачити чи хоча б  представляти

деяким чином кінцеву  мету. Коли учишся любові, про це говорити важко,

якщо неможливо. Фромм правильно пише, що наша теперішня культура

припускає гідними витрати  сил на навчання тільки тим речам, за допомогою

яких можна набути гроші  чи престиж, а любов, яка приносить  користь

“тільки душі”, але марна  в сучасному змісті, є “розкішшю”.

 

Другий розділ праці Е.Фрома “Мистецтво любові”, власне, і присвячена

теорії любові. Тут я  б хотіла додати, що зміст книги  виходить за рамки

просто визначення цього  почуття, що зрозуміло. Наше життя –  сукупність

різних факторів і обставин, тому і любов не можна відокремити  від

дійсності, від навколишнього  середовища.

 

Людина по своїй суті прагне бути ідентичною, тобто підсвідомо їй

хочеться, щоб вона була не одна. Хоча і зовні здається протилежне: “люди

живуть з ілюзією, що вони підпорядковуються своїм власним  ідеям і

нахилам, що вони оригінальні, що вони приходять до своїх переконань у

результаті власного роздуму” . Насправді, якщо копнути глибше, можна

побачити, що “їхні ідеї схожі з ідеями більшості” , тобто  “погодження

усіх є доказом правильності “їхніх” ідей” . Але оскільки все-таки є

маленька необхідність в  індивідуалізмі, то вона задовольняється  за

допомогою таких незначних  відмітних знаків, як ініціали на одязі,

приналежність до якої-небудь партії і так далі. Але, насправді, повне

єднання, тобто відчуття, що не самотній, приходить тільки в  любові. Але

в той же час тільки це почуття дозволяє двом істотам стати  одним цілим і

при цьому залишатися двома.

 

 

 

Фромм дає таке визначення: “Любов – це активна сила в людині, сила, що

валить стіни, що відокремлює  людину від її ближніх; яка поєднує  її з іншими; любов допомагає їй перебороти почуття ізоляції і самотності; при

цьому дозволяє їй залишатися самій собою, зберігати свою цілісність”.

Досить ємна, на мій погляд, дефініція. Таким чином, активний характер

почуття складається саме в тому, що любов – це, насамперед, давати, а не

брати. Але для того, щоб  давати, людина повинна дійти до визначеного

рівня розвитку. Насправді, “давати – більш радісно, ніж  брати, не тому,

що це позбавлення, а тому, що в цьому акті давання виявляється  вираження

життєздатності” .

 

У своїй роботі Фромм виділяє п'ять елементів, властивому кожному виду

любові. Це давання, турбота, відповідальність, повага і знання.

Здатність любові давати припускає  досягнення “високого рівня

продуктивної орієнтації” , у якій людина переборює нарцисівське бажання

експлуатувати інших і  нагромаджувати, і здобуває віру у  свої власні

сили, відвагу покладатися  на самого себе в досягненні цілей. “Чим більше

людині бракує цих рис, тим більше вона боїться віддавати  себе, і,

виходить, любити”, вважає Фромм.

 

Те, що любов означає турботу, найбільше очевидно в прихильності матері

до своєї дитини. Ніяке  її запевняння в обожнюванні не переконає  нас,

якщо ми побачимо відсутність  у неї опіки про дитину, якщо вона зневажає

годівлею, не намагається  цілком оточити її увагою, але, коли ми бачимо

її догляд за дитиною, ми цілком віримо в її почуття. “Любов – це активна

зацікавленість у житті  і розвитку того, що ми любимо” .

 

Інший аспект любові – відповідальність – є відповідь на виражені чи

невиражені потреби людської істоти. Бути відповідальним значить  могти і

готовності “відповідати” . Люблячий людина почуває відповідальність за

своїх близьких так само, як за самого себе. У любові між дорослими

людьми відповідальність стосується, головним чином, психічних  потреб

іншого.

 

Відповідальність могла  б легко вироджуватися в бажанні  переваги і

панування, якби не було поваги в любові. “Повага – це не страх  і

благоговіння, це здатність  бачити людини таким, який він є,

усвідомлювати його унікальну  індивідуальність” . Таким чином, повага

припускає відсутність експлуатації. “Я хочу, щоб улюблена людина росла  і

розвивалася заради неї самого, своїм власним шляхом, а не для  того, щоб

служити мені. Якщо я люблю  іншу людину, я почуваю єдність  з нею, але з

такою, якою вона є, а не з  такою, як мені хотілося, щоб вона була, як

засіб моїх цілей” .

 

“Поважати людини неможливо, не знаючи її: турбота і відповідальність

були б сліпі, якби їх не направляло знання”. Фромм розглядав любов як

один зі шляхів пізнання таємниці людини, а знання як аспект любові, що є

інструментом цього пізнання, що дозволяє проникнути в саму суть.

 

Існує декілька “видів”  любові, які Фромм називає “об'єктами”: братерська

любов, материнська любов, еротична любов, любов до себе і любов до бога.

 

 

Під братерською любов'ю  Фромм розуміє любов між рівними, котра

ґрунтується на почутті, що всі ми одне. “Любов починає виявлятися тільки

тоді, коли ми любимо тих, кого не можемо використовувати у своїх  цілях, ”

— пише дослідник. Материнська  любов, яку можна назвати любов'ю

батьківською, не поділяючи  її на почуття батька і матері, по Фромму – це

прихильність до безпомічної  істоти. Про любов до себе філософ  говорить

як про почуття, не випробуючи якого, не можливо любити когось іншого.

 

І для сексуального, і  для еротичного почуття Фромм використовує один

термін – “еротична  любов”. У якості її головного принципу автор виділяє

злиття, і у фізичному  змісті, і в духовному. Однак коли філософ починає

описувати конкретні прояви еротичної любові, то виявляє, що фізичний

аспект близькості без  духовного єднання не здатний  її задовольнити.

“Якби сприйняття іншої  людини йшло всередину, якби осягалася

нескінченність його особистості, то іншу людину ніколи не можна було б

пізнати остаточно – і  чудо подолання бар'єрів могло б  повторюватися

щодня заново. Але в більшості  людей знайомство з власною особистістю, а

тим більше з іншими занадто  поспішне, занадто швидко вичерпується. Для

них близькість утверджується  насамперед через статевий контакт. Оскільки

відчуженість іншої людини вони відчувають насамперед як фізичну

відчуженість, то фізичну  єдність приймають за відчуття близькості” .

 

У даному уривку для нас  важливе виділення двох аспектів у розумінні

еротичної любові Фроммом. По-перше, це досягнення єднання з іншим через

фізичну близькість, і, по-друге, це досягнення єднання з іншим  у

нескінченному пізнаванні іншого через фізичну близькість. У першому

випадку всі переживання  концентруються на факті самої фізичної

близькості. В другому  – на іншому, що осягається через  цю близькість. За

Фроммом цілком можна погодитися, коли він підкреслює несамодостатність

чисто сексуального аспекту  в любові: “Статевий потяг створює  на коротку

мить ілюзію єдності, однак  без любові воно залишає людей  такими ж

далекими один одному, якими  вони були колись. Іноді воно змушує їх

згодом викладатися і  навіть ненавидіти один одного, тому що, коли ілюзія

зникає, вони відчувають свою відчуженість ще сильніше, ніж колись” .

 

Дуже часто зустрічається  омана, ілюзія того, що “любов обов'язково

означає відсутність конфліктів. Так само люди звикли думати, що болю і

суму треба уникати  при будь-яких обставинах... І вони знаходять вірні

доводи на користь цієї ідеї в тому, що зіткнення, яке вони бачать

навколо, виявляються лише руйнівним взаємним обміном, що не несе нічого

гарного ні одній зі сторін. Насправді, для більшості людей  сварки є

спробами уникнути дійсних  конфліктів. Це скоріше незгода по незначних і

поверхневих питаннях, по самій  своїй природі не піддається проясненню чи

дозволу. Дійсні конфлікти  між двома людьми служать не тому, щоб щось

сховати чи звалити на іншу людину, а переживаються на глибокому рівні

внутрішньої реальності, з  якої вони виходять. Такі конфлікти  не

руйнівні. Вони ведуть до прояснення, вони народжують катарсис, з якого

обоє людей виходять збагаченими  знанням і силою” .

 

В останньому розділі своєї  праці “Практика любові” Фромм виділяє загальні вимоги і риси характеру, необхідні в будь-якім мистецтві, будь

то музика, медицина і, звичайно, любов.

 

Насамперед, філософ виділяє  дисципліну як критерій, але саме дисципліну

усього власного життя. Другий аспект – зосередженість, тобто  оволодіння

яким-небудь мистецтвом повинне  стати предметом найвищого зосередження,

не повинне існувати нічого більш важливого, чим це заняття. Третій

фактор – терпіння. Останньою  умовою є вища зацікавленість у знаходженні

майстерності в цій  справі. “Якщо мистецтво не є  для нього предметом