Культура спілкування і етикет

РЕФЕРАТ

на тему:

“Культура спілкування і етикет”

Ні одна людина не існує сама по собі. Кожен з нас може жити лише серед людей і зв'язаний з ними безліччю найрізноманітніших відносин. Фор­мою   такого   взаємозв'язку   є   спілкування.   Спіл­кування  —  це  процес  взаємодії  між  людьми,  у якому   відбуваються   обмін   діяльністю,   інформа­цією, досвідом, умінням і навиками, а також результатами діяль­ності. У більш вузькому змісті під спілкуванням розуміють процес обміну інформацією та досвідом.

Спілкування є одним із проявів людської сутності, особистісною формою існування і функціонування суспільних від­носин. Тому воно нерозривно зв'язане з іншими проявами цієї ж сутності — діяльністю і духовним світом людини, доповнює їх. Так, ніяка спільна діяльність не може відбуватися без коор­динації людських дій, узгодження цілей, обміну думками тощо. Формування внутрішнього світу людини, її свідомості, почуттів, знань теж можливе лише завдяки спілкуванню поміж людьми. Про це свідчать не лише приклади дітей, які були позбавлені по­вноцінного спілкування і не змогли розвинутися. Навіть дорослі, якщо їх позбавити на тривалий час можливості спілкування з собі подібними, можуть втратити набуті ними раніше людські якості. Наприклад, боцман А.Селькірк — прототип Робінзона Крузо, який чотири роки прожив самітньо на безлюдному острові, не лише розучився розмовляти, але й втратив здатність правильно розуміти, що з ним відбувається.

Таким чином, спілкування є невід'ємною і дуже важливою стороною людського існування, необхідною передумовою форму­вання людини як соціальної істоти, здатної до співіснування з собі подібними.

Одночасно спілкування є необхідною передумовою існування суспільства. У процесі спілкування досягається необхідна орга­нізація та єдність дій окремих індивідів, здійснюється інтелек­туальна та чуттєво-емоційна взаємодія між ' ними, формуються спільність настроїв і поглядів, досягаються взаєморозуміння і уз­годженість дій, згуртованість і солідарність, без яких неможлива ніяка колективна діяльності.

Проте спілкування може бути не тільки засобом, але й ціллю. Кожній людині у тій чи іншій мірі властива потреба у спілкуванні. З одного боку, це потреба в нових враженнях, почуттях, знаннях. З іншого — це потреба поділитися з кимось власними переживан­нями і думками. Тобто, як вже відзначалося, спілкування є процесом інформаційного обміну. І потреба у такому інфор­маційному обміні для людини не менш важлива, ніж, скажімо, потреба у обміні речами або предметами, інформаційний обмін відрізняється тим, що внаслідок нього відбувається збагачення певним   досвідом   кожної   людини,    яка    приймає   участь   у спілкуванні.

Якщо у однієї людини є яблуко і у іншої є яблуко, відзначав Бернард Шоу, то після обміну у них залишиться по одному яблуку. Але якщо у людини є ідея і у іншої є ідея, то після обміну у них залишиться по дві ідеї. Тобто під час спілкування відбувається не лише обмін, але і перетворення надбання кожного учасника спілкування у їх спільне надбання. Тому саме через спілкування відбувається навчання і виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду. Одночасно саме у спілкуванні проявля­ють себе і розкриваються різноманітні риси і властивості людини, її внутрішній світ, який стає доступним для інших.

В процесі свого розвитку потреба у спілкуванні набуває ви­біркового характеру. Хоча іноді й зустрічаються такі люди, яким все одно з ким — аби «поговорити», проте у більшості випадків кожна людина має певне коло знайомих або друзів, з якими вона спілкується найбільш охоче. І лише найближчим товаришам ми розкриваємо свої таємниці, ділимося з ними своїми найпотаємнішими думками і мріями. Тому у процесі такого товариського спілкування дуже важливо уміти співпереживати іншій людині, поставити себе на її місце, дати їй пораду, перейматися її болями і тривогами.

Інколи людина має сильну потребу «висповідатися», поділитися з кимось тим, що її найбільше хвилює або що не дає їй спокійно жити. І їй буває боляче, коли пізніше той або та, з ким вона поділилася «найсвятішим», розкриває ці таємниці іншим, робить їх предметом не співчуття, а критики чи навіть глузування. Тому, наприклад, для священнослужителів вважається обов'язковим збе­реження таємниці сповіді. Обов'язковим також є збереження ме­дичної таємниці лікарями. Але і кодекс честі кожної людини не дозволяє їй розголошувати чужі таємниці, бо це, особливо у взаємовідносинах між друзями, оцінюється як зрада.

Деякі дослідники вважають, що не менш важливою, ніж потреба у спілкуванні, для людини є потреба в усамітненні. І дійсно: по мірі збільшення контактів між людьми людині все більше стає притаманне бажання відособитися, зберегти дистанцію з сторонніми. «Суспільство, навіть найкраще, швидко стомлює і відволікає від серйозних роздумів, — писав американський мисли­тель і письменник Генрі Торо, який декілька років провів наодинці з природою і написав про це чудову книгу «Уолден, або Життя в лісі». — Я люблю залишатися сам. Ні з ким так не приємно спілкуватися, як з самотністю. Ми часто буваємо більш самотні серед людей, ніж у тиші своїх кімнат».

З цими словами, мабуть, не можна не погодитися. Але хотілося б звернути увагу на те, що так звана потреба в усамітненні — це теж потреба у спілкуванні, але у спілкуванні з самим собою, яке часто є більш повноцінним і важливим, ніж короткотривалі, поверхові або суто формальні контакти з багатьма малознайомими людьми. Від таких необов'язкових контактів людина дуже швидко втомлюється. Втомлюється від надмірної зайвої інформації, яка може бути їй зовсім нецікавою; стомлюється від того, що в процесі таких контактів їй доводиться постійно слідкувати за собою, стримувати свої почуття, «грати» певну роль. Разом з тим вона відчуває потребу розслабитися, розібратися у самій собі, навести певний лад у своїй душі.

Не маючи поряд з собою справжнього друга, з яким можна було б обговорити усі свої проблеми, людина починає спілкуватися сама з собою, певним чином ніби роздвоюючи власне «Я». В одних випадках вона це робить подумки, ведучи сама з собою чи з своїм уявним партнером внутрішній діалог. У інших — записує свої думки або почуття, веде, наприклад, щоденник. Пізніше це дає їй можливість подивитися на свій внутрішній світ зі сторони, сприйняти його у об'єктивованій формі, як щось нібито й не своє.

Таке вміння спілкуватися з самим собою, вести внутрішні роздуми-діалоги, «розмовляти» або «радитися» з власним сумлінням є надзвичайно важливим не тільки для прийняття якихось зваже­них рішень або для уникнення помилок, але й для внутрішнього, духовного розвитку людини, для збереження її внутрішньої гар­монії.

Підсумовуючи сказане, можна згадати слова французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері, який вважав «розкіш людського спілкування» одним з найважливіших людських благ. Але цим благом треба вміти користуватися.

Світ людського спілкування надзвичайно багатий. Воно   здійснюється   у   різних   формах   і   різними засобами, які становлять невід'ємний чинник куль­тури і які постійно удосконалюються і збагачують­ся. Ми говорили переважно про спілкування між окремими людьми,  але спілкуватися між собою можуть також  і різні  людські  спільності.   Спілкування  може  бути  прямим,   коли воно відбувається у процесі безпосередніх контактів між партне­рами, і спосередкованим, коли між учасниками спілкування існує певна просторово-часова дистанція.

У останньому випадку спілкування носить переважно односто­ронній характер: людина може лише сприймати інформацію, яка надходить до неї від інших поколінь, суспільств або епох, але не може передавати якусь інформацію їм сама. Таке спосередковане спілкування, яке здійснюється переважно завдяки літературі, тво­рам мистецтва або засобам масової інформації, має надзвичайно важливе значення для збагачення відносин людини з світом, виводить її за тісні межі безпосереднього оточення, робить людину причетною до всієї людської культури і до усіх подій, що відбуваються в світі. Завдяки різноманітним формам опосередко­ваного спілкування людина може усвідомити свою єдність з

суспільством, у якому вона живе, або з людством в цілому, відчути себе їх невід'ємною частинкою.

Пряме спілкування теж має свої певні переваги. Саме воно у найбільшій мірі дає нам можливість відчути тепло людських взаємовідносин, сприйняти найтонші нюанси людських почуттів, які безсиле передавати слово. Це можуть зробити тільки жест, посмішка, погляд, вираз обличчя. У процесі прямого спілкування можуть здійснюватися емоційний вплив, навіювання, діють певні «механізми» зараження і наслідування.

Головним, найбільш універсальним засобом людського спіл­кування є мова. Деякі тварини і птахи здатні теж обмінюватися звуковими сигналами, які мають певне інформаційне значення. Проте кількість цих сигналів дуже обмежена. І тільки людина здатна виражати і закріплювати в словах зміст своїх почуттів і думок, називати ними різноманітні предмети і явища. Завдяки цьому вона створює певний інформаційний світ, у якому об'єд­нуються, співіснують на рівних її внутрішній, духовний світ і світ зовнішній, об'єктивний.

Мова — це основа культури, безмежний, невичерпний океан вселюдського досвіду. Підкреслюючи значення слова у людському житті, народна мудрість ставить його поряд з хлібом. Рідна мова зв'язує нас не тільки з нашими сучасниками, але й з минулими і прийдешніми — усіма поколіннями нашого народу. Тому, доки існує мова, живе і народ, і її зникнення означає не тільки втрату історичної пам'яті, але і зникнення цілої нації, її розчинення серед інших людських спільнот.

Разом з тим знати не лише свою, а й іноземні мови — значить мати доступ до культури і душі інших народів, набагато розширити можливості і межі свого спілкування. Ніякий, навіть найдоско­наліший переклад не дасть нам можливості відчути або сприйняти усю гаму відчуттів і думок, які були втілені в їхніх творах Гомером, Вергілієм, Петраркою, Данте, Шекспіром, Бальзаком, Пушкіним та іншими майстрами слова, завдяки яким відбувається спілкування і взаємозбагачення різних національних культур про­тягом століть і навіть тисячоліть. Тому не випадково стільки високопоетичних рядків у ,світовій і українській літературі було присвячено саме рідній мові, вшануванню і оспівуванню її величі і краси.

Поряд з звичайною мовою важливим засобом людського існу­вання є й так звані штучні мови, які найчастіше використовуються в науці, наприклад, різного роду спеціальні терміни або поняття, математичні і хімічні формули, умовні географічні позначення тощо. Тому оволодіння мовою тієї чи іншої науки є необхідною перепусткою у її храм.

При безпосередньому спілкуванні важливим його засобом є також мова міміки та жестів, яка не тільки доповнює і збагачує, індивідуалізує звичайну мову, але інколи, наприклад, при спілкуванні глухонімих людей, замінює її. Відомо, що одне і те ж слово, скажімо, привітання, може бути вимовлене з безліччю найрізноманітніших відтінків, які передаються за допомогою мі­міки, жестів, інтонацій і відображають найтонші переливи людсь­ких настроїв і почуттів.

У різних народів існують історично вироблені традиційні фор­ми спілкування, які найчастіше закріплені у певних звичаях і обрядах. В залежності від них навіть вітатися при зустрічах люди можуть по-різному: кланяючись один одному, обіймаючись, ці­луючись, потискуючи один одному руку або цілуючи її, промов­ляючи певні усталені слова або щось вигукуючи. Незнання цих звичаїв може затруднити спілкування або зробити його неефек­тивним.

Подібним до традиційного є і так зване формальне спіл­кування, яке регламентується певними нормами і має стереотипний характер. При формальному спілкуванні його учасники ніби ро­зігрують певні наперед відомі ролі: вчителя — учня, керівника — підлеглого, лікаря — пацієнта тощо. Виконуючи ту чи іншу роль, людина займає по відношенню до свого партнера певну позицію, вдягає на себе «маску», за якою ховається її власне «Я». Таке спілкування має свої зручності: воно не потребує зайвих витрат енергії і дозволяє наперед спланувати його наслідки, але разом з тим воно збіднює прояви людської особистості.

Важливе місце в житті кожної людини займає також ділове спілкування. Інколи вважають, що і воно теж повинно бути цілком формальним. Але, як свідчить досвід, успіх будь-якої справи значною мірою залежить від того, наскільки ділові партнери розуміють один одного, наскільки кожен з них враховує інтереси, наміри, настрої іншого. Неформальне, зацікавлене ставлення до справи, вболівання за її наслідки ламає кригу суто офіційних відносин між її співучасниками, породжує між ними дружні взаємовідносини.

Саме в дружньому, неформальному спілкуванні розкривається неповторність кожної людини, її характер, внутрішній світ, суто людські якості. Таке спілкування не обмежується лише обміном думками, а включає в себе також почуття і емоції. Воно не сковується якимись інструкціями і не може бути запрограмовано. Кожен учасник такого спілкування може вільно імпровізувати свою поведінку в залежності від обставин чи настроїв. Саме дружнє спілкування, яке ґрунтується на взаєморозумінні і взаємодовірі, на співпереживанні і взаємній симпатії, перетворюється із засобу у мету, оскільки воно самоцінне саме по собі.

Культура спілкування поміж людьми ґрунтуєть­ся на дотриманні загальних правил поведінки, відомих під словом «етикет». Етикет належить до загальнолюдських - норм моралі. Це слово у перекладі з французької означає «ярлик», «цере­моніал». За словами французького філософа Воль­тера, етикет — це «розум для тих, хто його не має». Призначення етикету — захист честі й гідності людей у спілкуванні.

Спроби з'ясувати, що криється за поняттям «культурна, вихована людина», робилися давно. Англійський письменник Джонатан Свіфт стверджував, що «вихований - той, хто найменшу кількість людей поставив у незручне становище».

Відомий філософ Джон Локк вважав проявом вихованості наявність відчуття міри. Він писав: «У кепсько вихованій людині сміливість набуває вигляду грубощів, ученість стає у ній педантиз­мом, дотепність - блазенством, простота - неотесаністю, добродушність — улесливістю; гарні риси становлять істотне багатство душі, але тіль­ки вихованість служить для них оправою».