Етика ненасилля: джерела і розвиток

План

Вступ

1. Суть та  поняття етики ненасилля.

2. Розвиток  концепції ненасилля у світі,трактування  її різними мислителями.

3. Місце етики  ненасилля в сучасному світі,  з погляду філософа А. А Гусейнова.

Висновок

Список літератури.

Вступ

Проблема  ненасилля, як принципу мислення, підіймалася багатьма філософами різних епох, проте цей шляхетний принцип так і не знайшов свого втілення у серцях більшості людей. Мабуть, чи не єдиним прикладом масового прийняття філософії ненасилля, аж до обмеженого входження її у менталітет нації, є Індія. Під захистом ідеї ненасилля країна зробила у свій час феноменальний крок уперед. Мохандус К. Ганді дав таке визначення поняттю: «Ненасилие — это оружие сильных… Мой каждодневный опыт (а также тех, кто работает со мной) показывает, что каждая проблема поддается разрешению, если мы решительно настроены сделать закон правды и ненасилия законом жизни. Правда и ненасилие для меня — стороны одной медали»

Філолофсько-етичні концепції ненасильства безпосередньо  базуються на релігійних поглядах. Вони розвиваються, доповнюються, удосконалюються відповідно до світогляду того чи іншого філософа, письменника, суспільного діяча. У сучасній філолофсько-етичній літературі зустрічаються найрізноманітніші тлумачення позначеної проблеми. Якщо спробувати якось класифікувати такого роду підходи, то умовно можна виділити ряд взаємозалежних і переходячих з одного в інший напрямків: ненасильство як моральний принцип взаємодії людей, як взаємовідношення між ними; ненасильство як форма суспільно-політичної боротьби; ненасильство як ставлення людини до природи, усього живого; ненасильство як один із засобів розв'язання глобальних проблем людства.

1.Суть  та поняття етики  ненасилля.

Ненасильство - є відмова від насильства як способу (засобу) вирішення суспільних конфліктів, боротьби за соціальну справедливість. Відмова від насильства при цьому у жодному випадку не є відмова від самої боротьби за соціальну справедливість. Як відповідь на ситуацію соціальної несправедливості (багатообразні форми пригноблення людини людиною) в реальному історичному досвіді найчастіше свідомо культивувалися дві різні етично-політичні стратегії – упокорювання (покірності) і насильницького опору. В рамках такої альтернативи насильницький опір є, поза сумнівом, переважнішою позицією і з погляду ефективності поведінки і з погляду його етичної якості. У разі насильницької відповіді на несправедливість люди, навіть якщо визнати, що вони використовують неадекватні засоби, зберігають відповідальність за цілі, тоді як покірність означає не тільки відмова від насильства як засобу боротьби, але і від справедливості як єдино гідною людини суспільної мети. Відомий вислів М.Ганді, згідно якому сміливе використання фізичної сили набагато виправданіше ніж боягузцтво.

Разом з покірністю і у відповідь насильством в ситуації соціальної несправедливості існує ще одна (третя) стратегія поведінки – ненасильницький опір, який схоже з у відповідь насильством в тому, що воно орієнтує діяльність на соціальну справедливість, і відрізняється від нього тим, що зобов'язується досягти цього без застосування насильства. Ненасильство відповідальність за цілі діяльності доповнює також відповідальністю за засоби боротьби. Ненасильство заперечує силу в деструктивній, руйнівній формі насильства, але не силу взагалі. Воно саме є вираз сили, яка, якщо можна скористатися таким каламбуром, є сильнішою, ніж сила насильницької боротьби. В усякому разі воно вимагає більше рішучості, внутрішньої душевної сили.

Ненасильство  – не просто відмова від насильства, альтернатива йому. Воно є разом з тим насильницькою для поста стадією. І історично і в плані розгортання інтелектуально-психологічних можливостей людини воно слідує за насильницьким опором, після нього. Воно є позицією суспільних сил і індивідів, які цілком можуть практикувати насильницьке протистояння, більш того, в тій або іншій формі практикували його, але які здатні на більше і йдуть далі, відкривають нові – вищі – можливості історичного і особового розвитку. Якщо насильницьку боротьбу вважати виразом героїзму, то ненасильницьку боротьбу слід було б назвати надгероїзмом.

Для розуміння  ненасильства істотно не тільки те, що це – інший спосіб боротьби за соціальну справедливість. Йдеться  про інше – ненасильницькому –  способі вирішення тих суспільних конфліктів, які традиційно намагалися вирішувати за допомогою різних форм легітимного насильства. Ненасильство протистоїть не просто насильству, що цілком очевидно і само собою зрозуміло, воно протистоїть головним чином і перш за все так званому справедливому насильству.

У основі насильства лежать конфлікти граничної гостроти, коли протиборчі сторони осмислюють своє протистояння як боротьбу добра і зла. Оскільки кожна із сторін, що борються, розглядає себе як персоніфікацію добра і в протилежній бачить втілення зла, остільки у них не залишається ніякого іншого вибору як прагнути нейтралізувати (підпорядкувати собі, знищити) супротивника силою. Ненасильницька стратегія заснована на переконанні, що ніхто не може бути суддею в питаннях добра і зла, і тому пропонує відмовитися від того, щоб кваліфікувати міжлюдські конфлікти в цих категоріях. Як учив Ісус Хрістос у відомій євангельській сцені з блудницею, яка по законах Тори підлягала закиданню каменями, право і обов'язок кидати камені має той, хто сам безгрішний. А якщо люди не діляться на грішних і безгрішних, то хто в кого кидатиме камені? Відмова від того, щоб виступати від імені добра і рахувати протилежну сторону носительніцей зла, є єдиною можливістю залишитися в просторі моралі в ситуаціях, коли думки людей про те, що є добро і що є зло, розходяться радикальним чином.

Ідея ненасильства як життєва програма була мужньо заявлена і послідовно, всесторонньо осмислена  Л.Н.Толстbм, який поклав початок сучасному  руху ненасильства. Вона випробувана  в безперечних і успішних дослідах історичного масштабу. Серед останніх особливо слід виділити національно-визвольну боротьбу індійського народу під керівництвом М.Ганди і боротьби за цивільне рівноправ'я в США під керівництвом М.-Л.Кинга, які є двома світлою плямою на похмурому і кривавому суспільно-політичному фоні ХХ століття.

Ненасильство  не можна вважати відкриттям видатних людей, воно закладене в самому фундаменті людського буття. Як писав Ганді, мир існує, рухомий любов'ю, бо, якби ворожість була рушійною силою миру, він давно б загинув. Він вважав, що навіть в гущавині зіткнень діє сила любові. Саме існування людства впродовж багатьох тисяч поколінь говорить про те, що в його історії превалюють ненасильницькі, дружні способи діяльності. У цьому сенсі ідеал ненасильства є щось дуже близьке, органічне всім людям. І завдання полягає не стільки в тому, щоб поступово інтегрувати і почати практикувати ненасильницькі способи діяльності, скільки в тому, щоб відмовитися від тих особливих і виняткових випадків насильства, які все ще прийнято вважати виправданими, законними, справедливими.

Ідея ненасильства універсальна, властива всім релігіям і культурам, що визначають духове і  культурне різноманіття сучасного  миру. Ніхто не може сказати: це винятково  іудаїстськая ідея, буддійська ідея, конфуціанська  ідея, ідея індуїста, християнська ідея, ісламська ідея. Точно також ніхто не може сказати, що вона чужа якому-небудь з цих релігійно-культурних комплексів. В тому і річ, що кожний з них може рахувати її своїй. Це та безперечна і, можливо, єдина платформа, на якій всі вони можуть об'єднатися, яка, кажучи точніше, їх вже об'єднує, об'єднує якщо і не актуально, то в своїх глибинних духовних витоках.

2 Розвиток концепції ненасилля у світі, трактування її різними мислителями.

Ідея етики  ненасилля, зародилась ще у релігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Ще у VІ-V ст. до н.е., китайський мислитель засновник даосизму Лао Цзи - М. Ганді твердив, що - «головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багато лиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією, ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже - якщо хто-небудь прагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ - це священна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулювати ним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його". Для правителя це означало припинення гноблення народу, надання йому можливості вільно розвиватися. Саме ж ненасилля приводить до спокою і щастя, воно не порушує природного порядку, тому володар не повинен втручатися у справи народу і може правити без примусу, урядового апарату і війська, спираючись на божественне походження своєї влади.

З часом концепція  ненасилля стала випливати з  усвідомлення неможливості здолати  несправедливість насильницькими відповідними заходами. У 1848 р. американський письменник негритянського походження Генрі Торо виступив із памфлетом "Громадянська непокора", в якій пояснював, чому протягом кількох років він відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс і насамкінець провів ніч у в'язниці. Торо вдався до такої неординарної акції, щоб виступити проти двох політичних заходів американського уряду: війни з Мексикою та підтримки рабства на Півдні. Торо твердив, що люди мають ненасильницькими засобами чинити опір несправедливості, якщо їхній власний уряд вдається до несправедливих дій: одного голосування для цього недостатньо.

Теорія і  практика громадянської непокори набули своєї викінченості майже через  століття в працях ідеолога індійського  національно-визвольного руху Могандаса Ганді (1869-1948 рр.), коли широкого резонансу набув його похід до моря в 1932 р. під гаслом відмови коритися забороні британського колоніального режиму на видобування солі індійцями. Але на відміну від Торо, чия позиція мала більш індивідуалістичний і антиурядовий характер, Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокій повазі до закону загалом; що ті, хто вдається до неї, повинні при цьому діяти ненасильницькими методами, чинити це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти повну міру покарання, зумовлену порушенням закону. Він також вірив, що до акцій громадянської непокори слід вдаватися лише після того, як докладено всіх зусиль, щоб переконати в чомусь чи попрохати чогось, але вони виявилися безрезультатними.

Працюючи  наприкінці XIX - на початку XX ст. юрисконсультом торгової фірми у британській  Південній Африці, Ганді очолив чимало кампаній проти расової дискримінації  й розробив там відому концепцію sаtуаgгаhа, або руху неспротиву. Морально-політичні переконання Ганді грунтувалися на відносно простих метафізичних засадах: Всесвітом керує Вищий Розум чи принцип - sаtуа (правда), який втілений у всіх живих істотах, передусім у людях, - у вигляді самосвідомої душі або духу, що й визначає сутність людини. Тіло як виключно матеріальна конструкція врешті-решт є нереальним, а відтак не має жодних моральних запитів. Усі бажання і пристрасті, що перевищують мінімальні біологічні потреби, є поступками чуттєвості та ознакою духовної деградації.

Ганді доводив, що оскільки кожна людина є часткою божественної сутності, всі люди є "врешті-решт одним цілим", вони не просто рівні, вони "тотожні". Тому любов є єдино належною формою стосунків між людьми, це - "закон нашого існування", "нашого виду", який передбачає турботу і піклування про інших, здатність цілковито присвятити себе тому, щоб "витерти кожну сльозинку з кожного ока". З іншого ж боку, любов передбачає a-himsa - відмову від спротиву.

Держава в  очах Ганді є "насильством у  концентрованій формі", вона говорить мовою примусу та одноманітності, позбавляє своїх громадян духу ініціативи і самостійності, того, що робить людину людиною. Але держава необхідна, оскільки людина ще не стала морально досконалою і нездатна діяти, керуючись почуттям суспільної відповідальності. Усе ж держава має бути організованою так, щоб її функціонування ґрунтувалось якнайменше на застосуванні примусу, а для добровільних зусиль людини залишалася якомога більша сфера людського життя.

Як гадав  Ганді, справжня ненасильствена держава  складається з невеличких самоврядних і відносно самодостатніх сільських громад, що спираються головним чином на моральний і громадський тиск. Ці громади обирають районних представників, ті, в свою чергу, - представників провінції та нації. Поліція ненасильственої держави складається в основному з соціальних працівників, які користуються довірою та підтримкою місцевої громади й у дотриманні законів покладаються на вмовляння та громадську думку. Злочин тлумачиться як хвороба, що вимагає не покарання, а розуміння і допомоги.

Рішення в  ненасильственій державі приймаються  більшістю голосів, щоправда, вони мають "присмак насилля" і можуть спричинитися до виникнення двох основних джерел напруги: 1) якщо меншість надто  занепокоєна якоюсь проблемою, більшість  не повинна цим нехтувати; 2) якщо людина є істотою моральною, від неї не можна вимагати, аби вона робила щось проти своєї совісті. Тому кожен громадянин зберігає право брати участь в акціях громадянської непокори проти тієї політики, яку він щиро вважає морально жорстокою.

Ганді вірив, що ненасильствена держава постане  внаслідок sагvоdаyа - духовного розквіту всього людства, а відтак у ній  не матимуть місця "майнові права". Приватна власність заперечує "ідентичність" усіх людей, призводить до таких проявів  зла, як експлуатація, потурання власним бажанням та зневага до ближнього. Та оскільки інститут приватної власності вже існує і люди зжилися з ним, Ганді пропонував багатим користуватися тільки тим, що становить для них нагальну потребу, а рештою розпоряджатися в інтересах суспільства. Поступово Ганді зрозумів, що таке опікування є надто важливою справою, щоб розраховувати в цьому на вияв доброї волі багатіїв, і надав значні економічні повноваження державі, не усвідомлюючи, що цим він заперечує свої попередні погляди на неї. На схилі літ він ратував за високі податки, обмеження права наслідування, державну власність на землю та підприємства важкої промисловості й навіть націоналізацію без відшкодування.