Естетика

За Сартром, ніякі об'єктивні обставини не можуть позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Вона зберігається в будь-якій ситуації і є можливістю вибирати - вибирати не реальні можливості, а своє ставлення до даної ситуації. Суб'єктивізація свободи означає сприйняття індивідом своєї залежності: він може "вільно" примиритися з нею; при ньому він такий же вільний, як і тоді, коли повстає проти неї. Невільник чи раб "вільні", самовизначаючи своє ставлення до свого положення. Перепона, обмеження визначається тим, чого ми хочемо. Тобто завдання полягає не в зміні світу, а в зміні свого ставлення до нього.

Свобода забезпечена тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, "приречена бути вільною".

Розуміння Сартром свободи як фатуму відкриває шлях до примирення з усякою дійсністю так само, як і до протесту проти усякої дійсності, до боротьби проти неї. Вона служить теоретичним обґрунтуванням будь-якого ставлення до дійсності, тому і не обґрунтовує ніякого однозначного ставлення до неї.

Вчення про людську свободу визначає характер екзистенціалістської етики. Людина - єдине джерело, критерій і мета моральності. Не суспільство, не людина взагалі, а кожна окрема людина є окреме "Я". Мова йде не тільки про особисту моральну відповідальність, а про особистість як міру моральності. Основним критерієм моральності висувається "аутентичність", тобто відповідність свідомості людини саме її власній, "дійсній" свідомості. Це знайшло вираз в "категоричному імперативі" Сартра: користуйся своєю свободою, будь самим собою. Моральна свідомість у Сартра не знає закону, бо якщо людина "приречена до свободи", вона сама є законом своєї діяльності.

З огляду на вищесказане, по-іншому постає проблеми відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, Людина бере на себе велетенську відповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна "за всіх", і чим більш обґрунтовано людина здійснює свій вибір, тим з більшою кількістю "інших" вона "радиться". Відчуття відповідальності за свій вибір пов’язане з відчуттям невпевненості, страху, тривоги, туги.

Позбавитись цих почуттів людина може при здійсненні вибору на користь "недійсного буття", буття "як всі", тобто заперечення особистісного, унікального, заховавшись "за всіх". Загальне буття знімає тривогу, невпевненість, тугу, а разом з ними і відповідальність. Хочеш жити "недійсним буттям" - живи "як всі". Хочеш жити "дійсним життям" - бунтуй проти суспільства, вибирай "не як всі", але бери на себе і відповідальність.

Філософія "АБСУРДУ" А. Камю.

Лінію    атеїстичного    екзистенціалізму    Сартра    продовжує французькій філософ Альбер Камю (1913 - 1960). Він народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914р. загинув у битві на Марні. Сім'я живе у великій бідності, але Камю безкоштовно закінчує середню  школу  завдяки  зауваженим  у нього  здібностям.  У 1935 починається літературна і театральна діяльність Камю. В 30-х роках він стає членом Комуністичної партії Франції, бере активну участь  у підтримці Іспанської республіки.  Під час другої світової війни активно діє у русі Опору, знайомиться з Сартром. Після війни розмежовується з лівими, а його політичні виступи з приводу хвилювань у Берліні в  1953р., під час угорських подій 1956р., примирлива позиція під час колоніальної війни в Алжирі активно використовуються правими засобами масової інформації. В 1957р. Камю була присуджена Нобелівська премія з літератури. 4 січня 1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі.

Основні   філософсько-літературні   праці:   "Калігула"   (1938), "Чума" (1947), "Міф про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина" (1951).

Незважаючи на те, що А. Камю заперечував спою належність до   екзистенціалізму,   називаючи   його   "філософським   самогубством", по суті свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню і поглибленню цієї філософії, то її впливу і популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником-драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Камю стираються, і він бачить, у мистецтві засіб самовираження екзистенціалістської свідомості.

Світогляд Камю носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. В такому світі раціональне пізнання не може служи "ниткою Аріадни". Завдання в тому, говорить Камю, щоб здобути всі наслідки із абсурду, що панує у Всесвіті, з його безглуздості. Абсурд - ключ Камю до всієї філософської проблематики, стержень буття і мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності.

Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього - історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції і безсилля раціонального пізнання. Із зневагою відгукується він на великі наукові відкриття. Чого варта "істина", відкрита Коперніком і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця чи Сонце навколо Землі? - Все це глибоко байдуже, це "пусте питання", - вважає Камю. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в іншому напрямку слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки.

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. "Міф про Сізіфа" починається такими словами: ''Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема - проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії". Цим питанням проникнуті всі його твори. Приреченість людини і її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія і відчуження від світської метушні, від вселенського хаосу - лейтмотив всієї творчості Камю. Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні "екзистенціали", або "модуси" (турбота, тривога, доля, страх) характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяти - століттям фізичних наук, дев’ятнадцяте - біології, а наше двадцяте є століттям страху. Заперечуючи на словах примат "існування" (в екзистенціалістському розумінні цього слона) стосовно "сутності", Камю ототожнює саму "сутність" з "абсурдом нещасної свідомості".

"Абсурд" у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і  фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам "абсурд" став Богом, але не варто залякувати примарою "страшного суду", якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

Камю ні в що не вірить, в тому числі і в розум, як божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує па можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у "нещасну свідомість", ставить "основне питання філософії" перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що "цей світ не має значення, одержує свободу". А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна "природі людини" потреба самовираження особистості; бунт - це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Камю протиставляє формулі Декарта "Я мислю, отже, я існую" ірраціоналістичне кредо: "Я бунтую, отже, існую".

Його бунт як втілення свободи міститься в індивідуалістичному розумінні останньої, в карамазівському принципі: "Все дозволено". Дійсно, вільна людина, вважає Камю, - це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки.

Разом з тим Камю, розрізняючи "метафізичний" бунт і "соціальну" революцію, не ототожнює при цьому індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм з гуманістичного "солідарністю".

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на "відчуті абсурдності", тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована ніяка більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний "Міф про Сізіфа" він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість приготованої йому долі Сізіф перемагає "безглуздою" дією, яка не розрахована на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. "Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством".

У п'єсі "Калігула" і в повісті "Сторонній" Камю проникає в темну і жорстоку сутність тих двох різновидностей нігілізму ("активного" і "пасивного"), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається "диявольський" прояв нігілізму - "непомірна радість безкарного вбивці", а в другому, - байдуже безвільне існування "стороннього". Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама "безжалісна логіка", яка калічить людські життя.

Камю не вступає в теоретичні і теологічні суперечки, а обмежується тим, що бере "стан мислячої людини" таким, яким він був до середини XX ст. Для нього важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що "Бог вмер" у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

Франц Кафка.

Ф. Кафка(1883-1924) – австрійський письменник, народився у Празі у єврейській родині. Писав німецькою мовою, яка стала для нього рідною з дитинства. Закінчив юридичний факультет. Став професійним літератором, близьким до кола експресіоністів. За життя Кафки лише деякі з його оповідань з’являлись у журналах. Після війни Кафка опублікував оповідання „У виправній колонії”, 1919, збірник „Сільський лікар”, 1924.

Помираючи, Кафка заповідав знищити всі його рукописи, однак його друг Макс Брод у 1925-1926 роках видав три незакінчені романи: „Америка”, „Процес”, „Замок” та збірку не виданих оповідань „На будуванні китайської стіни”. За життя Кафку не знало багато людей, але в роки 2-гої світової війни і особливо після неї творчість Кафки здобула світову популярність.

Стиль Кафки розвивався під значним впливом, як романтичного, так і реалістичного гротеску різних європейських письменників: Н.В.Гоголя, Ч.Діккенса, Ф.М.Достоєвського. Його прираховували до мистецтва крайнього декадента, розпаду буржуазної свідомості та називали художником екзистенціалістського типу. Деякі німецькі та американські дослідники вважають Кафку ірраціоналістом та містиком. Вплив творчого метода Кафки відчули письменники різних країн: Томас Манн, деякі німецькі та австрійські письменники, швейцарці М.Фріш та Ф.Дюрренматт, французи Ж.П.Сартр та А.Камю, а також деякі письменники США та інших країн Америки та Ірану.

Для оповідної манери Кафки характерне точна правдивість деталей, епізодів, думок та розповіді окремих людей, які з’являються у незвичайних, часто абсурдних взаємозв’язках. Мова Кафки зазвичай чітка, строга та архаїчна слугує для відображення кошмарних, іноді казково-фантастичних ситуацій.

Герої Кафки – одинокі люди, що болісно сприймають жорстоку не людяність та абсурдність оточуючого світу. В оповіданні „Перевтілення”, скромний герой-комівояжер, прокинувшись бачить себе перевтіленим у величезну комаху, щось подібне до таргана. Протягом деякого часу він продовжує жити у обстановці реалістично зображеного биту, у незвичайних відносинах зі звичайними людьми і, нарешті, помирає, заморивши себе голодом, щоб не заважати близьким.

Трагічне безсилля, приреченість „маленької людини” та разом з тим небажання змиритись з цим, пошуки виходу, глибоке вторгнення у приховані області буржуазної дійсності, що розкривають безпощадну жорстокість та безглуздість суспільства, його законів, звичаїв, моралі, втілені у образах Кафки. В 30-ті роки Б.Брехт писав, що Кафка, передбачивши наближення фашистського кошмару „...з надзвичайною фантазією описав майбутні концтабори, майбутнє безправ’є, майбутню абсолютизацію державного апарату, глухе життя одинаків”. Суб’єктивне світосприйняття Кафки, настрій відчаю, впевненість у фатальній нездоланності сил, що пригнічують людину. Романи, оповідання, щоденники Кафки являються художнім виразом кризи суспільного та естетичного пізнання, що було характерне для модерністської літератури ХХ сторіччя.

Висновки.

Вчення екзистенціалізму носить яскраво виражений морально-етичний характер. Після другої світової війни під його впливом перебували різні ліворадикальні рухи. Останнім часом вплив екзистенціалізму суттєво ослаб, але його основні ідеї були засвоєні іншими напрямами сучасної філософії і до цього часу продовжують впливати на людей через філософію, літературу і мистецтво.