Антична естетика (конспект)

    Початки естетичної практики та естетичного  знання входять в глибину людської історії. Свідоцтва прояву первісними людьми естетичного ставлення до навколишньої дійсності, своїх художніх нахилів у вигляду орнаментально – прикрашених знарядь праці та побуту,  наскельних зображень тварин наука відносить до ориньяко – солютрейському періоду верхнього палеоліту (35 – 10 тис. років потому). Все, з чим стикалася людина, - земля й вода, рослини й тварини, сонце й місяць, світло й темрява, тепло й холод, - усвідомлювалося нею як корисне та шкідливе, гарне та погане, а, отже, те, що приносить добро та зло. В уявленні про «корисне» та «добре» відображалися найзмістовніші характеристики предметів та явищ дійсності, які узяті до їх значення для людини. На цій основі, внаслідок розширення практики та поглиблення пізнання, поступово виникло й сприйняття людиною предметів та явищ з погляду на їх форми як гарних та потворних.

    Для первісної культури було характерно єдність, синкретизм утилітарного та художнього елементів. Образ людини був ще не сформований, він розглядався як частина навколишнього світу, яка відбивається в міфах.

Історичною  передумовою, яка сформувала естетичну  свідомість, стала міфологія.

    Міфологія – це форма суспільного мислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно – наслідкової обумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яка направлена на переборювання фундаментальних протиріч людяного існування, на гармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.

    Грецьке слово «міф» буквально означає  «переказ, оповідь, слово». Звичайно розуміється оповідь про богів, духів, обожнених або пов’язаних із богами своїм походженням героїв, про першопредків, що діяли на початку часу і брали участь (прямо чи непрямо) у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. А міфологія – це сукупність подібних оповідей про богів і героїв, і в той же час – система фантастичних уявлень про світ.

    Примітивний характер виробничої діяльності в архаїчну епоху обумовлює міфологічний тип свідомості. Міфологічне мислення формувалося на основі практичного ставлення до світу. В свідомості первісної людини світ сприймався як всезагальна непорушність усіх речей, яку община (рід) ототожнювала зі всією природою. Практична ситуація, в якій знаходилася первісна людина, була надто складна. В неї було багато випадкового, непередбаченого, бо «інвалід був дуже слабкий, а безкінечна могуча природа надто сувора до нього». Нарешті, ця практична ситуація була пов’язана з тим, що колектив (община) грав для інваліда роль середи.

    Міф в значному ступені був зв’язаний  з розвитком фантазії, уяви та початково  був супутником магічного ритуалу  та обряду. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природних або суспільних процесів доповнювалось фантастичними антропоморфними зв’язками та стосунками

    Зміст міфу уявлялось первісній свідомості реальним, так як втілювало колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності  множиною поколінь, який служив предметом віри, а не критики. Міфи стверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували та встановлювали певні норми поведінки.

    Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» являлося:

•   по – перше, те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного та соціального середовища;
•   по – друге, те, що мислення зберігало нерозчленування, було невідокремлене  від емоційно  – ефектного, моторного    середовища життя людини та його психіки.

    Наслідком цього явилося наївне олюднення всієї природи, всезагальна персоніфікація, метафоричне співставлення  природних, соціальних та культурних об’єктів.

    На  природні об’єкти переносилися людські  властивості, їм приписувалися одухотвореність, розумність, людські відчуття, часто   і зовнішня антропоморфність, та, навпаки, міфологічним предкам могли бути присвоєні риси природних об’єктів, особливо тварин. Певні сили та можливості могли бути пластично виражені багаторучністю, багатоокостю, самими диковинними трансформаціями зовнішнього вигляду; для міфу характерно, що різні духи, боги та герої, а тим самим і представлені ними стихії, природні об’єкти та людські здібності були зв’язані сімейно – родовими стосунками.

    Розповідь про події минулого служить в  міфу засобом опису устрою світу, способом пояснення його теперішнього стану. Важливіша функція міфу -  створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для наслідування та відтворення, міфічні герої відточують одночасно магічні духовні сили, які продовжують підтримувати порядок, встановлений в природі та суспільстві.

    Підтримування такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона виконується за допомогою ритуалів. В них міфічний час та герої не тільки зображуються з їх магічною силою, але як би відроджуються  з їх магічною силою, події повторюються та заново актуалізуються.

    Міф та ритуал складають дві сторони  – як би теоретичну та практичну  – одного та того ж феномену: забезпечення «вічного повернення» та безперервності природних та життєвих циклів, зберігання колись встановленого порядку.

    Отже, основними властивостями міфу є:

• конкретність події;
• тілесність, відчутність діючих сил;
• емоціональність висловлення;
• проекція людських якостей на предмети навколишнього світу;
• почуттєве сприймання навколишнього;
• образність розповідання;

Також суттєвою особливістю міфу, генетично пов’язавши його з художнім мистецтвом, явилося багатство образної уяви, метафоричність, чуттєва наочність уявлень. У власному смислі слова вони не були художніми образами. Вони становилися такими в процесі обробки, в практиці видів мистецтв, які формувалися: скульптури, трагедії, музики, живопису. У міфу були сплетені  зародишеві елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з ритуалом, який здійснювався музично – хореографічними, «передтеатральними» і словесними засобами, мала свою сховану, неусвідомлену естетику.

Все нескінчене багатство міфів можна поділити на наступні категорії.

• Космогонічні міфи - міфи про творення, про походження Космосу з хаосу;
• Теогонічні міфи - міфи про походження богів;
• Дуалістичні міфи - міфи, описуючі світобудову як єдність протилежних явищ і символів
• Астральні міфи - міфи про зірки і планети.
• Есхатологічні міфи - міфи що кінець світу.
• Етіологічні міфи - пояснюють появу різних природних і культурних особливостей і соціальних об’єктів.
• Антропогонічні міфи - міфи про створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо.
• Тотемічні міфи - етіологічні міфи про спорідненість людей з об’єктами живої і неживої природи
• Календарні міфи.

    Міфологія є найдревнішим архаїчним ідеологічним утворенням, який має синкретичний характер. Міфологія була базою розвитку мистецтва всіх народів світу, однак  на рівні древніших форм художньої  культури, в первісній міфології  ці явища не були теоретично відрефлексированими. Освідомлення природи художнього мистецтва, пояснення специфіки естетичної діяльності, формування категоріального апарату естетики, та, нарешті, виникнення перших естетичних теорій в європейської культури почалося в наступному етапі розвитку естетичної думки – в Греції… 

    3. Конспект першоджерел  Бондар Н.А.,  

 Сукупність  філософсько – естетичних вчень,  які розвивалися у давньогрецькому  та давньоримському суспільстві  з кінця VII ст. до н.е. аж до VI ст. н.е. прийнято називати античною філософією та естетикою.

      Ці науки існували вже в  культурах давнього Сходу. Ще  тоді ми зустрічаємося з мислями  про об`єктивність прекрасного,  про протилежність гарного потворному, які згодом вплинули на розвиток  мистецтва в інших культурах. 

    Найбільш  повно та зріло естетичні ідеї Давнього Сходу проявилися в Греції. Однак соціальні зрушення цієї епохи визначили собою становлення нової культури, нового художнього стилю, виховання в греків особливого світосприйняття. Греки вперше навчилися по достойності цінувати реальні можливості та здібності людини, як звичайної, вільної, політично активної людини – громадянина. Саме ці здібності та можливості були введені до вищого художнього принципу, до естетичного ідеалу древньої Греції. Вони вважали, що розумний суспільний пристрій повинен знаходитись в згоді з природою людини та не придушувати природних людських потреб, радощів. Греки цінували силу пристрастей та чуттєві радощі буття. Людина була майже єдиною темою мистецтва.

    Перші естетичні уявлення в древній  Греції були висунені піфагорійцями. Головними їх ідеями були:

• Числова теорія - між явищами світу є зв’язок, який підлеглий лише кількісним відношенням та весь всесвіт – це гармонія та число. Цю теорію використано для розробки знаменитого принципу «золотого перетину», який встановлює правильне кількісне співвідношення в скульптурі та архітектурних споруд;
• «Гармонія сфер» - вважалося, що планети, які оточені повітрям та заселені, прикріплені до прозорих сфер. Інтервали між сферами суворо гармонічно співвідносяться між собою та співвідносяться один з одним як інтервали тонів октави. Рухаючись, планети дають звуки, висота яких залежить від швидкості. Однак наше вухо не здібне уловити світову гармонію сфер.  

    В своєму вченні про очищувальний вплив  музики, який згодом описав Ямвлих, Піфагор встановлював виховання за допомогою музики. Як вважав вчений, слухаючи мелодії та ритми, у людини відновлюються гармонія душевних здібностей у тому вигляді, у якому вони були спочатку. Він приписував своїм знайомим так звані музикальні усування для виправлення недоліків характеру, використовуючи при цьому заздалегідь змішані мелодії. Також, Піфагор гадав, що музика сприяє здоров’ю. Це явище він назвав музикальним лікуванням. В залежності від свого характеру, кожна мелодія могла лікувати від різних проявів душевної хвороби людини. Для лікування філософ також використовував танці та вірші Гомера й Гесіода.

    Космологічну  теорію гармонії піфагорійців описали  Стобей та Аристотель. Стобей писав, що зміст речей підлягає не людському, а божественному веденню. Ми не змогли би пізнавати нічого, якщо б природа та гармонія на були б внутрішньо властиві речам, з яких створено світ. Адже щоб увійти до космічного порядку різні за своєю природою та напрямком елементи повинні бути за необхідністю зв’язані. Аристотель в свою чергу писав, що гармонія виникає від руху світил, а від цього руху відбуваються гармонічні звуки. Бо коли несуться сонце, місяць та ще така множина світил, неможливо щоб не виникав незвичайний за силою звук. В поясненні того, що ми не чуємо цього звуку піфагорійці стверджували, що він зовсім не відрізняється від тишини. Адже різниця між тишиною та звуком відносна та залежить від їх відношення один до одного.

    Гален описав вчення піфагорійців про міру як відповідність частин цілому. Він  писав, що це такий спосіб пізнання. Він дозволяє узнавати центр в усілякому роді тварин та в усіх речах. Прикладом цього вчення є статуя Поліклета, яку називають «Каноном». Вона отримала свою назву у наслідок точної симетрії усіх її частин відносно друг друга. А згідно вченню усіх лікарів та філософів, красота тіла міститься в симетрії частин.

    Геракліт (530 – 470 до н.е.) розумів прекрасне як дійсність, яка виступає в якості єдності в різноманітності. Гармонія ж як єдність протилежностей виражає об’єктивну закономірність світу, із протилежностей  й створюються співзвуччя. Геракліт заперечував Піфагору, адже вважав, що красота не зводиться до незмінних законів числових співвідношень, а є якістю предметного світу.

    Сократ (469 – 399 до н.е.) сформував вчення про гармонічне сполучення прекрасної зовнішньої форми з «прекрасними властивостями духу», яке відповідало ідеалу єдності фізичної та духовної практики V століття. Сократ підкреслював єдність моральних та естетичних якостей людини та його вчинків. Доцільність та функціональне виправдання предметів було найважливішою передумовою красоти. Те, що гарне, повинно співпадати своєму призначенню.

    Мистецтво наслідує природі, воно й вище й нижче  за природу. Центральна проблема мистецтва  – це прекрасна духом й тілом  людина.

    Демокрит (460 – 370 до н.е.) став засновником філософського атомізму. Він розглядав мистецтво як наслідування людини природі. Мистецтво могло виникнути тільки тоді, коли мінімальні потреби людини були задоволені. А критерієм прекрасного була міра.