Порядок розрахунків суб’єкта підприємництва за зовнішньоекономічним договором

ТЕОРЕТИЧНЕ ПИТАННЯ

       Порядок розрахунків суб’єкта підприємництва за зовнішньоекономічним договором

        Відповідно до ст.1 Закону України «Про зовнішньоекономічну  діяльність» від 16.04.91 р., зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

       Особливості розрахункових операцій за зовнішньоекономічними договорами визначені у Законі України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.94 р.

       Відповідно  до нього виручка резидентів в  іноземній валюті підлягає зарахуванню  на їхні валютні рахунки в уповноважених  банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше як через 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки  вивізної вантажної митної декларації) експортованої продукції, а у  разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної  власності – з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує  виконання робіт (послуг), експорт  прав інтелектуальної власності. Перевищення  зазначеного строку потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України. За цим Законом такої самої  ліцензії потребують імпортні операції резидентів, що здійснюються на умовах відстрочки поставки, коли вона перевищує 90 календарних днів з моменту  здійснення авансового платежу або  виставлення векселя на користь  постачальника імпортованої продукції (робіт, послуг).

       З цього загального правила є виняток, що встановлює більш тривалий (у 2 рази) термін для розрахунків в іноземній  валюті. Відповідно до Закону України  «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»  від 10.09.99 р. виручка резидентів в  іноземній валюті за експорт фармацевтичної продукції вітчизняного виробництва підлягає зарахування на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначених у контрактах, але не пізніше як через 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) експортованої фармацевтичної продукції. Перевищення зазначеного строку потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

       Законом передбачений наслідок порушення резидентами  зазначених термінів: стягування пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3% від суми неотриманої виручки (митної вартості недопоставленої продукції) в іноземній валюті, перерахованої  за офіційним поточним валютним курсом на день нарахування пені. При цьому  загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати розміру заборгованості.

         Порядок віднесення операцій  резидентів при здійсненні ними  зовнішньоекономічної діяльності  до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва,  оперативного і фінансового лізингу,  поставки складних технічних  виробів і товарів спеціального  призначення затверджений постановою  Кабінету Міністрів України від  28.12.94 р. № 882 (у  редакції  від 17.08.98 р. № 1297).

       Відповідно  до Указу Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України» від 04.10.94 р., з метою забезпечення своєчасного й якісного проведення розрахунків за договорами, сторонами яких є суб’єкти підприємницької діяльності, розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються згідно з Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торговельної палати, Уніфікованими правилами по інкасо Міжнародної торговельної палати.

       Суб’єктам підприємницької діяльності України  під час укладення та виконання  зовнішньоекономічних договорів (контрактів) запропоновано забезпечувати дотримання вимог, передбачених Уніфікованими  правилами.

       В Указі Президента України від 04.10.94 р. передбачено, що наслідком недотримання зазначених вимог є визнання у  встановленому порядку недійсними зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які не відповідають вимогам Указу.

       Уніфіковані правила та звичаї для документарних  акредитивів розроблені Міжнародною торговельною палатою і діють у редакції 1993 р. (публікація МТП № 500).

         Під документарним акредитивом Уніфіковані правила розуміють будь-яку угоду (як би її не було названо і позначено), у силу якої банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі інструкцій клієнта (приказодавця акредитива), має: а) або здійснити платіж третій особі чи за його наказом (бенефіціару), або оплатити чи акцептувати перекладні векселі (тратти), виставлені бенефіціаром; б) або надати повноваження іншому банку здійснити такий платіж чи оплатити, акцептувати чи негоціювати перекладні векселі (тратти) проти передбачених документів, якщо дотримано всіх умов акредитива.

       Отже, документарний акредитив являє  собою грошове зобов’язання  банку, що виставляється на підставі доручення його клієнта-імпортера  на користь експортера. Розрахунки за допомогою акредитива – найприйнятніша форма розрахунків для експортера, тому що вона забезпечує своєчасне  одержання експортної виручки.

       Документарний акредитив містить у собі такі операції:

• укладення договору;
• надання доручення покупцем обслуговуючому його банку на відкриття    акредитива;
• авізування банку, що обслуговує постачальника, про відкриття акредитива;
• авізування постачальника про відкриття акредитива;
• поставка товару;
• передача документів;
• надання кредиту постачальнику;
• пересилка документів;
• платіж;
• передача документів покупцю;
• акцепт документів;
• зняття грошей з рахунка покупця у разі кредиту під акредитив.

         Учасниками розрахунків у порядку акредитива є такі особи. Банк-емітент – це банк, що виставив акредитив від свого імені на рахунок свого клієнта. Наказодавець – клієнт банку-емітента, що дав йому доручення про виставляння акредитива. Авізуючий – це банк, що звичайно залучається до виконання акредитива в країні експортера. Авізування акредитива містить зобов’язання не тільки повідомити бенефіціара про відкриття в його користь акредитива, а й прийняти документи від бенефіціара, а також перевірити їх відповідність умовам акредитива і передати банку-емітенту. При цьому вимога про відповідність поданих документів умовам акредитива є дуже суворою. Підтверджуючий банк у разі підтвердження акредитива банком країни експортера або третьої країни бере на себе ті самі зобов’язання, що й банк-емітент, і таким чином також вступає в договір про акредитив. Виконуючим банком може бути як сам банк-емітент, так і банк, що підтверджує, або авізуючий банк, чи інший банк, уповноважений банком-емітентом. Виконуючий банк – банк, що безпосередньо здійснює дії, передбачені умовами акредитива, виконує акредитив. Бенефіціар – контрагент наказодавця, на користь якого встановлено акредитив.

       Акредитив за своєю природою є угодою, відокремленою  від договору купівлі-продажу або  іншого договору, на якому він заснований, та банки ніяким чином не пов’язані  умовами таких договорів. Однак  акредитив відкривається банком на підставі інструкцій наказодавця, що складаються відповідно до умов контракту.

       Акредитиви  бувають відзивні та безвідзивні; підтверджені та непідтверджені; перекладні (трансферабельні); револьверні (поновлювані); покриті  та непокриті.

       Відзивний акредитив може бути в будь-який момент змінений або відкликаний за вказівкою клієнта, що дав доручення на його відкриття, без повідомлення бенефіціара. Оскільки відзивний акредитив не створює ніяких зобов’язань імпортера в частині оплати куплених ним товарів, у зовнішньоторговельних розрахунках він мало застосовується.

       Безвідзивний  акредитив – акредитив, зобов’язання за яким не можуть бути ні змінені, ні анульовані без згоди банку-емітента, бенефіціара і підтверджуючого банку. Він широко застосовується в розрахунках. Безвідзивним є акредитив, позначений як «безвідзивний». Якщо такого позначення немає, акредитив вважається відзивним.

       Підтверджений акредитив – акредитив, що одержав додаткову гарантію платежу з боку іншого банку. Банк, який підтверджує акредитив, бере на себе зобов’язання оплачувати документи, що відповідають умовам акредитива, якщо банк-емітент відмовиться зробити платежі.

       Перекладний (трансферабельний) акредитив – це акредитив, що може бути повністю або частково використаний кількома юридичними особами.

       Револьверний (поновлюваний) акредитив  застосовується в розрахунках за постійні кратні поставки, здійснювані звичайно за графіком, зафіксованим у контракті. Він відкривається не на повну суму платежу, а на його частину та автоматично поновлюється в міру здійснення розрахунків.

       За  способом забезпечення платежу акредитиви підрозділяються на покриті і непокриті. Покритими вважаються акредитиви, за якими банк-емітент попередньо надає в розпорядження банку постачальника валютні кошти (тобто покриття) у сумі акредитива на строк дії своїх зобов’язань з умовою можливого використання цих коштів для виплати за акредитивом. Валютне покриття може надаватися за допомогою кредитування рахунка виконуючого банку постачальника.

       Наказодавець  визначає свої відносини з банком-емітентом  у заяві банку про відкриття  акредитива. Зобов’язання за договором  про акредитив виникають з  моменту одержання документів зазначеними  вище сторонами розрахунків, та вони (якщо акредитив не є відзивним) не можуть бути змінені без згоди  на те з боку бенефіціара. Отримавши  відповідні документи від банку-емітента, авізуючий або підтверджуючий банк повідомляє про це бенефіціара. Бенефіціар, що подав протягом строку дії акредитива необхідні документи, набуває право  на одержання платежу.

       Уніфіковані правила по інкасо, розроблені і затверджені Міжнародною торговельною палатою, діють у редакції 1978 р. (публікація МТП №322). Оскільки цей документ не має нормативного характеру, на нього необхідно зробити відповідне посилання у зовнішньоекономічному контракті та у тексті інкасового доручення.

       Інкасо є розрахунковою банківською операцією, за якою банк-ремітент, що діє в суворій відповідності з інструкціями свого клієнта (довірителя), бере на себе зобов’язання здійснювати операції з поданими клієнтом документами з метою одержання від платника акцепту та (або) платежу або видачі документів на інших умовах. Отже, спрощено інкасо можна визначити як доручення експортера (кредитора) своєму банку одержати від імпортера (платника) безпосередньо або через інший банк певну грошову суму або підтвердження, що ця грошова сума буде виплачена у встановлений строк.

       Названі правила встановлюють два різновиди  інкасо: чисте інкасо і документарне інкасо.

       Чисте інкасо означає інкасо фінансових документів, що не супроводжуються комерційними документами. До фінансових документів Уніфіковані правила по інкасо відносять перекладні векселі, прості векселі, чеки, платіжні розписки та інші документи, що використовуються для одержання платежу грошима. До комерційних документів Правила відносять рахунки, відвантажувальні документи, документи про право власності або інші документи, що не є фінансовими.

       Документарне  інкасо – інкасо фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами, або інкасо комерційних документів, не супроводжуваних фінансовими документами.

       Усі документи, відіслані на інкасо, мають  супроводжуватися інкасовим дорученням, що містить повні і точні інструкції. Банки мають право діяти тільки відповідно до інструкцій, що містяться  в інкасовому дорученні.

       Під час оформлення інкасового доручення  клієнт має враховувати, зокрема, такі вимоги: у переліку прикладених до інкасового доручення документів, що підлягають виплаті платнику, необхідно  окремо вказувати кількість оригіналів коносаментів і кількість копій (при документарному акредитиві); найменування і повну адресу платника та (або) місце, за яким слід подати документи. Ці відомості мають точно відповідати  даним контракту. Поряд із сумою, що підлягає інкасуванню, обов’язково  має бути зазначене найменування валюти платежу; у разі, якщо сума, зазначена  в документах, виражена у валюті іншій, ніж валюта платежу, необхідно  установити курс перерахування або  спосіб його визначення.