Історичні межі застосування неокласичної та кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги

Реферат з макроекономіки на тему:

«Історичні межі застосування неокласичної та

     кейнсіанської теорії макроекономічної рівноваги»

ЗМІСТ

Вступ

              1. Застосування неокласичної моделі макроекономічної рівноваги

1.1. «Тетчеризм»

1.2. «Рейганоміка»

              2. Застосування кейнсіанської моделі макроекономічної рівноваги

2.1. Швеція. Стокгольмська школа

2.2. Франція. Індикативне планування

2.3. США, 1964 р.

2.4. Японія

2.5. Південна Корея

2.6. Китай

2.7. Країни Східної Європи

              3. Застосування моделей макроекономічної рівноваги в Україні

Висновок

Додаток 1

Література

Вступ

У першій третині ХІХ ст.  в економічній теорії і політиці панувала  класична теорія,  яка стверджувала,  що в ринковій економіці закладені достатні внутрішні можливості щодо саморозвитку,  і що пропозиція створює власний попит,  в результаті чого в економіці забезпечується стабільність і рівновага (теорія „невидимої руки” А. Сміта).

Наступний напрям в економічній теорії (остання третина ХІХ – перша третина ХХ ст.)  отримав назву неокласичного. Його засновником став англійський економіст А. Маршалл (1842-1924). Представники цього напрямку вважали, що гроші, на противагу товарам, не є багатством, тому в моделі розглядалися тільки три ринки: праці, капіталу (цінних паперів) і благ. Неокласичній модель передбачає існування двох незалежних секторів: реального і грошового. Класична дихотомія — представлення економіки у вигляді двох відокремлених один від одного секторів: реального і грошового.

В 30-х роках ХХ ст. зароджується один з провідних напрямів сучасної макроекономічної теорії –  кейнсіанство,  започатковане в працях Дж.М. Кейнса. Вони висловили сумнів про те, що норма відсотка може бути регулятором, який забезпечує перетворення заощаджень домашніх господарств в інвестиції підприємств. Фактором накопичення заощаджень та інвестицій виступає не тільки норма відсотка, але й інші явища. Підприємці збільшують або зменшують інвестиції під впливом ринкової кон'юнктури з метою одержання прибутку. Кейнсіанці не визнавали здатність зарплати бути значним резервом зниження цін, тому що зниження зарплати обмежує платоспроможність споживачів і зменшує можливості реалізації створених в суспільстві товарів і послуг.

Основна частина

1.    Застосування неокласичної моделі макроекономічної

рівноваги

Концепції чиказької школи та доктрин «економіки пропозиції», «раціональних очікувань» стали ще одним прикладом ефективного вторгнення економічної теорії в реальну економіку. Особливо чітко це проявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х рр., робилися рішучі кроки до відновлення саморегулювальних механізмів та обмеження державного регулювання.

У середині 70-х рр. стало очевидним, що інфляція не є альтернативою безробіттю, а лише посилює його негативні наслідки, перетворює його на характерну та постійну ознаку. Політика більшості розвинених країн на цей час будувалася за принципом боротьби то з інфляцією, то з безробіттям з допомогою заморожування цін, нарощування бюджетного дефіциту та державного боргу, скорочення кредитів, збільшення податків.

Іще Хайєк колись писав, що в ситуації інфляції, що зростає, уряди мусять вибирати один із трьох можливих шляхів економічної політики:

1) продовжувати підтримувати інфляційний курс доти, доки не настане повний хаос;

2) установити контроль над зайнятістю та цінами, що тимчасово припинить інфляцію, але змінить характер економіки, зробить її централізовано-керованою;

3) стримувати збільшення грошової маси, що призведе до зростання безробіття, виявить усі диспропорції в економічній структурі, породжені інфляцією.

1.1. «Тетчеризм»

М. Тетчер, яка прийшла до влади під гаслом «економіки пропозиції», скоро переконалась, що його можна реалізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови. Тому як основу своєї економічної політики вона бере програму оздоровлення економіки, запропоновану М. Фрідменом. На прохання уряду Великобританії (1980) він виклав суть своєї моделі регулювання економіки в доповідній записці, де теоретично обгрунтував методи її реалізації та вказав на напрямки і послідовність реформування економічних відносин.

Перш за все, як засіб контролювання грошової маси було визначено конкретні показники зростання грошової пропозиції у середньостроковій перспективі і передбачено її скорочення. Метою уряду було обмежити діяльність казначейства з випуску грошей і захистити його від тиску соціальної демагогії. На практиці це означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочення кредитування, коли зростання грошової маси переходить контрольну межу.

Важливим напрямком контролю за грошовою масою було прийняття рішення про обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась кількість урядових службовців, провадилась структурна перебудова управлінського апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі» його підрозділи. Запроваджувалась система штрафних бюджетних асигнувань. А готуючись до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих податків.

Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились обсяги житлового будівництва, деякі статті витрат місцевого бюджету стали статтями витрат державного. Економія на місцевих витратах на соціальну сферу потребувала збільшення державних витрат.

Уряд Тетчер після перших виборів уживав рішучих заходів для запобігання бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Водночас було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Згідно з рекомендаціями Фрідмена витрати на соціальну сферу консерватори намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це було зв’язано з тим, що в період реформ економіка перебувала у кризовому стані й соціальна сфера потребувала додаткових коштів. Однак уряд не відмовився від цієї ідеї, продовжуючи наступ на універсальні соціальні програми, які потребували значних коштів, але були неефективними.

Уряд М. Тетчер оголошує проблему безробіття універсальною, яку не можна вирішити з допомогою стабілізаційної чи стимулюючої політики. Отже, це не клопіт уряду, який може лише координувати умови стабільного економічного зростання.

Політику уряду було спрямовано на формування мобільного ринку робочої сили, тобто пристосування робочої сили до потреб виробництва (перший крок на шляху до реалізації рекомендацій доктрини «економіки пропозиції»), а саме: стимулювання кваліфікаційної перепідготовки та професійної підготовки молоді, вжито заходи для розширення сфери неповної зайнятості. Витрати бюджету на ці цілі зростали швидкими темпами, але водночас скорочувалися витрати на підтримку безробітних.

Отже, уряд М. Тетчер практично довів, що на зайнятість найбільше впливає політика стимулювання економічного зростання.

В основу концепції розвитку економіки, реалізацію якої уряд починає із середини 80-х рр., покладено принцип вільного підприємництва, сформульований з позицій монетаризму та «економіки пропозиції». Відновлення класичного ринкового господарства зв’язувалося перш за все з денаціоналізацією промисловості. Метою приватизації була демонополізація та створення конкурентної економіки. Було також важливо позбавити державу необхідності субсидувати нерентабельні й збиткові державні підприємства, лише 10 % з яких перебували на самофінансуванні, тоді як дотації іншим були досить значні і дорівнювали 50 % асигнувань, як приклад на сферу охорони здоров’я.

Приватизація відбувалась у формі викупу (прямого та через акції) і забезпечила державному та місцевому бюджетам значні доходи. Водночас було вжито рішучих заходів щодо перебудови системи оподаткування з метою сприяння підприємницькій діяльності.

Помітним стимулом динаміки економічного зростання було створення зон вільного підприємництва, у межах яких запроваджено особливі пільгові правила оподаткування, кредитування та митного контролю.

Поряд із цими заходами було створено програму заохочення конкуренції, що сприяла створенню великої кількості малих та середніх підприємств. Це оздоровлювало економіку, збільшувало прибутковість та обсяг інвестицій, а відтак — зменшувало й безробіття.

Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації економіки.

1.2.      «Рейганоміка»

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект реформи «План допомоги сім’ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не було затверджено конгресом. Адже принципове значення для реалізації рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошово-кредитного регулювання. Та через труднощі, пов’язані з особливостями кредитно-грошової системи США і обмеженими повноваженнями ФРС прямий контроль над грошовою масою був значно ускладнений.

Після кризи 1974—1975 рр., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції глобального регулювання економіки. Рекомендації Фрідмена починають давати відповідний ефект. Цілковитого тріумфу його економічна теорія зазнала за президента Р. Рейгана.

Свою економічну програму, основними пунктами якої були стримування інфляції та стимулювання економічного розвитку, Р. Рейган оприлюднив 1981 р.

Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті пом’якшення соціального напруження і стимулювання попиту з метою забезпечення економічного зростання та ліквідації безробіття.

Прогресивна система оподаткування в США, що передбачала перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне значення і перетворилася на систему загального перерозподілу, що сприяло деформації економічної структури і потребувало значного управлінського апарату.

Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосередження основних реформаторських зусиль на проблемі оподаткування, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямовано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави.

У такий спосіб уряд мав на меті:

1)     Побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї;

2)     Змінити характер раціональних очікувань;

3)    Подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту;

4)    Сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхідним для відновлення розбалансованої фінансової системи.

Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти:

      реформування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів;

      зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету;

      обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвавлення підприємництва та відновлення ринкових механізмів;

      проведення монетаристської політики контролю за грошовою масою.

Програму було розраховано на 5 років.

Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморозила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки сировини та капіталу.

Ідеєю нової економічної політики було те, що зменшення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприятиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційного впливу на доходи та ліквідувати зв’язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до державного бюджету.

Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила прискореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і забезпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення виробництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка податку знижувалася.

Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні рахунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку.

Було також запроваджено нову систему інвестиційного податкового кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).

Усі ці заходи, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась оподаткування особистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політики держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.