2. Роль  комплексу споживчих  бюджетів у визначенні життєвого рівня населення

       Споживчі фонди – це частина  національного бюджету, що використовують  для державного фінансування  системи утворення і підвищення  кваліфікації, допомоги, пенсій, стипендій,  виплат відпусток, безкоштовних  оздоровчих путівок і відпочинку, медичної допомоги, змісту дитячих садів, старих і т.д. Ця економічна категорія залишилася Україні в спадщину від колишньої державної системи, що підняла її до рангу державної політики. У ній був закладений не ідеологічний напрямок.

     Цією  категорією маніпулювали партійно-державні керівники. З ідеї керівництва, послуги  з цих фондів давалися населенню  «безкоштовно» і це піднімалося  як досягнення соціальної системи, хоча якість і ефективність послуг були дуже низькі. Носам факт «безкоштовних» послуг формував в уяві людей образ справедливої держави і гуманної мети. Насправді, фонди споживання формувалися і формуються за допомогою праці тих, хто послуги і з них одержує, тільки вже з рук доброї держави.

     У перші соціальні фонди споживання були включені до народного плану як один з важливих показників рівня життя народу в 1956 році і представлялися населенню в двох формах:

     а) у виді грошових виплат;

     б) у виді матеріальних благ і послуг.

     У доходах населенню соціальні  фонди споживання складають 25%.

     Основними джерелами фінансування соціальних фондів споживання є державний бюджет і інші витрати держави, гроші  профспілок і інших організацій. Поділ матеріальних благ, послуг, грошових виплат через соціальні фонди  споживання виконуються на основі встановлених державою норм і нормативів.

     Велика  частина в загальній сумі соціальних фондів споживання перепадає на виплату  і пільги. У 1988 році цей показник склав 56,8%. Виплати і пільги на початок 90-х років як за структурою так  і динамікою показували загальні тенденції в поділі і споживанні в той час. Практично ці фонди були в руках держави, підприємств і профспілок, що також керувалися однією ідеєю і виконувалися. Не усі змогли скористатися цими фондами. Крім цього динаміка процесів у заробітній платі.

     Рівень життя і реальні доходи.

     З рівнем життя тісно зв'язаний реальний доход населення, тобто забезпеченість населення необхідними для життя  матеріальними, духовними благами  і міра задоволення потреб людей  у цих благах. До показників, що характеризують рівень життя, належать: споживання матеріальних благ у натуральному і грошовому вираженні, забезпеченість населення житлом, предметами довгого використання, послугами утворення й охорони здоров'я, транспорту і зв'язку, установами культури і мистецтва, побутовими і комунальними послугами. З усіх показників рівень життя на Україні не був досить високим, а з початком кризи в економіці ще більше знизився. Ця проблема є однієї з основних, котра хвилює населення, оскільки доходи і рівень життя не відповідають один одному. За загальної інфляції і незбалансування цін, незбалансованої заробітної плати не може підвищитися рівень життя. Однак, основним завдання, що коштує перед урядом, - це забезпечення зростання реальних доходів і підвищення рівня життя населення. Були наміру установити додаткові пільги для жінок і дітей, робітників низьких галузей народного господарства і регіонів.

     До  реальних доходів відносяться вартість всього обсягу матеріальних благ. Як економічна категорія реальні доходи населення  відбиває відношення розподілу і перерозподілу національного доходу між населенням, державою і виробництвом. Загальна сума залишкових реальних доходів населення складається з грошових доходів, спрямованих на придбання товарів, з натуральних доходів і матеріальних витрат у сфері обслуговування населення.

           Рівень реальних доходів явище не стабільне, особливо в умовах нестабільної економіки. Тоді, рівень реальних доходів – це сума грошових доходів, скоординовано з  розрахунком індексу цін на спожиті  товари і послуги. Якщо динаміка індексу цент перевищує динаміку підвищення грошових доходів, то рівень реальних доходів знижується , знижується і рівень життя. На зниження рівня реальних доходів впливає також перевищення темпів росту заробітної плати над темпами росту продуктивної роботи.

     На Україні в 1985-1990 роках просліджувалася тенденція до перевищення індексу росту середньої заробітної плати над індексом росту продуктивної роботи: у промисловості, відносно, 1,37 і 1,21 , у сільському господарстві – 1,45 і 1,18. Також співвідношення виникло через недостатній контроль над заробітною платою, через відсутність механізму стимулювання праці і його оплати. 

     

• 1.3. Вплив політичних факторів на динаміку рівня життя

   Перераховані  вище показники дозволяють лише оцінити  вже сформовану ситуацію, виявити тенденції минулого, перенести їх на майбутнє, але вони не дозволять точно спрогнозувати динаміку рівня життя. Зробити це можна тільки при детальному аналізі умов (факторів), що впливають і навіть визначають можливі зміни в рівні життя населення країни. Як уже згадувалося вище, ці фактори прийнятий підрозділяти на групи. Розглянемо їх докладніше. 

     

• Найбільш  істотними факторами, що можуть координально впливати на  зміну рівня життя  населення, являється політичні  фактори. Вони включають  характер суспільного (державного) будуючи, стійкість інституту права і дотримання прав людини, співвідношення різних галузей влади, наявність опозиції, різних партій і так далі.

     Саме  політична влада, що сприяє підйому  економіки і розвитку підприємництва, створює необхідні стартові умови для підвищення рівня життя в країні.

     Очевидний той факт, що політика й економіка  країни тісно взаємозалежні. Вони здатні підтримувати, коректувати або „заважати” один одному.

     Це  можна простежити на прикладі не дуже давно що легально з'явився в українській економічній дійсності підприємництва, що у своєму розвитку пройшло кілька етапів. На кожнім з них підприємницький шар чисельно ріс і обновлявся, у нього вливалися представники нових соціальних і вікових груп, що володіють різною соціально-політичною культурою. У цих умовах мінялося і відношення підприємницького корпуса до політики і політичної дії.

     „Тіньовий бізнес” розцвів ще в 60-70-і роки. У суспільстві, де підприємницька діяльність переслідувалася законом, а вільний політичний простір було відсутнє, ділки „тіньової” економіки, яких лише умовно можна назвати підприємцями, були поглинені зароблянням грошей. Звиклі до обережності і діючі з оглядкою, ці люди не прагнули зайняти місце на політичній сцені.

     Перебудова  відкрила новий етап у розвитку підприємництва. Його діяльність була легалізована, у країні почав складатися новий альтернативний сектор економіки, що дозволив багатьом одержати джерело додаткового доходу. Розвиток підприємництва збігся з могутнім демократичним підйомом у країні. У 1988-1990 роках практично всі члени українського підприємництва включилися в політичне життя (брали участь у мітингах, зборах, маніфестаціях, працювали в клубах виборців). Знову створені комерційні структури надавали фінансову допомогу політичним партіям і рухам демократичної орієнтації, фінансували виборчу програму їхніх кандидатів. Тобто люди одержали можливість не тільки заробляти гроші, але і безпосередньо брати участь у політичному житті країни.

     У такий спосіб  видно, що зміна  концепції соціального розвитку, у нашому випадку перехід від  прямого і безпосереднього керування економікою з боку держави до вільного ринкового механізму і побудови громадського життя на демократичних принципах, прямо і побічно відображається на рівні добробуту населення і  його окремих груп. Перехід України до ринкових відносин, розвиток підприємництва, відмовлення від планування і так далі насамперед відбилися на реальних доходах більшості населення країни. Далеко не усі змогли зорієнтуватися у швидко мінливих умовах і зайнятися приватним підприємництвом, що привело до скупчення грошових заощаджень сімей у руках незначної меншості. Найбільш підготовленими до нового курсу, до процесу приватизації  представники партійної номенклатури і лідери „тіньової економіки”. Більш того, у період перебудови в перерозподіл пішла і значна частина необхідного продукту, тобто реальна оплата праці, пенсії, заощадження в ощадкасах. У результаті чого була докорінно підірвана довіра до нового ладу і до політичної влади, що здійснює курс на ринкову економіку.

     Для завоювання цієї довіри необхідні реальні  міри в області національної трудової політики, що охоплювали б різні  компоненти рівня життя, а саме зайнятість, умови й оплата праці, соціальні  гарантії, і підвищення ролі держави  в регулюванні трудових відносин.

     Сильний вплив на рівень життя населення  роблять економічні фактори, куди відносяться  наявність економічного потенціалу в країні, можливості для його реалізації, величина національного доходу і  так далі.

     Про рівень життя в країні можна судити і по співвідношенню забезпечених і бідних шарів населення. У світовій практиці розрізняють дві основні форми бідності: абсолютна – при відсутності доходу, необхідного для забезпечення мінімальних життєвих потреб  особистості чи сім'ї, і відносна – коли доход не перевищує 40-60% середнього доходу по країні. Міждержавне зіставлення бідності носить умовний характер у силу неоднакової бази (мінімального прожиткового рівня), покладеної в основу для розрахунку порога бідності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 


     Розділ 2. Рівень і якість життя населення України та проблеми їх оцінки

     

• 2.1 Підходи до оцінки  рівня життя в  Україні
 
 


     Сучасна держава може стійко розвиватися  тільки за умови, якщо її економічна політика спрямована на поліпшення рівня і  якості життя громадян, розширення їх можливостей формувати власне майбутнє. Для цього необхідно не тільки збільшувати доходи населення, а й поліпшувати багато інших компонент рівня і якості життя населення: створювати реальну рівність для здобуття освіти і працевлаштування; забезпечувати рівні можливості для чоловіків та жінок; високий рівень медичного обслуговування; якісне харчування й ін. До цього також необхідно додати чистоту і сталість навколишнього середовища, в якому живе людина.

     Основним  показником, який офіційно використовується фахівцями ООН для зіставлення  оцінки рівня і якості життя населення в різних країнах світу, є індекс людського розвитку (ІЛР). Він являє собою інтегральну оцінку трьох складових компонент, що характеризують довголіття, рівень освіти і доходів населення країн світу. У табл. 2.1 подано динаміку ІЛР по окремих країнах світу.

     Таблиця 2.1

     Динаміка  ІЛР по окремих  країнах світу 

Країна       Індекс  людського розвитку 1990 р. Ранг 1995 р. Ранг 2005 р. Ранг Швеція      0,894      11      0,925      4 – 6      0,941      2 США      0,914      2      0,925      4 – 6      0,939      6 Японія      0,909      4      0,923      7      0,933      9 Франція      0,897      8      0,914      11 – 12      0,928      12 Великобританія      0,878      18      0,916      10      0,928      13 Німеччина      0,885      15      0,907      16 – 17      0,925      17 Іспанія      0,876      19      0,895      20      0,913      21 Чехія      0,835      27      0,843      31      0,849      33 Угорщина       0,804      37 – 38      0,809      38      0,835      35 Польща      0,792      42      0,808      39      0,833      37 Латвія      0,804      37 – 38      0,763      52      0,800      53 Білорусь      0,809      35      0,776      46      0,788      56 Росія      0,824      29      0,779      44      0,781      60 Філіппіни      0,716      62      0,733      63      0,754      77 Україна      0,795      41      0,745      57      0,748      78 Туреччина      0,686      71      0,717      69      0,742      85 Китай      0,625      86      0,681      82      0,726      96 Єгипет      0,574      95 – 96      0,605      97      0,642      115 Судан      0,419      115      0,462      112      0,499      139 Ефіопія      0,297      133      0,308      137      0,327      168

 


     Так, при розрахунках ІЛР регіонів країни використовуються окремі показники, які оцінюють випадкові імовірнісні явища, а не базові характеристики рівня і якості життя населення. Це, наприклад, кількість дорожньо-транспортних пригод на 100 км доріг, питома вага народжених поза шлюбом, середній дохід від особистого господарства й ін.

     Деякі з показників, що відносяться до однієї і тієї ж компоненти і беруть участь у розрахунках інтегрального ІЛР – мультиколінеарні. Наприклад, середня очікуваність тривалості життя населення при досягненні 15, 45 і 65 років.

     У свою чергу, до складу інтегрального  ІЛР регіонів країни входять компоненти й деякі окремі показники, що характеризують як засоби, так і результати досягнення рівня і якості життя населення. Наприклад, компонента “Фінансування людського розвитку” ІЛР оцінює засоби для досягнення рівня і якості життя населення, а компонента “Стан охорони здоров’я населення” характеризує результат – досягнутий рівень і якість життя населення.

     На  жаль, в Україні з 1991 по 1999 р. було запущено довгостроковий механізм падіння  життєвого рівня населення. Причому  більш інтенсивно падав рівень життя найменш забезпечених. Мав місце не лише тривалий спад виробництва, а й глибина розшарування в суспільстві. Якщо порівнювати окремі країни, то співвідношення доходів багатих і найбідніших верств населення у Китаї становить 7:1, у країнах ЄС—5-7:1, в Японії —4,3:1, а в Україні —30:1.

     Європейська орієнтація України потребує прискореного розвитку економіки та значного підвищення рівня життя населення. Лише за таких  умов можна очікувати досягнення необхідних соціальних стандартів. Йдеться про такі відносні показники, як питома вага оплати праці у ВВП на рівні 55-65 %, співвідношення мінімальної заробітної плати до середньої заробітної плати не нижче 55 %, а також зростання мінімальної заробітної плати проти прожиткового мінімуму на працездатну особу більш як утричі, середньої заробітної плати — відповідно у п'ять-шість разів, середньої пенсії до прожиткового мінімуму на особу, яка втратила працездатність, — приблизно в чотири рази.

     Як  відомо, від рівня розвитку продуктивних сил — факторів, які забезпечують потреби людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці, — залежать виробництво товарів та послуг, їхня якість, оплата праці.

     Нині  у деяких країнах ЄС та США розвиток продуктивних сил досяг такого рівня, що продуктивність праці, наприклад у США, вища за продуктивність праці в Україні майже у десять разів, у Великій Британії — майже у шість, в Німеччині — понад шість, у Франції — майже у вісім разів. Щодо співвідношення оплати праці у розвинених країнах з ринковою економікою і України в доларовому еквіваленті, то в США оплата праці є вищою за оплату праці в Україні майже в дванадцять разів, у Франції — майже в дев'ять, у Великій Британії та Німеччині — майже у вісім разів.

     Окремо  слід сказати про державну політику відносно встановлення рівня розмірів мінімальної заробітної плати (МЗП). У 2005 р. він становив відносно середньої заробітної плати (СЗП) приблизно 37,2 %, а наприкінці року — 41,2 %.

     За  даними міжнародної комісії, створеної у 1988 р. за ініціативою Ради Європи, справедливо вважається, що МЗП досягає 68 % від національної СЗП. За рекомендацією МОП, МЗП від СЗП має бути не нижчою 40-60 %.

     У Польщі, наприклад, зараз МЗП у 3,5 рази вища, ніж в Україні. Це в абсолютному вимірі, а у відносному до СЗП вона перебуває на рівні 55 %.

     Що  стосується середньої пенсії, то в  Польщі вона у 2,7 рази вища, ніж в Україні, а співвідношення середньої пенсії до середньої заробітної плати як в Польщі, так і в Україні перебуває майже на одному рівні. Там — 43 %, а у нас — 45,1 %.

     Тепер хотілося б звернути увагу на таке. Дохід на душу населення (у доларах) у 2003 р. у Німеччині та Франції  був в 11 разів більшим, ніж в  Україні у 2005 p., у Великій Британії — відповідно у 12 разів, а у США  — приблизно у 15 разів.

     Заробітна плата відносно ВВП у 1994 р. в Німеччині  становила 54,6 %, у Франції — 51,7, у  Великій Британії — 54,6, у США — 60,5, а в Україні у 2005 р. — усього 35,4 %. При цьому чиста заробітна  плата, яка видається працівникам  на руки, — відповідно 29,8 %, 27,1,40,3, 44,6 та 19,3%.

     Наведені  дані свідчать про відчутне відставання  України в оплаті праці від  розвинених країн світу, а отже, і  від розмірів державних соціальних стандартів та гарантій.

     Такий негативний стан значною мірою спричинили дії уряду, який у 1992-1993 роках, коли інфляція в Україні перевищила сто разів, відпустив ціни, а заробітну плату навпаки — жорстко регулював. От і маємо: ціни вище світових, а заробітну плату — нижче нікуди.

     Хочемо  нагадати, що в Польщі у 1989 р. інфляція зросла всього на 25 %, але там, на відміну від України, відпустили не лише ціни, а й заробітну плату, які буквально за півроку зрівноважились, і ситуація в економіці та соціальній сфері стабілізувалась. Економіка та реальна заробітна плата з того часу почали зростати.

     На  жаль, в Україні такого реформатора, як Бальцерович у Польщі, у кризовий період не знайшлося.

     Враховуючи  значне відставання розвитку продуктивних сил України від розвинених країн  світу, вважаємо за доцільне передусім  привести рівень соціальних гарантій та відносних соціальних стандартів до рівня країн ЄС. Далі слід домагатися поступового збільшення розмірів соціальних гарантій порівняно з прожитковим мінімумом.

     

• 2.2 Диференціація економічного  розвитку регіонів  України як показник  рівня життя населення
 
 


     На  даний час єдиним узагальнюючим  показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики починаючи  з 1996 року, є показник валової доданої  вартості. Так, якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область - 0,7 тис. грн.) та максимального (м. Київ - 1,9 тис. грн.) значень показника ВДВ на душу населення в регіонах України становило 2,7 разу, то у 2005 році розмах варіації становив 3,9 разу (мінімальний - Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний - м. Київ (5,8 тис. грн.)) (табл. 2.2).

     Таблиця 2.2

     Динаміка  валової доданої  вартості в розрахунку

     на  душу населення у 1996-2005 рр.

Регіони Роки Відхилення  від середнього рівня по Україні 1996 2005 1996 2005 Україна 1356 1373 х х АР  Крим 986 960 -370 -413 Вінницька 1145 1131 -211 -243 Волинська 942 940 -414 -433 Дніпропетровська 1706 1714 350 341 Донецька 1646 1668 290 294 Житомирська 1199 1174 -157 -199 Закарпатська 723 718 -633 -656 Запорізька 1821 1933 465 560 Івано-Франківська 1012 995 -344 -378 Київська 1597 1604 241 231 Кіровоградська 1069 1120 -287 -254 Луганська 1253 1298 -103 -75 Львівська 1095 1056 -261 -317 Миколаївська 1299 1297 -57 -77 Одеська 1371 1400 15 27 Полтавська 1718 1717 362 344 Рівненська 1171 1085 -185 -289 Сумська 1364 1370 8 -3 Тернопільська 930 886 -426 -487 Харківська 1410 1450 54 77 Херсонська 1048 1055 -308 -318 Хмельницька 1233 1180 -123 -193 Черкаська 1357 1339 1 -34 Чернівецька 893 873 -463 -501 Чернігівська 1296 1307 -60 -67 м. Київ 1937 2162 581 789 м. Севастополь 843 910 -513 -463

 


     Таке  співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн  Європейської Співдружності, що становить 1:2.

     Групування  регіонів за величиною відхилення валової  доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країни в 2005 р. виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об'єднує області, середньодушові обсяги ВДВ в яких становлять більше 110 % загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5 %), Запорізька (140,7 %), Дніпропетровська (125,0 %), Полтавська (125,1 %), Донецька (125,1 %) та Київська (116,8 %) області, тобто індустріально розвинені регіони.

     Питома  вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6 %. Друга група представлена 7 областями, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110 до 90 %): Харківська (105,6 %), Одеська (102,0 %), Сумська (99,8 %), Черкаська (97,5 %), Чернігівська (95,2 %), Миколаївська (94,5 %), Луганська (94,4 %). Їх частка становить 25,7 % валової доданої вартості. До складу третьої групи увійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше 90 % від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9 %), Хмельницька (85,9 %), Житомирська (85,5 %), Вінницька (82,4 %), Кіровоградська (81,6 %), Рівненська (79,0 %), Херсонська (76,8 %), Івано-Франківська (72,5 %), Волинська (68,5 %), Тернопільська (64,5 %), Закарпатська ( 52,3 %) області та м. Севастополь (66,3 %). На долю цієї групи припадає 27,7 % загальної валової доданої вартості.

     Поглиблення міжрегіональних відмінностей відбувалося  на тлі загального спаду розвитку економіки починаючи з 1991 року. У  переважній більшості регіонів України  позитивна динаміка за показниками виробництва у промисловості (у 24 регіонах) та сільському господарстві (у 22 регіонах з 25) почалося лише з 2000-2002 року.

     За 1991-2005 рр. загальний індекс промислового виробництва становив 51 %; при цьому  в 13 областях обсяг виробництва промислової продукції зменшився більше ніж вдвічі порівняно з 1990 роком. Найбільший спад відбувся в Львівській (майже в 3 рази) та Житомирській (38 % рівня 1990 р.) областях, найменший - в м. Києві (97 % рівня 1990 р.). Лише в Запорізькій області починаючи з 1996 року відбувається стійке п'ятирічне зростання виробництва продукції промисловості і в 2000 році обсяг промислового виробництва в цьому регіоні досяг рівня 1990 року.

     Регіональні відмінності динаміки промислового виробництва в значній мірі визначаються регіональними особливостями галузевої структури промисловості. У 8 регіонах країни промислова діяльність має ресурсно-сировинне спрямування: в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Івано-Франківській, Луганській, Миколаївській та Рівненській областях понад 50 % обсягів промислового виробництва припадає на продукцію електроенергетики, паливної промисловості, чорної та кольорової металургії. У той же час їх частка у промисловому виробництві країни сягає 60 відсотків.

     Розвиток  сільського господарства протягом 1991-2005 рр. також характеризувався зменшенням обсягів виробництва продукції майже в 2 рази. Найбільший спад спостерігався в АР Крим, Луганській, Миколаївській, Полтавській областях, в яких виробництво становило 42 % рівня 1990 р.. Найменший - в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях. Сільське господарство в 1998 р. створювало 14,4 % валової доданої вартості, що значно перевищує аналогічний показник країн ЄС. Найбільшою часткою сільського господарства в структурі ВДВ характеризується Волинська область (32,7 %), Вінницька (29,9 %), Тернопільська (29,5 %), Кіровоградська (28,3 %), Житомирська (26,6 %) область. За обсягами сільськогосподарського виробництва в 2005 р. лідирують Вінницька, Київська, Харківська, Дніпропетровська та Донецька області. За показником інтенсивності сільськогосподарського виробництва (валової продукції на 100 га сільськогосподарських угідь) переважають області західного регіону.

     Однією  з найбільш негативних тенденцій  розвитку економіки в 1991-2005 рр., що матиме довготерміновий наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991-2005 рр. зменшився майже в 4 рази: 13955 млн. грн. в 2000 р. проти 55386 млн. грн. в 1990 р.

     Загалом низькою залишається інвестиційна привабливість регіонів. В 2005 р. обсяги іноземних інвестицій на душу населення  в Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернівецькій областях не перевищували 20 дол. США. Деформованою є регіональна структура їх надходжень: традиційними лідерами щодо обсягів розміщення іноземних інвестицій залишаються м. Київ (33,7 % загального обсягу), Київська, Донецька, Запорізька та Одеська області (відповідно 9,0, 8,0, 6,0 та 5,5 % всіх іноземних інвестицій) (рис. 2.1).

Рис. 2.1 Співвідношення питомої ваги промислового виробництва  та питомої ваги капітальних вкладень і іноземних інвестицій (у фактичних  цінах) по регіонах у 2005 році. 


     Найбільш  інвестиційно привабливими для інвесторів є індустріально розвинені регіони. Прослідкується залежність між іноземними інвестиціями, капітальними вкладеннями і обсягом промислового виробництва у регіонах України. Чим більше обсяги капітальних вкладень та іноземних інвестицій в регіон, тим більший обсяг промислового виробництва.

     Однією  з найбільш складних проблем регіонального  розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення  регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інш.

     Оскільки  в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики. 


     

• 2.3 Регіональна диференціація  доходів населення  України
 
 


     Однією  з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інші.

     Оскільки  в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати  свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

     Розподіл  регіонів за групами з інтервалом 25 процентних пунктів відносно до середньодержавного рівня свідчить, що більше ніж 150 % середньомісячної заробітної плати в цілому по країні має тільки 1 регіон, від 125 до 150 % - 2, від 100 до 125 % - 6, від 75 до 100 % - 10, від 50 до 75 % - 8 регіонів. Таким чином, розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий - в 2 рази більше - 18 регіонів. Групу лідерів складають промислово розвинені регіони, групу "аутсайдерів" - області, що мають аграрну спеціалізацію.

     Залишається складною ситуація на регіональних ринках праці. При незначному зменшенні  рівня безробіття відносно до 2004 року (з 4,3 до 4,2 відс.) у 2005 р. в 16 областях офіційний рівень безробіття перевищив середній по країні. Найбільш напруженою залишається ситуація в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Сумській, Волинській та Закарпатській областях. Рівень офіційного безробіття в 2005 р. варіює від 0,8 % в м. Києві до 8,1 % в Житомирській області, тобто співвідношення становить 1:10. Враховуючи, що за методологією МОП показники рівня безробіття перевищують показник офіційно зареєстрованих приблизно в 3 рази, реальний стан безробіття в регіонах Україні ще складніший.

     Значною залишається диференціація регіонів за показником навантаження на 1 вільне робоче місце. Співвідношення мінімального та максимального значення цього  показника становило 1:91 ( від 1 чол. в м. Севастополь до 91 чол. в Рівненській області).

     Мале  підприємництво все ще не стало одним  із домінуючих факторів у розвитку економіки та забезпечення зайнятості населення. Має місце сповільнення темпів зростання кількості малих  підприємств (2004 р. - 113,7 %, 2005 р. - 110,6 %). Нижчими порівняно з загальнодержавними темпами відбувається розвиток малого підприємництва у Харківській (100,5 %), Закарпатський (101,2 %), Львівській (101,6 %), Полтавській (102,2 %) областях. За регіонами України малі підприємства розташовані нерівномірно. Так, майже половина малих підприємств зосереджена на території п'яти регіонів: у м. Києві (14,1 % загальної кількості малих підприємств в цілому по економіці), в Донецькій (11,4 %), Львівській та Дніпропетровській (по 6,2 %), Харківській (6,1 %) областях. Відбувається нерівномірність розвитку малого підприємництва за територіальною ознакою: на 10 тис. чоловік в Тернопільській області припадає 26 малих підприємств, в м. Києві - 116 підприємств. Високий рівень цього показника відмічається у м. Севастополі (53 підприємства на 10 тис. осіб наявного населення), Херсонській (62), Миколаївській (53), Донецькій (50), Львівській (50) областях. Найнижчий цей показник - в Тернопільській (26), Чернігівській (27), Вінницькій (29), Рівненській (31), Хмельницькій (31 підприємство) областях.

     Рівень  зайнятості на малих підприємствах (кількість працюючих у відсотках  до кількості населення у працездатному  віці) в 2005 році склав 6,9 %. Найвищий рівень зайнятості на малих підприємствах  у м. Києві (12,0%), м. Севастополі (6,6 %), Львівській (8 %), Харківській (6,4 %), Миколаївській (6,3 %), Полтавській (6,1 %) областях; найнижчий - Луганській (4,5 %), Черкаській (4,8 %), Тернопільській та Херсонській (по 4,9 %), Дніпропетровській (5,0 %), Донецькій (5,2 %) областях.

     За  даними Держкомстату в більшості  випадків простежується пряма залежність між показником кількості малих  підприємств на 10 тис. осіб наявного населення та рівнем зайнятості на них населення, про що свідчить аналіз даних таблиці 2.3, що наведені нижче.

     Наявність такої значної регіональної варіації окремих соціально-економічних показників обумовлює необхідність адаптації  державної соціальної політики на рівні  регіонів. Але врахування регіональної специфіки можливе лише за умови  комплексного аналізу досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, оцінки його сучасних та прогнозу подальших тенденцій в кожній області.

     Таблиця 2.3

     Показники розвитку підприємництва в Україні

Кількість малих підприємств на 10 тис. осіб наявного населення Регіони Рівень зайнятості на малих підприємствах у % до кількості  населення у працездатному віці Регіони 26-35 Тернопільська, Чернігівська, Вінницька, Рівненська, Хмельницька, Чернівецька, Волинська, Київська, Луганська, Черкаська 4,5-5,5 Луганська, Черкаська, Тернопільська, Херсонська, Дніпропетровська, Донецька, АР Крим, Хмельницька, Вінницька, Кіровоградська, Закарпатська 36-44 Житомирська, Дніпропетровська, Полтавська, Сумська, Кіровоградська, Одеська, Запорізька, Івано-Франківська, АР Крим 5,6-6,0 Волинська, Житомирська, Запорізька, Рівненська, Чернівецька, Чернігівська, Івано-Франківська, Київська, Одеська, Сумська 45 і  більше Харківська, Закарпатська, Донецька, Львівська, Миколаївська, Херсонська, м. Севастополь, м. Київ 6,1 і більше Полтавська, Миколаївська, Харківська, м. Севастополь, Львівська, м. Київ

 


     Державним комітетом статистики України розроблена методика та розраховані в 2005 році інтегральні  показники, що характеризують рівень та соціально-економічні умови життя  населення регіонів. Запропонована методика передбачає побудову інтегрального композиційного індексу, виходячи з 11 блоків показників (всього 25 показників), кожний з яких характеризує один з аспектів досягнутого рівня та тенденцій розвитку потенціалу населення регіону: 1) населення; 2) рівень життя; 3) соціальна сфера; 4) споживчий ринок товарів та послуг; 5) ринок праці; 6) промислове виробництво; 7) сільськогосподарське виробництво; 8) забезпеченість населення житлом; 9) забезпеченість населення засобами транспорту та зв'язку; 10) рівень злочинності; 11) стан довкілля.

     Ідея  оцінки соціально-економічного розвитку регіонів підпорядковується концепції  сталого розвитку, згідно з якою основною метою економічної діяльності є не нарощування обсягів виробництва, а забезпечення високого рівня життя населення при належному захисті і збереженні навколишнього середовища. 


     Таблиця 2.4

     Місце регіонів у композиційному показнику рівня  та

     соціально-економічних  умов життя населення 


Регіон 2003 р. 2004 р. 2005 р. Величина  композиційного індексу, бали місце Величина композиційно го індексу, бали місце Величина композиційного індексу, бали місце Україна 65 - 58 - 58 - А Р  Крим 66 14 51 21 59 14 Вінницька 61 17 73 4 69 6 Волинська 61 18 54 15 71 4 Дніпропетровська  69 11 48 23 49 20 Донецька  45 25 34 26 28 26 Житомирська 67 13 52 20 49 21 Закарпатська  39 26 42 24 54 18 Запорізька  96 2 75 3 79 2 Івано-Франківська  51 23 49 22 52 19 Київська  79 7 85 2 77 3 Кіровоградська  81 6 53 17 46 23 Луганська 49 24 25 27 17 27 Львівська 57 20 58 12 57 16 Миколаївська  84 3 59 11 44 24 Одеська 68 12 54 16 63 11 Полтавська  84 4 73 5 70 5 Рівненська  59 19 61 10 58 15 Сумська 63 15 56 14 47 22 Тернопільська 57 21 62 9 65 9 Харківська  72 9 57 13 66 8 Херсонська  84 5 53 18 57 17 Хмельницька 63 16 70 7 69 7 Черкаська 79 8 71 6 64 10 Чернівецька 57 22 53 19 61 13 Чернігівська  72 10 67 8 63 12 м.Київ 108 1 110 1 120 1 М.Севастополь  - - 42 25 37 25

 


     Наведені  дані свідчать, що високі показники  розвитку реального сектору в  окремих регіонах ще не є запорукою високого рейтингу областей щодо інтегрального показника соціально-економічного розвитку регіонів. Так, до першої п'ятірки регіонів з найвищім композиційним показником рівня та соціально-економічних умов життя населення входять м. Київ, Запорізька, Київська, Волинська та Полтавська області. Серед регіонів, що мають найнижчий рівень зазначеного показника Луганська, Донецька, Миколаївська, Кіровоградська області та м. Севастополь, тобто промислово розвинені регіони, високі показники розвитку економіки яких нівельовані низькими показниками стану довкілля, здоров'я людей, забезпеченості засобами зв'язку, народжуваності та інші. 
 
 
 
 
 


     РОЗДІЛ 3. Стратегічні напрями подолання бідності 


3.1. Стратегія подолання  бідності 
 


      Останніми роками соціально-економічна ситуація в Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання безробіття.

      За 1990 - 1999 роки валовий внутрішній продукт  скоротився майже на 60 відсотків, обсяги виробництва промислової продукції - на 48,9, сільського господарства - на 51,5 відсотка. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,8, а реальна пенсія - в 4 рази.

      У 2000 році при відчутних темпах зростання  цілої низки макроекономічних та галузевих показників розвитку (валовий  внутрішній продукт зріс на 6 відсотків, промислове виробництво - на 12,9, валова продукція сільського господарства - на 9,2 відсотка), підвищенні економічної активності населення помітного відновлення втрачених внаслідок кризи доходів ще не відбулося. Зберігається тенденція до дальшого розшарування населення за рівнем доходів і збільшення масштабів бідності.

      Істотно змінилися величина та структура  доходів і витрат населення. У  структурі грошових доходів питома вага заробітної плати зменшилась.

      Основні доходи сім'ї отримують із традиційних  джерел, зокрема це заробітна плата, яка становить 40,1 відсотка сукупного і 56,9 відсотка грошового доходу, та надходження від особистого підсобного господарства (20,2 відсотка сукупного доходу). Вагомою є частка пенсій (12,8 відсотка сукупного та 18,2 відсотка грошового доходу).

      Підвищення  цін у попередні роки призвело до погіршення структури та якості споживання населення. Реальна заробітна плата залишається на рівні, що не забезпечує обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для відновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці.

      Про зростання масштабів бідності свідчать дані про розподіл кількості працівників за розмірами нарахованої їм заробітної плати, які відпрацювали 50 і більше відсотків робочого часу, встановленого за станом на грудень 2000 року. Місячну заробітну плату нижчу від мінімальної отримували 22,3 відсотка працівників у галузях економіки, нижчу від прожиткового мінімуму - 70 відсотків працівників. Залишаються низькими розміри пенсій, допомоги та соціальних виплат.

      Не  втратила гостроти проблема безробіття, яка є одним із головних факторів поширення бідності. Особливо це стосується сімейного безробіття (коли безробітними є декілька членів сім'ї).

      Потребують  посиленої уваги питання працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями, молоді та випускників навчальних закладів.

      Головними причинами виникнення та поширення  бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають  суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги.

      Така  ситуація зумовила необхідність розроблення  Стратегії подолання бідності (далі - Стратегія), основними принципами якої мають стати забезпечення економічного зростання, підвищення рівня продуктивної зайнятості населення та вжиття заходів щодо блокування найгостріших проявів бідності, реформування системи соціальної підтримки населення шляхом консолідації всіх соціальних програм і видів допомоги на основі оцінки сукупного доходу сім'ї, інтеграції осіб з обмеженими фізичними можливостями у суспільне життя.

      Стратегія визначає основні напрями проведення політики подолання бідності шляхом:

• створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян;
• підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту.
• Політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу.
 
 


3.2. Удосконалення соціального  захисту населення 
 


      Запровадження консолідованої системи  адресної соціальної допомоги та соціальних послуг

      Одним із основних напрямів подолання бідності є реформування системи соціального  захисту населення шляхом поглиблення адресності державної соціальної допомоги, реалізація Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям". Окремі пільги населенню має бути замінено на соціальні послуги.

      На  першому етапі реалізації Стратегії  необхідно реформувати систему надання державної соціальної допомоги шляхом запровадження єдиної методики обчислення середньодушового сукупного доходу сім'ї з урахуванням її доходу від власності та вдосконалення механізму фінансування державної соціальної допомоги.

      Органи  законодавчої та виконавчої влади мають  визначити стратегію та план поступової заміни системи діючих пільг на адресну  грошову соціальну допомогу чи на соціальні послуги.

      На  другому етапі має бути здійснено  заходи адміністративно-фінансової консолідації програм надання соціальної допомоги, створення єдиної бази даних щодо одержувачів усіх видів соціальної допомоги та послуг, а також здійснено перехід до призначення всіх видів соціальної допомоги за єдиною заявою.

      Пріоритетним  має стати розвиток мережі нестаціонарних установ різних типів, що надають соціальні послуги (центри комплексного соціального обслуговування, спеціалізовані відділення соціальної допомоги вдома тощо). З цією метою на першому і другому етапах реалізації Стратегії розвиватиметься система соціального обслуговування непрацездатних громадян з активним залученням до цього процесу громадських організацій, використанням волонтерської праці; здійснюватиметься перехід від бюджетного фінансування відповідних державних установ до програмного фінансування на конкурсних засадах громадських організацій, які надаватимуть такі послуги. Має бути здійснено передачу органам місцевого самоврядування повноважень щодо планування, фінансування та організації надання соціальних послуг.

      На  третьому етапі потрібно перейти до єдиної централізованої та максимально спрощеної системи соціального обслуговування населення за всіма державними соціальними програмами, використовуючи для цього високопродуктивні новітні інформаційні технології.

      Необхідно невідкладно встановити та затвердити критерії межі бідності з урахуванням їх регіональних відмінностей, розмір опікуваного державою доходу, розробити і внести на розгляд Верховної Ради України законопроект про соціальні послуги, завершити розроблення та впровадження державних соціальних стандартів, створити ефективне законодавче та нормативно-правове поле для благодійництва та меценатства.

      Соціальна підтримка осіб з  обмеженими фізичними  можливостями

      Однією  з найважливіших умов подолання  бідності повинна стати реальна  політика держави щодо підтримки осіб з обмеженими фізичними можливостями з метою максимальної їх адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації, створення умов для їх зайнятості та запобігання соціальній ізоляції. Суспільно-соціальна інтеграція зазначених осіб забезпечуватиметься шляхом:

• вільного (безбар'єрного) доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями до всіх державних установ, громадських місць. Для цього необхідно невідкладно заборонити приймання в експлуатацію об'єктів соціальної інфраструктури та житла, що не забезпечують вільного доступу до них зазначених осіб;
• навчання дітей-інвалідів у загальноосвітніх навчальних закладах і створення умов для реалізації їх потенційних можливостей у всіх сферах суспільного життя;
• удосконалення організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, надання реабілітаційної допомоги населенню;
• запровадження порядку обов'язкової участі роботодавців у забезпеченні реабілітації працівників, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;
• надання державної підтримки громадським організаціям інвалідів і спеціалізованим підприємствам, які використовують працю осіб з обмеженими фізичними можливостями;
• участі представників громадських організацій інвалідів у формуванні державної політики щодо запобігання інвалідності, соціальної підтримки осіб з обмеженими фізичними можливостями та контролі за її реалізацією.

      Соціальна підтримка сімей  з дітьми та дітей, позбавлених батьківського  піклування

      У зв'язку з поширенням бідності необхідно особливу увагу звернути на сім'ї з дітьми, передусім багатодітні, неповні та з дітьми віком до трьох років або з дітьми-інвалідами. З метою забезпечення всім дітям рівного доступу до освіти, медичного обслуговування, професійної підготовки мають бути створені умови для:

• розвитку нових соціальних технологій підтримки сім'ї та стимулювання добровільного страхування життя дітей і молоді;
• надання молодим громадянам пільгових кредитів для здобуття освіти у вищих навчальних закладах;
• запровадження довгострокового пільгового кредитування молодих сімей;
• забезпечення державних соціальних гарантій на безкоштовну медичну допомогу та освіту, харчування та медикаментозне забезпечення дітей раннього віку, оздоровлення та відпочинок, соціальну підтримку;
• профілактики бездоглядності і правопорушень у дитячому та молодіжному середовищі шляхом реалізації спеціальних соціальних програм;
• надання додаткових державних гарантій соціальної реабілітації та адаптації дітей, які перебувають у скрутних життєвих обставинах, у тому числі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей-інвалідів, дітей, які потерпіли від екологічних і техногенних катастроф;
• запобігання поширенню соціального сирітства, безпритульності та бездоглядності;
• соціального супроводу, обслуговування, трудового та побутового влаштування неповнолітніх, які повернулися з місць позбавлення волі;
• безперешкодної діяльності громадських і благодійних організацій, що працюють у цій сфері.

      Поліпшення  житлових умов соціально вразливих верств населення

      Серед найгостріших проблем бідності слід особливо звернути увагу на житлові  проблеми (відсутність житла, невідповідність  житлових умов санітарним нормам, тенденція  до перекладання нерозв'язаних економічно-господарських  проблем житлово-комунального господарства на населення).

      Для розв'язання цих проблем передбачається:

      на  першому етапі реалізації Стратегії  розпочати формування органами місцевого  самоврядування разом з місцевими  органами виконавчої влади житлового  фонду соціального призначення шляхом будівництва нових, реконструкції існуючих гуртожитків та жилих будинків, переведення житла з фондів загального і спеціального призначення до житлового фонду соціального призначення за рахунок житла, конфіскованого на підставі судових рішень, добровільно подарованого державі або визнаного в установленому порядку безхазяйним, придбання житла на ринку нерухомості, а також створити гарантійні економічні механізми одержання кредитів на будівництво або придбання житла;

      на  другому і третьому етапах завершити формування житлового фонду соціального призначення, реструктуризацію підприємств житлового господарства, їх приватизацію з метою розвитку конкурентного обслуговування та утримання житла, зменшення витрат у житлово-комунальному господарстві, проведення ефективної енергозберігаючої політики.

      Слід  невідкладно вдосконалити механізм надання населенню субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, розпочати  створення нормативно-правової бази для розвитку конкурентного середовища у сфері надання житлово-комунальних послуг і визначення державних соціальних нормативів у сфері житлово-комунального обслуговування. 
 


3.3. Збільшення доходів  від трудової діяльності 
 


      На  першому етапі реалізації Стратегії  пріоритетним напрямом має бути збільшення рівня заробітної плати - основного джерела доходів населення та забезпечення випереджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з ростом споживчих цін.

      Дії другого етапу спрямовуватимуться на підвищення платоспроможності населення  шляхом невпинного зниження кількості та питомої ваги працівників, які отримують заробітну плату, меншу за прожитковий мінімум, поступового наближення інших основних соціальних стандартів та гарантій (пенсій, допомоги) до прожиткового мінімуму.

      Третій  етап передбачає забезпечення динамічного зростання рівня реальної заробітної плати та інших доходів від трудової діяльності, підвищення купівельної спроможності населення, закріплення середнього класу, що здійснюватиметься шляхом:

• посилення мотивацій до продуктивної праці, запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;
• встановлення економічно та соціально обгрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму;
• забезпечення своєчасної виплати заробітної плати та недопущення виникнення заборгованості з її виплати;
• розвитку соціального партнерства і договірного регулювання трудових відносин у сфері оплати праці, вдосконалення процедури укладання колективних договорів і угод та контролю за їх виконанням;
• приведення системи організації оплати праці в сільськогосподарському виробництві у відповідність із новими умовами господарювання;
• поступової відмови від оплати праці натурою;
• легалізації всіх трудових доходів громадян шляхом зменшення оподаткування фонду оплати праці та заміни системи оподаткування доходів громадян на таку, що стимулює їх зростання.

      У стислі строки необхідно розробити  і прийняти закони та інші нормативно-правові  акти, які визначали б механізми, що гарантують індексацію заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних і страхових виплат, відшкодування і збереження заощаджень громадян у банках. Для цього має бути створено механізми, що стимулюють заінтересованість громадян в отриманні доходів (передусім заробітної плати) через банки, а також прийнято нормативно-правові документи щодо страхування банківських вкладів населення.

      Соціальне страхування як спосіб захисту особи  від втрат доходу

      Окремим стратегічним напрямом подолання бідності є запровадження страхових принципів соціального захисту працівників, що убереже їх від ризику потрапити до категорії бідних.

      Система загальнообов'язкового державного соціального  страхування має бути спрямована на посилення соціального захисту  працівників і членів їх сімей від імовірної бідності внаслідок неможливості отримувати доход у разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника. З цією метою необхідно запровадити:

      систему пенсійного страхування, що гарантуватиме значно більший рівень пенсійного забезпечення майбутнім пенсіонерам і даватиме змогу збільшувати надалі розмір пенсії;

      систему медичного страхування, що сприятиме  підвищенню якості медичного обслуговування населення та забезпеченню гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі.

      На  першому етапі реалізації Стратегії  має бути забезпечено реформування діючої солідарної пенсійної системи (системи поточних виплат), її збалансованість і сталість, що надасть змогу підтримувати купівельну спроможність нинішніх пенсіонерів; регулярно індексувати пенсії з урахуванням індексу цін і зростання середнього розміру заробітної плати; створення добровільної системи недержавного пенсійного забезпечення, основу якої становитимуть недержавні пенсійні фонди; створення системи державного регулювання та контролю у сфері пенсійного страхування. Для цього потрібно невідкладно прийняти Закони України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та "Про недержавне пенсійне забезпечення", вжити заходів, спрямованих на посилення платіжної дисципліни із збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, завершення автоматизації персоніфікованого обліку та створення єдиної бази даних застрахованих осіб, зміцнення технічного та кадрового резерву Пенсійного фонду України.

      На  другому етапі необхідно забезпечити  функціонування реформованої солідарної та добровільної систем недержавного пенсійного страхування, відпрацювання  системи державного регулювання та контролю у сфері пенсійного страхування, створення передумов для запровадження обов'язкової накопичувальної пенсійної системи, що сприятиме досягненню більш високого рівня пенсійного забезпечення, збільшенню обсягу заощаджень населення, а отже й інвестицій в економіку, пожвавленню фінансового ринку та економічному зростанню.

      На  третьому етапі має бути запроваджено відрахування внесків до обов'язкової  накопичувальної пенсійної системи, забезпечення її повноцінного функціонування.

      Систему медичного страхування має бути запроваджено на першому та другому етапах реалізації Стратегії шляхом прийняття Закону України "Про загальнообов'язкове державне медичне страхування".  
 


 


     

     ВИСНОВКИ

 


     У світовій практиці  рівень і  динаміка здоров'я населення ставляться на перше місце серед компонентів рівня життя, оскільки розглядається як базисна потреба людини і головна умова його діяльності. Основними вимірниками здоров'я загальноприйняті показники середньої очікуваної тривалості життя при народженні і коефіцієнт смертності. Криза останнього років привів до усе більшого скорочення тривалості життя українців, а смертність усе більше зростала. Динаміка смертності значною мірою визначається ослабленням здоров'я, погіршенням охорони здоров'я і харчування людей.

     Характеризуючи  умови охорони здоров'я, необхідно  мати через як його результати, так  і використовувані засоби, а саме, не тільки число лікарняних ліжок, але  і все медичне устаткування –  всі основні фонди охорони  здоров'я, і не тільки чисельність  лікарів, але і всього медичного персоналу, включаючи середній і молодший.

     Узагальнюючим індикатором рівня культури у  світовому співтоваристві прийнято вважати середнє число років  навчання населення (у віці 25 років  і більше). За останні 20 років цей  показник  в України піднявся в 1,5 рази..

     В даний час набагато менше засобів  витрачатися на розвиток науки, що також  негативно позначається на положенні  країни.

     Для подолання цих негативних факторів необхідно додаткове фінансування цих галузей, що утруднено в сьогоднішніх умовах України, але дуже важливо для подальшого розвитку і благополуччя країни.

     Крім  розглянутих вище до факторів, що визначають рівень життя відносяться:  умови  праці, умови відпочинку, соціальна  забезпечення, соціально-побутова  обстановка (у тому числі екологічні умови, рівень злочинності тощо), особисті заощадження. Як показує досвід, які-небудь кількісні оцінки по кожному з цих факторів і по них у цілому практично неможливі. Ці умови життя знаходяться в прямої залежності від наявних у країні загальних ресурсів для споживання і нагромадження, найбільше повно вимірюваних ВВП. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 


 


     

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 


1. Бункина М.К., Семенов В.А. “Макроекономіка (основи економічної політики)”.-М.: АТ “ДИС”, 1996р.-320с.
2. Вегера С. Модель соціального бюджету в Україні: методи її формування // Економіст. – 2001.- №5.- с.24-29 ,
3. Григорович Н.В., Калачова І.В. Соціально – економічна захищеність населення  України // Статистика України. – 2001.- №3.- с.37-42.
4. Жиляєв І. Рівень життя в Україні //Економіка, фінанси, право-2000- №7- с.10-14.
5. Задоячи А.А., Петруня Ю.Е. Основи економіки: Учебн.посібник.-К.: Вища шк.- Знання, 1998. – 478с.
6. Мандибура В.О. Рівень життя населення, автореферат, Київ-1999
7. Мірошник А. Поновлення економічного росту і необхідність зміни антиінфляційної політики в Україні // Економіка України , 1999, №9, с.12-21
8. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів України / Міністерство економіки. Київ, 2006 р. С. 14.
9. Оцінка рівня доходів та витрат населення України у 1997 – 2000 роках // Актуальні проблеми економіки. – 2002.- №4.- с.53-64
10. Послання Президента України до верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році”// Економіст – 2002.- №6- с.4-57
11. Пятницький В. Економетрія критерію бідності//Економіст-№3-2001-с.12-17
12. Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. збірник / Київ: Держкомстат України, 2006. С.226.
13. Статистика України – 2001 - № 2, с.67-71.
14. Статистика України. – 2001.-№ 3 с.37-42