Трансформация форм власності в пострадянський період

3

В останнє десятиліття ХХ ст в Україні розпочався процес переходу до ринкової економіки, викликаний обєктивною необхідністю трансформації форм власності. Він супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов’язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах. Політика приватизації здійснюється з метою піднесення всіх видів виробництва, зростання науково-технічного потенціалу, соціального розвитку. Тому можна зазначити, що проблеми роздержавлення власності належать до найбільш актуальних в Україні, у них зосередженні найбільш складні в теоретичному відношенні і важкі для практичного вирішення завдання розвитку країни. [2]

Отже, відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх. Існує два основних типи власності – приватна та суспільна [3]

В процесах приватизації важливу роль відіграє Фонд державного майна України (ФДМУ) та його регіональні вдділення. Зазначена структура розроблила програму приватизації у 2006 році і прогноз на перспективу, здійснює організацію і контроль за приватизацією. Вперше в Україні така програма була розроблена в 1992 р.

Органи приватизації вважають головною метою своєї діяльності забезпечення інвестиційної орієнтації під час продажу державного майна, створення умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси в розвитку приватизованих підприємств іздійснюють ефективне управління ними, підвищення заінтерисованості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках, забезпечення надходження коштів від приватизації до державного бюджету.

     Практично здійснити роздержавлення можна в двох варіантах: повільної приватизації (з достатньою підготовкою та структурною реоргганізацією кожного об’єкта) і швидкої приватизації (з переданням усіх турбот і боргів новому власникові). Перший шлях пов’язаний з використанням великої кількості коштів і висококваліфікованих спеціалістів, а також вимагає тривалого часу. Оскільки Україна не мала таких можливостей, то процес приватизації був спрямований другим шляхом. [2]

Процес роздержавлення в Україні умовно можна розділити на три періоди.

У першому періоді (1992-1994рр.) приватизація об’єктів в більшості випадків здійснювалась неконкурентними способами: шляхом оренди і викупом або викупу трудовим колективом. У такий спосіб було приватизовано 11 тис об’єктів. За ці 2,5 роки більше половини підприємств, що перейшли у недержавний сектор економіки, становили середні та великі підприємства. На відміну від інших країн, торгівля, побутове обслуговування та громадське харчування не стали сферами першочергової приватизації в Україні. об’єктами її були промислові гіганти, підприємства-монополісти (як правило ті, що оформили оренду з правом викупу). Процес приватизації відбувався повільно, без очікуваного динамізму. Більшість приватизаційних процедур відбувалася за ініціативою знизу і значною мірою на умовах трудових колективів.

Протягом 1993-1994 рр своїми приватизаційними дипозитними рахунками скористалося не більш 10% населення України, менш 400 середніх і великих підприємств були приватизовані шляхом відкритого (для населення) продажу їх акцій.

У 1994 р. відбулася спроба надати приватизації масового характеру. Було розроблено технологію приватизації «двох хвиль», яка повинна була забезпечити безперервну, сувору за графіком процедуру приватизації. Поки одна група підприємств перебувала у процесі приватизації, тривала підготовка (переведення в акціонерну форму) наступної групи, тобто мав забезпечуватись конвеєр підготовки підприємств для масової приватизації. Цю ідею не було реалізовано через недостатнє закондавче забезпечення, а також у наслідок зриву Кабміном завдань щодо корпоратизації підприємств.

Другий період (1995-1998 рр) – час дійсно масової приватизації, що здійснювалась переважно за приватизаційні папери і була спрямована на залучення широких верств населення до придбання акцій великих і середніх підприємств та об’єктів молодої приватизації, а також поклала початок підготовці до індивідуальних процедур приватизації великих підприємств.

Середньорічні темпи приватизації зросли більш як у 2,5 раза. За 4 роки (1995-1998) було приватизовано майже 50 тис об’єктів. У приватні роки було продано більше 90% підприємств торгівлі, сервісу і громадського харчування. Знайшли своїх покупців понад 1300 об’єктів незавершеного будівництва.

Середньорічні темпи малої приватизації за цей період зросли в 2,8 раза. У 1995-1998 рр змінили форму власності 40,4 тис малих підприємств. За 4 роки на сертифікатних аукціонах виставлені пакети акцій більше 8 тис підприємств. Понад 33 млн громадян (66% тих, хто має право отримання сертифікатів) скористалися можливістю отримати свою частку державної власності.

Третій період (початок 1999 року) – переважно індивідуальна грошова приватизація, що полягає у вивченні попиту на конкретний об’єкт приватизації та кон’юнктури ринку і на цій основі – у визначенні способу продажу, який максимально враховує особливості виробничо-технічного та фінансово-майнового стану кожного підприємства з метою концентрації капіталу та залучення ефективного власника. [2]

Структура форм і методів приватизації в Україні [1]

З настанням 1999 року процес зміни власності в Україні мав вступити у нову стадію свого розвитку, головна особливість якої полягала у продажу акцій приватизованих підприємств тільки за грошові кошти. Відповідно до Указу Президента України «Про Державну програму приватизації на 1999 рік» від 24 лютого 1999 р. № 209/99, сертифікатну приватизацію було завершено. Але через те, що Верховна Рада продовжила термін обігу приватизаційних майнових сертифікатів, перехід до виключно грошового продажу дещо зсувався у часі. За весь період сертифікатної приватизації населенням було отримано 45 722 181 приватизаційний майновий сертифікат.

Таким чином тільки у 2000 р. в Україні фактично розпочався новий етап приватизації – за грошові кошти із залученням інвестицій у розвиток виробництва.

Сьогодні недержавний сектор є переважним в усіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить у середньому 60% - від 40% у виробництві електроенергії, до 98-99% у хімічній і легкій промисловості. Частка підприємств державної форми власності зменшилася з 78% у 1991 р до 4,4% за станом на 01.01.2004., зокрема в сільському господарстві – до 2,5%, у промисловості – до 2,5% від усієї кількості об’єктів, включених до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

За роки приватизації з 1992 по 2004 р. роздержавлено понад 96 тис об’єктів. Починаючи з 1992 року, в Україні приватизовано 25059 об’єктів державної форми власності та 71490 об’єктів комунальної власності. Переважна кількість об’єктів належить до групи А (цілісні майнові комплекси (ЦМК) з чисельністю працюючих до 100 осіб або понад 100 осіб, але вартість основних фондів яких є недостатньо для формування статутних фондів ВАТ) – 82,4%, інші обєкти – до груп В (ЦМК, що мають середньооблікову чисельність працюючих понад 100 осіб і вартість основних фондів яких є достатньою для формування статутних фондів ВАТ), Г (ЦМК або пакети акцій ВАТ, які займають монопольне становище) – 11,9%, Д (об’єкти незавершеного будівництва) – 4,5% та Ж (об’єкти соціально-культурного призначення, охорони здоров’я, мистецтва) – 1,2%. За всі роки від приватизації державного майна надійшло більш як 17 млрд грн.

За оперативними даними ФДМУ, за І квартал 2005 року по Україні роздержавлено 158 об’єктів державної власності. В основному це об’єкти групи А – 95 (60,1% загальної кількості роздержавлених об’єктів) та Д – 46 (29,1%). Також роздержавлено 5 об’єктів (3,2%) групи В, один об’єкт (0,6%) групи Е (акції (частки, паї), що належать державі у статутних фондах господарських товариств), та 11 об’єктів (7,0%) групи Ж. [2]

У цілому можна визначити наступні позитивні сторони масової приватизації:

1. Створено критичну масу приватизованих підприємств, що є гарантією незворотності процесу ринкового реформування.

2. Широкі верстви населення були залученні до процесу приватизації і отримали перші уроки ринкової економіки.

3. Навіть незважаючи на розпорошення форм власності приватнні підприємства працюють в цілому ефуктивніше за державні.

4. Отримано значний досвід у проведенні різних видів продажу.

Отже, підсумки процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні завдання масової приватизації – стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

З іншого боку, відзначаються недоліки та негативні наслідки процесу приватизації:

1. У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян Украни, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікованому аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

2. Не досягнуто однієї з головних цілей приватизації – створення масового власника. Майже 7,8 млн громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість із тих, хто отримали акції і формально є власниками, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

3. Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинутих країнах є підгрунттям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так на початок 2003 р в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис малих підприємств, тобто 53 на 10 тис населення, або на порядок нижче ніж у країнах із розвинутою економікою (500-700 підприємств на 10 тис населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинутих країнах – 50-60%

4. Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни.

5. Приватизація здійснювалась часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією 29 січня 2004 року було зазначено, що у 2003 році лише у сфері приватизації державного майна виявлено 3600 злочинів, державі завдано шкоди на суму понад 200 млн грн. [2] 

Список літератури

1.      Актуальні проблеми економіки № 2(44), 2005. С. А. Єрохін.

2.      Зовнішня торгівля: право та економіка № 1(24)/2006. Казакова С. В.

3.      Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн.1: Суспільне виробництво. Ринкова економіка/Ю.В. Ніколенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Лмбідь, 1998. – 272 с.