Становлення та розвиток економічної думки

1. Загальна характеристика  класичної політичної економії

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХVII ст. та у Франції на початку ХVIIІ ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.

Уперше термін «класична  політична економія» ужив Маркс  стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К. Маркс писав: «…під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти в  своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу  обігу і тому бачили лише зовнішній  бік його явищ, то класики за предмет  дослідження взяли сферу виробництва  й поклали початок науковому  аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Загальна оцінка класичної  політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

На зміну класичній  політичній економії, яка мала справді  науковий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім  науковим аналізом закономірностей  розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили  лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв’язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

У західній літературі існує  інший підхід до оцінки класичної  політичної економії, до визначення її хронологічних меж. Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст. Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті ХІХ ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Виникнення класичної  політичноїекономії в Англії

Уільям Петті (1623—1687) —  основоположник класичної політичної економії в Англії. Він народився в сім’ї ремісника. У 14 років найнявся юнгою на торгове судно. Згодом вивчав медицину, математику, фізику, захоплювався музикою. З 1650 р. він — професор анатомії в одному з англійських коледжів. Під час придушення визвольного руху в Ірландії був військовим лікарем. За рахунок земель, конфіскованих у ірландців, став великим землевласником.

Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — засновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом перехідного періоду від меркантилізму до класичної політичної економії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обгрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового  балансу, виступає за нагромадження  в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихильник втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрізняють його від меркантилістів.

У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для вирішення  конкретних питань, у Петті —  розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом» К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії».

Завдання науки Петті  вбачав у необхідності пояснити «таємничу  природу» цілого ряду явищ, з’ясувати  суть економічних процесів.

Застосував Петті й  новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями. Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.

Медик за освітою, він розглядає  економічний лад країни як живий  організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з’ясувати його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про існування закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Застосування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь, будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль), коштовних каменів та інше.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична арифметика» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня торгівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого загального багатства».

Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не єдиний вид багатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження багатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво.

Теорія вартості. Петті  вважають засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. У «Трактаті про податки і збори» Петті пише: «Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого». Якщо ж, на думку Петті, продуктивність праці з видобутку срібла зросте, наприклад, удвічі, то бушель хліба буде прирівнюватися вже до двох унцій срібла. Отже, «природна ціна» у Петті — це, по суті, вартість. Але у Петті немає розуміння вартості як об’єктивної реальності, як внутрішньої властивості товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи вартість від ціни, її грошового визначення.

Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці — це споживні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найбільш активний принцип багатства, земля — його мати». Земля у нього теж стає фактором вартості.

Намагаючись знайти єдиний вимір факторів вартості, або, як він  сам пише, «природне відношення рівності між землею і працею», Петті вводить  іще одне визначення вартості —  вартість, створена землею і працею, або природна ціна. Її Петті визначає як «середній щоденний прожиток дорослої людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих будівельниками. Крім «природної ціни», під якою Петті фактично розуміє вартість, він виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. Її величина визначається не лише витратами праці, а й іншими факторами, зокрема попитом і пропозицією.

Заробітну плату Петті  розуміє як ціну праці. Якщо меркантилісти  просто схвалювали закони, що фіксували  максимальний рівень заробітної плати, то Петті намагається знайти її об’єктивні фактори, визначити природну ціну праці. Її величину він визначає вартістю засобів існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нанівець, коли пише, що рівень заробітної плати має дорівнювати мінімуму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низька заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкуренто-спроможність Англії на зовнішніх ринках.

Висновок, що робітник одержує  не всю створену ним вартість, а  лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питан-ня про  додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною формою додаткового продукту в Петті є земельна рента.

Рента також є продуктом  праці. Її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента, як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називає  «природною та істинною» земельною  рентою чистий (натуральний) продукт, створений  у господарстві дрібного виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти. Ціна землі в нього дорівнює певній кількості річних рент.

Проте у визначенні самої  кількості цих рент Петті не є  послідовним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін, коли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, батько, онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб забезпечити себе і своїх найближчих нащадків.

Теорія процента. Процент  Петті називає «грошовою рентою»  і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента залежить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси і процентною ставкою.

Великою заслугою Петті є  запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг. Останнє категорично заперечувала марксистська теорія, проте західні економісти, зокрема Й. Шумпетер, який досить критично ставився до Петті як до економіста-теоретика, високо оцінювали саме його «Політичну арифметику», ідеї якої, зв’язані з визначенням національного доходу і його розрахунків, лягли в основу розвинутої в 30 — 40-х роках ХХ ст. системи національних рахунків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Виникнення класичної  політичної економії у Франції

У ХVІІ ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцнення абсолютистської держави. У державі переважало сільське населення, переобтяжене численними феодальними податками. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.

Спустошливі війни і непомірна  розкіш королівського двору призвели до зубожіння селянства. До цього  спричинялася й економічна політика міністра фінансів Людовіка ХІV — Кольбера. Він розглядав сільське господарство тільки як джерело покриття витрат держави. Було встановлено низькі ціни на хліб, заборонено його експорт. Це мало забезпечити промисловість країни дешевою робочою силою й підвищити конкурентоспроможність Франції на зовнішніх ринках.

У першій половині ХVІІІ ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і свої позиції у зовнішній торгівлі. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають своє значення. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму.

П’єр де Буагільбер (1646—1714) — засновник класичної політичної економії у Франції — народився  в Руані в дворянській сім’ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім  юриспруденцією. З 1689 р. і до останніх днів свого життя він займає посаду судді в Руані.

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера. У працях «Докладний опис становища Франції...» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе «адвокатом сільського господарства» і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.

Теоретично обгрунтовуючи  питання реформування економічної  політики, Буагільбер, як і Петті, ставить  кілька проблем: чим визначається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни.

Буагільбер розуміє об’єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.