Економіка Республіки Корея

2.1 Економіка  Республіки Корея (Південна Корея)

У світовій економічній літературі Корею прийнято відносити до так званих "чотирьох азіатських драконів", розуміючи  при цьому швидкі темпи економічного зростання країни у 70-х рр. ХХ ст. Високий рівень розвитку промисловості, якого ця держава досягла впродовж 1980-90-х рр., змусив говорити про неї, як про "азійське диво". Перетворення Південної Кореї в одного зі світових лідерів промислового виробництва, що мало місце у середині 1990-х  рр., з аутсайдерів мегарегіону Східної Азії, якою вона була у середині 1950-х, відбувалося впродовж життя одного покоління населення країни. У сучасній РК виробляється приблизно 2% глобального ВВП, хоча питома вага населення країни становить менше 0,8% світового. За абсолютними розмірами ВВП Корея посідає четверте місце серед держав Азії, за відносними показниками поступається лише Японії та Сінгапуру. Частка ж країни у світовому експорті товарів уже зараз наблизилася до 2,5%. Разом з тим, РК поки що не можна віднести до постіндустріальних держав, тому що в деяких макроекономічних показниках країна має суттєве відставання від провідних економічних лідерів планети. Зокрема, за індексом людського розвитку Корея посідає 30-е місце у світі (2007 р), а за відносним показником ВВП на душу населення 15090 дол. (ПКС) займає граничне положення між розвинутими державами та країнами, що мають рівень вище середнього. Досить суперечливими є також технологічні досягнення Кореї. Так, у 2007 р. вона вийшла на 5-е місце у світі за індексом технологічних досягнень, проте наслідки структурної кризи та пошук нової моделі розвитку призвів до суттєвих змін у показнику "конкурентоспроможності економіки, що зростає". За один рік за цим індексом країна перемістилася з 18-го місця на 29. Щоправда за іншими оцінками рівнів конкурентоспроможності країна впевнено тримається на провідних позиціях посідаючи місця з 20-го по 30-те. Наприклад, за показником ділової конкурентоспроможності РК це - 24-е місце у світі (Японія - 8, Сінгапур - 10, Тайвань - 17). Світова фінансова криза була суттєвим випробуванням для економіки країни, яка чітко визначила свої слабкі місця та довела необхідність переходу до нової моделі розвитку, порівняно з тією, що була високоефективною у другій половині ХХ ст. Особливості корейської моделі розвитку.

Після закінчення війни між Південною  та Північною частинами Кореї  на початку 1950-х рр. встановилося перемир'я, і саме з цього періоду розпочинається формування фактично двох різних за ідеологією та господарським устроєм держав - Південної Кореї (Республіка Корея) та Північної Кореї (Корейська Народно-Демократична Республіка). Перші роки реформування їх економік виявили різні підходи  урядів щодо піднесення економіки, а  відтак і моделі подальшого соціально-економічного розвитку. Економічна модель Південної  Кореї являє собою хоча і подібний до Японії феномен "післявоєнного  економічного дива", проте має  чимало й відмінних рис.

У середині 1950-х рр. Південна Корея була однією з найбідніших азіатських країн, а військовий конфлікт завдав великої  шкоди її господарству. Значних змін зазнало сільське господарство країни, яке до початку 1970-х рр. розвивалося  переважно в межах традиційної  для Кореї аграрної моделі. Системних  реформ цей сектор зазнав лише впродовж 1970-х рр. у рамках "Руху за нове село" З цією метою розгорнулося будівництво доріг, електрифікація сіл, вводилося централізоване водопостачання та створювалося багато інших елементів  інфраструктури. Допомога мала вибірковий характер і насамперед направлялась у ті провінції, де селяни могли більш  раціонально розпорядитися фінансовими  ресурсами. Внаслідок цього скоротився розрив між містом і селом, зросла вартість землі, підвищилася товарність виробництва тощо.

Проведені економічні реформи вивели Південну Корею на початку 1990-х рр. у число  промислових лідерів планети. У  першу чергу це стосувалось високих  темпів економічного зростання, скорочення рівнів інфляції, стрімкого нарощування  експорту, розвитку наукомістких галузей  промисловості тощо.

Велике  значення для модернізації моделі економічного розвитку мало так зване "подвійне економічне зростання", за якого  експортна орієнтація у трудомісткості галузі готувала базу для капіталомісткої  промисловості, у тому числі для наукомістких виробництв. У середині 1980-х рр. Південна Корея здійснила низку ліберальних реформ, які мали на меті суттєве підвищення заробітної плати, послаблення контролю за імпортом, зменшення цінового регулювання. Держава залишила за собою макроекономічне регулювання, підтримку інновацій та проведення антимонопольної політики.

Таким чином, чинниками економічного зростання  Південної Кореї були:

підтримка макроекономічної стабільності через  консервативну (у ряді випадків авторитарну) грошово-кредитну та фінансову політику;

максимальне стимулювання розвитку найбільших ТНК;

створення експортно-орієнтованої та імпортозаміщувальної моделі економічного розвитку та збереження на перших порах закритості внутрішнього ринку;

специфічна  митно-тарифна політика, що була орієнтована  на абсолютизований захист вітчизняного товаровиробника;

чітке позиціонування галузевих пріоритетів  у відповідні періоди реформування економіки країни;

високий рівень експлуатації робочої сили, нетиповий для більшості постіндустріальних держав;

поєднання західної системи організації з  традиційними віруваннями і уподобаннями корейського народу .

У науковій літературі наводяться численні посилання  на переваги конфуціанства у господарській  діяльності країн Південно-Східної  Азії виходячи з того, що саме воно дає  можливість максимальної свободи діяльності. Не думаю, що це справді так, адже в  основі "корейського дива" нерідко  лежали авторитарні методи керівництва, а еволюція системи господарювання від зубожіння (на початку 1950-х рр) до процвітання (середина 1990-х) відбувалася за тих релігійних пріоритетів, які не змінювалися віками.

2.2 Особливості  економіки азіатських "драконів"

Гонконг (особливий район Китаю) та Тайвань  нерідко розглядаються фахівцями  з міжнародної економіки та китайськими  економістами й політиками в складі Китайської Народної Республіки, проте  рівень розвитку виробництва в них  та в розташованому на південному сході Азії Сінгапурі яскраво  свідчить про фактично постіндустріальну  фазу еволюції цих пріоритетних для  азійської та світової економіки  територій, які мають високий  рівень локалізації господарської  діяльності на невеликій території  і чітко вписуються в парадигму "регіонів - квазікорпорацій" . Основними рисами, які відрізняють ці країни в глобальному конкурентному середовищі, є:

значні  відносні показники ВВП, які перевищують 20 000 дол. на душу населення (за паритетом  купівельної спроможності) і мають  стійку тенденцію до щорічного зростання;

постіндустріальна структура економіки, в якій частка сфери послуг перевищує 60%, а інтенсивний  характер сільського господарства, приміром на Тайвані (в цій країні на нього  припадає лише 3% ВВП), мало чим відрізняється  від більшості країн-лідерів (у  Гонконзі та Сінгапурі цей сектор національного господарства майже  зовсім не розвинутий через відсутність  придатних для цього територій);

інноваційний  характер розвитку різних секторів економіки. Країни цього мегарегіону мають провідні міжнародні позиції за значеннями індексу технологічних досягнень. Важливим є також наявність у них світових технологічних центрів;

високі  позиції конкурентоспроможності національної економіки, які посилюються рік  у рік. За індексом конкурентоспроможності, що зростає, Тайвань вийшов у 2007 р. на 4-те місце у світі (у 2003-му посідав 5-е), Сінгапур на 7-ме (був на 6-му), Гонконг  на 21-ше (був на 24-му).;

міцні фінансові позиції в світі  та наявність одних з найбільших у глобальній економіці фондових бірж.;

значні  обсяги експорту та реекспорту, які  в окремі роки можуть перевищувати ВВП країн цієї групи. Найбільш типовим  при цьому є зовнішня торгівля між Китаєм та Тайванем через Гонконг, що пов'язано з політичним не сприйняттям  урядом КНР Тайваню як окремого державного утворення, проте така система торгівлі виявилася корисною для всіх учасників  міжнародного обміну товарами та послугами  в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні;

низький рівень безробіття та висока кваліфікація робітників і службовців, велика питома вага нелегальної робочої сили;

Названі вище спільні риси і в першу  чергу високий інноваційно-інвестиційний  динамізм національних економік є позитивними  чинниками розвитку цих держав у  складній конкурентній моделі Азіатсько-Тихоокеанського  регіону. Разом з тим Сінгапур, Тайвань та Гонконг мають чимало специфічних рис свого господарства, притаманних тільки їм одним.

Тайвань є країною, яка активно використовує елементи планового ведення господарства та індикативного планування. Прийнятий  у 2000 р. План Глобального розвитку логістики  передбачає підвищення технологічності  національної економіки, розвиток нових  напрямів хай-тек, електронної торгівлі та логістики. Планується, що саме в  цих галузях упродовж наступних  десяти років країна може досягти  світового лідерства. Упродовж 2002-2007 рр. уряд Тайваню поступово вводитиме  новий інноваційний план, метою якого  стане створення "Суперництва-2008", нового суперінноваційного центру, що буде аналогічним до Силіконової долини США.

Сучасну економіку Тайваню відрізняє  досить низький рівень інфляції та безробіття, позитивне торгове сальдо, великі обсяги зарубіжних інвестицій (третє місце у світі). Ті трудомісткі  галузі, з яких країна починала свою індустріалізацію у 1960-70-х рр., поступово  замінюються на високотехнологічні виробництва та виводяться за межі країни. Достатньо сказати, що у 2006 р. продукція високих технологій у  структурі експорту Тайваню становила 54%. Найбільшими за ринковою капіталізацією компаніями на цьому острові є  корпорації, які є лідерами виробництва  продукції електроніки та електротехнічної промисловості, основної статті експорту Тайваню. На відміну від інших держав АТР країна меншою мірою постраждала від фінансової кризи кінця 1990-х рр., тому що проводила консервативну фінансову політику та реалізовувала своєрідну підприємницьку стратегію. Сучасний Тайвань активно інвестує в промисловість Малайзії, Таїланду, Індонезії і опосередковано в Китай, останнім часом також проявляє активність щодо вкладання капіталу в економіку ряду постіндустріальних держав.

Гонконг входить до складу КНР, утворюючи  особливий адміністративний район  Китаю. Разом з тим, Гонконг зберігає свою незалежність практично в усіх галузях за винятком сфери оборони  та закордонних справ. Протягом останніх двадцяти років цей регіон Китаю  розвивався швидкими темпами, забезпечуючи щорічне 5-відсоткове зростання ВВП. Основними секторами економіки  стали: виробництво тканин, туризм, електронна промисловість, виробництво  пластмас, годинників тощо. Проте реальну  сучасну структуру господарства відображає все ж таки структура  зайнятості, яка напередодні азійської  фінансової кризи (від якої Гонконг  суттєво постраждав) мала такий вигляд:

оптова  і роздрібна торгівля, ресторани  та готелі - 34,9%;

громадська  сфера послуг - 11,9%;

обробна промисловість - 9,2%;

фінанси, страхування та торгівля нерухомістю - 13,1%;

транспорт та комунікації - 5,8%;

будівництво - 2,6%;

інші  галузі - 22,5% .

Скорочення  обсягів експорту під час азійської  кризи і, що особливо важливо для  цієї країни - реекспорту, викликало  значні зміни в структурі зовнішньої торгівлі. Проте основними статтями імпорту Гонконгу залишилися продукти харчування, транспортне обладнання, сировина, напівфабрикати, нафта. Основними торговими партнерами зараз є Китай, США, Японія, ЄС, Південна Корея. На початку ХХІ ст. великої шкоди економіці Гонконгу завдала епідемія пневмонії, яка суттєво скоротила обсяги експорту, мало місце також зменшення потоків іноземного туризму та зниження зовнішньої і внутрішньої фінансової активності в господарстві країни. Проте після невдалого для Гонконгу 2001 р. зростання економіки розпочалося знову вже в 2002 р. Основними чинниками подальшого розвитку цього особливого району Китаю впродовж наступних десяти років будуть:

поступове перетворення Гонконгу в ділову столицю  світу, що пов'язано з диверсифікацією  фінансової сфери;

відкриття "юаневих" рахунків у гонконзьких банках (як відомо, в країні діє своя валюта - гонконзький долар, курс якого жорстко прив'язаний до долара США), що дозволить перебрати на себе додаткове посередництво у конвертації інвестицій, що надходять в КНР;

посилення обсягів транскордонного руху товарів;

розвиток  матеріально-технічного забезпечення комерційної діяльності;