Наш дім - планета Земля

     Запущеність шахтного фонду Донбасу очевидна. Він найстаріший у країні. Кожна  третя шахта працює більше 50 років  і тільки 23 шахти ( або 8,3 % ) експлуатуються менше 20 років. За весь післявоєнний період було реконструйовано менше одної третини з нині діючих шахт.

     Більше  ніж на третині шахт Донбасу розробляються  шари, небезпечні за раптовими викидами вугілля і газу. Статистика останніх десяти років показала, що в басейні в середньому щорічно відбувалося 300 газодинамічних явищ, більшість з них ( 208 ) – у підготовчих забоях, менше ( 92 ) – в очисних. Більше 40 шахтошарів у 21 шахті схильні до гірничих ударів. До 2000 р. передбачається їх збільшення до 110 – 115 шахтошарів.

     Ефективні сучасні засоби видобутку вугілля  для тонких і вельми тонких шарів  практично нерозроблені. Забої обладнані  морально застарілим обладнанням. Використання в цих умовах технічних засобів  видобутку вугілля для шарів великої потужності не вирішило проблеми інтенсифікації видобутку вугілля, а лише погіршило його якість за рахунок засмічення ( збільшення зольності, а отже, неутилізованих відходів ) від присічки вмісних порід.

     Відторгнення  родючих земель під гірничі відводи.

     Постійне  нарощування потужностей гірничовидобувних  підприємств, орієнтованих на видобування  з надр лише одного заліза, призвело до того, що до кінця 1980-х р. р. з гірничої маси, що видобувається, яка складає  близько 500 млн. т/ рік, на металургійний переділ спрямовується близько 100 млн. т. Решта частина є відходами виробництва і йде у відвали і хвостосховища, які розміщуються на великих площах, раніше зайнятих родючими землями. В теперішній час у хвостосховищах знаходиться близько 2,5 млрд. т шламів, які займають площу 7,1 тис. га. Середній вміст заліза в них 15 %. Кар’єри в басейні займають 3,9 тис. га. Площа під відвали розкритих порід і некондиційних руд за останні п’ять років збільшилась на 7,5 % і до 1990 р. складала 6 тис. га. Висота відвалів в середньому складає 60 – 70 м, хоч деякі з них досягли вже стометрової відмітки. Довжина їх 3 – 4 км, ширина 1,5 – 2 км. Проектуються відвали висотою 120 м. Для наочності відвали Криворізького басейну можна представити у вигляді відсіченої піраміди з стороною основи 7,75 км і висотою 70 м . Загальна площа відчужених земель до 1990 р. досягла 69,8 тис. га, тоді як площа рекультивованих земель не перевищує 700 га, тобто близько 1 %.

     Дані  щодо розподілу площ гірничих відводів у Криворізькому басейні наведені у табл. 5, з якої випливає, що останнім часом відбувається незначне відчуження земель під різні об’єкти гірничовидобувної промисловості. Це свідчить про те, що можливості екстенсивного розширення відтворення вичерпані. Продовження даної технічної політики експлуатації залізорудних родовищ призведе до кризового становища, яке буде виражене у різкому зменшенні обсягів видобутку, не дивлячись на великі запаси залізних руд у басейні.

     Таблиця 5. Відчуження земель у Криворізькому  басейні ( в тис. га )  під об’єкти гірничовидобувної промисловості

     Запилення і загазованість повітряного  басейну.

     Викиди  газу і пилу в атмосферу — неминучі наслідки сучасної технології видобутку залізних руд відкритим способом. Кар’єри, відвали і хвостосховища тільки одного гірничозбагачувального комбінату щорічно забруднюють атмосферу 35 – 39 тис. т пилу.

     Відвали Криворізького басейну в залежності від висоти ( 45 – 105 м ) виділяють за рік 42 – 65 тис. куб. м пилу. Шламосховища додають ще 30 – 70 тис. т залізо – кварцового пилу.

     Масовий вибух в кар’єрі призводить до утворення газопилової хмари  об’ємом 15 - 20 млн. куб. м. З неї протягом 2 – 5 годин в радіусі до 2 – 6 км випадає від 200 до 500 т пилу. Тільки від масових вибухів в кар’єрі п’яти гірничозбагачувальних комбінатів, які проводяться через кожні 7 – 10 діб, на місто випадає щоденно до 500 т пилу, який складається з оксидів заліза, кремнію та інших хімічних елементів. Під час вибухових робіт у нас використовується в основному тротил, від якого вже давно відмовилися у всьому світі. Внаслідок цього у газопиловій хмарі утворюється великий об’єм токсичних газів ще й від тротилу.

     Загальні  річні викиди пилу і газу в атмосферу  від стаціонарних джерел по Криворізькому басейну визначені у 1,2 – 1,8 млн. т, що складає 1,5 – 2,4 т на кожного мешканця м. Кривий Ріг. Місто буквально потопає в газопиловому смозі, склад якого наступний ( в тис. т ) : пил — 207, CO — 902, SO2 — 98, NO2 — 37, NH3 та ін. — 2. Забруднення повітряного і водного басейну міста вже вийшло з – під контролю.

     Всі вище згадані чинники не могли  не позначитися на здоров’ї людей, які населяють цей регіон. Кількість  професійних захворювань у м. Кривому Розі серед робітників гірничо  – рудної промисловості в 20 – 30 разів вище, ніж в Україні в цілому. Природний приріст населення за 15 років ( 1974 – 1989 ) знизився з 8,1 до 3,7 чоловік на 1000 чоловік ; дитяча смертність на 5 – 7 % вище, ніж в середньому по Україні. Мешканців пенсійного віку менше, ніж по Україні, а також і по Дніпропетровській області. За онкозахворюваннями легень м. Кривий Ріг вийшов на перше місце в колишньому СРСР.

     Зупинимося  на аварійних викидах нафти, газу і води. Вони відбуваються, як правило, в зонах розвитку аномально високих пластових тисків За останні 30 років в Україні відбулося 86 аварійних викидів нафти, газу і води ( В Дніпровсько – Донецькій западині – 43, Передкарпатському регіоні – 28 і в Причорноморсько – Кримському – 15 ), які іноді супроводжувалися пожежами, людськими жертвами, виселенням людей з населених пунктів, втратою свердловин і природних ресурсів, виведенням з ладу значних ділянок родючих земель і величезними матеріальними витратами на їх ліквідацію. Більшість з них відбулося в розвідувальних свердловинах внаслідок порушення технології буріння і випробовування і лише 20 % з причин, що не залежать від виконавців робіт. Під час аварійних викидів пластові флюїди проникають в усі проникні пласти на шляху руху. Відбувається їх змішування. При цьому забруднюються джерела питної води. В атмосферу викидається велика кількість отруйних речовин ( CO2, H2S, SO, SO2 та ін. ), які при конденсації пари і високомінералізованої води, яка викидається на поверхню, випадають на земну поверхню. Викинута продукція розповсюджується в атмосфері на значні відстані в аерозольному вигляді, засмічує луки, пасовища, ріллю. З викинутої суміші на грунтовий покрив рясно випадають солі, нафтопродукти, буровий розчин з хімічними реагентами.

     Аварійне  фонтанування нафтогазоводяної суміші може тривати від декількох діб до 2 – 3 років ( наприклад, свердловина 61 Степова – 132 доби, сверд. 6 Павловська – 194 доби, сверд. 125 Глинсько – Розбишівська – 197 діб, сверд. 10 Матвіївська – 453 доби, а сверд. 35 Західно – Хрестищенська –– 661 доба.

     Можливо, сукупність цих змін вплинула на процеси, які відбуваються в атмосфері  регіону. Встановлено, що у повітрі  міста відбуваються періодичні коливання  концентрації шкідливих речовин, таких  як оксиди азоту, фенол, окис вуглецю, оксиди сірки. Ці коливання несинхронні. Максимуми різних складників не співпадають у часі, хоча й мають спільний період 2 – 3 роки. Встановлено, що це явище не пов’язане з обсягом продукції, що виробляють підприємства – забруднювачі, а також з сонячною активністю. Отже, в антропогенному повітрі також маємо нові штучні процеси.

     Науково технічний процес та екологія .

     Метою науково технічного процесу є  збільшення об’ємів виробництва, підвищення різноманітності продуктів виробництва  та їхніх споживацьких якостей. Досягнення науково-технічного прогресу щодо цього відомі. Однак, в більшості країн світу та в Україні зокрема, науково технічний прогрес другої половини 20-го ст. виявився зорієнтованим, перш за все, на непропорційно потужний розвиток промисловості на шкоду іншим галузям виробництва та за рахунок майже повного ігнорування екологічного імперативу.

     У ході науково технічної революції  була здійснена глибока трансформація  промислового виробництва. Галузева та територіальна структури промисловості  набули домінантного характеру, підкоривши собі інфраструктуру інших галузей економіки. Відбулося стрибкоподібне нарощування потужностей виробництва.

     За  досягнення науково технічного прогресу видавався, наприклад, відкритий спосіб видобування кам’яного вугілля  та руди. При цьому продуктивність праці одного робітника стає в 6 разів вищою ніж при шахтному способі проте з ладу виводиться тисячі гектарів землі та створюється величезні території відвалів порожньої породи. У середньому видобуток 1 млн. тонн вугілля відкритим способом супроводжується знищенням 20 га природних угідь, а видобуток такої ж кількості вугілля шахтним способом – лише 5 га.

     У цілому, для промислового виробництва  епохи науково-технічної революції  висока відходність стала гострою  проблемою. Досить сказати, що в США  у рік формується 265 млн. тонн екологічно небезпечних відходів, за П. Бусоном (1989), складає 400 млн. тонн. Екібазтузька ГРЕС-1 лише за 1986 рік викинула в повітря 177 тис. тонн сірчистого газу, 48 тис. окислів азоту та дала, 1,281 млн. тонн попелу. При підрахунках витрати на ліквідацію завданої шкоди виявляються вищими, ніж прибуток від виробленої електроенергії.

     Так серйозні екологічні проблеми породжує металургійна промисловість України. Вона в основному працює на старих, високовідходних, ресурсо- та енерго- високо витратних технологіях. Домни, сталеплавильні печі, коксові печі та інші подібні об’єкти дають на рік до 1 млн. тонн небезпечних відходів та до водойм надходило 0,5 млрд. м3 води з домішками фенолів, ціанідів, сірководню, та інших шкідливих речовин. Це створює вкрай несприятливу екологічну ситуацію в таких промислових містах, як Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Макіївка. Високим ступенем забруднення характеризується басейни: Нікопольський марганцеворудний, Криворізький та Керченський залізорудні, Донецький вугільний, Дніпровський буро-вугільний, Прикарпатський сірконосний. У цих районах багато порушених земель, у цілому на 1991 рік в Україні їх нараховувалося 190 тис. га.

     Конфліктні  ситуації промислового природокористування.

     Наукова-технічна революція 20 ст. порівняно з промисловою революцією 19 ст. значною мірою змінила засоби, якими користується людство при освоєні природи, але вона не торкнулася мети цього освоєння. Вона залишалася не зміненою і полягає в споживані природних багатств планети. Природа в очах людини все ще є предметом експлуатації та джерелом корисностей, що стають доступними після промислової переробки. Такий підхід прийнято називати технократичною парадигмою.

     Технократична парадигма, в другій половині поточного  століття ставши пануючою, таким чином, тільки поглибила між стратегією розвитку людської цивілізації та біосферою. Конфліктність в системі “людство – природне середовище” поглиблюється надмірно низьким коефіцієнтом використання ресурсів промисловості тому доводиться витрачати дуже багато сировини. За підрахунками А. Кларка (1966), “щоб забезпечити одну сучасну людину предметами першої необхідності, предметами розкоші, кожний рік з Землі вилучається більше 20 тонн сировини”.

     Завдяки зростанню промислової потужності людство отримало можливість не тільки вилучати різні сировинні речовини з місця їхньої концентрації, але й переміщувати їх у величезній кількості в інші місця. Як наслідок почали виникати нові зони концентрації які не властиві природі. Але особливо небезпечне для біосфери систематичне вилучення речовин з біосферних депо та їхнє залучення до активної частини біогеохімічних циклів.

     До  початку 20-го ст. в системі “людство – природне середовище” відбулася  важлива якісна зміна: природа перестала  бути пасивним джерелом матеріальних та енергетичних благ для людей, вона почала виступати як активне гальмо розвитку суспільства. Це гальмо звісно не стримує розвиток людської цивілізації, але воно все більш активно перешкоджає технократичному типу розвитку. Стає очевидним, що технократизм веде людство до прірви невирішених конфліктів між інтересами людини як біологічної істоти та природного середовища, яке вже не може забезпечити підтримку її добробуту і навіть існування.