Водночас якщо

Що стосується становлення вітчизняної моделі корпоративного управління, то серед  факторів, що визначають її характеристики, насамперед необхідно виділити приватизацію. Причому, негативний вплив на подальший  розвиток економіки країни справляли  не стільки методи приватизації, скільки слабкість ринкових інститутів, які повинні були забезпечувати поточну та перспективну його ефективність, і перш за все абсолютна слабкість фондового ринку на той момент. Як відомо, на першому, сертифікатному, етапі приватизації головними дійовими особами були працівники підприємства та його менеджмент, які користувалися певними преференціями при продажу акцій. Все це вилилося в безпрецедентний за масштабами розподіл акцій серед дрібних власників: на 48 аукціонах за приватизаційні майнові сертифікати (ПМС) було реалізовано 3 029 906 ПМС та на 30 спеціалізованих аукціонах – 51 475 761 компенсаційний сертифікат. Причому, за один приватизаційний сертифікат фізичними особами було придбано в середньому акції на 129,84 грн., за компенсаційний сертифікат – на 28,25 грн.

Водночас  якщо проаналізувати дані про величину запропонованих пакетів акцій акціонерних  товариств та їх частку в сумарному  статутному фонді приватизованих підприємств  протягом 1995-1999 рр., то спостерігається  чітка тенденція до їх зниження. Якщо у 1995 р. частка запропонованих до продажу пакетів у сумарному статутному фонді становила 26%, то в 1997 р. – 13,5%, а в 1999 р. – лише 11,3%. При цьому пік виставлення на продаж стратегічно важливих підприємств припав на 1997 р. Зважаючи на специфіку вітчизняного законодавства, такі пакети не дозволяли сконцентрувати їх покупцям достатні керівні повноваження та встановити контроль над підприємством, створювалися передумови для виникнення корпоративних воєн під час перерозподілу власності. Ці ознаки наближали вітчизняні реалії до англо-американської моделі корпоративного управління. Але притаманна їй значуща роль фондового ринку – як у сфері фінансування, так і для забезпечення механізмів контролю з боку акціонерів – не спрацьовувала.

На другому  етапі приватизації, за грошові кошти, на перші ролі вийшли зміцнілий крупний  вітчизняний бізнес, претенденти  з Росії з окремими «вкрапленнями» інвесторів з дальнього зарубіжжя. Більшість покупців намагалися придбати максимально можливий пакет акцій, а якщо це не вдавалося, робили спроби докупити акції для його формування на вторинному ринку.

Завдяки зусиллям Державної комісії з  цінних паперів та фондового ринку  було створено перші законодавчі  основи для побудови цивілізованих корпоративних відносин, але, на жаль, основоположний законодавчий акт «Про акціонерні товариства» досі залишається у вигляді проекту.

Завершуючи  короткий огляд основних систем корпоративного управління, слід підкреслити, що жодна  з них не має абсолютної першості – кожна має як переваги, так і недоліки, тому при визначенні пріоритетів розбудови національної моделі навряд чи можна обійтися без своєрідного «змішування» позитивних рис та характеристик. Приклади появи не досить ефективного функціонування таких «проміжних» моделей відомі: Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Швеція та ін. Їх розбудова відбулася переважно під впливом певних політичних та історичних факторів, які тією чи іншою мірою і сприяли «проміжному» характеру.

Так, зважаючи на окремі характерні риси – слабкий розвиток системи захисту інвесторів, використання некваліфікованої, низько оплачуваної робочої сили, факти безпрецедентного впливу держави та окремих її представників на діяльність підприємств – можна говорити про специфічну африканську модель корпоративного управління. Латиноамериканській моделі притаманні високий рівень корупції, слабка ефективність державного впливу на корпоративний світ. Втім, специфіка цих моделей якраз виявляється в негативних проявах, які значно зменшують або взагалі нівелюють переваги акціонерної форми організації бізнесу.

Але є  й інші приклади, коли «специфічність»  національної моделі корпоративного управління вдало вписується у світову економічну структуру і дає змогу національним корпораціям завоювати власне «місце під сонцем». Ідеться про так звані сімейні (сімейно-державні) моделі корпоративного управління, прикладом яких може служити корпоративний світ Південної Кореї та Швеції. Такі системи базуються на виключній ролі в економіці країни невеликої групи сімей та жорсткому контролі за бізнесом з боку держави. У таких системах, зважаючи на існування перехресного володіння, значним активом є неформальні домовленості та зобов’язання, які обумовлюються родинними або дружніми зв’язками більшості крупних власників. Зрозуміло, що за таких умов можна говорити про слабкість концепції обмеженої відповідальності власників акцій.