Грошово-кредитна система японії

ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА ЯПОНІЇ 

4.1. Еволюція грошово-кредитної  системи

4.2. Національна система  регулювання грошово-кредитних відносин 

4.3. Інфраструктура  грошово-кредитної системи 

4.1. Еволюція грошово-кредитної  системи 

Національна грошова  одиниця Японії — ієна — була введена в обіг 1870 р. Перехід до золотого стандарту відбувся в 1897 р. і проіснував до Першої світової війни  у формі золотомонетного стандарту. За роки війни (1914—1920 pp.) грошова маса в обігу збільшилася втричі, що призвело до знецінення ієни на 64%.

Після короткого  періоду тимчасової стабілізації у  грошовій сфері інфляція в країні поновилася у зв'язку зі світовою економічною кризою 1929—1933 pp. З 1932 р. у Японії запроваджується валютний контроль, а в 1933—1939 pp. країна стає учасницею стерлінгової валютної зони й офіційно відмовляється від системи золотого стандарту.

З початком японської  агресії в Китаї (1937 р.) і до кінця  Другої світової війни (1945 р.) інфляція в Японії посилюється. В роки війни  ціни на товари на чорному ринку  зросли в 30-40 разів, шо було обумовлено:

• зростанням військових асигнувань за рахунок незабезпеченої емісії банкнот;
• занепадом цивільного виробництва, що призвело до дефіциту товарів першої необхідності;
• підвищенням непрямих податків.

 

Це, в свою чергу, спричинило зміну структури грошового  обігу, в результаті чого ієна знецінилася  втричі.

У 1946 р. у Японії проводиться  грошова реформа, за якої обмін грошей здійснюється в пропорції 1:1. Суми на рахунках понад 100 ієн було заблоковано, кількість грошей в обігу різко  зменшилася. Проте ця реформа не мала відповідної економічної бази, і грошова маса до кінця 1946 р. виросла  в шість разів.

Ще у повоєнний  період із метою зменшення темпів інфляції приймається емісійне законодавство, відповідно до якого передбачається формальне обмеження випуску  банкнот. Хоча за потреби ліміти емісії переглядалися, а емісія під забезпечення комерційними векселями, цінними паперами та іноземною валютою практично  не піддавалася лімітуванню.

Ці заходи, а також  величезні витрати на відновлення  зруйнованої економіки, спричинили посилення інфляції. У 1945—1951 pp. грошова маса зросла в 15 разів, оптові ціни — в 343 рази. Все це і призвело до падіння курсу ієни.

Валютне становище  Японії в 50-х і першій половині 60-х  pp. було нестабільне, незважаючи на зростання товарного експорту й залучення іноземного капіталу. Починаючи з другої половини 60-х. унаслідок модернізації виробництва й підвищення конкурентоспроможності товарів, різко збільшується експорт, а також зростає залучення іноземного капіталу.

Динаміка валютного  курсу свідчить, що, починаючі з 70-х pp., курс ієни безупинно підвищувався.

Фінансово-валютна  й біржова криза, яка охопила  багато країн Південно-Східної Азії та Японію (1997 p.), призвела до відпливу капіталів за кордон, знецінення національних валют, падіння курсу корпоративних і державних цінних паперів.

В 1998—1999 pp. японський ринок зазнає спаду. Лібералізація фінансових ринків сприяла підвищенню мобільності японського капіталу. З реформуванням кредитно-фінансової системи Японії зросла її роль як світового інвестора. На сучасному етапі ієна використовується переважно в азіатському тихоокеанському регіоні як міжнародна резервна валюта і платіжний засіб.

Перші кредитні установи з'явилися в Японії ще до буржуазної революції 1868 р. Переважна частина  японських державних (спеціальних) та приватних банків була створена після прийняття в 1872 р. закону про  національні банки. Разом із приватними банками було створено Державний  емісійний банк та інші державні й  напівдержавні кредитні інститути.

Значного розвитку банківське законодавство Японії набуло тільки після Другої світової війни. Банківська система, зокрема комерційні банки, створювалася на підставі законів  про національні банки.

Після закінчення війни, в умовах низької кон'юнктури  і великого бюджетного дефіциту, в  Японії почалася гіперінфляція. Кредитування орієнтувалося на пріоритетні напрямки розвитку виробництва, а позики іншим  галузям обмежувалися.

З метою запобігання  безробіттю й підтримки діяльності середніх і малих підприємств  було створено кредитну кооперацію й  довірчі фонди. В міру пожвавлення  національної економіки, а також  для стимулювання експорту, створювалися приватні фінансові установи (з надання  кредитів на тривалий термін) і спеціалізовані кредитні банки. На відміну від деяких розвинутих країн, у Японії в повоєнний період основні фінансові важелі залишилися в руках приватних банків. Проте ступінь державного контролю за їхньою діяльністю був досить високим.

Паралельно з приватними банками було створено розгалужену  мережу урядових фінансово-кредитних  інститутів.

Для кредитування зовнішньої торгівлі в 1950 р. засновано Експортний банк, головною функцією якого було кредитування експорту продукції японського суднобудування і машинобудування. Капітан банку належить державі, а контроль за його діяльністю здійснює Міністерство фінансів Японії. 

В 1951 р. засновано  Японський банк розвитку, капітан  якого повністю належить державі. Діяльність банку зосереджена на пільговому кредитуванні тих галузей економіки, у фінансуванні яких не зацікавлені  приватні банки.

Особливістю розвитку банківської системи Японії в  післявоєнний період було утворення  фінансово-промислових груп. Кожну  з них очолював великий приватний  комерційний банк. Саме банки несли  основне навантаження щодо фінансування індустріального розвитку Японії. Ось  основні етапи цього розвитку:

• демонополізація (розпуск довоєнних концернів "дзайбацу" (1947-1949 pp.);
• прийняття нових законодавчих актів, які регулювали господарську діяльність (1947—1948 pp.);
• бюджетна реформа (1949 p.);
• податкова реформа (1950 p.).

У ході податкової реформи  знижено ставки податків на прибуток корпорацій, упорядковано амортизаційні  відрахування і запроваджено систему  неоподатковуваних резервних фондів корпорацій.

У цей час вводиться  примусова спеціалізація фінансових установ: сфера діяльності комерційних банків обмежується депозитами, позичками, обліком векселів, операціями з державними і муніципальними цінними паперами та валютними операціями. Комерційним банкам забороняється випуск і розміщення цінних паперів не фінансових корпорацій і траст операції. Ці функції стали прерогативою інших фінансових інститутів (брокерських компаній, траст банків). 

Розмежування функцій  різних банків було характерною ознакою  для банківської системи Японії до 1998 р. Банківська реформа 1998 р. передбачала  певну лібератізацію банківської діяльності. Міські банки дістали право відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії, банки довгострокового кредиту перетворюються на комерційні банки або зливаються з ними, трастбанки дістати право відкривати філії для проведення операцій із цінними паперами, брокерсько-ділерські фірми з операцій із цінними паперами перетворюються на філії комерційних банків.

4.2. Національна система  регулювання грошово-кредитних  відносин

Центральний банк Японії ("Ніппон Гінка"; створений у 1882 р. на 30 років. Згодом цей термін був продовжений ще на ЗО років, а 1942 р. банк набув безстрокового статусу). Функції установи визначені спеціальним законом від 1942 p., основні зміни до якого вносилися в 1979 та 1998 pp. Відповідно до закону 1942 р. основний капітал Банку Японії визначений у розмірі 100 млн. ієн: 55% капіталу належить державі, 45% — акціонерам (фінансовим інститутам, страховим компаніям тощо). Акціонерам були гарантовані дивіденди в розмірі 4%, які за умови високої прибутковості банку могли бути переглянуті до 5%. Інша частина прибутку надходила до державного бюджету Японії. Організаційна структура Центрального банку Японії показана на рис. 7.  

 

Рис. 7. Організаційна структура Банку Японії. 

Правління банку  — головна ланка організаційної структури установи. Відповідно до закону про Центральний банк Японії, що діє з квітня 1998 p., на правління  банку покладено загальне й оперативне керівництво банком. До складу правління  входять дев'ять осіб. Голова і  двоє його заступників призначаються  Кабінетом Міністрів Японії за згодою з обома палатами парламенту.

Шістьох членів правління  банку призначає Кабінет Міністрів  Японії. Кандидатури на інші керівні  посади затверджує міністр фінансів після відповідного подання правління  банку: виконавчих директорів — терміном на чотири роки, радників — на два  роки. Ревізори призначаються Кабінетом  Міністрів на чотири роки.

На засіданнях правління  банку в разі потреби можуть бути присутні представники уряду. Вони мають  право вносити на розгляд правління  свої пропозиції і давати оцінку грошово-кредитній  політиці Центрального банку Японії, однак остаточне рішення приймає  правління.

Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Кожні шість місяців  банк звітує перед парламентом щодо грошово-кредитної політики, проте  розробляє й проводить її як незалежний інститут.

Головний офіс банку  знаходиться в Токіо. В країні функціонує також 33 його філії та 13 відділень, і ще 6 представництв знаходяться  в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні  та Гонконгу.

Банк має монополію  на випуск банкнот, а обсяг банкнотної емісії встановлюється міністерством  фінансів і погоджується з урядом. Резерви Банку Японії складаються  з комерційних векселів, державних  цінних паперів, іноземної валюти, золотого запасу.

Одним із найважливіших  завдань Банку Японії є забезпечення безперервного функціонування системи  розрахунків між кредитними організаціями.

Банк як фінансовий агент уряду керує від його імені державними фондами, займається валютно-фінансовою діяльністю, спрямованою  на стабілізацію валютного курсу  ієни. Кредити уряду надаються  шляхом підписки й андерайтингу державних цінних паперів.

У сфері міжнародних  фінансів Центральний банк Японії за згодою міністра фінансів може здійснювати  купівлю-продаж валюти, кредитування, проводити операції від імені  закордонних банків й інших організацій  із метою розвитку співробітництва  з ними.

Банк також повинен  контролювати кредитну сферу й забезпечувати  безперебійне функціонування системи  платежів і розрахунків шляхом надання  кредитів на обмежений термін кредитним  організаціям.

У пасиві балансу  Центрального банку Японії емісія банкнот  становить 89,1%, внески фінансових установ  — 7,3%, урядових — 2,6%.

Активні операції спрямовані на видачу позичок фінансовим установам (12,5%), придбання золота (0,2%), збереження коштів на рахунках в іноземних банках (6,1%); головним забезпеченням емісії банкнот є цінні папери (64,3%).

Основні важелі грошово-кредитної  політики Банку Японії:

• встановлення облікової ставки;
• встановлення обсягів купівлі-продажу облігацій і векселів;
• проведення обов'язкового резервування;
• регламентування операцій з іноземною валютою;
• здійснення нагляду за банківською діяльністю.

 

Взаємодія центрального банку як банку банків із іншими кредитно-фінансовими інститутами  виявляється в постійному моніторингу  їхньої діяльності. Центральний банк Японії шодня контролює банківські баланси і щомісяця одержує звіти з прогнозними розрахунками обсягів активних та пасивних операцій.

Центральний банк Японії, відповідно до загальноекономічної  ситуації в країні, вносить свої пропозиції в плани банків чи накладає обмеження на обсяги їхньої кредитної  діяльності.

В Японії мінімальна норма обов'язкових резервів за строковими вкладами становить: 0,125% при сумі 50—500 млрд. ієн, 1,75% при сумі 500—2500 млрд. ієн.

Високий рівень економічного розвитку Японії, стабільність національної валюти сприяє тому, що японська ієна дедалі більше використовується як світова  резервна і розрахункова валюта. Причому  в азіатському регіоні цю роль вона виконує по суті монопольно.

Програма страхування  депозитів у Японії запроваджена в 1971 р. і контролюється Федеральною  корпорацією страхування депозитів. У разі банкрутства кредитно-фінансового  інституту сума страховки повинна  покривати до 10 млн. ієн на одного вкладника.

Центральний банк Японії здійснює моніторинг тенденцій фінансового  ринку і системи розрахунків, визначає ризик неліквідності, забезпечує збалансоване управління банківською  системою.

Японські банки  оподатковуються на загальних принципах  оподаткування корпорацій. Банки  сплачують корпоративний податок  на прибуток та місцевий податок на прибуток.

Діяльність небанківських  кредитно-фінансових установ Японії регулюється Агенцією фінансовій послуг Японії, Комісією з цінних паперів  і нагляду, Радою публічних рахунків та аудиторського нагляду. Всі згадані  державні органи підпорядковані Міністерству фінансів Японії.